Як в регіонах насправді борються з COVID-19. 5 історій українських районних лікарів

З початком пандемії COVID-19 у світі та оголошенням карантину в Україні постало ключове питання: чи впорається українська медицина з викликами? 

На тлі болісних відео і фото з більш підготовлених до таких лих європейських країн особливі побоювання викликали районні лікарні, які зазвичай ще менш оснащені, ніж міські.

А якщо враховувати ту кількість міфів і страхів, які циркулювали довкола самої хвороби, ситуація справляла ще більш тривожне враження.  

Понад два місяці Агенція розвитку локальних медіа "Або" спільно з редакціями мережі сайтів малих та середніх міст The City розповідають історії лікарів та медичного персоналу у 28 містах України – від Кіцманя до Сватового. 

Це спецпроєкт "Супергерої в білому" про людей, що опинилися на передовій боротьби з COVID-19. Лікарям довелося впоратися із страхом, втомою та роботою в екстремальних умовах, коли сказати, що буде далі, не може ніхто.

Серед численних текстів спеціально для "Української правди" обрали 5 історій – про роботу в реанімації, інфекційному відділенні та на "швидкій".

Місяць працювали без вихідних і без побачень з рідними

🔴 Історія лікаря-інфекціоніста Олександра Соколенка з Умані (Черкаська область, населення – 80 тисяч)

Уманська міська лікарня визначена лікарнею першої хвилі для госпіталізації пацієнтів з коронавірусом. Як інфекційне відділення пережило пікові моменти пандемії, розповів завідувач відділення, лікар-інфекціоніст Олександр Соколенко.

Олександр очолює інфекційне п'ять років. До цього 16 років завідував лікуванням неповнолітніх пацієнтів у цьому ж відділенні. 

– Протягом останніх років 100 пандемій у світі не було, тому коронавірус – це виклик. Ніхто не знав, що робити. Важко було і фізично, і морально, і психічно. Навантаження в пікові дні були максимальні. У кожного з нас час від часу опускалися руки, хтось плакав від утоми і страху. Були такі, що пішли з відділення, звільнилися.

Але завдяки тому, що колектив згуртувався, ми вистояли і впоралися. Відзначити когось особисто не можу, кожен доклав максимум зусиль, аби допомогти людям. Список співробітників відділення – це список тих, хто захищав місто від пандемії. 

Коронавірус згуртував людей і показав їхні найкращі якості

Наша робота і побут спочатку були організовані так, що ми майже місяць працювали без зміни, без вихідних, без відвідувань родин. Це було виснажливо, перш за все психологічно. 

Більшість колективу відділення – це жінки, і в кожної з них є діти, родина. Тому до всіх навантажень по роботі додалася і туга за рідними – були і сльози, і істерики. 

Але дівчата підтримували одна одну порадами, жартами, співчуттям. По-іншому почали ставитися до колег, більше допомагати, підтримувати, співпереживати. Підтримка моральна від колег багато чого варта, тому і впоралися. 

Потім організували "вахти" по 10 днів, працювали і відпочивали позмінно. Це вже було значно легше. Коронавірус згуртував людей і показав їхні найкращі якості. 

Нам допомагали всі, до кого ми зверталися

Коли все почалося, у січні-лютому, з усіх центральних каналів заявили, що медицина повністю забезпечена, мовляв, ми готові, в нас усе є. Але насправді на той час цього забезпечення не було. І максимум зусиль, щоб забезпечити нас усім необхідним, доклали адміністрація лікарні, міський голова, міська рада.

Також хочу подякувати бізнесменам Умані за їхню спонсорську допомогу. Вона нам дуже важлива. На диво ця ситуація об'єднала людей з різних політичних платформ, нам допомагали представники різних партій і всім за це велике спасибі. 

Власне, нам допомагали всі, до кого ми зверталися, і ті, до кого ми не зверталися. Були люди, які просто передавали упаковку масок, рукавичок чи бахіл і не називали себе. 

Часто, коли хворому трохи легшає, відступає перший страх і минає паніка, він рветься додому, свариться з лікарями: "Навіщо тримаєте мене в лікарні?" Нам доводиться пояснювати, заспокоювати і доводити курс лікування до кінця. 

Найскладнішим з COVID-19 було перебороти страх, відчай і депресію, які панували не лише серед медиків, але й у  суспільстві загалом. 

Нам треба навчитися жити по-новому. Коронавірус нікуди не піде. Скоріше за все на осінь буде нова хвиля. Так вважають всі інфекціоністи. 

Найважче – це їхати у повному екіпіруванні в спеку старою "Славутою"

🔴 Історія фельдшерки Наталії Крицької з Переяслава (Київська область, населення – 27 тисяч)

Захисні окуляри одразу пітніють

Коли формували бригади для тестувань, згоди ні в кого не питали. Дехто з колег боявся, а от в мене страху не було. 

Ризик зараження значний, якщо порушувати правила безпеки, а я звикла завжди діяти чітко за інструкціями. Методика проведення експрес-тесту на коронавірус дуже схожа на методику тестування гепатиту В. Технологія забору мазків для ПЛР така ж, як ми робили на стафілокок. 

Ми отримали експрес-тести і перший виїзд – в село до родичів людини, у якої знайшли вірус, – припав якраз на мою зміну. Тоді все пройшло спокійно, нас прийняли доброзичливо. Навіть жартували. 

Найважче в цьому всьому для мене – це їхати у повному екіпіруванні в спеку старою "Славутою". Захисні костюми маємо багаторазового використання, клейончасті, вони не пропускають повітря. Захисні окуляри одразу пітніють, бачити в них щось можна тільки тоді, коли вода починає стікати по скельцях. 

Усе екіпірування одягаємо на станції швидкої і так їдемо на виклик. Попрацювали в пацієнта, їдемо назад і тільки потім, після того, як водій нас обробив дезрозчином, знімаємо спорядження і можемо вже вільно дихати. Скажу так: цінність свіжого повітря важко переоцінити.

З'явилася звичка постійно обробляти руки

Переживала за рідних. Остерігалася "принести" вірус додому. Я спочатку жила в селі разом із батьками, братом і його вагітною дружиною. Була дуже обережною. Приходила додому, кидала одяг у пралку, а сама одразу йшла в душ. Потім я вирішила перебратися в місто і зняла квартиру у Переяславі. 

З'явилася звичка постійно обробляти руки антисептиком. Спочатку нам видавали якісь жахливі розчини – руки пересушувало, шкіра кровоточила. За вихідні жодні креми не допомагали її загоїти. Зараз антисептики стали краще. Та й шкіра звикла. 

Маску на роботі я носила і до коронавірусу. Один раз підхопила від пацієнта ГРВІ. Відтоді без маски і рукавичок на виклик не їду.  Адже буває, викликають з тим, що болить серце, а насправді там температура, нежить і всі респіраторні симптоми.

Додому добиралася як могла

Спочатку на роботу із села їздила автобусом, а коли він перестав ходити, підвозив брат своєю чи службовою машиною. А от назад їхати було складніше. Часто добиралася просто чим могла. На попутках чи ще якось. За дорогу ніхто нам не відшкодовував. 

За час роботи ситуації були різні. Спочатку люди мені навіть дарували антисептики чи маски, особливо коли вони були в дефіциті. Дякували за роботу. 

Іноді навпаки – грубо обзивали. Людей лякала перспектива самоізоляції.  Було таке, що нетверезий чоловік телефоном вимагав, щоб ми приїхали і видали йому маску, бо без неї його на роботу не пускають. Ми вже звикли. 

Зарплата наша не змінилася. Але видали разову премію – до 3 тисяч гривень. Її розмір залежав від того, скільки кожен фельдшер відібрав зразків для аналізу. 

Травматолог у захисному костюмі накладав гіпс пацієнту з підозрою на COVID-19

🔴 Історія завідувачки інфекційного відділення Ірини Фіщук з Новограда-Волинського (Житомирська область, населення – 57 тисяч)

Новоградське інфекційне відділення для дорослих нині працює винятково з хворими на коронавірус. Життя рятують чотири бригади лікарів. Завідувачка відділення Ірина Фіщук розповіла про особливості роботи відділення в умовах пандемії. 

– З частини відділення зробили ізоляційну, з окремим входом. Це чотири палати, які обладнані апаратами штучної вентиляції легень. Тут же встановлений рентген-апарат. Приміщення постійно дезінфікується. Повітря опромінюється ультрафіолетом. 

Для кожного працівника зміна триває 12 годин. Щогодини пацієнта оглядає медична сестра і кілька разів на день лікар. 

Велике навантаження і психічне, і фізичне, коли у відділенні є одразу кілька важких хворих. Потрібна постійна присутність біля кожного. Це надвідповідальність.

Вихід з брудної зони – цілий ритуал

Ми працюємо у тісному контакті з лікарями інших відділень. Адже часто привозять людей з важкими супутніми хворобами. Був випадок, коли травматолог прямо тут у захисному костюмі накладав гіпс пацієнту який повернувся з-за кордону з підозрою на COVID-19.

Як лікують вірус? Базисна терапія – киснева. Якщо хворий важкий, його беруть на апаратне дихання. Паралельно проводимо антибактеріальну терапію. Даємо антибіотики, щоб запобігти розвитку вторинної інфекції. 

Якщо ж випадок легкий, то ми просто рекомендуємо пити багато рідини, приймати жарознижувальні засоби та вітаміни. 

Перед входом у ізоляційну є кімната для перевдягання. Надягнути захисний костюм самотужки важко, тому допомагаємо з цим один одному. 

Вихід з "брудної зони" – це також цілий ритуал. Він проходить в три етапи. Спочатку проходимо через кімнату з кварцуванням повітря, обробляємо руки, знімаємо костюм біозахисту. Потім знову обробляємо руки і знімаємо захисний екран, окуляри, тощо. Третій етап – душ і переодягання. 

Перекусити неможливо. Але це нічого, можна потерпіти

Через усі ці маніпуляції наші працівники намагаються не виходити з боксу, поки усі справи за зміну не перероблені. 

Перекусити, зрозуміло, також неможливо. Але це нічого, можна потерпіти. А от щодо інших потреб організму, то китайці з цієї ситуації виходили так: працювали в памперсах.  

Спека сильно докучає. Добре, що стіни у нашому відділення такі, що всередині більш-менш прохолодно. Але все одно в костюмі дуже незручно, важко дихати. 

Ви можете хворіти на коронавірус і навіть не знати про це. Таких випадків дуже багато. Тільки 5% потребують серйозної медичної допомоги. 

Більшість епідеміологів каже, що пандемія відступить, коли 60-80% людей зустрінуться з вірусом. Тому, схоже, попереду у нас ще гори роботи. 

Епідемія свинячого грипу стала цінним досвідом для боротьби з коронавірусом 

🔴 Історія сільського лікаря Мирослава Олексина з Калуського району (Івано-Франківська область) 

Як працюють з пацієнтами на карантині сімейні лікарі і що відбувається в сільській медицині, розповів завідувач амбулаторії загальної практики сімейної медицини села Новиця Калуського району Івано-Франківської області Мирослав Олексин.

На початку найважче було боротися з панікою і страхом людей. Калуш і Калуський район майже з перших днів є антилідером в області за кількістю підтверджених випадків COVID-19. А тут ще стресу наганяли повідомлення з Італії, Іспанії, США, Франції. 

Жоден медичний працівник Новицької амбулаторії за час епідемії не звільнився, хоча розуміємо, що кожен раз ми наражаємо себе на небезпеку. 

І ми не претендували на доплати від держави, просто обираючи фах, ми уже підписалися під тим, що наш обов'язок – надавати людям допомогу навіть у найскладніших умовах.

У людей була паніка. Доводилось заспокоювати

У перші дні телефон не стихав. На тлі паніки у людей навіть температура підскакувала, підвищувався тиск, прискорювалося серцебиття. Вони думали, що заразилися коронавірусом. Довелося заспокоювати не лише телефоном. Йшов до них додому, щоб виміряти рівень кисню у крові, артеріальний тиск, пульс. Щоб заспокоїти врешті-решт. Хворих на коронавірус серед них не було. 

Але краще хибна тривога, ніж запущена хвороба. 

Часто ми самі телефонували до пацієнтів, цікавилися самопочуттям, щоб не пропустити хворобу. Усіх пацієнтів, у яких підтверджено інфікування, моніторимо щодня. Також спостерігаємо за контактними особами та людьми, які приїхали з-за кордону. 

Ми не могли передбачити, як поводитиметься вірус. Ми готувалися до сухого кашлю, високої температури, задухи та інших гострих симптомів. Натомість часто у пацієнтів COVID-19 проявляється діареєю, відсутністю смаку та нюху. Інфекція підступна, її важко спрогнозувати. 

Тепер про коронавірус уже знаємо набагато більше, ніж у березні, але все ж є багато питань без відповідей.

Я особисто дотримуюся думки, що у січні-лютому коронавірус у нас уже був, адже ще до оголошення карантину ми спостерігали велику кількість ГРЗ, пневмоній, особливо двосторонніх, які важко піддавалися лікуванню.

Ніхто із заробітчан не захворів 

У Новиці та в селах, які є в зоні обслуговування нашої амбулаторії, дуже багато людей працюють за кордоном. Ніхто із людей, які повернулися в наше село з Німеччини, Італії, Іспанії, Польщі, Нідерландів, не захворів на COVID-19. Ми знаємо це, бо кожен з них був у нас під спостереженням. 14 днів самоізоляції – обов'язкова умова.

80% пацієнтів із COVID-19 хворіють у легкій формі, 15% – середньої важкості, а 5% можуть потребувати реанімаційних заходів. 

Буває, що легка форма переходить у середню чи важку, і це може відбутися дуже швидко, тому пояснюємо людям, які симптоми мають їх насторожити, наголошуємо, що вони можуть нам телефонувати в будь-який час доби.

Добру школу – і теоретично, і на практиці – пройшов, коли у нас циркулював свинячий грип. Тоді була висока захворюваність – близько половини людей перехворіли. 

Доводилося бути максимально обережним, виконувати всі приписи, щоб самому не заразитися та не перенести вірус до інших пацієнтів чи додому. 

Але тоді було морально легше. Нам дали "Таміфлю" і ми його сприймали ледь як не панацею для пацієнтів та засіб для власної безпеки. А зараз, будьмо відверті, часто стає моторошно від невизначеності.

Що дала сільським медикам медреформа 

З медреформою у нас багато чого з'явилося. Амбулаторія отримала сучасне обладнання: кардіограф, тонометри, пульсоксиметри, бінокулярний мікроскоп та інше приладдя. 

Можемо зробити аналізи сечі, крові, швидкі тести на вірусні гепатити та СНІД, можемо виміряти рівень холестерину чи рівень цукру в крові. А під час епідемії головними апаратами для нас стали пульсоксиметри. Це для вимірювання рівня кисню в крові. Показник нижче 90 сигналізує про можливість підозри на коронавірусну хворобу. 

Також у цьому році отримали новенький автомобіль, що значно полегшило роботу під час карантину, коли було припинено прийом пацієнтів в амбулаторії та зупинено громадський транспорт. 

Ми націлюємо людей без нагальної потреби не йти на прийом до лікаря. Треба розуміти, що ситуація з коронавірусом залишається загрозливою. Отримати консультацію можна за телефоном, а також лікар інтернетом може надіслати рецепт чи направлення до вузького спеціаліста. 

Останні місяці взагалі дуже багато чого змінили у тому, як ми взаємодіємо з пацієнтами. Думаю, багато з цього залишиться з нами назавжди. 

Я так і не навчився говорити "Ми зробили все можливе"

🔴 Історія лікаря Павла Строканя із Золотоноші (Черкаська область, населення – 28 тисяч)

Павло Строкань працює у відділенні інтенсивної терапії Золотоніської районної лікарні понад 30 років, майже 20 з них він очолює реанімацію. Журналісти розпитали лікаря про усі особливості цієї важкої роботи.

– Найтяжче виходити з реанімації, де поразкою закінчилася боротьба за життя пацієнта, і говорити рідним: "Ми зробили все, що в наших силах". Доводиться приводити батьків чи дітей до тями, втішати їх. Боляче сприймати несправедливі звинувачення в непрофесійності або ж зволіканні, хоча насправді кожного разу ми робимо все можливе. 

Щороку через мої руки проходить від 800 до 1000 пацієнтів. За три десятиліття їх було майже 30 тисяч. 

Пам'ятаю свого першого пацієнта. Це був молодий хлопець, що отруївся рибою. Надто пізно чоловіка привезли до нас. Боролися за нього три дні, але токсико-інфекційне захворювання вже набуло тяжкого перебігу. Ми відправили хлопця в область, але і там виявилися безсилими. 

Не встиг переступити поріг – дзвінок. Кличуть назад

Усі залишають відділення зі словами: краще до вас не потрапляти. А потім дякують через газету чи на вулиці. 

Років три тому у приймальне відділення привезли охоронника держустанови з інфарктом. Повна зупинка серця. Разом із головним лікарем, який випадково опинився поруч, ми надали невідкладну допомогу: непрямий масаж серця, розряд дефібрилятором. Врятували. А після курсу лікування в обласній клініці чоловік прийшов подякувати. Це надихає. 

Мабуть, бути медиком мені судилося ще до народження: у нас лікарська династія. А от мій син сказав: "Як подивлюся, що в тебе немає ні дня, ні ночі, ні вихідного, ні прохідного, то я не хочу такої роботи!". І обрав собі іншу кар'єру. 

Мій робочий день офіційно розпочинається о 7.30, але ситуації бувають різними. Бувало, що їдеш на роботу вночі, хоча лише щойно з тієї ж роботи повернувся. Не встиг переступит поріг – дзвінок. Кличуть назад. 

Думаю, що коронавірусна інфекція ще зимою подавала перші дзвіночки. Але це тільки мої припущення, бо тестів ніхто не проводив, про них тоді й не чули. Тоді у нас було багато хворих з пневмоніями. Двоє – важких, вони померли. 

Як можна поставити на ноги інсультника за 5 днів?

Мрію про сучасний ремонт відділення інтенсивної терапії. Воно затісне, розраховане на 6 ліжок. Потрібно ще мінімум 3. 

Поки що така кількість достатня для потреб Золотоніщини. Але наша лікарня визначена опорною ще на три сусідніх райони, які в проекті мають об’єднатися в один – Золотоніський (розмова відбулася до реформи адміністративного поділу – ред.). 

Під нашим наглядом пацієнти перебувають, як правило, від дня до 10 діб. Буває й два тижні. 

Проте за новими протоколами реформи вторинної ланки медицини, термін перебування пацієнтів у відділенні значно скорочений. У мене в голові не вкладається, як можна поставити на ноги інсультника за 5 днів, якщо для цього потрібно 7-10. Та ще й вкластися у 19 тисяч, що виділяє для цього держава. 

Попри все, я щодня йду на роботу, відкинувши весь негатив і погані думки. Мене чекає мій колектив і пацієнти, які хочуть жити. І не так вже важливо, яких зусиль для цього доведеться докласти.

Євгеній Фролов, ментор Агентства розвитку локальних медіа "АБО", для УП