Хто вбив Симиренка, або Якою стала "яблучна столиця" України Мліїв
У малопримітному селі Мліїв за 70 кілометрів від Черкас у другій половині 19-го – на початку 20 століття зароджувалися наукові основи українського садівництва.
За спробою дізнатися, звідки ростуть корені популярного сорту Симиренка, – трагічна історія відомого раніше роду.
Цукрові магнати, меценати і українофіли. Члени сім'ї Симиренків вийшли з козаків і селян. Досягли успіху, ставши кісткою в горлі спочатку царської, а потім і радянської влади. Їх убивали і кидали в тюрми.
Маленький Мліїв був відомий не тільки тисячами сортів ягід і фруктів, які розійшлися всією Україною і СРСР, але й осередком української пасіонарності.
Тут гостював Тарас Шевченко. Кілька років жив і працював Павло Чубинський, автор тексту, на основі якого з'явився гімн України.
Тут побудували одні з перших металевих пароплавів для судноплавства по Дніпру, назвавши їх "Ярослав" і "Українець".
Тут народився Петро Кравченко, охоронець Михайла Грушевського, голови Центральної Ради УНР. Він пройшов каторгу на Байкалі і помер в 1991-му, доживши до незалежності України.
Що залишилося від слави Млієва? Який він – справжній Ренет Симиренка? І чому мліївська еліта так не подобалася Петербургу і Москві? В репортажі "Української правди" з Черкаської області.
"Си-ми-рен-ка!"
Біля ряду гаражів у Млієві на низькій табуретці сидить пенсіонерка Ніна Яценко. Великим ножем, немов мачете, вона вміло обрубує гичку з великих плодів.
Жінка накрила ноги, щоб не поранитися лезом і не забруднити одяг. Буряк у мішки складає її кум.
– Петро Іванович Вовк, – називається старий, артистично поклавши ліву руку на серце. – Хищник. Але я на вовка не похож, бо нема зубів.
– Це кормовий буряк, для курочок. Свинок ми не держимо. Нема вже чим годувати, – пояснює Ніна Яценко, що вона робить.
Знає вона чи ні, але в 19 столітті її рідний Мліїв був одним із найбільших центрів цукрової промисловості в Російській імперії.
Багато хто в Млієві про той період, схоже, не згадує. Тут тільки й говорять про дослідницьку станцію, якій у другій половині 20 століття дали ім'я земляка, помолога Левка Симиренка.
Тривалий час станція була головним державним розсадником в УРСР. Тут вирощували тисячі сортів різних рослин: яблуні, груші, сливи, персики, черешні, вишні, горіхи, троянди, бузок. І виводили нові.
– А семеринка у вас еще растет? – питає російськомовний журналіст УП.
– Си-ми-рен-ка! – виправляє дід Вовк українською.
Помилка у вимові назви цих яблук явище не рідкісне.
"Семерінка", "семеренко", "Симеренко", "Семиренко" – як тільки не спотворюють сорт Ренет Симиренка за межами Млієва, не вдаючись особливо в історію.
Степ наступає
В розмовах з мешканцями Млієва вражає їхня обізнаність у тому, як відрізнити один сорт яблунь від іншого. Макінтош, Мліївська красуня, Новорічне, Серпневе, Флоріна, Сапфір – ці назви тут знають з дитинства.
– У нас багато чого було. Симиренка люблю дуже. Кальвіль сніговий, Слава переможцям. Груша – Платонівська. Все це мої найлучші сорта, – каже пенсіонерка Ніна Яценко.
Для багатьох єдиним місцем роботи була дослідницька станція. Її "червоного" директора Миколу Артеменка, професора, доктора економічних наук і народного депутата України 1-го скликання від КПУ, обожнюють досі.
Він зміг перетворити село Мліїв на щось подібне до наукового містечка з двоповерховими типовими будинками, новою школою, лазнею та іншими благами цивілізації. Але всього цього не було би без трагічної історії роду Симиренків.
– Яблука нам натурой видавали. На базар їздили, на Гомель, – продовжує згадувати молодість Ніна Яценко.
– По дві тонни колись получали, – підключається до розмови її кума, яка приїхала до гаражів на велосипеді. – А скільки на Сєвєр фруктів відправляли! Тисячі ящиків. Соки тут робили – теж вагонами грузили.
У станції 3-5 тисяч тонн врожаю було на сезон. А зараз вже нема хазяїна. Всьо!
– Да, – погоджується Петро Вовк. – У нас цього року чотири місяці не було вопщє дощу. Ой, чи буде той порядок чи не буде? Ліси вирізали! Ти бачиш, що там на Западі роблять? Зливи які! Не було раніше такого. А у нас степ наступає. Буде Сахара!
– Та скільки нам осталося?! – махає з запалом і посмішкою Вовк. – Раз, і – туда!
– У сосну, да! – сміється Ніна Яценко.
Великий гріх
Напередодні Святвечора, пізно вночі 5 січня 1920 року в вікно садиби в Млієві постукали.
– Хто там? – запитав господар.
– Козаки просять меду, – відповіли.
Чоловік підійшов до вікна, притулився до шибки, щоб розгледіти непроханих гостей. Пролунав постріл. Куля влучила в передпліччя.
Густі охайні борода і вуса. Аристократична, європейська зовнішність. Вік – 65 років. Поранений чоловік – Левко Платонович Симиренко. Відомий на весь світ селекціонер-плодовод.
Історію про підступне вбивство "короля садівництва" (так його називали в Європі) через сто років розповідає 65-річна Наталія Круподеря. Уродженка Млієва, директорка Меморіального музею родини Симиренків, відкритого рівно півстоліття тому.
Наталія стоїть прямо на тому місці, де отримав кулю вчений, який назвав сорт яблуні "Ренет Симиренка" на честь свого батька Платона.
Левко Платонович помер від втрати крові рано вранці 6 січня, через кілька годин після нападу. Не доживши до Святвечора, не встигнувши пом'янути своїх предків у фамільному Свято-Троїцькому храмі, який потім перетворять на сільський клуб.
– З Левком вдома була дружина та малолітні діти. Злякалися, розгубилися, поки привезли фельдшера та надали допомогу. Помер фактично від великої втрати крові, – каже Круподеря.
За її словами, в ту фатальну ніч Левко Платонович порушив свій же наказ, який дав рідним, – не підходити до вікон, не відкривати штори і двері.
Часи були неспокійні. Але, мабуть, в переддень Різдва Симиренко не міг погано думати про людей та проявив великодушність.
– Симиренка знищили навмисно, – впевнена директорка музею. – Хоча версії були різні.
Російськомовна Wikipedia пише: "Погиб при невыясненных обстоятельствах".
Українська конкретизує: "Загинув від рук чекістів".
У радянський період говорили, що Симиренка просто хотіли пограбувати. Але тоді чому не зайшли до будинку і нічого не взяли?
Ще у вбивстві підозрювали Трохима Голого, голову так званої "Мліївської республіки". Але навіщо отаману, який воював із більшовиками, вбивати представника шановного козацького роду, члени якого завжди допомагали місцевим?
– Останнім часом вже досліджено, що це зробили чекісти, – озвучує останню версію істориків Наталія Круподеря. – Знищували передову українську інтелігенцію.
В 70-х цю справу вів міністр внутрішніх справ УРСР Головченко. Виявилося, що було кілька вбивств на Мліївщині зі схожим почерком. Вчителька загинула, ще один діяч...
Вбивство такої видатної людини, як Левко Симиренко, – то великий гріх і трагедія для Млієва та всієї України.
Цукрова імперія
– Взимку у нас тут буде не спекотно, 10-12 градусов, – веде колишнім будинком Симиренків 1855 року побудови директорка музею Наталія Круподеря. – Але ми звикли.
Екскурсовод розповідає: раніше в цих холодних стінах вирувало життя і прогресивні настрої.
У першій половині 19 століття нікому невідомий Федір Симиренко зміг не тільки викупитися з кріпацтва, а й стати впливовою людиною. Зі своїм тестем Михайлом Яхненком орендував млини, а потім заснував фірму "Брати Яхненки і Симиренко", яка переросла в бізнес-корпорацію.
У 1834-му в Ташлику вони побудували перший в Україні та всій тодішній Російській імперії механізований, паровий цукровий завод. Підприємства Яхненків і Симиренка з'являлися одне за одним: в Руській Поляні, Олександрівці, Орлівці.
– Ще одне, семиповерхове, в 1848 році виросло на річці Вільшанка, в Млієві, – підходить до стенда з фото Круподеря. – Поряд – машинобудівний завод, де виготовляли обладнання для цукрового виробництва.
– Ось це деревообробний верстат, побудований тут у 1856 році, – показує Наталія чорний, наче смола, апарат.
На своєму машинобудівному підприємстві Симиренки-Яхненки побудували одні з перших металевих пароплавів, які з'явилися на Дніпрі. Фірмі потрібні були нові способи збуту цукру, зокрема і в Європі.
Зі світоглядною орієнтацією бізнесменів-самородків було все ясно. Одне судно вони назвали "Ярослав", на честь великого князя київського. Друге – "Українець".
Пізніше в цукрових цехах почнуть робити мармелад і пастилу під брендом "Українська".
Найвідомішими з 22 дітей (!) Федора Симиренка стали Василь і Платон. Обидва навчалися у Франції.
Василь – талановитий інженер, конструктор, винахідник, видавець, один із найбільших меценатів в Україні.
Інтелігенція в Києві називала його Великим Хорсом, нарікаючи ім'ям слов'янського бога Сонця. Кажуть, багато з тих, хто отримував допомогу від Хорса, дізналися про його справжнє прізвище тільки після смерті Василя Симиренка в 1915-м.
Брат Василя Платон став одним із засновників "раціонального садівництва". І теж не шкодував грошей на українську культуру.
– В 1859 році в Млієві побував Тарас Шевченко, – розповідає Круподеря. – Він отримав від Платона Федоровича 1100 карбованців на видавництво "Кобзаря".
Третє видання вийшло в 1860-му. З подяками Платону Симиренку на титульній сторінці.
Через рік помре Тарас Шевченко. Через два туберкульоз забере і 42-річного Платона, на честь якого потім і назвуть легендарний сорт домашньої яблуні.
Заслання до Сибіру і популярність в Європі
Городище, Київ, Москва, Новгород, Перм, Єкатеринбург, Тюмень, Томськ, Красноярськ, Балаганськ, Іркутськ. На стенді у музеї в Млієві зображений довгий шлях, який пройшов по етапу Левко, син Платона Симиренка.
Левка заарештували і відправили до Сибіру через "революційну діяльність". Він був на гачку у жандармерії ще зі студентських часів, спочатку в Києві, а потім і в Одесі.
Більшу частину заслання Левко Симиренко провів у Красноярську. Працював садівником у теплицях золотопромисловця Кузнєцова, який пригощав своїх гостей фруктами, що вирощував українець.
Симиренко допомагав привести до пристойного вигляду міський сад Красноярська, який зберігся до нашого часу.
– Коли він повернувся із заслання, у занедбаному батьківському саду знайшов яблуньку, яка залишилася після смерті Платона, – розповідає Круподеря.
Левко Симиренко в своїх щоденниках згадував, що бачив ці яблуні на хуторі батька-селекціонера, коли ще був студентом. На той час не було ніяких наукових даних, звідки саме прийшов цей сорт, але згодом він поширився з саду Платона Симиренка.
Левко став першим, хто описав його, ввів у каталоги та займався подальшим поширенням, назвавши на честь батька – Ренет Симиренка.
До кінця 19-го століття Левко Симиренко створив у Млієві розсадник із однією з найкращих помологічних колекцій в Європі, де одних тільки яблук було 900 сортів.
– Осьо, дивіться, софора японська, яку посадив Левко Симиренко, – показує Круподеря велике дерево навпроти музею. – Будинки потопали у фруктових садах. Прекрасний дендропарк був.
Залишилися його дуби та клени. Залізне дерево, тюльпанове дерево, гінкго білоба.
– В 1899-му у Млієві відкрили садівничу школу, – продовжує вона. – Коли молоді люди її закінчували та влаштовувались на роботу, вистачало лише сказати: "Я – учень Левка Платоновича". Таких брали безвідмовно, бо класні були спеціалісти.
Член-кореспондент Бельгійського товариства садівництва, член національних помологічних товариств Франції та Німеччини – лише деякі титули Левка Симиренка, вбитого невідомими напередодні Святвечора в 1920-му.
Його поховали на сімейному кладовищі, біля родового храму, побудованого в 1858-му році.
– Ось його могила, – показує Наталія Круподеря. – А це – однієї з трьох його дружин, Олени Уварової.
Поховання Левка Платоновича відбувалося без помпезності.
Симиренко, "мічуринці" і бариги
Двоповерхова будівля, схожа на палац. Навпроти неї – величний пам'ятник Левку Симиренку. Правою рукою він показує на фасад, в лівій тримає гілку яблуні.
Сьогодні тут знаходиться Дослідницька станція помології, заснована в 1920-му після вбивства вченого.
З 1921 по 1930 рік установу, яка стала потужним розсадником і інститутом, очолював син Левка Симиренка Володимир.
На початку 30-х Володимир переживе кілька арештів за звинуваченням в "антирадянській шкідницькій діяльності". У 1938 році його розстріляють в Курську і поховають у братській могилі, землю з якої привезуть до Млієва в капсулі вже за часів незалежної України.
Володимир Фільов, сьогоднішній директор станції, над якою майорить український прапор, говорить: Левко Симиренко, а потім і його син Володимир, постраждали через те, що у Москви був свій улюбленець-селекціонер. Мова про Івана Мічуріна, який у 1917-му зумів легко перелаштуватися на роботу з новою владою і був потім нею обласканий.
Останніми роками мліївська станція переживає не найкращі свої часи. Не так давно тут був інститут, в якому працювали 100 вчених. Тепер, після пониження статусу організації, – 18 і ще 12 осіб технічного персоналу.
Сади займають 500 гектарів. При цьому, за словами Фільова, доводиться судитися з Держгеокадастром, який звинуватив станцію в самозахопленні частини земель.
Зараз на батьківщині Симиренка з яблуками не густо. У 2020-му через посушливу погоду плоди зібрали рано, ще у вересні. Ренет Симиренка – всього кілька тонн.
– Поганий врожай, – каже Володимир Фільов. – Десь 50% опало груш, яблук, слив через засуху. Опадів, снігу практично не було. Клімат глобально міняється. Дуже негативно впливає на садівництво.
– Так, може, треба ананаси вирощувати? – пропонує журналіст УП.
– Дивіться, хурма вже є у нас, – посміхається директор. – Є сорти, які можна вирощувати в Україні.
– Можна яблука взяти? – запитує журналіст, побачивши поодинокий плід, гуляючи садом.
– А що, ви бачите яблуко? Ми ж все зібрали… Це – не Симиренка. Це – Сапфір, – дозволяє Фільов.
– А схоже на Симиренка. Тобто у нас на ринках та в магазинах дуже часто брешуть?
– Так, – відповідає директор. – Багато яблук з неправдивим написом. В магазинах дуже важко знайти справжнє яблуко Ренет Симиренка.
Це взагалі болюча тема для українців, науковців, які займаються яблуками. Держава не підтримує отрасль. Грубо говоря, ринком керують бариги. Вони ніхрєна не зробили, не вирощували ці яблука. Просто купили для того, щоб заробити гроші.
– А яке справжнє яблуко Симиренка?
– Кисло-солодкий смак. Плід не стійкий до парші. Якщо не обробляти хімікатами, то буде виступати парша. Це такі нарости, які тільки псують зовнішній вигляд, але їсти можна.
Ренет Симиренка – зимовий сорт. Гарно, довго зберігається та дозріває. В цьому його найбільша цінність – стійкість зберігання. Може всю зиму лежати та від цього тільки відкриває весь свій смак. Його також легко транспортувати.
– Чи можна вважати Мліїв яблуневою столицею України? – цікавиться репортер УП.
– Він був таким. На сьогодні вже, мабуть, ні.
"Та що в тій Москві робити?!"
6 700 жителів, 917 дворів, школа, лікарня, бурякоцукровий і цегельний заводи – таким був Мліїв у кінці 19 століття, коли в своїх садах після заслання займався селекцією Левко Симиренко.
У 2020-му тут трохи більше 4 000 жителів. Незважаючи на загальний занепад, про фруктову славу села нагадує кожна вулиця і двір.
Старі сараї, господарські будівлі, гаражі, курники і двоповерхові будинки оточені плодовими деревами.
– Ось це яблуня Августовська, – показує одна з мешканок похилого віку.
– Ніякої Августовської! Серпнева! – поправляє її 82-річна Любов Затула, яка працювала головним економістом у місцевому Інституті садоводства.
– Нема більше інститута, картопляна станція там, – жартують її сусідки.
Любов Затула навчалася в Москві у Тимірязєвській академії.
– Та що в той Москві робити?! – пояснює вона, чому повернулась на батьківщину. – Всі театри я там обійшла. А ще парторгом була 11 років.
– Ой, Боже, Боже! – хитає головою її подруга; чи то з жалем, чи то з захопленням.
– На общєствєних началах. Художня самодіяльність у нас в Млієві була. Народний хор, – продовжує Любов.
– Та шо там казати! А яблук скільки було? – зітхає ще одна пенсіонерка на лавці.
– Дуже багато. Сортів багато. Вагонами возили скрізь. Біля 4 тисяч тонн збирали, – ділиться Затула.
– Мліїв вже не яблунева столиця? – уточнює журналіст УП.
– Нє, яблунева! – відповідають старенькі.
– О-о-ой, Боже, Боже! – чути один скептичний голос. – Колись з одної деревини 40 ящиків яблук збирали.
– Як думаєте, чи будуть тут яблука Симиренка через 100 років? – питають репортери УП, прощаючись.
– Ще які будуть! Обязательно! Якщо ті сади повсихають, нові посадять. Не може такого буть, щоб не було. Все буде. Все!
Євген Руденко, Ельдар Сарахман, Дмитро Ларін, УП
