Коли світ на паузі. Лайфхаки у складні часи від кортадора, дояра і доглядальниці

Коли весь світ зупинився через карантин, люди почали набагато пильніше дивитись навколо себе. Поки хтось сидить вдома, є люди, які продовжили працювати.

Здавалося б, в інших умовах ніхто б і не звернув особливої уваги на важливість їхньої роботи, але під час форс-мажорних обставин все стає більш явним. І те, що здавалося звичайним, сприймається набагато ближче.

Саме про таких людей розповідає проєкт "НАДзвичайні. Діячі України".

Про інших #НАДзвичайних можна прочитати тут: 

Лайфхаки у складні часи від охоронця, машиніста та бухгалтерки, яка любить випікати

Лайфхаки у складні часи від баристи, заправника, консьєржки та прибиральниці

Фармацевт, кур'єр та касир розповідають, як допомагають Україні під час пандемії

#НАДзвичайні

Артем Матющенко, кортадор: "Руки кортадора – це карта, за якою можна прочитати шлях у професії"

За освітою – геодезист. Професійно грав у гандбол. На другому курсі влаштувався в супермаркет "Сільпо" пекарем, а за два тижні йому запропонували стати кортадором – майстром із нарізання хамона. Мріє вирушити в гастротур Іспанією, побувати в регіонах, де виробляють найкращий хамон у світі.

Дивні бувають парадокси. Історія з пандемією, з одного боку, розділила світ. З іншого – зблизила людей. Під час карантину мої стосунки з багатьма постійними гостями та колегами стали теплішими. Несподівано з'ясувалося, що з деким ми навіть живемо в сусідніх будинках. 

"Передусім це красиво" – подумав я, коли мені у 18 років запропонували стати кортадором. Я поняття не мав, що таке хамон і чим займається кортадор. А чим відрізняється хамон серрано від хамона іберіко й поготів. 

Слово "кортадор" нагадувало мені щось середнє між тореадором і Кортасаром. Звучало переконливо – я погодився. 

Я працюю кортадором шостий рік. Але досвід і впевненість прийшли лише два роки тому. 

Руки кортадора – це карта, за якою можна прочитати шлях у професії. Наші помилки видно як на долоні. Буквально. Кожна помилка – шрам, бо працюємо з гострими ножами. Головне правило кортадора: ніколи не втрачати пильність. 

Найяскравіший момент за роки роботи – майстер-клас іспанки-кортадора Ракель Акости. Я був підписаний на інстаграм цієї дівчини, вона виставляла там свої картини з хамона. Кажу "картини", тому що інше слово складно підібрати. Не знаю, з чим порівняти свої відчуття. Уявіть, що ви вчитеся грати на скрипці й потрапляєте на майстер-клас Паганіні. 

Паганіні я згадав не просто так. Кортадор для мене – це скрипаль і художник в одній особі. За допомогою смичка-ножа механічні рухи перетворюються на почуття, гармонію, емоції. Перш ніж почати нарізати, я в уяві малюю картину: якою має вийти тарілка, яким буде візерунок зі скибок хамона. 

У кожного кортадора свій стиль. Моя фішка – візуальна досконалість. Намагаюся, щоб мої роботи викликали не тільки апетит, але й захоплення.

Якось наш гість зателефонував мені з Іспанії, щоб я допоміг йому вибрати хамон. Чесно скажу, це було приємно. 

Не вірю у випадковості. Моя перша спеціальність (геодезія) стала у пригоді під час роботи кортадором. Коли до мене приходять стажисти, я роблю креслення структури окосту, розкладаю на шари і на пальцях показую, що до чого. 

Хамон – не просто сиров'ялений свинячий окіст. Це ритуал. І я щасливий, що причетний до цього ритуалу.

Про кортадора

За допомогою хамонера (спеціальної підставки) і ножів кортадор обробляє окіст до кістки з похибкою не більше 300 грамів. 

Крім майстерності володіння ножем, кортадору необхідно знати нюанси виробництва, зберігання і смаку різних видів хамона. Скибочки повиннні бути нарізані тонко, але не до стану прозорого паперу. Нарізаний хамон повинен зберегти краплі жиру, які несе в собі м'язове волокно. 

Щороку в світі проводять змагання кортадорів. Кілька років тому іспанець Грегоріо Перес встановив світовий рекорд по нарізці хамона. За сорок годин безперервної роботи він нарізав 36 окостів, це 222 кг.

#НАДзвичайні

Роман Жвавий, дояр: "У нас є коза-"директорка" та її "заступниця" 

За освітою економіст. П'ять років працює на козиній фермі "Лавки Традицій" в Київській області, де опікується стадом із 200 кіз альпійських і англо-нубійських порід. Далеко від людей, там, де немає галасу й парканів, почувається в більшій безпеці, ніж у будь-якому людному місці. 

У нас така соціальна дистанція, що ніяка пандемія не страшна. На фермі нас працює лише четверо, відвідувачів майже не буває. Я не люблю галасу, не люблю метушні. 

У мене в дворі росте 150-річний ясень, а спів птахів не дозволяє розмовляти телефоном. 

Не знаю, звідки в мене цей потяг до роботи на фермі. Мій дід був агроном, але я його не пам’ятаю. Можливо, через нього? 

Шлях до мрії буває коротший, ніж ми собі уявляємо. У якийсь момент я просто перехотів мешкати у великому місті. Придбав хату поруч із фермою, і мрія здійснилася. 

Фермерство – це щоденний азарт й імпровізація. Тут ніколи немає одного шляху виконати завдання, тут нічого не можна зробити по книжці – усе методом спроб і помилок. 

Наші тварини дають 2,85 літра молока на день, а не 3,2, як могли б. Але для нас головне – не кількість, а якість. 

Усі вважають, що фермери мають вигляд, як в американському кіно. І це недалеко від істини. Я ношу напівкомбінезон – це найзручніший одяг. 

Я виконую на фермі різноманітну роботу. Наприклад, випас і доїння. Ні, не вручну, звичайно. Це відбувається в доїльному залі за допомогою сучасного обладнання. 

А ось випас кіз – це двогодинна прогулянка на природі двічі на день. За нагоди завжди роблю це особисто. У цей час намагаюся не використовувати смартфон, не слухати музики. Насолоджуюся тишею і спокоєм. 

Кози, як і люди, мають різний характер. Альпійські – незалежніші, англо-нубійські – домашні, завжди туляться до мене на випасі. Інтелект у тварин теж різний – у нас є коза-"директорка" та її "заступниця". Обидві наче розумніші за інших, хитріші. 

"Коза – корова для бідних" – казали раніше. Тепер ставлення до козячого молока змінюється, воно стає дедалі популярнішим. Дочки мої його теж люблять. 

Останні чотири дні вихідних були в мене у вересні. А тижнева відпустка в серпні. Для хобі та відпочинку часу поки немає. 

Моя старша дочка відвідує тут сільську школу. У класі всього п'ятеро дітей. Можна сказати, індивідуальне навчання. Діти на природі щасливі. І навіть дружина почала звикати.

Про доярів

Ця професія – одна з найдавніших в історії людства. Вона з'явилася разом з одомашненням кіз, чиї зображення збереглися у наскельних малюнках. 

Часи, коли на фермах все робили вручну – доїли, роздавали корми, прибирали за тваринами, минули. Змінилася і назва професії – доярок і доярів зазвичай називають операторами машинного доїння. 

Крім вигулу і доїння, фахівець повинен розбиратися в поведінці тварин, регулярно оглядати їх, стежити за харчуванням. 

Сучасні ферми інтенсивного циклу з доїльними залами нагадують конвеєр. На невеликих фермах природного циклу зберігається колорит професії, контакт людини і тварини.

#НАДзвичайні

Людмила Мазур, доглядальниця: "Я звикла до болю – свого й чужого"

За освітою бухгалтер. Шість років працює в Київській патронажній службі, доглядає важкохворих дорослих і дітей. У вільний час вирощує півонії та хризантеми.

Карантин застав мене в паліативному відділі Інституту педіатрії, акушерства та гінекології в Києві – там я доглядала хлопчика-сироту Владика. У 16 років він важив 11 кілограмів, а за два місяці зі мною набрав ще шість. 

З дітьми легше працювати фізично, ніж з дорослими, але складніше морально – тому що прив'язуєшся до них, як до своїх власних. 

Складно повірити, але до болю, свого й чужого, звикаєш. Я звикла. Коли особливо важко, молюся. 

Щоб допомагати хворим людям, медична освіта не обов'язкова, а співчуття і людяність – так. 

Я вмію робити все, крім внутрішньовенних ін'єкцій. І кров взяти на цукор, і інсулін вколоти. Медичної освіти в мене немає, мене навчала фельдшер у моєму селі, і в лікарнях я завжди вчилася в медсестер. 

Є професії, що дозволяють людині прикидатися. Роками. Усе життя. Якось дотягнути з ранку до вечора й забути до наступного ранку. У моїй професії неможливо вдавати – тут усе по-справжньому. Так або ні. 

Це для мене більше, ніж робота. Це особисте. Десять років тому я поховала спочатку дідуся, потім бабусю, потім тата, потім чоловіка, потім свекра, потім старшого онука… Я стільки пережила, що допомагати іншим переживати біль стало для мене покликанням. 

Люди часто думають, що суть нашої роботи полягає в сидінні біля ліжка хворого. Через її російську назву "сиделка" – від дієслова "сидеть". Це не так. За цілий день іноді й на хвильку сісти немає коли, не те, що довго сидіти. Якщо людина лежача, максимум, що можу за день – це подихати свіжим повітрям на балконі. 

У нас гнучкий графік. Я можу бути на роботі місяць чи півтора поспіль, а можу й мінятися через два тижні. Домовляємося з колегами. Це дуже командна робота. 

Няням і доглядальницям довіряють найдорожче – беззахисних дітей, літніх батьків, хворих дідусів і бабусь. 

Багато моїх колег їдуть працювати за кордон. Не засуджую їх, але мені вдома легше. Перезавантажуватися їжджу на Хмельниччину – у мене там мама та свекруха, онуки, діти. 

У вільний час вирощую квіти. У мене і півонії є, і хризантеми, троянди, тюльпани, нарциси... Виходить, що й відпочиваю я, когось доглядаючи. 

 Про доглядальницю 

Основні обов'язки доглядальниці: догляд за хворим, дотримання приписів лікаря, гігієнічні процедури, вологе прибирання приміщень, приготування їжі та годування хворого, покупка ліків. 

Крім професійних навичок, доглядальниці необхідна психологічна стійкість. Ця робота не для черствих і нечуйних людей, але й надмірно емоційним і вразливим вона теж не підходить. 

Доглядальницю наймають погодинно, поки родичі на роботі, або цілодобово з проживанням в квартирі підопічного. У другому випадку у доглядальниці практично немає вільного часу.

***

Проєкт "НАДзвичайні. Діячі України", створений національною мережею супермаркетів "Сільпо" і клубом ілюстраторів Pictoric, – це історії звичайних людей, які попри всі форс-мажори щоранку стають до роботи. 

Ця соціальна ініціатива стала продовженням проєкту, створеного Pictoric в 2014 році. Він називався "Діячі України" і показував відомих українців, видатних письменників та громадських діячів, музикантів та науковців, спортсменів та акторів, які прославляли країну. 

Михайло Кригель, Олександра Кулініч