Всесвітнє павутиння vs Залізна завіса. Як в Україні 30 років тому виник інтернет
Сонячним грудневим днем, 19 числа 1990 року, в офіс кооперативу програмістів "Демос" на вулиці П'ятницька в Москві зайшли троє гостей зі столиці тодi ще УРСР. У їхніх очах читалося очікування дива, і вони його врешті отримали.
Очолював делегацію 32-річний Юрій Янковський, голова сектора Міжгалузевого Центру технологій програмування "Технософт". За цією довгою назвою ховалася організація, створена на базі легендарного Інституту кібернетики в Києві.
Центр розробляв програмне забезпечення. В основному для військових цілей. Але обслуговувати оборонку Янковському і його колегам залишалося недовго. В кінці 1990-го він приїхав у Москву до тих, хто зміг підключитися до міжнародної комп'ютерної мережі, вийшовши на зв'язок з одним із університетів Фінляндії.
Річний доступ до малозрозумілого і дивовижного всесвіту обійшовся "Технософту" в 20 000 радянських рублів.
Замість двох авто, які можна було купити на ці гроші, київські кібернетики отримали можливість обмінюватися даними зі світом. Через уже неабияк проіржавілу "залізну завісу". На сміховинній швидкості в 2,5 кілобіт на секунду.
Майже відразу після розвалу СРСР Юрій Янковський поїхав у США – плести всесвітнє павутиння там. Третій десяток років він живе в штаті Вірджинія та прилітає у Київ до сина.
Восени 2020 року, під час одного з приїздів в Україну, 62-річний айтішник погодився зустрітися з журналістами УП.
Як із генсека Черненка зробили автора першого радянського e-mail, чим український інтернет відрізняється від російського, яким було перше інтернет-порно і чи зможе людство прожити без web – УП публікує спогади Юрія Янковського.
Афган і вантаж 200 замість hi-tech
Поява Юрія Янковського в центрі Києва ажіотажу не викликає. Його не знають в обличчя, автографів не просять і зробити селфі теж.
Він спокійно говорить, не звертаючи уваги на камеру, прогулюючись Майданом і Хрещатиком.
Від багатьох людей навколо Юрія відрізняє тільки часта посмішка – даються взнаки майже 30 років життя в США.
– Я був нормальний совок, як і всі, – згадує з іронією своє доамериканське минуле Янковський.
Він народився в 1958-му, в Козятині. Школу закінчив у Конотопі. В дитинстві марив ідеєю стати моряком, хотів вступити в Одеське інженерно-морське училище. Але щось пішло не так.
– Туди треба було здавати документи на місяць пізніше за інші виші, – розповідає він. – І я почав вести розгульне життя: випивали, танці, все таке.
Мені батьки сказали "Все, гулянка закінчилася! Поїхали до Києва вступати". Ну, ми і сіли в електричку.
Тато хотів, щоб Юрій навчався в КІСІ, але син зумів наполягти на політеху.
– Я дуже вдало вибрав факультет автоматизації, – посміхається він. – Це був один з перших факультетів КПІ, де почали викладати програмування та теорію систем.
Так вийшло, що я не попав на стаціонар, і потрібно було знайти роботу. Спочатку працював маляром. Потім вже – в обчислювальному центрі, де вперше побачив комп'ютер Мінськ-32. Величезна конструкція!
– Мінськ-32 був реально крутим на той час (його випускали з 1969 по 1975 рік – УП), – продовжує Юрій Янковський. – Але аж до 90-х мови про персональні обчислювальні машини в СРСР фактично не йшло. У нас були тільки оці великі шафи ЄС-ЕВМ, СМ-2, СМ-4.
Поки на Заході в 1970-х розвивали локальні та міжнародні комп'ютерні мережі, Союз намагався йти в ногу з прогресом. Але, як каже Янковський, у результаті Кремль "виступив по повній програмі".
В 1979-му СРСР вплутався у війну в Афганістані, втративши, лише за офіційними даними, 15 000 військових. У 1983-му збив корейський Boeing 747 над Сахаліном, загубивши 269 невинних душ.
У колективній свідомості Заходу закріпилося визначення, кинуте Рональдом Рейганом на адресу Кремля, – "імперія зла".
У 1980-х Москва, зіткнувшись з жорсткими санкціями, потягнула за собою в наукове болото 15 республік. Все, що стосувалося hi-tech, не могло потрапити за "залізну завісу".
В США і Європі у цей час з'являвся революційний інформпростір, без жодних кордонів і цензури – інтернет.
А в Союзі з захватом продовжували ловити яйця в кишеньковій грі "Електроніка", злизаної з розробок компанії Nintendo.
– Загальна ситуація у нас була така: самостійно розвивали технології військового напрямку, а цивільні розробки брали у західних країн, вивозили за допомогою спецслужб та починали процесс копіювання, – передає дух епохи Янковський.
1984. Оруелл і e-mail радянського генсека
Навесні 1984 року молоду світову інтернет-спільноту сколихнула сенсаційна новина – Імперія зла увійшла в мережу Usenet.
На одному з форумів з'явився лист, підписаний тодішнім генсеком СРСР Костянтином Черненком.
Адреса комп'ютера, з якого його надіслали, – chernenko@kremvax.UUCP.
Абревіатура "kremvaх" обізнаними людьми читалася легко: Kremlin (Кремль) + VAX (32-бітна комп'ютерна архітектура).
Написана спеціально з важким російським акцентом, ламаною англійською, звісточка від Черненка була приблизно такою:
"Привіт всім! Нарешті Союз Радянських Соціалістичних Республік підключився до Usenet. Одна з причин, через яку ми тут, – можливість відкритих дискусій з народами США та Європи для мирного співіснування.
Ми чули, що у багатьох людей в цій мережі сильні антиросійські погляди. Але ми віримо, що вони просто дезорієнтовані своїми лідерами. Особливо американською адміністрацією, яка марить війною і домінуванням в світі. Ми сподіваємося роз'яснити наші наміри та ідеї.
Давайте ж відкриємо горілку і вип'ємо за наш вхід в Usenet. NA ZDAROVJE! ".
Незважаючи на те, що лист прийшов 1 квітня та ще й в рік, в якому страждають і люблять герої оруеллівської антиутопії "1984", деякі повірили в реальність радянського e-mail. Його навіть обговорювали в Пентагоні як приклад вдалої інформаційної атаки.
Насправді автором фейкового послання був голландець Піт Беертема.
– Ух ти! – реагували на його жарт люди.
– Отакої! Це по-справжньому?
– Чи означає це, що Unix виявилася за залізною завісою?
– Забирайся з нашої мережі!
Але хвилювалися західні користувачі даремно. Радянська людина залишить свій перший слід у всесвітній мережі тільки через шість років, у 1990-му. І кияни теж.
Це стане можливим завдяки колективній роботі. Але волею випадку в історію увійдуть окремі люди, серед яких буде і Юрій Янковський.
Мир. Дружба. Жуйка. Комп'ютер
Віра радянської людини в могутність вітчизняної науки похитнулася під час перебудови. В 1987-1988 роках, коли в великих містах СРСР катком по свідомості обивателів пройшла виставка "Інформатика в житті США".
Вражені рівнем розвитку технологій у Штатах, партійні та КДБшні спостерігачі назвали пропагандистським захід, на який люди шикувалися в черги, як у мавзолей.
Хтось бив на сполох, говорив про ідеологічну, інформаційну диверсію Вашингтона. І мав, в принципі, рацію. До переліку речей і явищ, які розвалили Союз, поряд із джазом, рок-н-ролом, джинсами і жуйкою можна додати і виставку "Інформатика в житті США".
Делеговані наукові коментатори роздумували: нічого дивного американці на ній взагалі-то не показали. Але шоковані обличчя відвідувачів говорили про зворотнє. Вже тоді лунало дивне слово "онлайн".
– Це була бомба, це був прорив, – ділиться враженнями від тієї виставки Юрій Янковський. – Люди вперше побачили, що можна мати персональний комп'ютер. І він дуже крутий, ти можеш його використовувати для різних цікавих речей.
Хоч я і був в сфері IT, але таке широке уявлення про сучасні комп’ютери та мережі серед нас було майже відсутнє.
У 80-х Юрій Янковський з колегами працював над крос-системами, які використовували для розробки програм військових комп'ютерів на підводних човнах. Вони обчислювали координати субмарини для навігації і запуску балістичних ракет.
– Ті комп’ютери були досить примітивні, прості, програмувались нуликами та одиничками – машинними кодами. Ми розробляли системи, які дозволяли суттєво спростити розробку програм для військових ЕОМ.
То була вже мова програмування, яка дозволяла зробити software швидко та якісно, – розповідає Янковський.
Він виконував замовлення Мінсередмаша, мав спецдопуск до секретної інформації та заборону на виїзд в капіталістичні країни. Вся кореспонденція з Заходом проходила через Перший відділ КДБ.
В СРСР і Україні була сильна наукова база, але багато ідей залишалися на рівні теорії. В життя втілювали те, що потрібно було військовим, щоб загрожувати "ядерною дубиною" США.
– Перший комп’ютер в континентальній Європі створили в Києві, в Феофанії, – нагадує Янковський. – В Києві відкрили Інститут кібернетики під керівництвом крутого академика Глушкова. Він розробляв теорію алгоритмів та математичних моделей комп'ютерів.
Був ще Інститут автоматики. Але все йшло у напрямок оборонки. Ніхто не думав про персональних користувачів. Навіть обчислювальних центрів було дуже мало.
У той час, як DARPA, агентство Міноборони США, длубалося над розробкою нового типу зв'язку, Віктор Глушков просував проєкт ЗДАС – Загальнодержавну автоматизовану систему, яка б об'єднала всі галузі "народного господарства" в різних містах. Але проєкт так і залишився на папері.
По суті, комп'ютерні технології в СРСР були іграшкою військових і партійних босів.
– У мене реально "упала челюсть", коли десь у 1985 році я попав до одного обчислювального центру в Москві, – згадує Янковський, у якого вдома на той момент не було нічого, крім калькулятора. – Він розташовувався в церкві. Був настільки упакований західною технікою!
– Там я вперше побачив Macintosh з мишкою, – продолжает он. – А чого вони мали таку техніку? Дуже просто: батько директора центру був членом ЦК КПСС. І для свого сина створив таку богемну штучку.
Ми туди приїхали з моїм босом, Ігорем Вельбицьким. Він подивився та сказав: "Юра, ти не хвилюйся. Їх напакували технологіями, але вони тупо не знають, що з ними робити".
Перший абонент та МММ
Життя Юрія Янковського і всієї України зміниться 19 грудня 1990 року. Хоча тоді цього ніхто не усвідомлював.
– Якось ми потихеньку крутилися, – так описує він загальну для країни ситуацію.
– Вже почався процес розпаду СРСР. Закривали військові проєкти, наш Центр втрачав фінансування. Все було погано. Ми думали, що робити далі.
Досить випадково мені сказали, що є дуже цікава штука. Треба поїхати в Ленінград, подивитися. Ми відправили Сашу Нібита.
Через кілька днів він повернувся з круглими очима. Сказав, що побачив щось приголомшливе: підвал із бронедверима, за якими все заставлено модемами.
– Це було якесь чудо. Все щось мерехтить. Сидить там хлопець, Ігор Чечик, який включився в світову мережу. Але він сказав нам, що корені проєкта – в Москві, в кооперативі "Демос", десь там, на П’ятницькій, – розповідає Янковський.
Тоді Юрій з київськими колегами і поїхав до Москви, де 19 грудня 1990 року "Технософт" отримав перший український акаунт в міжнародній мережі.
– "Демос" дуже відрізнявся від офісів совкових інженерів, справляв круте враження на той час,– згадує Юрій. – Там було відчуття свободи та цікавої роботи. Інженери виглядали трохи не від світу цього, занурені повністю у щось нове.
У них там була просунута телефонна система, кімнати заставлені технікою, модемами. Була кухня для чаю і розмов, з відiком, який крутив стрічку "Back to the Future".
Вдаривши по руках, кияни та москвичі підписали контракт: річна абонплата за користування мережею обійшлася "Технософту" в 20 000 рублів. У той час як місячна зарплата Янковського була 300-400.
– Враження було якесь абсолютно нереальне, – говорить він. – Ми побачили круті технології, які тоді не дуже розуміли. Вирішили займатися цим в Києві.
З собою з Москви комп'ютерники привезли кілька модемів.
– У нас були великі проблеми, тому що ми працювали в операційній системі VMS, від Digital Equipment Corporation. А ця вся штука працювала на UNIX.
Ми потратили десь три місяці на те, щоб роздуплитися, як воно все прикручується та працює. Як відправити електронну пошту, як прочитати новини, – сміється сьогодні айтішник.
На питання, чи пам'ятає він свій перший e-mail, Янковський розводить руками: "По-перше, треба було зрозуміти, що і кому писати. В тебе є твоя електронна адреса. Але про тебе ніхто не знає, і ти нікого не знаєш".
Першими скачаними файлами Юрія були тексти RFC.
Свої 20 000, витрачені на аккаунт, отриманий в Москві, "Технософт" відбив швидко.
– Спочатку у нас був "абонентський пульт", а потім ми його переробили на провайдерський, – пояснює Юрій. – Додали вхідних телефонних ліній, розгорнули невеличку таку систему з кількох комп’ютерів.
Ми вже запустили першого абонента українського інтернету. Це був Раєнко, керівник одного з відділень в Інституті кібернетики. У нього був проєкт розробки software чи то для Швейцарії , чи то для Швеції.
Йому реально потрібен був той зв’язок, щоб передавати частини коду, отримувати зауваження й таке інше. Він заплатив нам теж 20 000. У нас пішло все, як піраміда МММ трошки (посміхається).
Порно в буквах і цифрах
За словами Юрія, київський "Технософт" приєднався до мережі, коли домен "ua" ще не був зареєстрований. Пошта приходила через вузол "ussr.eu.net".
У збережених реєстраційних записах, так званих "routing" (маршрутизації) навічно вбито: "TechnoSoft. Yuri Yankovski. 44 prospekt akad. Glushkova, SU-252207 Kiev, Ukraine, USSR".
– Ми випередили "Софтпанораму" Ігора Свірідова (ще одна київська фірма – УП) і телефонну станцію KTTS з Харкова тільки на місяць, – скромничає Янковський.
Дивно, але до моменту розпаду СРСР в Україні вже були десятки абонентів, підключених до інтернету. Це могли собі дозволити підприємства і великі організації.
Інтернет був перш за все новим і швидким способом зв'язку, який використовували в бізнесових та наукових інтересах.
У середовищі фахівців він мав ефект бомби. Але тоді мало хто здогадувався, наскільки міцно вся планета буде залежна від мережі в недалекому майбутньому.
– Уявіть собі Київ, 90 рік, – повертає Янковський в минуле. – Щоб відправити факс за кордон, треба зв’язатись з телефонною станцією, замовити розмову, чекати декілька годин. Потім вам дають три хвилини, щоби відправити сторінку тексту.
– А коли ми включилися в ту систему, вона дозволяла доставити електронну пошту за 15 хвилин, – продовжує він. – Плюс можна було отримувати електронні новини, поділені на групи: політика, технології, спорт і таке інше.
Це був Usenet ще в довебівську епоху, ніяких сайтів не було. Інформація в основному текстова. Багато груп, модератори. Писали всі, хто хотів і що хотів: суперечки, обговорення якихось цікавих ідей.
Було в мережі дещо і гарячіше.
– Давайте будемо чесними – порнографія завжди була в інтернеті, – посміхається Янковський. – Фото раніше теж були, але це дуже прикольна історія.
Наприклад, якась порно-картинка займала 1 мегабайт. Як запхати її в мережу, яка працює зі швидкістю 2,5 кілобіт в секунду? Це неможливо.
Картинку декодували в буквочки і цифрочки. Це виглядало, як якийсь незрозумілий текст. "Розрізалось" на невеличкі шматочки. Бажаючі могли їх повитягати, зібрати спеціальною програмою в один файл, перекодувати в графічний формат.
– Але давайте скажемо прямо, що зараз порно вже не таке цікаве явище, як це було за часів Радянського Союзу, де "не було сексу". Основне використання інтернету – спілкування, інформація та сервіси, – іронізує Янковський.
Російський контроль і українська анархія
Озираючись назад, Юрій Янковський через роки трохи інакше дивиться на перші радянські кроки в інтернеті, ніж це прийнято в поширеній версії.
З одного боку – безперечно талановиті інженери-ентузіасти з Москви, які змогли встановити комп'ютерний зв'язок з одним із університетів Гельсінкі. З іншого – КДБ/ФСБ, які майже відразу взяли під своє крило новий канал інформації.
Янковський підозрює, що в 1990-му адміністратор у Фінляндії відкрив для радянських комп'ютерників з "Демосу" аккаунт в мережі не просто так. Можливо, його змусили це зробити співробітники спецслужб. Можливо, підкупили.
– В мене немає документальних доказів, але думаю, що КДБ з самого початку "вела" інтернет, в Москві та Ленінграді, – каже Янковський. – "Прогресорська" частина КДБ дуже швидко зрозуміла, що це за явище та наскільки воно буде масовим.
Вже в 1994 році мережа "Релком" вибухнула – там було близько 300 000 абонентів. Росія тоді навіть випередила за цим показником деякі країни.
Айтішник підкреслює: українська модель розвитку інтернету була зовсім іншою.
– Вона абсолютна анархічна з самого початку, – пояснює він. – Ми випадково знайшли щось цікаве – о, давайте будемо займатися.
І у нас одразу втілювалась децентралізована концепція Інтернет: "три українця – два гетьмана". Коли немає єдиного центру керування, а є добровільне об’єднання Автономних Систем (АС), кожна з яких адмініструється незалежно.
За словами Янковського, в Україні держава зацікавилася інтернетом аж через кілька років після його появи.
– У 1997 році я приїхав на першу інтернет-конференцію в Україні, – згадує він. – Тоді я вже декілька років працював в США. Там були абсолютно вільні технічні конференції з патлатими чуваками в джинсах. Думав, що в Україні так само буде.
Я був в шоці: побачив держслужбовців, СБУ, які пробували зрозуміти, що таке інтернет, що з ним робити, як далі жити.
Сьогодні, за оцінкою Юрія Янковського, українська мережа за рівнем свободи близька до американської моделі.
– В умовах інформаційних війн я не бачу великої проблеми в тому, що блокують "Одноклассники" з російською пропагандою і контролем від ФСБ та іншу фігню. Є також реальні загрози для кібербезпеки. Вже були атаки на енергетичні мережі та банки України, – зазначає він.
– Російський інтернет не є вільним, – продовжує айтішник. – Найгірша ситуація – це Китай, де його використовують не тільки для того, щоби блокувати інформацію. Але й для активного моніторингу людей – хто надійний, хто ненадійний. А потім, використовуючи ці дані, можуть, наприклад, не взяти на роботу.
РФ проводить активну політику не тільки моніторингу, а й сегментації інтернету на "суверенные интернеты" з можливостями повного відокремлення від глобальної мережі. Цим через міжнародні організації займається Діма Бурков (айтішник, наближений до Кремля – УП).
Звичайний американський мільйонер
Восени 2020 року, зустрівшись з журналістами УП, Юрій Янковський погоджується проїхати на Теремки, в Інститут кібернетики.
Незнайомця в головний корпус охоронець не пускає. Юрій із розумінням посміхається. Цікавиться, що написано на стенді, який стоїть далі в вестибюлі. Але відповіді не отримує.
Комп'ютерник пропонує обійти неприступний корпус, щоби показати невелику одноповерхову будівлю, в якій знаходився його офіс.
По дорозі зупиняється біля двох іржавих кістяків "Волги" і "РАФіка".
– Це, мабуть авто, на яких керівники інституту їздили, – сміється він.
У самого Юрія автомобіля до від'їзду в США не було. Каже, жилося радянському програмісту непросто. Коли він влаштувався в Інститут кібернетики, отримував 130 рублів. Доводилося підробляти маляром, як і під час навчання в КПІ.
Через рік після підключення до мережі в 1990-му, у Янковського з колегами були 30-40 абонентів, які викладали величезні гроші. Але тоді мільйонерами ані Юрій, ані його товариші не стали. Розруха, гіперінфляція і хаос підштовхнули Янковського врешті-решт до американських берегів.
Його знання, вміння та ентузіазм стали в нагоді в США, де він працював у різних компаніях, які підняли інтернет до нинішніх висот. Зокрема, в його послужному списку проєкти в телекомунікаційному гіганті Sprint.
– Коли з сім’єю переїхали до Америки, то за півроку-рік виконали радянську програму життя – купили будинок і нові автомобілі, – розповідає він.
– Там мільйонером вже стали? – цікавиться репортер УП.
– Ми десь три рази святкували, що ми мільйонери. Шампанське відкривали з жінкою. Але кожного разу або це було падіння ринку потужне, як у 2000 році, або щось не доробив.
Я такий нормальний мільйонер, звичайний, трудовий, американський. Я не став супермільйонером, – відповідає він.
Найкраще в 20 столітті
У невеличке приміщення на території Інституту кібернетики, де раніше знаходився "Технософт", Юрія Янковського все ж пропускають.
Провівши короткі переговори з літньою вахтеркою і двома співробітниками однієї з приватних фірм, які вийшли на перекур, він прямує в крайню кутову кімнату в кінці коридору. Зараз там інша комп’ютерна фірма, яка теж займається комунікаціями.
– Я тут востаннє був років 20 тому, – відкриває двері Юрій. – Тут сиділа наша група, десь десятеро. Бачу, вікна тільки ті ж самі залишилися.
В свої 62 роки Янковський не схожий на людину, яка застрягла в минулому.
Ностальгуючи за шаленими 90-ми, коли стався інтернет-вибух, в 2010-му Юрій змінив суто телекомунікаційний бізнес на щось інше.
– Новою крутою темою для мене став Smart grid, – розповідає він. – Я хотів ще раз пережити причетність до технічної революції, яка змінює цивілізацію. Все ж таки енергетика сьогодні – найбільший інфраструктурний проєкт. Років 10 я займаюся телекомунікаціями, але в сегменті енергетики. За цим – майбутнє.
Сьогодні, через 30 років після першого під'єднання до мережі, Юрій зізнається: "В мене "internet addiction" (інтернет-залежність – УП)". Я досить багато часу проводжу в Facebook, у всяких таких фішечках".
Але злом інтернет Янковський не вважає.
– Так, є, наприклад Darknet, – розмірковує він. – Так, в мережі може бути якась чорна сторона. Є фейки, фальшивий контент. Просто треба якось регулювати це.
Забезпечити приватність в інтернеті неможливо. Але я хочу знати, хто має інформацію про мене, хто активно цікавиться: кримінал, податкова чи поліція?
– Я не уявляю, як зараз можна жити без інтернету, – продовжує айтішник. – Якщо його в одну секунду не стане, це вже буде катастрофа. Особливо зараз, під час ковіду, коли компанії переходять на роботу працівників з дому.
Уявіть, що в один момент втрачаються не тільки інформаційні потоки, дані, а й бізнес-зв’язки, спілкування.
На запитання, чи можна вважати інтернет найкращим винаходом людства в 20 столітті, Юрій Янковський без роздумів відповідає: "Абсолютно. Навіть немає питань. Це те, що змінило світ, як хайвеї або рок-н-рол, але ще більше".
– Маєте якусь мрію? – запитуємо його на прощання.
– Я переходжу в той вік, коли вже треба зменшувати швидкість. На кілобіти назад. Мрія яка? Щоб я знайшов і зрозумів, чим мені займатися далі. Щоб було цікаво. Щоб життя було насиченим. І щоб воно не залежало від сторонніх факторов, від держави та іншого.
***
Через кілька днів після зустрічі, ніби передбачаючи, яким може бути заголовок в "Українській правді", Юрій Янковський напише в Facebook Messenger:
"Ну, я ніяк не "тато українського інтернету"! Все сталося хоча і закономірно, але досить випадково. Зірки зійшлись. Завдяки приватним ініціативам різних людей та загальному руху до нового, відкритого інформсуспільства".
Євген Руденко, Ельдар Сарахман, колажі – Андрій Калістратенко, УП
