Божественна трагедія, або Як проста бабця Поліна з Олешок стала зіркою наївного мистецтва
На відео 1998 року, знятого херсонськими телевізійниками, на землі, в траві біля паркану сидить бабуся. Схожа на сотні тисяч бабусь України пенсіонерка розповідає історію свого життя.
Такі, як вона, шорсткими, мозолястими руками гладили багатьох із нас по голові в дитинстві.
Сміялися з широко відкритим, темним, як колодязь, ротом. Виблискуючи золотими і металевими коронками.
І щоразу пускали сльози, коли під кінець літніх канікул засмаглі онуки роз'їжджалися по своїх містах.
Чорна блуза з тюльпановим принтом. Зелена хустка, зав'язана обідком на сивій голові. Глибоко посаджені блакитні очі в оточенні зморшок. Гострі ніс і підборіддя, великі вуха – героїню сюжету 22-річної давнини звуть Поліна Райко, у дівоцтві Солдатова.
На момент зйомки в 1998-му їй 70 років. Чотири роки минуло після трагічної загибелі її дочки. Три – після смерті чоловіка. Недолугий син сидить у в'язниці, поки маму показують по обласному ТБ. Через два роки, в 2000-му, він вийде на волю. У 2002-му помре від цирозу печінки, мордуючи наостанок Поліну п’янками й агресією.
У 2004-му не стане і самої Райко.
У суспільстві, де не прийнято виносити сміття з хати, з домашнім лихом справляються, як можуть. Хтось звертається до психологів, до адвокатів, у поліцію. Хтось оголює душу в соцмережах. Або під час сповіді в храмі. Але багато хто все ще покірно й мовчки терплять.
Поліна Райко, проста сільська жінка, яка виросла на землях колишнього козацького хутора під Херсоном, пішла своїм шляхом. Терпіла. Труднощі з дому не виносила. Але перетворила їх у яскраві картини, переповнені болем і любов'ю.
Пропрацювавши в колгоспі і на городі, в 69 років вона взяла пензель, щоб розписати стіни і стелі свого горопашного будинку. Фарби купувала на мізерну пенсію, мала славу дивакуватої та навіть божевільної.
Сьогодні Райко все частіше ставлять в один ряд із Марією Приймаченко, Катериною Білокур та іншими представниками українського наївного мистецтва.
Чим здивувала художників пенсіонерка? Чому почала малювати? Яка її найстрашніша картина? І чи можна врятувати будинок-музей Поліни Райко? У репортажі "Української правди" з Херсонщини.
"Садісь, Поліна, пятьорочка!"
8 травня 1928 року в Криму помер Олександр Цюрупа, уродженець Олешок Херсонської області, ініціатор продовольчої диктатури – передвісника Голодомору.
За сім днів після смерті титулованого більшовика з'явилася на світ Поліна Солдатова. У тому ж 1928-му містечко Олешки перейменували на Цюрупинськ.
Завдяки діячам, таким як Цюрупа, дитинство та подальше життя Поліни були визначені: город, колгосп, робота і ще раз робота. Збій у матриці стався в 1998-му, коли 69-річна бабуся намалювала на паркані голуба миру.
У всьому, що сталося з нею далі, за словами самої художниці-самоучки, був божественний слід. Темні сили почали відступати.
– Із восьми год я почала і пилять, і косить, – розповідала вона в одному з небагатьох інтерв'ю. – Всього нам було. Були ми по горах і по долінах.
На рідкісних відео в мережі баба Поліна, яку сусіди звикли бачити стриманою і закритою, не соромилася емоцій.
Ось вона плаче: "Прожила жизнь, не дай Бог так! У бєдності. Проробила дуже важко. Дома, в колхозі, і по плавнях, у лісничистві. Вербу садила оце.
Взуваться нема у шо. Сапоги кирзові, да ще і з латками. Ножечки мо-о-окрі! Це ж візьму в’язку дров, і несу кілометра два або і більше, бо топить надо чимось".
І відразу вона сміється: "Як провалилась та єлє вилєзла кадась. Але принесла в’язку дров домой, не бросила. Мама давай тоді вилівать вже воду з сапогів, роздівать мене. Ратувать. Ну, полічила".
Серед чорно-білих історій з дитинства Поліні Райко запам'яталася ще одна, кольорова:
"Во втором класє це мене єдіний раз вчителька визвала: "Намалюй судно, Солдатова Поліна". Я вийшла, взяла крейду і намалювала судно морське. І дим там іде з труби, і парус, і мачти, і якорі. І серп і молот, і флаг. Вона: "Садісь, Поліна, пятьорочка!".
Багато болю
Олешки, вулиця Нижня, 74. За невисоким цегляним парканом сховався непримітний сірий будинок із блакитними віконними рамами.
Далі, за городами, зарослі очерету, заплави річок Чайка і Конка, які впадають в Дніпро. Десь там, у праці та природі, Поліна Райко знаходила відраду.
– Люблю косить, – казала вона. – Особєнно ще зимою, як льодочок – ех, красота! Мороз великий, а нам жарко!
Сьогодні на вуличному стовпі коло її хвіртки оголошення: "Гроші на будівництво балаганів (теплиць – УП). Кредит".
У дворі – величезний волоський горіх, з чорними плодами. І кущ винограду з дрібними, незірваними ягодами, які просто на гронах перетворяться cкоро на родзинки.
Під істеричний гавкіт собаки Білки, яка мріє зірватися з ланцюга, художник В'ячеслав Машницький з Херсона відкриває скрипучі двері. За ними – цілий всесвіт, сповнений язичницькими, християнськими і радянськими символами.
– Батюшка її трохи недолюблював, – посміхається В’ячеслав. – Не розумів її творчості – малювала і серп із молотом, і зірки, і хрести.
Засновник Благодійного фонду імені Поліни Райко Машницький іноді знижує голос, коли водить гостей хатою бабусі, що пустує вже 16 років. Тут і справді хочеться перейти на шепіт, як в храмі.
Ангели, птахи, риби, дивні тварини, люди, квіти. П'ятикутні зірки, купола, лики Христа і Богородиці.
На кожному клаптику потрісканих стін і провислих від вантажу років стель – образи, які викликають трепіт і незручність. Ніби підглядаєш за голою душею чужої тобі людини.
В яскравих фарбах, якими розписано все навколо, ховається щось хтонічне.
– Багато болю в цих малюнках, – погоджується В'ячеслав Машницький.
– Якось вийшло, що в неї кожна кімната в якійсь концептуальній єдності, – показує він. – Хоча вона це не продумувала.
Це – центральна стіна. Вона намалювала сестер та себе. По фотографії, коли вона була ще молода.
Над собою намалювала двох янголят. Вони несуть якусь квіточку. Тут якась ракета.
– Храм, який вона змалювала з етикетки вина, "Кагору", мабуть, – продовжує В’ячеслав екскурсію. – Тут їй попалися рекламні буклети: "Свідки Єгови", різні...
– Тут їй захотілося намалювати День перемоги, коли ось ця капітанша наснилася, з крилами.
Часто трапляються випадкові, спонтанні речі, які, в підсумку, гармонізують інтер'єр кімнат, – дивується Машницький.
Ліки від божевілля
Навряд чи бабуся Поліна з Олешок вивчала праці про слов'янську міфологію. І вже точно не гуглила, що символізує піч в українській хаті. Але саме в цьому сакральному місці, де переплітаються вірування про життя і смерть, добро і зло, розбите серце підказало матері створити один із найбільш кричущих її образів.
– Коли вона показала того ворона, мені страшно стало, – зупиняється біля малюнку Алла Зборовська, сусідка Райко. – Ворон вкрав у неї дитину (після смерті доньки в ДТП – УП).
Уявити, як виглядала ця моторошно-геніальна інсталяція нескладно: темного, холодного вечора самотня старенька розпалює піч, щоби зігрітися; язики полум'я опромінюють і лоскочуть закривавленого білого птаха на стіні.
Алла Зборовська – одна з небагатьох, хто знав про всі кола пекла, якими довелося блукати Поліні, перш ніж знайти спокій.
Дочку Олену вона втратила в 1994-му: її тіло в легковушці затиснув "КАМАЗ".
Через рік помер і чоловік Поліни – Михайло Райко, який нагородив дружину легким прізвищем і дуже важкими буднями.
Малювати старенька почала в 1998-му, коли злодійкуватий син відбував покарання у виправній колонії.
За кілька місяців наповнила сенсом стіни семи кімнат та літньої кухні. У тому числі і половини будинку з окремим входом, в якій жив син. Але той, повернувшись з тюрми, художеств матері не оцінив.
– Жахливе в неї було життя. Син п’янствував. Коли повернувся, приходила його банда, бабусю душили, вимагали гроші. А як помер, самотня була, сама в собі замикалась.
У неї вся відрада була тут, в малюнках, – розповідає Алла Зборовська, ледь стримуючи сльози.
Скаржитися на долю сусідам Поліна не любила. Малюнки на стінах показувала одиницям, боячись насмішок і нерозуміння.
Поверх деяких образів в останні роки життя малювала нові.
Багато хто крутив пальцем біля скроні, коли дізнавався, що Райко майже всю свою мізерну пенсію витрачала на емаль дніпродзержинського виробництва. Але тільки в цьому і був її порятунок від божевілля і самотності.
– Якщо б вона не малювала, могла б збожеволіти, – каже Зборовська. – Вона себе лікувала цим.
Коли малювала, нікого в хаті не було. Сама. Ввечері замикала двері, ставні та малювала.
– Вона була бойова, – продовжує сусідка. – Не говорила про свої страхи. "Воєнна" баба!
Ображалася, коли на її сина говорили: "Він такий-сякий, покрав десь щось".
На запитання, що найбільше подобалося в Поліні, Алла Зборовська відповідає: "Вона була з Богом. В неї дар був. Дар Божий".
Ковчег для чоловіка
Маленький, схожий або на чорта, або на таргана, кострубатий чоловічок сидить у великому човні. У його руках чи то гітара, чи то балалайка, чи то лютня.
У цьому потойбічному ковчезі є пляшки з різним алкоголем, вудка і великі риби – так іронічно і великодушно Поліна зобразила чоловіка після його смерті. На той світ відправила коханого з усім, чого бракувало йому в земному житті та що було дорого.
– Бабуся ніколи не обговорювала, не казала, що він поганий. Не було такого, – стверджує Алла Зборовська.
– В изображении нет ничего злого, нет проклятия, – коментує Сергій Дяченко, херсонський краєзнавець та історик, який зараз живе в Польщі.
– Полина Райко рассказывала, что муж был рыбаком, – ділиться з УП Сергій, якому пощастило спілкуватися з Райко. – В Конке, в Днепре водилась крупная рыба. Но ему попадалась в основном маленькая.
Как и многие, он ходил на рыбалку не для того, чтобы больше поймать, а чтобы выпить.
На стіни старенька випліскувала різні емоції та події. Зобразила, наприклад, зраду: схожий на півня або павича птах дарує коханці хризантеми, поки дружина сумує з двома дітьми в сторонці.
– Она хотела там слезы нарисовать, но передумала. Потому что они не помогут. Была ли в ее жизни измена? Не могу утверждать. Но это, по-моему, очевидно. Она не стала бы описывать ситуацию, которую не пережила сама.
Все равно она испытывала к мужу теплые чувства. И к сыну, несмотря на то, что пропил все, бросался с ножом. Рисовала она их с любовью, – не сумнівається Сергій.
За його словами, Райко була замкнутою, але внутрішньо доброю жінкою. Емоційною, яскравою. Не соромилася вжити міцне слівце.
Когда я привозил людей на экскурсию, нужно было одному провести с ней в беседе около получаса. Чтобы она позволила войти в дом кому-то еще. Она боялась реакции людей. Многие соседи считали ее сумасшедшей, не понимали росписей.
Если гости ей нравились, то она раскрывалась чуть больше, – згадує Дяченко.
– Оставшись одна, продолжала переживать все, что произошло в семье, – зауважує Сергій. – Ей было очень непросто преодолеть себя, искать свой внутренний мир.
Рисовала точно не напоказ. Нагрянувшая слава была для нее даже стрессом. К каждой встрече с людьми готовилась, как к бою. Возможно, это ускорило ее смерть.
Она производила впечатление очень крепкого, сильного человека. И нам казалось, что Полина Райко проживет, как минимум еще десять лет.
Приватна власність
У січні 2004 року Поліна Райко поверталася додому з морозивом. Несла в руці пломбір у стаканчику, зустріла сусідку Аллу Зборовську.
– Іде, сміється, – згадує Алла. – "Добрий день!" – і пішла собі до себе. Наступного дня кажуть: Поліна померла.
Лежала і заснула. Не хворіла, ні на що не скаржилася. Ну морозиво взяла, поїла, на другий день її нема.
Для херсонських шанувальників Поліни її смерть стала шоком. Довелося оперативно рятувати будинок, який виставили на продаж онуки, сини загиблої в ДТП дочки Олени.
– К рисункам они никакого интереса не проявляли, считали бабушку сумасшедшей, – каже історик Сергій Дяченко, поціновувач таланта Райко. – Ничего общего не хотели с ней иметь, потому что эта ее "ненормальность" переносилась на них.
Покупець знайшовся швидко – сусід, якому, за словами Сергія, потрібна була тільки ділянка. На місці всесвіту Райко він хотів побудувати гараж.
Фанати Поліни встигли подати заявку на те, щоби поставити будинок на попередній облік, як об'єкт культурної спадщини. Це дозволило на деякий час призупинити продаж.
Потім вдалося знайти нового покупця. Бізнесмен із Канади Андрюс Неміскас заплатив онукам Поліни 5 тисяч доларів, подарувавши будинок на весілля своїй коханій родом з України.
Сьогодні світ Поліни залишається в приватній власності.
Художнику В'ячеславу Машницькому, засновнику Благодійного фонду імені Райко, та іншим ентузіастам залишається тільки наглядати за хатою в Олешках. І спостерігати, як з року в рік зростають тріщини на картинах-стінах.
За словами Машницького, вихід може бути таким: держава викуповує будинок у канадця для реставрації та відкриття повноцінного музею.
На думку історика Сергія Дяченка, проблема в тому, що творчість Поліни Райко в Україні не затребувана. Якщо немає зацікавленості зверху, то знизу, серед звичайних людей – тим більше.
– Это – общее состояние культуры в стране, – вважає він. – Чуть ли не каждый день с какими-то боями активистам Херсона приходится убеждать городские власти, что нужно сохранить очередной памятник архитектуры.
Это – страшная трагедия. Домик Полины Райко – часть этой всеобщей трагедии.
"Промінь світла в зажоп’ї"
Ті, хто вперше потрапляє в будинок на вулиці Нижня, 74, відчуває різне. У когось з'являється головний біль, у когось блиск в очах і світла усмішка.
Якось у пошуках натхнення тут заночували молоді художники. На ранок їхали з гіркими сльозами.
– Поліна Райко – монстр! – каже захопливо В’ячеслав Машницький. – Я відразу зрозумів, що вона пережила те почуття, коли займаєшся мистецтвом і є зворотній зв’язок, почуття благодаті. Коли те, що зроблено, починає тебе наповнювати.
В цьому зажоп'ї на той час такий промінь світла… Кінець 90-х, все вбите, депресняк. І тут бабуся, як прожектор.
Свій творчий метод сама старенька Райко описувала так:
"Дивлюсь, начебто я не сама. Гляну, гляну – хіба це я малюю?! Сама собі не вірю. І в душі так радостно! Та невже це я малювала?! Ну не віриться, що – я, понімаєте?
Душа моя, як на небі літає. Радость така! Забуває горе все. Я чувствую, що я не одна. В мене є дєті. Я – тут, вони – там".
Поліну поховали в 2004-му на кладовищі в декількох кілометрах від хати. Поруч із могилами рідних, які пішли раніше, залишивши її розбиратися саму з усіма екзистенційними питаннями.
Вона розмалювала і сімейні надгробки, перш ніж лягти поруч. Але її могилу прикрасити було нікому.
– Ви не знаєте, де похована Поліна Райко? – на це запитання журналісти УП так і не знаходять відповіді.
Випадкові перехожі та цвинтарні роботяги тільки розводять руками. Майже всі вони навіть не знають, хто така Райко.
Пошуки на двох кладовищах Олешок забирають кілька годин. До репортерів приєднується молода чорна вівчарка, яка виникла нізвідки.
З нашийником. Схоже, що домашня.
Собака бадьоро бігає посеред могил, всім своїм виглядом показуючи участь у процесі. Зникає десь у кущах і з'являється знову.
У калейдоскопі надгробків мерехтить славна історія Олешок: пам'ятники у вигляді якорів для знатних моряків кінця 19 століття; зображення "Ланоса" з шашечками для якогось поважного таксиста; портрет Федора Піроцького, винахідника трамвая на електричній тязі.
Але покинутого пантеону сімейства Райко не видно.
Уява малює кіношну картинку: в цього собаку, який біжить поруч, вселилась душа Поліни. Це ж вона веде до своєї могили. Ще трохи – і станеться диво: собака радісно гавкне у потрібного пагорка. Але – ні.
Є тільки втома. І злість на тих, хто нічого не знає про свою землячку в Олешках.
Репортер УП підходить до червоного рукомийника дачного типу, прикріпленого до дерева. Ллє воду на долоні. Знімає пластикову ємність, і підносить до морди вівчарки. Вона жадібно і вдячно хлебче.
У цих марних пошуках могили Райко песиміст поставить безпросвітну крапку.
Але була б жива бабуся Поліна, навряд чи б вона стала сумувати. Тварина, яка шукає дорогу додому, вгамувала спрагу, а отже – все було недарма.
Євген Руденко, Ельдар Сарахман, УП
