Мирослав Слабошпицький: У Чорнобилі я відчував себе наче в фільмі про зомбі-апокаліпсис

Свій перший повнометражний фільм "Плем’я" Мирослав Слабошпицький зняв в 39 років. Дебют влучив в десятку — картина зібрала урожай призів на міжнародних фестивалях і увійшла до топ-50 кращих фільмів десятиліття за версією американського журналу Rolling Stone.

Завдяки цьому фільму в багатьох країнах дізналися про Україну не лише в контексті Чорнобиля, корупції і двох Майданів, але як про місце, де знімають цікаве світу сучасне кіно.

Другу стрічку Слабошпицького кіномани чекають вже шість років — кінопроєкт, що спочатку мав назву "Люксембург", а потім — "Антропоцен", постійно входить до списків найочікуваніших фільмів за версіями провідних міжнародних кіновидань.

Обидві картини про зону відчуження в Чорнобилі — місце, яке для мільйонів людей в усьому світі стало "точкою входу" в Україну, а для самих українців, як вважає Слабошпицький, "першим моментом усвідомлення "ми та вони"".

Зараз Слабошпицький працює над декількома проектами. Судячи з нашої розмови, найцікавіше про епопею з "Люксембургом — Антропоценом" він береже для мемуарів. А про подробиці роботи над американським фільмом "Тигр", який готується знімати, взагалі вважає за краще не говорити, посилаючись на нерозголошення таємниці.

Оскільки головним режисером в світі зараз є COVID-19, ми спілкуємося віртуально — за допомогою відеозв’язку.

В інтерв’ю "Українській правді" Мирослав Слабошпицький розповів про те, чи не боїться він "прокляття" першого фільму, про Голлівуд на паузі через пандемію, про десятиліття роботи над Чорнобильської Одіссеєю, про те, що успішному режисерові потрібно поєднувати вразливість сніжинки з упертістю носорога, і про каральну функцію виборів.

Полювання на тигра

— Фільм "Плем’я" вийшов на екрани в 2014 році. І дотепер продовжує бути головним генератором новин, де є ваше ім’я. Більше 40 фестивальних нагород, понад 50 млн переглядів на YouTube, прокат в Європі і США, продаж на DVD в 20 країнах.

Є небезпека увійти в історію режисером однієї картини, як це, наприклад, сталося з Джеромом Роббінсом і його "Вестсайдською історією" або з "Комісаром" Олександра Аскольдова. Чи не відчуваєте ви на собі "прокляття" першого фільму?

— Я роблю все для того, щоб так не сталося. Після вдалого дебюту другий фільм майже завжди трохи гірше, тому я вирішив відразу зняти третій. Буде це "Тигр" або "Антропоцен" — подивимося... Квентіна Тарантіно якось дорікнули в тому, що він так і не зміг зняти нічого кращого за "Кримінальне чтиво". На що він відповів: "А хто зміг?"

У будь-якому разі — "Плем’я" вже є. Так що в цьому сенсі боятися мені нічого, це вже не провернути — фільм існує.

— Давайте поговоримо про проєкти, з якими ви зараз працюєте. Почнемо з "Тигра". Останні новини про нього були в кінці жовтня 2018 року. Повідомляли, що стрічку продюсують компанії Бреда Пітта і Даррена Аронофскі. З того часу новин не було. Що з проєктом зараз?

— Це американський фільм, спочатку його хотів знімати Аронофскі з Бредом Піттом у головній ролі, потім проєкт зупинився. Сценарій "Тигра" прийшов до мене через агентство серед сотень інших сценаріїв, які я читаю. Місце і час дії у фільмі — Росія, Далекий Схід, 1997 рік.

Зараз проєкт на цікавому етапі, який називається COVID. Вся американська кіноіндустрія стоїть в режимі очікування. Я займаюся розкадровкою фільму. Робимо ескізи з дружиною, потім надсилаємо їх по Скайпу сторібордісту. Якась божевільна робота, але те, що виходить, — цікаво.

— Це історія про полювання на тигра-людожера. Ви робили ресьорч? Їздили на Далекий Схід?  Спілкувалися з мисливцями?

— Я не їздив. Але в основі проєкту книга канадського письменника Джона Вейллента, який побував на Далекому Сході в Сіхоте-Алінь, де вся ця історія відбулася. Про це спочатку зняв фільм британський документаліст Саша Сноу, і вже потім Вейллент написав книгу, що стала бестселером.

З "Тигром" мені допоміг продюсер Олександр Роднянський, який познайомив з людьми з Далекого Сходу. Так що під час роботи над сценарієм, у мене були довгі розмови по Вайберу з реальними героями книги — топовими людьми в цій далекосхідній тигрячій справі.

До слова, з приводу збору інформації для сценарію. Колись зі мною працював водій, колишній полковник ОБХСС (Відділ боротьби з розкраданнями соціалістичної власності. —  УП), який уважно спостерігав як я працюю, а потім сказав, що у нас підходи до роботи дуже схожі. Треба знайти джерело інформації — людину, яка про все розповість.

Чорнобильська Одіссея

 — Після "Племені" в 2014 році ви почали роботу над фільмом "Люксембург", підтриманим Держкіно України і грантами кількох європейських фондів. Потім проєкт був зупинений, а через деякий час з’явився "Антропоцен", про який в презентації фильму є цікава фраза: "раніше проєкт "Антропоцен" був відомий для медіа під назвою "Люксембург". Як це відбулося?  І що зараз з "Антропоценом"?

— "Люксембург" був першою копродукцією Держкіно часів Пилипа Іллєнка, знищеною завдяки Держкіно. Це дуже погана і травматична історія. Колись я розповім про неї детальніше.

Щодо "Антропоцена" (в назві картини термін, що позначає геологічну епоху, в якій людина почала відігравати вирішальну роль в екосистемі Землі. —  УП) — це Біблія сторінок на 900, майже графічний роман, в якому сфотографована кожна локація, промальована кожна сцена.

Років зо два поспіль по три рази на тиждень я виїжджав з ранку до Чорнобиля, а ввечері повертався до Києва. Це історія пошуку поховань радіоактивних відходів двома дозиметристами.

Під час роботи над такими проєктами, ти довго возишся, поки, нарешті, не знайдеш свій Грааль. Я називаю цей проєкт новою "Космічною Одіссеєю".

У мене немає завдання змагатися з Кубриком, але це стане моєю Одіссеєю. Я хочу робити цей фільм з американським актором  — зіркою класу А. Тому історія трудомістка.

Але вона не за всі гроші світу. Колись режисер картин "Від заходу до світанку" і "Чотири кімнати" Роберт Родрігес сказав: "Я зніму вам фільм за 5 мільйонів доларів, який буде виглядати, як фільм за 50 мільйонів". І це моя амбіція в "Антропоцені".

 — Коли почнуться зйомки?

—  Можливо, взимку наступного року... Я розробив протокол, як знімати під час COVID-19.  Ми обговорювали це з моїм продюсером Олегом Коханом, але не знаю, наскільки це реалістично.

Світ по той бік Атлантики поки на паузі. Коронавірус в цьому сенсі неймовірно шкодить індустрії. Навіть під час Другої світової війни Голлівуд не зупинявся.

Як писав Довлатов, з Нью-Йорка можна емігрувати лише на Місяць. А тут раптом виявилося, що загробного життя не існує і бігти нікуди. При цьому в Києві можна знімати. І народ знімає. А найпотужніша кіноіндустрія світу паралізована.

— Незабаром мають розпочатися зйомки ще одного фільму з вашої Одіссеї — "Чорнобильський Робінзон"?

— Це мій перший сценарій. Через нього у мене почався конфлікт із тодішньою головою Держкіно Ганною Чміль. Після чого надії на те, що я коли-небудь зможу знімати кіно в Україні, майже не було.

Зараз Ганна Чміль давно і безнадійно у відставці на пенсії. Я дивлюся на відео, як нове Держкіно посилає її подалі, а "Чорнобильський Робінзон", який двадцять років чекав, запущений у виробництво як дебют (проект став одним з переможців пітчингу). Місяць-два і почнуться зйомки.

Дебютує з ним актор Сергій Гаврилюк, який знімався в моїх "Ядерних відходах" — короткому метрі, єдиному з українських фільмів, що має приз фестивалю в Локарно.

Зона як метафора

— Якщо подивитися на вашу біографію і фільми, які ви зняли або плануєте зняти, можна прокреслити чіткий маршрут: з кінця 1990-х ви кружляєте навколо теми Чорнобиля.

Сценарій "Чорнобильський Робінзон", короткий метр "Ядерні відходи", не знятий "Люксембург", "Антропоцен". Як і герой фільму "Сталкер" на шляху до Кімнати ви говорите собі: в Зоні шлях чим довше, тим краще. Чому ви весь час туди повертаєтеся, що для вас цінного в цьому місці і які сенси там шукаєте?

— Це довга історія.  Є всесвіт Marvel і Dark Universe, а є мій Чорнобильський всесвіт.  Чорнобиль — одне з найсильніших естетичних потрясінь моєї юності.

У дев'яності, коли я туди потрапив вперше, — це було щось приголомшливе. У Прип'яті я йшов вулицею Леніна і у мене було відчуття, що я всередині фільму про зомбі-апокаліпсис.

Прип'ять — місто енергетиків, яке забезпечувалося в СРСР за вищим розрядом. Там були універсами з новенькими візками та касовими апаратами, а люди пішли. Зараз, коли я заходжу в той самий магазин, там все осипалося і дерева виросли всередині. Все залізне, що було в Чорнобилі, розрізане і продано на металобрухт. Будинки занепали. Колишня фактура втрачена.

— Як ви туди вперше потрапили?

—  Мені було 23 роки і я працював журналістом інформагентства при МНС. Ми були квазі-прес-службою МНС. Їздили на вибух шахти імені Скочинського — 63 трупа, на розмінування знайдених бомб, повені та в Чорнобиль.

У Зоні стирчали тижнями. Один з наших нереалізованих проектів називався "Найкраще місце на землі". Їздили туди в прес-тури, або "шароёбились" Зоною, лазили і знімали прикольні місця.

Могли підняти гвинтокрил і весь день літати над територією. Спускалися всередину четвертого енергоблоку. У мене навіть довідка була — скільки рентген я отримав.

— І скільки?

— Не запам’ятав. Я знаю двох хлопців, які все життя лазили в цей реактор, робили фотографії, знімали на камеру. Зараз їм під 60. Одного бачив років три тому. Другий три або чотири дні тому одружився. У нього молода, красива дружина і сам він досить бадьорий.

— Як ви можете сформулювати головний урок, якщо взагалі, можна говорити про якісь уроки Чорнобиля для людства?

— Треба сказати щось пафосне, але я абсолютно про це не думав. Я ніколи не займався ліквідацією аварії. І хоча знайомий з багатьма ліквідаторами, вся ця геройська історія була далека від мене.

Але мене завжди цікавило життя на цій планеті. Виключно антропологічний інтерес. Чорнобиль — це мікросвіт, такий саме як в "Племені" мікросвіт слабочуючих. Коли риєш золото, ти розумієш, що шукаєш. Також і з кіно.

Береш то, що тобі потрібно, і відкидаєш інше, але перш ніж знайти потрібне, перевертаєш пласти породи.

З Чорнобилем як із всесвітом Marvel — є величезні готові історії, які лежать на поверхні, залишилося їх тільки запустити у виробництво і показати на екрані.

Тремтливість носорога

— В одному з інтерв’ю у вас була фраза: "Українці створили провулок Параджанова і вулицю Іллєнко, а мало бути навпаки". У вашому умовному місті, де всі топоніми пов’язані з кіно, чиїми прізвищами мали б називатися проспекти, площі, вулиці, провулки й тупики?

— На цю тему було смішне. Ми робили проєкт з однією американською студією. Коли я проводив співбесіди сценаристів, ставив їм схоже запитання, але побудував його інакше. Питав: "Якщо уявити історію світового кінематографа як цвинтар, з яким режисером ти хотів би лежати в одній могилі?"

Україна дала світові Дзигу Вертова, Параджанова, Довженка і Кіру Муратову, іменами яких я назвав би найбільші проспекти. Але моє місто було б космополітичним. З вулицями Кубрика, Фассбіндера, Мурнау. Якщо взяти карту Києва, то вулиці довелося б добудовувати, щоб врахувати всіх, кого я люблю.

— А тупики чиїми прізвищами назвали?

— Такі люди заслуговують на забуття. Як можна їхніми прізвищами назвати тупики, якщо їх краще забути?

— До речі, як би ви відповіли, з яким режисером хотіли б лежати в одній могилі?

— Якщо відверто, я маю сподівання на персональну могилу.

— Що сьогодні здатне викликати емоційний відгук у глядача, обвішаного гаджетами? Як зняти фільм, який достукається до нього?

— Я читав багато книг на цю тему, але правда полягає в тому, що правди не знає ніхто. Є величезна кількість необхідних умов для того, щоб фільм "вистрілив". Але навіть якщо діяти за рецептами, це не гарантує результат. Просто щось злітає, а щось ні.

Якщо про особистий досвід, я вважаю, що режисерові важливо відчувати себе на майданчику послом глядача, дивитися в монітор його очима. Без цього нічого не вийде.

— Без яких якостей не може бути режисера? Є багато обдарованих людей, але пробиваються одиниці і талант при цьому не завжди має вирішальне значення.

— Щоб стати успішним, режисерові потрібно поєднувати трепетну вразливість з поведінкою носорога. Бути сніжинкою, але при цьому змітати все на шляху до мети.  Кажуть, носоріг погано бачить, але з його вагою це не його проблеми.

Помста в один клік

— Диктатуру ідеології зверху сьогодні змінив диктат громадської думки знизу. Якщо твоя точка зору відрізняється від загальноприйнятої в твоїй мильній бульбашці, це привід для цькування. Чи робите ви в своїй публічній комунікації "поправку на вітер"?

—  У мене немає такого досвіду, мене не цькували соцмережі як колективний цензор.  Мене цькували конкретні люди, які мають владу і силу. Причому сам я завжди легко йшов на конфлікт.

Що стосується соцмереж, там є чудова опція — забанити. Мені розповідав психоаналітик, що це, по суті, віртуальне вбивство. Віртуальна анігіляція людини. Один клік і ви більше ніколи не побачите один одного. Я дуже легко баню в соцмережах. У цей момент уявляю собі принцип роботи безпілотного літального апарату. Оператор сидить в одному місці, безпілотники злітають з іншого. Нічого особистого. Тріумф технології.

— На ваш думку, на які граблі Україна найчастіше наступала за роки незалежності?

—  Ми наступаємо на всі граблі, на які тільки можна наступити. Я не політолог і не інтегрований до політичних тусовок, є лише інтуїція і незамилений погляд. І у мене немає впевненості, що країна залишиться існувати в нинішньому вигляді. Градус взаємної ненависті надзвичайно високий, протиріччя глобальні, економічне розшарування величезне.    

За лютневими революціями зазвичай приходять жовтневі з вимогами перерозподілити матеріальні блага — "заводы рабочим, землю крестьянам" і таке інше. Це висить у повітрі і може здетонувати.

У нас в зародковому стані система соціального захисту — то, що є на Заході. В нинішньому вигляді вона виникла там не на рівному місці. Західні демократії так влаштовані не від людинолюбства — це запобіжний механізм від голодних бунтів і революцій.

При цьому важливо помічати не тільки граблі, але і щось хороше, що з нами сталося.  Днями я дивився телевізор, там розповідали про протести в Білорусі. Зокрема про заяви, які зробила Польща, країни Балтії, Україна в зв’язку з цим. І я подумав, що якийсь час назад уявити собі Україну в цьому списку було неможливо. Хочемо ми це помічати або ні, але ми стали частиною цивілізованого світу. І це найкраще з того, що з нами сталося за 29 років незалежності.

— Особисто для вас — яка формула держави, якщо не ідеальної, то принаймні такої, що не ускладнює життя громадян?

— Моя держава — кінематограф. Африканські, британські або американські кінематографісти мені зрозуміліше і рідніше, ніж сусіди в під’їзді.

Фільм "Плем’я" я зняв за часів Януковича. Чи близька мені Україна Януковича? М’яко кажучи, ні. Мого друга Олеся Ульяненка при Ющенко зацькувала Комісія з моралі і це багато в чому стало причиною його смерті. Особисто для мене важким було президентство Порошенко, тому що в цей час ми увійшли в жорсткий клінч з керівництвом Держкіно.

Сам я давно намагаюся жити за правилом — "никто не даст нам избавленья". І не сподіваюся, що держава вирішить мої проблеми. Я взагалі думаю, що з часом роль держави в нашому житті буде зменшуватися.

— У вас є відчуття того, що ваш голос на виборах щось вирішує?

— У виборів є одна важлива функція — каральна. Насправді ми не обираємо світле сьогодення або світле майбутнє. Ми делегуємо людині, за яку голосуємо, право на помсту.  Вибираємо того, хто завдасть нашому кривднику біль. Ми мстимося.

По суті, це працює як акціонерне товариство. У тебе одна акція і твій голос ні на що не впливає. Крапля в океані. Але якщо поодинокі акції консолідувати в пакет, можна вплинути на рішення на рівні компанії або, якщо мова про вибори, країни.

— Вам легко вдається розчинятися в натовпі і викрикувати гасла разом з усіма?

—  Я давно не кричав хором, тому складно пригадати як це буває. Дивлячись які гасла, напевно. Кричати хором "Браво!" легко і приємно. "Смерть ворогам!" теж можу, але для цього мені потрібно розуміти, що це мої особисті вороги, а не якісь абстрактні.

У 90-ті роки я часто ходив на демонстрації. До речі, цікавий феномен — 90-ті зараз в тренді і в житті, і в кіно, це близьке ретро. До полтиннику підходять люди, чия молодість припала на цей час. Перебудова, кіно 90-х — це ті ж 60-ті в нормальному світі, які із запізненням докотилися до нас. Неоднозначний, пасіонарний час. Все, що зараз готується бути зметеним мілленіаламі і зетамі, з’явилося саме в 90-ті.

— COVID, пандемія, карантин, закриті кордони, соціальна дистанція. Весь світ уже півроку — тотальна зона відчуження, близька вам тема. Наскільки це вдарило по вас?

— Не можу сказати, що ця ситуація перевернула моє життя. Я існував завжди в своїх фільмах і жартував, що тут тільки моє тлінне тіло. На побутовому рівні для мене теж не дуже змінилося — вже багато років я живу в Скайпі, спілкуюся з усім світом, пишу сценарії за своїм столом. Звичайно, психологічно тиснуть зачинені кордони. Адже важливі не лише подорожі, але можливість в будь-який час їх здійснити. В Америку зараз полетіти можна, але що мені там робити, якщо кіновиробництво стоїть?

Лякає невідомість — незрозуміло, коли і як це закінчиться і чи закінчиться взагалі.  Нещодавно я зловив себе на думці, що дивлюся якийсь фільм і помічаю, що люди в кадрі занадто близько стоять один до одного. Цього не вистачає в житті.

Михайло Кригель, Оксана Савченко