"Червона зона". Репортаж з інфекційної лікарні в Чернівцях
З-за дерев’яних дверей двоповерхової будівлі шестеро жінок виносять чоловіка на цупкій помаранчевій тканині.
П’ятеро з них – працівниці лікарні, шоста – його дружина. Три кисневі подушки час від часу вислизають з рук жінок.
Притримуючи лівою рукою кисневу маску, чоловік голосно стогне – від задухи.
За кілька секунд його кладуть на каталку, що стоїть за три метри від дверей. Її не можуть підігнати ближче, бо біля будівлі ремонт.
Шум бетонозмішувача і дзюрчанні води, якою наповнюється металева тачка, не можуть заглушити стогін чоловіка.
Жінки штовхають каталку по невеликому шматку сірого щебеня, на якому чоловік підскакує, і врешті викочують на асфальт.
Далі – реанімація.
Це одна хвилина біля інфекційного відділення Чернівецької обласної клінічної лікарні.
Тут восьмий місяць борються з монстром на ім’я коронавірусна хвороба. Утім інколи йому і програють.
8 місяців тому
2 березня, коли SARS-CoV-2 або COVID-19 були абревіатурами в новинах з розділу "Світ" і стосувались здебільшого Китаю та Італії, перед Чернівецькою обласною лікарнею постало завдання з розряду "колонізувати Марс" – вилікувати першого в Україні пацієнта з коронавірусом.
Зробити це потрібно було за відсутності єдиного протоколу лікування МОЗ, досвіду і ліків, які можуть щось більше, ніж усувати симптоми.
З "колонізацією Марсу" Чернівецька обласна лікарня тоді впоралась.
За 20 днів після госпіталізації 39-річний Олександр, який наприкінці лютого разом з дружиною об’їздив Ломбардію, одужав.
Зараз про його перебування в лікарні нагадує блакитна табличка Національного реєстру рекордів України, яка стоїть у кабінеті головного лікаря Сергія Цинтара.
Цинтар пішов до Чернівецької обласної ради від "Слуги народу". Вибори він називає радше необхідністю, ніж власним бажанням – мовляв треба вибивати гроші на лікарню. Побіжно додає, що на місцеві вибори цьогоріч пішли близько третини лікарів закладу.
Лікарні є на що "вибивати" гроші. Наприклад, в інфекційному відділенні, одному з двох, де лікують пацієнтів з COVID-19, немає душу та кімнати відпочинку для лікарів.
– Мені соромно, коли пацієнти питають – чому у вас немає гарячої води? – скаже нам згодом завідувачка інфекційним відділенням Валентина Миндреску. – Соромно за наші умови, за нашу ванну кімнату.
Чернівецька лікарня зовні відрізняється від типових обласних лікарень у сірих радянських "коробках".
Це величезний медичний заклад, зведений у 1886 році за розпорядженням австро-угорського імператора Франца Йосифа. Під час Першої світової, в 1916-му, тут працював хірургом майбутній російський класик Михайло Булгаков.
1 жовтня лікарні виповнилось 134 роки. І саме цей рік – один із найважчих за всю її історію, принаймні для інфекційного відділення.
Беззахисні лікарі
– Де будете переодягатися? – запитує в нас інфекціоністка Наталія Костіна, тримаючи в руках два запакованих захисних костюми.
Костюми – дрес-код для "чужих", які хочуть зайти у відділення. Сама вона одягнена у звичайний білий халат за коліно та штани. На обличчі – респіратор.
Ми спускаємось тьмяно-освітленими сходами у невелике підвальне приміщення, де перуть і підшивають лікарняну постільну білизну під "Русское радио".
Наталія, як і більшість її колег, уже перехворіла на COVID-19 – вірус підхопила наприкінці квітня.
– Ми тоді так працювали, що один вихід з цього дурдому був тільки на лікарняну койку – віддохнути. Але деякі наші дєвочкі дуже тяжко перехворіли, деякі позвільнялися, тому що далі просто не могли працювати після цієї хвороби.
Наталія розповідає, що початок епідемії лікарі тутешнього інфекційного відділення зустрічали в зелених протичумних костюмах і працювати в них було простіше за нинішні. Після протичумних були халати, які зав’язувались на спині, прорезинені костюми і врешті нинішні – на дотик щось середнє між тканиною і поліетиленом.
– Це костюм від пана Ахметова, – каже Наталія, розрізаючи упаковку. Ахметов на початку епідемії витратив щонайменше 300 мільйонів гривень на боротьбу з коронавірусом в Україні.
– І як, хороші костюми від пана Ахметова?
– Зараз самі побачите. Одне скажу, що зимою в них не холодно.
Додамо від себе – восени також.
Наталія допомагає нам одягнути величезні білі халати на блискавці – вони шарудять так, ніби тобі 8 років і ти розбираєш щойно принесені мамою пакети BMW з місцевого базару.
Далі – блакитна шапочка, під якою треба сховати волосся, респіратор, у якому досить легко дихається, екран, що зав’язується на потилиці, та білі гумові рукавички. На це все йде хвилин 15.
– Капюшончик ще іде всередину, – каже Наталія, – но тоді ти не зможеш нічого бачити. Буде йорзати.
І вона має рацію. Додатковий капюшон налазить на очі кореспондентки УП щонайменше 3 рази за пару секунд, і ми вирішуємо, що впораємося без нього.
На зміну попсі на "Русском радио" приходить політична агітація зі словами: "Це люди, які вміють вирішувати проблеми".
У цей момент нашою найбільшою проблемою стає прозорий захисний екран, на якому постійно з’являється конденсат. "Двірниками" може слугувати хіба власна рука, якщо вона вільна, і якщо її вдасться просунути між екраном і респіратором.
Утім у лікарів є маленький лайфхак – екран можна натерти шматочком сухого мила, після чого крапельки води стікатимуть донизу без "парникового ефекту". В нас цей лайфхак не спрацьовує.
– Скільки часу лікар може ходити в такому захисному костюмі? – питаємо в Наталії.
– 4 години.
– А зміна у вас скільки?
– 24.
Майже ніхто з лікарів у відділенні, де лікують пацієнтів з ковідом, не носить захисний костюм. Аргументів два – ми вже перехворіли, костюми не захищають.
– Ми вдягали їх в лютому, березні, квітні, і що це нам дало? – каже завідувачка інфекційного відділення Валентина Миндреску. – Все одно захворіли. І так само всі наші колеги – середній, молодший персонал.
5 літрів кисню на хвилину
– Хворих ми не знімаємо, – сигналізує нам Наталія Костіна, коли ми заходимо на перший поверх інфекційного відділення, де лікують пацієнтів з коронавірусом.
Пацієнти якраз почергово виходять зі своїх палат у коридор за обідом, який розсипають з металевих великих каструль на холодильнику. Обід для них безоплатний. Їжу, принесену родичами, можна залишити в холодильнику, вказавши дату та свою "фамілію".
Інфекційне відділення Чернівецької обласної лікарні – це 60 ліжок на двох поверхах стаціонару і 82 медичних працівника.
Найголовніша кімната – палата інтенсивної терапії. Це єдине місце з прямим доступом до найнеобхіднішої речі в часи епідемії COVID-19 – кисню. І тут його бракує.
– Це у нас зволожувач такий, імітація, – показує Наталія на пластикову пляшку з-під "Моршинської", до якої по розвилці "спускається" кисень.
Після зволоження він переходить по світло-зеленій трубці до маски, закріпленої на обличчі пацієнта, і, відповідно, у його дихальні шляхи.
Одночасно до кисню у відділені можуть підключити лише чотирьох пацієнтів.
Утім зараз працюють над новою розвилкою.
У палаті інтенсивної терапії троє людей – двоє чоловіків і одна жінка, усім на вигляд більше 45 років.
Четвертим був чоловік, якого зранку перевели в реанімацію.
– Просто на ручку вам поставимо, – каже Наталія пацієнтці з палати інтенсивної терапії і підключає до неї пульсоксиметр – пристрій для вимірювання рівня кисню у крові та пульсу. Ставить його на стільчик біля ліжка пацієнтки – між ліками, туалетним папером і обіднім тертим буряком з хлібом.
– Дайте їй ще одну подушечку, – просить вона медсестру.
Стільчик біля лікарняного ліжка в палаті інтенсивної терапії. По центру – щойно підключений пульсоксиметр
Пульсоксиметр за кілька секунд показує рівень кисню в крові – сатурацію – 86.
– 86 – це ж мало? – уточнюємо в Наталії, коли виходимо з палати.
– Це дуже мало. Зараз вона "роздихається".
Пряма точка доступу до кисню – це другий етап допомоги пацієнту, який має проблеми з диханням. Перший – це кисневий концентратор, до якого підключають пацієнта з незначним зниженням рівня сатурації.
Третій – СІПАП-маски та ШВЛ-апарати. До них підключають лише в критичних випадках – у реанімації.
З кінця березня в лікарні з’явилось друге відділення для ковід-пацієнтів – пульмонологічне. Перепрофільоване. Тут розгорнули 45 ліжок, усі з яких нині – зайняті.
– У нас є кисень, розводка, 10 концентраторів, – розповідає завідувачка Світлана Коваленко. – Хворі зі своїми концентраторами приходять зараз часто, бо це такі апарати, більше для домашнього користування – для малопоточної кисневої терапії. Тому якщо хворий має таку можливість, ми рекомендуємо купляти концентратори.
Хоча вони і не дешеві, на жаль – тисячу доларів, плюс-мінус.
Людині, у середньому, треба 5 літрів кисню на хвилину, розповідає Світлана. Це 300 літрів на годину і понад 7 тисяч літрів на добу.
Крістіна Авраменко – одна з медсестер, яка працює в інфекційному відділенні. У відділення прийшла пів року тому у розпал епідемії і одразу захворіла.
– У мене не було позитивного результату тесту, але пневмонія двобічна була, – ділиться дівчина, розставляючи ліки.
– Не думали звільнятись після того, як захворіли?
– Ні-ні, мені подобається ця робота. Я хотіла тут працювати.
Пацієнт середньої важкості проводить в інфекційному відділенні Чернівецької лікарні від двох тижнів. "Легких" пацієнтів з коронавірусом в Україні не госпіталізують.
– У мене найбільше було 50 днів, – за "лікарським" столом біля входу до відділення розповідає Наталія. – Тотальне ураження легенів. Вона місяць пролежала в реанімаційному відділенні, і потім ще 20 днів у нас. Але своїми ногами пішла додому!
Головна людина у відділенні – Валентина Миндреску. Вона прийшла в Чернівецьку обласну лікарню в 1997 році, одразу після медінституту. Тут проходила аспірантуру та до 2009 "росла" до завідувачки інфекційного відділення.
Коронавірус називає найбільшим викликом за 11 років своєї роботи.
– Коли до нас поступив перший пацієнт, ми мали лише 10 протичумних костюмів, – розповідає Валентина.
Далі підтягнулись волонтери, небайдужі люди і лише потім – держава.
Зараз лікарі Чернівецької лікарні відкрито розповідають, що мають і засоби захисту, і доплати. А не під запис додають, що у виборчий період лікарню "засипали" ліками.
Валентина, як і її підлеглі, перенесла COVID-19. І була не єдиною хворою у своїй родині – хворобу підхопили чоловік і донька, утім усі хворіли в різний час.
...Чоловік, якого зранку несли шість жінок на помаранчевому простирадлі – викладач місцевого університету, з яким працює її донька-аспірантка.
Світ ковіду тісний.
Ольга Кириленко, УП
