Ворохта – це Європа, або Як в гуцульському селі з'явився один з найбільших віадуків Старого Світу
Найдовший арковий залізничний міст Європи 19 століття з каменю. Так в деяких буклетах і статтях в інтернеті називають найбільший з трьох віадуків у Ворохті.
Довжина пам'ятника індустріальної архітектури – 200 метрів. Висота основного прольоту – 30.
Насправді в Європі є більш складні споруди. Наприклад, Гельчтальбрюкке – 574-метровий цегляний віадук в Німеччині висотою 78 метрів.
Або Гленфіннан – 380-метровий бетонний арковий міст у Шотландії, по якому проїжджає Хогвартс-Експрес у фільмах про Гаррі Поттера.
Незважаючи на рекламні трюки, "Старий австрійський міст" – так його ще називають у Ворохті – дійсно один із найбільших подібних об'єктів свого часу.
Він залишається свідченням інженерної думки Австро-Угорщини і широти мислення однієї з останніх імперій в Європі.
Як змінилося життя гуцулів з появою в Карпатах залізниці, які скарби оголила повінь у 2020 році, чого не вистачає туристам у Ворохті і чим "Укрзалізниця" відповіла інженерам Австро-Угорщини – репортаж УП з карпатського курорту.
Цегла з минулого
Велика вода, яка прийшла в Карпати навесні 2020 року, наробила лиха: розмила дороги та затопила села. Під удар стихії потрапили залізничні колії, зокрема на ділянці Микуличин-Ворохта.
Для масивного віадука, побудованого Австро-Угорщиною над річкою Прут ще в 1894 році, ця повінь, як і всі попередні, проблемою не стала.
– Навесні після тієї води знайшов тут одну цеглу, – розповідає Андрій Ребрик, стоячи під арковим мостом у Ворохті. – Бачу – лежить. Щось на ній написано, якесь гравіювання.
Я сфоткав і заінстаграмив. А мені пишуть: "Та то ж ще з 1890-х. Тут був у Коломиї завод".
– Це була реально така ціла цеглина, заполірована водою, в дуже крутому стані збережена, – продовжує Андрій. – Я віддав її одній своїй знайомій, яка працює в Києві, займається професійно керамікою. Збирає різні такі речі з глини.
Вона мені пообіцяла, що восени на свою чергову виставку зробить з цієї цегли якийсь арт-об'єкт.
В ужгородця Андрія Ребрика диплом учителя української мови та літератури. Останній рік він живе у Ворохті. Заробляє дистанційно. В оточенні лісистих Карпат займається оцифруванням та індексацією архівів скаутської організації Пласт.
– До речі, звідси теж один пластун, – ділиться він. – Він тут був у Пласті в 1920-х, а потім пішов в УПА, опинився в Німеччині, втік в Австралію.
І вже коли Україна проголосила незалежність, буквально в жовтні чи в листопаді 1991 року переїхав сюди.
Італійський слід
Основа будь-якої імперії – дороги.
Поєднавши рейками Перемишль і Львів у 1861 році, Австро-Угорщина пішла нести блага цивілізації вглиб незайманої та дикої Гуцульщини.
– Пізніше проклали залізницю зі Львова в Станіславів (Івано-Франківськ – УП), а далі – в гори, – розповідає історик Мирослав Нагорний.
Найбільший міст Ворохти – лише частина інфраструктурного проєкту, який до кінця 19 століття, напередодні свого розпаду, встигла втілити в життя Австро-Угорщина.
Імперія потребувала деревини, а її в районі Ворохти і Вороненка було більш ніж достатньо. Тому сюди зі Станіславова вирішили пустити потяги.
– Раніше тут була дорога тільки для гужового транспорта, для коней і волів. Причому не дуже широка, – зазначає Нагорний.
Роботи в українських Карпатах велися з розмахом, забирали багато сил і грошей.
Для віадуків використовували пісковик з каменоломні села Ямна, яке сьогодні є частиною містечка Яремче. Хоча спочатку мости планували робити з металу. Але місцевий пісковик дозволив заощадити.
– Є легенди, що місцеві здавали за оплату багато яєць. Їх добавляли до суміші, якою скріплювали каміння, тому міст у Ворохті такий міцний і простояв так довго, – ділиться Мирослав Нагорний.
За даними істориків, до будівництва тунелів і мостів у Карпатах залучили італійців, які мали досвід роботи в Альпах. Допомагали їм місцеві жителі в якості різноробочих.
Незважаючи на потужну повінь і спалах холери в Галичині в кінці 19 століття, проєкт вдалося закінчити.
Відкрили залізницю між Станіславовим і Вороненка в 1894-му.
Трамплін до Європи
З приходом залізниці життя у Ворохті та сусідніх селах наповнилося новими сенсами. З terra incognita ця частина Карпат на початку 20 століття перетворилася на популярний європейський курорт.
У сусідньому Татарові з'явилися пошта і телеграф. У Ворохті – перші готелі та пансіонати, в яких поправляли здоров'я чистим повітрям і цілющими гірськими джерелами.
У період між Першою і Другою світовими війнами, коли у Ворохту прийшла Польща, тут почали розвивати гірськолижний спорт.
У 1922 році поляки збудували перший трамплін, після чого гуцульське село як тільки не називали: "друге Закопане", "рай лижників", "перлина курортів".
Взимку тут проводили міжнародні змагання.
– В радянські часи трамплін реконструювали, вдосконалили. А зараз знов намагаються реанімувати, – зазначає Мирослав Нагорний.
– Коли з’явилася залізниця, Ворохта отримала і промисловий розвиток, – продовжує він. – На кінець 30-х в селі проживало близько 1 500 українців, переважно гуцулів, 1 000 поляків, понад 500 євреїв, 10 німців.
Вже за СРСР на місцевому деревообробному заводі працювало близько 5 000 людей які приїжджали з інших сіл і навіть районів. Виробляли ящики для патронів, снарядів, господарські предмети, столи, різні меблі. Якість їх була не ідеальна, але все ж таки…
"Параджанова гріх винити"
Теплим осіннім днем ужгородський філолог Андрій Ребрик стоїть на так званому "мості-дублері", який в 2000 році прямо навпроти віадука в Ворохті побудувала "Укрзалізниця".
Місцеві досі згадують, з якою помпою відкривали об'єкт обласна влада і міністр Георгій Кірпа.
З тих самих пір стару австрійську будова за призначенням не використовують. Але, як і раніше, вона приваблює туристів з усієї України.
У різні роки випускники Ворохтянської школи ходили сюди зустрічати світанок. Молодята – фотографуватися.
Приїжджі приходять, заздалегідь вивчивши розклад руху потягів, щоб спіймати їх на камеру на фоні віадука.
До 16:00 в різних частинах двох мостів з'являються групки людей.
Тишу села, оточеного горами, порушує тільки вітер, гавкіт собак і мукання корів. Вдалині раптом звучить гудок локомотива, який везе пасажирів із Коломиї.
– Ця частина розцінювалась як якась далека, забута богом східна частина Австро-Угорщини.
Але в тому й була сила імперії, що вона будувала що-небудь у Відні і так само – тут, у Ворохті чи будь-якому маленькому містечку, селищі, – говорить Андрій Ребрик.
У Ворохті проїздом були Іван Франко і Михайло Коцюбинський. Обидва – незадовго до своєї смерті.
Коцюбинський, сам того не підозрюючи, перетворив село Криворівня, розташоване в 40 кілометрах від Ворохти, на культове місце. Саме воно надихнуло його на написання повісті "Тіні забутих предків", яку екранізував Сергій Параджанов.
– Параджанов, звичайно, зробив великий крок для популяризації "Тіней", – розповідає Ребрик. – До речі, під час зйомок він з навколишніх сіл попросив принести йому всі строї.
Умовно кажучи, на одному головному герої, якого грав Палійчук, могла бути сорочка з Косова, штани з Ворохти, запаска чи пояс із Верховини. І коли на це дивиться якийсь етнограф чи людина, яка розуміється на народному одязі, в неї кров з очей бризкає.
– Але коли дивиться людина, як режисер, картинка просто прекрасна, ідеальна картинка, – продовжує Андрій. – І це є проблема мистецтва.
З одного боку, Параджанов нібито спопсив (побут і культуру гуцулів – УП). Але з іншого, це ж художнє кіно, він створив певний культ, певну поетичність. Так що тут гріх винити Параджанова.
У тіні Буковеля
Сьогодні Ворохта покоїться в тіні найбільшого гірськолижного курорту України – Буковеля. Для любителів пасторалі і усамітненого відпочинку це, можливо, й на краще.
Символічно, що народження Буковеля співпало із закриттям австрійського віадука і відкриттям "моста Кірпи". Після 2000 року настали нові для цієї частини Карпат часи.
За останні двадцять років Ворохта перетворилися, по суті, на транзитний вузол для тих, хто прямує в модний Буковель або Криворівню, прославлену Коцюбинським і Параджановим.
Хоча, як каже Андрій Ребрик, Ворохті цілком під силу і далі дивувати туристів. Не тільки австрійським віадуком. Але і дерев'яною церквою Різдва Богородиці 17 століття, яку в 18-м перенесли сюди з Яблуниці.
За словами Андрія, незважаючи на те, що весь туристичний потік пішов на Буковель, зараз все потроху повертається до Ворохти. Жити тут набагато дешевше, а до Буковеля всього 20-25 хвилин на машині.
– Тут би велосипедний маршрут дуже бомбовий можно було зробити, – пропонує Ребрик. – На Вороненку можна їхати, коло робити. Татарів, джерела різні. Всяке таке.
Можна їхати до Криворівні, можна їхати на Косів.
– У Ворохті вже було кілька марафонів, трейлів, – продовжує Андрій. – Це дуже оживляє селище.
Але якщо б змагання були, наприклад, 2-3 дні, Ворохта дуже б тяжко з цим справлялась. В центрі громадських місць, туалетів чи чогось такого не знайдеш. Зі сфери обслуговування – один-два ресторани.
Ребрик згадує, як його знайомі побували на Шрі-Ланці, де бачили арковий міст, побудований британцями в колоніальні часи. Там з об'єкта зробили мало не національну легенду.
Віадук у Ворохті притягує до себе туристів без зусиль влади і реклами.
– Коли тільки відновили можливість туристам приїжджати (після ослаблення карантину – УП), не повірите, тут був такий реальний "базар на Петрівці", були сотні людей, які приходили сюди фотографуватися.
Вони були вражені, що у нас в Україні є такі мости, – усміхається Ребрик.
У гарну погоду Андрій приходить сюди, щоб побути в тиші, заспокоїтися і знайти відповіді на життєві питання.
Сидячи під віадуком, на березі річки Прут, яка починає свій рух біля Говерли, легко вловити зв'язок між минулим і майбутнім. І так само просто побачити різницю між ними.
– Після "Великого Потопу" (повінь навесні 2020 року – УП) тут сміття стільки нанесло, під цей міст! – розповідає Андрій Ребрик. – Наче він красивий, історичний, але те, що ти бачиш під ногами, характеризує реальний стан речей.
– Скільки віадук ще простоїть, на твою думку?
– Та, думаю, ще років 300, – відповідає він.
І додає: "Якщо не розберуть на цеглу".
Євген Руденко, Ельдар Сарахман, УП
