Бандити, депутати, стриптизерки, зірки, лабутени і адідаси. Розповідь чоботаря про лихі 90-ті

Близько 300 пар взуття. Саме стільки, за приблизними підрахунками чоботарів, за життя зношує пересічний українець. 

У світі налічується понад 30 видів взуття, а професія швеця відома в Україні ще з часів Княжої доби. Тоді шевців називали "кожом'яками". В "Повісті временних літ" увіковічнено найвідомішого кожом'яку, який у часи Володимира Великого переміг у поєдинку печеніга під Переяславом.

Серце київського чоботарства  – місцевість Кожум'яки на Подолі, де жили ремісники шевці-кожум'яки. У XVIII столітті на 17 тисяч населення у столиці було 643 майстри. 

До середини ХІХ століття чоботарство було ручне, згодом на великих підприємствах – напівмеханізоване. А рівно 100 років тому розвинулася фабрична продукція.

В наш час ручне виготовлення взуття шевцями або чоботарями майже зникло. Витіснене індустріальним виробництвом з допомогою верстатів і операційних ліній. Зник і кустарний, індивідуальний спосіб виробництва, який поступився місцем великим компаніям-виробникам. 

Така ж доля спіткала й ремонтників взуття, які пліч-о-пліч йшли з майстрами-виробниками. Але на відміну від останніх, "ремонтники" досі вовтузяться в тісних приміщеннях – старих кіосках, підвалах і коморах. 

У карантин, коли ринки й магазини зачинені і немає можливості оновити гардероб, люди дістають весняне взуття, яке потрібно підклеїти, підлатати чи прошити.

Хто вони – сучасні кожум’яки, як виживали в лихі 90-ті, з чим приходили стриптизерки і бандити, про найдорожче взуття в руках і про що мріють сьогодні – в репортажі "Української правди".

Андрій "Ряба" і його планета-кіоск  

Типовий металевий кіоск на столичних Липках дивом дожив до нинішнього часу. 

Напис "ремонт взуття" зі стрічкового скотчу на фасаді вицвів від часу й частково обліз. Якби не світло, що видніється крізь загратоване віконце, можна подумати, що кіоск давно зачинений. 

Два великих дерева, наче вартові, прикривають цей маленький сірий МАФ у самому серці Печерська. Ось уже 19 років тут ремонтує взуття киянин Андрій Рябіченко на прізвисько "Ряба".

У цьому затишному провулку серед хрущівок і сталінок ще 100 років тому росли виноградники. Так пізніше назвали і провулок – Виноградним. У 5 хвилинах ходьби знаходиться урядовий квартал.

– Я себя сапожником назвать не могу, потому что сапожник берет кусок кожи и делает обувь. А мы – ремонтируем, – запрошує до кіоску кремезний голомозий чоловік.

У 90-х такі кіоски стояли чи не в кожному дворі та навіть на майданах. Кияни любили їх, як і своїх шевців.

У кінці нульових МАФи почали зникати і, ніби соромлячись, столична влада запхала їх подалі від людських очей – у двори, за паркани та в глухі кути. Але майстри не жаліються: кому треба, той знайде.

– Клиентов мало, вы же сами видите, – сумно зітхає Андрій, визираючи крізь віконечко на вулицю.

День майстра з ремонту взуття починається о 10 ранку. З бульвару Лесі Українки, де живе Андрій, іти 15 хвилин через Кловську. Працює шість днів на тиждень – з понеділка по суботу. Кіоск ділить із напарником. Сьогодні черга Андрія рятувати взуття киян.

– Открываю, захожу, переодеваюсь. Смотрю по работе, что есть: зачищаю, профилактика, набойки, вырезаю, зачищаю, промазываю клеем, сушу, – ділиться щоденним обрядом Андрій.

Ціни на послуги в Андрія демократичні, але інколи ремонт обходиться як вартість нової пари взуття. Підошву відремонтувати – від 700 грн. Набойки – від 100 до 300 грн, проклейка, прошивка – від 200.

– Раньше эта работа больше денег приносила, – бідкається Андрій та одягає синій фартух. – Сейчас такой киоск приносит от 5 до 15 тысяч гривен в месяц.

Руки Андрія – мрія хіроманта. Чорні, глибокі борозни на долонях оперезають кілька великих шрамів. 

Обшитий всередині ПСД-плитами, кіоск нагадує келію. Якби не ледівські лампи на стелі та шпалери з 2000-х, можна було б подумати, що тут живе монах. 

– Это ж не купи-продай. Там за два рубля, здесь – за 10. Тем более, что постоянно торгуемся. Поэтому люди и тянутся. Если человек хорошо делает, значит он что-то умеет. Приходит клиент и говорит: "Андрей, мне понравилось, и я теперь буду ремонтировать у вас". Это что-то значит.

Раніше чоботарів називали "вовчками", бо мусили багато часу проводити на самоті за своєю роботою. Але самотнім себе чоловік не вважає.

На верхній полиці лежать трескури (дерев'яні черевики традиційного національного одягу в Європі – УП).

– Подарили. Когда-то и миф был, что китайцы их носили, чтобы нога не росла. А сейчас китайцы в НБА играют, – сміється Андрій.

На його добряче вимащеному клеєм фартуху видніється маленький значок "Служба побуту України"

– Подарили. Раньше такая "служба быта" в каждом микрорайоне была в домах быта. Сапожники, ремонт одежды, галантерейка, химчистка. 

Вперше Андрій пробував шити ще в армії. Коли повернувся в цивільне життя, молодий і спортивний чоловік зіткнувся з проблемою відсутності роботи.

– Знакомый посоветовал. Говорит: попробуй. Пошел к дяде своего друга, который работал в кооперативе. И вот с тех пор уже 19 лет, – прицмокуючи розповідає Андрій. – Не сразу получалось, то палец уколол, то еще что-то. Но любопытство взяло вверх. Как это так – другие могут, а я нет?

В середині 90-х три роки працював експедитором в академії МВС. Але змін у системі не витримав. Звільнився.

– Уволился, потому что уже не мог терпеть. Надо было или по трупам идти, или... Сразу сказал: я не такой человек. И вовремя уволился, кстати. Поменялось начальство, и не так все стало хорошо. Выросли требования, а зарплата соответственно маленькая.

Перший кіоск, в якому працював, знаходився на вулиці Івана Кудрі (зараз Джона Маккейна – УП). Там чоловік пропрацював півтора року. Потім на Кловській, поруч з метро. З кожним роком в нульових кіоски з ремонту взуття почали зникати з площ і майданчиків.

Рідні Андрія перехід з академії МВС в майстри сприйняли на диво спокійно. Розпитую, чи не жаліє, що так кардинально змінив сферу, та ще й на менш привабливу.

– Мне советовали получить юридическое образование. Я отказался. Понимаете, в то время даже делать особенного ничего не надо было. Просто приходишь, тебе дают денег и ты передаешь. Получил свой процент. Как курьер. Никаких мордобоев. Пару раз я пошел на это. А в таких замесах серьезных так участия и не принимал. Просто уже распалось все, поменялось. Менты все под себя взяли и начали выдавливать всех. Тогда было как: ты и с ментами, и с бандитами. И там, и там договариваешься. 

Бандити з 90-х, комерсанти і зірки

Важкі 90-ті Андрій згадує неохоче. Саме на перші роки незалежності і до самих нульових припав пік на ремонт взуття. Коли говорить про стосунки зі столичними бандитами й знайомства з авторитетами, зважує кожне слово.

– В разных ситуациях был. И на той стороне, и на этой, – натякає на роботу в академії МВС. – Почему на "другой"? Потому что друзья были такие… Из 90-х, скажем так. (сміється). 

– Не вірю, що вас жодного разу не чіпали, – уточнюю обережно.

– Не-не, никогда. Это такой бизнес, что никто чипать его не будет. Никто с авторитетов работяг, которые зарабатывают своими руками, никогда не чипал. Мы, сапожники, в курсе же всего, что и где происходит. Как раньше дворник. Так и сапожник. 

Да и обувь у меня они делали. Когда на Кловской в киоске работал, приходил телохранитель Рабиновича (Вадим Рабінович  – український політик, бізнесмен – УП). Бывший спецура, 100%. Кроссовки ему делал. Криминального авторитета Киселя (Вадим Кисіль – київський кримінальний авторитет – УП) видел один раз в жизни, это было у товарища, который ремонтировал обувь напротив кинотеатра "Киев". Туда к нему и Кисель приходил, тоже обувь делал. Братки в основном приходили с кроссовками импортными. Но редко. У них же качественная была обувь. В 93-м, наверное, тяжелее всего было. Но меня всё это как-то обошло. Никогда не жалел, что не пошел на легкие деньги. Может, и жив поэтому. 

Хоча бандити не чіпали "ремонтників", від кількох спокус легкої наживи чоловік не втримався.

– Как-то один знакомый попросил просто "посмотреть", понаблюдать. "Андрей, так и так, видишь этого кадра? Посмотри, куда пойдет". Дал 100 долларов за полчаса. А в то время за месяц зарплата была долларов 15-20. А тут 100 за полчаса. Коммерсы.

Попри складні часи, дефіцит, рекетирство і здирництво в 90-ті, Андрій згадує їх як одні з найсвітліших в житті.

– Жаль, молодые пацаны. Этот спортсмен, тот бороться привык, этот боксер. Куда пойти? На завод? Не будет же он токарем хорошим. В охрану шли, телохранителями. В казино их брали.

"Обтачиваем", – звучить команда з вуст Андрія. Підходить до шліфувального станка з наждачним кругом. Називає його "сомик". Вмикає. Наждачний круг набирає обертів, як і спогади Андрія.

– Приходили с обувью фарцовщики и проститутки. Проститутки шпильки в основном носили (сміється). Это было такое время, когда никакого криминала уже практически не было. 

Все фирмы, которые были под бандитами, стали под милицией. Получается, они навели порядок в своих микрорайонах, сделали свое дело, а теперь вы не нужны. Ну, и милиция начала их отстреливать. То, что было под бандитами, сейчас под милицией.

Дети всех партократов и комсомольцев сейчас стали у власти. Кто имел большие бабки, тот и стал всем. Многие из них стали депутатами. 

То, что они там рассказывают, вот "кровавые мальчики" из 90-х… Это пушечное мясо, бедняги-спортсмены по 19-20 лет. Сколько их осталось лежать в могиле. А эти депутаты рассказывают, что они нажили честным трудом. Ну как? (сміється)

Обценьки, "сомик", перші гроші

Андрій проводить екскурсію по кіоску. На кількох полицях і кушетках десятки різних інструментів. Пасатижі, кліщі, молоток, викрутки, ножі і навіть дрель. На землі лежать металеві "човнички" і довгі металеві лапки. На підлозі – пошматовані чобітки.

Про кожен з інструментів розповідає захопливо. Але особливо тепло про шила й нитки – чи не головний інструмент шевця. 

– Раньше были мотки нити по полтора и больше километров. Катушки хватало на полгода. Сейчас мотают по 100 метров. На пару 43-го размера уходит приблизительно 3 метра. 10 пар – 30 метров. Если каждый день шить, может, на неделю хватит. Лучше, конечно же, когда обувь вручную прошита. Машина "рыыыыыыть" и где-то пропустила. А вручную проверен каждый миллиметр. 

За найменшими підрахунками, за 19 років Андрій використав стільки ниток, що вистачило б протягнути через Київ із заходу на схід.

Перше взуття, з яким працював Андрій, – чоловічі туфлі. Перші гроші згадує з теплотою.

– Может, гривен 20-30. На то время приличные деньги. Знаете, тогда и обувь была попроще. Более доступная. 300-400 грн – обалденная была. Щас более-менее хорошая стоит полторы тыщи.

Чоловік розпаковує печиво. Наливає чаю в скляні чашки. Згадує, що найскладніше ремонтувати.

– Если металлическая пластинка сломана в районе каблука, он уходит назад. Вот его пока разберешь… А если сапог? И без замка? Пока разберешь, ну его в баню! Надо в три раза дороже брать, потому что тратишь очень много времени на эту работу. И за это время ты можешь сделать 5 пар набоек и заработать больше.

З першими заробленими грошима на ремонті взуття заняття переросло в професію. Але, за словами Андрія, гроші – не головне.

– Я не сказал бы, что это профессия. Скорее необходимость. Нужно было выживать. А потом потихоньку, когда люди приходили и говорили: "Вы так хорошо сделали". Это приятно, когда человек благодарит. 

Одному поменял подошву на "ЭКОвскую". Она тогда очень дорогая была. Нашел в магазине, из полиуретана. Он два года, сколько шел на работу возле киоска, заходил и благодарил. "Она лучше, чем родная". А вы ж знаете, что человеку надо? Чтоб похвалили.

Депутати, "мажори", зірки, стриптизерки

Багаті теж ремонтують. Саме так можна перефразувати назву відомого серіалу. Ремонт взуття стосується всіх і справа тут не в об'ємі гаманця.

З тисячі клієнтів бувають такі, що запам'ятовуються на все життя.

– Два года назад приходил как-то клиент, парень, может, лет 20. И надо было ему в ремне сделать дырочки. Беру, вроде простой кожаный. Переворачиваю, а там ценник – 8500 грн. "Сам купил?"  – спрашиваю, и смотрим друг на друга с напарником. "Не, папа". А ремень – ничего особенного, простой и ровный. Может, со ската сделан. 

А приезжал как-то водитель одного депутата, привез 16 ремней. 5 из них из крокодила. Другие – из питона и кенгуру. "Не понял, это твои?" – спрашиваю. "Да не, босса моего". "Депутат?". "Да", – говорит. 16 ремней. Я себе 4 не могу позволить, а тут 16, – сміється Андрій.

Ремонтують взуття всі: депутати, вчителі, інженери, студенти, лікарі і навіть зірки.

– Пономарев когда-то приходил, когда я еще на Кловской работал. Он тогда еще "зіркой" не был. Набойки делал. Стриптизерша приносила. Прозрачный каблук, в каблуке кубики кости. А в конце – фишечка казино какого-то. 

Найдорожче взуття, яке приносили, Андрій згадує одразу.

– Туфли из ската. Стоили где-то 2 500 долларов, наверное. Большие деньги. Не знаю, чем зарабатывает. Ездил на "Митсубиси Паджеро". Потом у него "Порш" был, потом "Лексус". 

– У меня есть клиент, который носит "ллойды" (бренд німецького взуття – УП). Две пары 10 лет. И по ним и не скажешь, что им столько. Вовремя набойки и профилактика. Все. Одни сдал на ремонт – другие носишь. Может, у него еще несколько есть.

За все життя через руки Андрія пройшло десь 30 тисяч пар взуття. Питаю, чи знаходив у взутті щось цінне і несподіване.

– Я – нет. Вот товарищу приносила женщина сапоги. Он покрутил их в руках, раз – из халявы золотой браслет выпал. Он только отложить, а она: "О, браслет, а я его два года ищу".

За офіційними даними, в Україну щороку імпортується близько 20 млн пар вживаного взуття. І це якщо не враховувати контрабанду.

– Многие сейчас покупают дешевую обувь. Сезон относил и выкинул. Я считаю, лучше купить дороже, и ты относишь 4–5 сезонов. В то же время экономия. Или ты будешь платить по 300 три месяца. За год четыре раза заплатил – та же тыща. Нету денег у людей – ладно. Сходи на секонд. Многие не хотят. Я как-то пошел один раз на Лесном на секонд. Для работы 5 пар купил по 10 гривен. 

О пів на 12-ту біля кіоску з'являється пенсіонерка в масці. Андрій протягує пакет з взуттям. Розпитую жінку, чому носить саме Андрію своє взуття.

– Доки жива буду, ходитиму в цей кіоск. Набрид уже цей карантин, а ще до середини травня це буде. Незручність не стільки зачинені магазини. Сумую за кіно. Багато цікавих українських фільмів. Ходила на "Котиків" і "Думки мої тихі" в кінотеатр "Гулівер". Прийдеш, багато залів, невеликі, одразу взяв квитки, – каже Людмила Олександрівна, вчителька з математики. 

Учителька зникає серед хрущовок. На обличчі Андрія не сходить посмішка і блиск в очах. 

– Таких в семейной жизни нужно понимать. Когда-то у меня были отношения с учительницей. Вот, например, есть учительница младших классов. Она до 14-15 работает, вы приходите после шести. Если все приготовлено – это хорошо. А если она сидит в тетрадях, кушать нет – скандал. В основном очень много учительниц младших классов редко до старости с мужем живут. Это если учитель математики, географии, эти – да. У младших классов – продленка, то да сё. Тяжело.

"Сороконіжка" і лабутени 

300 пар взуття в середньому за життя зношує пересічний українець. Але в роботі Андрія трапляються випадки, коли кілька десятків взуття на рік лише у однієї людини.

– У меня была клиентка-"сороконожка". Она сама себя так называла. Почему? У нее на каждый сезон – 10 пар обуви. 40 пар обуви в год. От "каблука" до кед может носить. Сама работала фотомоделью. Не слишком худенькая. Как раз такая как мне нравится. И здесь и здесь (показує на груди і зону пояса – УП) все есть. И приятная на лицо, улыбка и в общении очень простая.

Всупереч професії, Андрій зустрічає людей зовсім не по взуттю.

– По настроению. Смотрю, как общается, потом уже спрашиваю, что принесли. А когда приходят и рассказывают, что тебе делать, то спрашиваю: "Вы мастер?". Нет? Так послушайте. Я вам расскажу, как лучше, а вы послушайте. Не устроит – идите в другую мастерскую. Их много. Пойдите и расскажите, может, вам кто-то по-другому сделает.

Андрій зізнається, що за роки роботи в цій сфері мав лише декількох ідеальних клієнтів. 

– Клянусь, когда не работал в этом бизнесе, то к людям относился лучше. Кто-то не выспался, дома скандал, приходит с этим настроением к тебе, на тебя выплескивает эти эмоции, и ты по-другому начинаешь говорить. Он ушел, а ты полдня с этим заведенный, пока не отойдешь, и в этот момент к тебе приходит нормальный клиент. 

Чи відчувається така ж енергетика людини, коли тримаєш в руках її взуття, Андрій зазначає: 

– Бывает человек не очень тебе, и обувь его  – не очень, что-то не так, не идет, не получается, переделываешь. Когда хорошо – все четко, легко, непринужденно. Иногда снится работа. Что-то не получается и во сне думаешь, как лучше сделать. Когда сделал – уже не снится.

На стіні висить фото красивого породистого коня. Згадую, що каблук з’явився в історії взуття через стремено. Андрій не в курсі.

 – Знаю, что мокасины от индейцев пошли. И они ж без седел ездили на лошадях. 

Славнозвісні лабутени приносили часто, як тільки з'явились на ринку моди. Востаннє приносили минулого року.

– Они же непрактичные. Один-два сезона и всё. Слабое место – каблук или подошва. Но кто как ходит. Они же в лабутенах в основном в машинах ездят. Но, бывало, принесут, видно по потертостях, что в метро ходила (сміється).

Гучі-шмучі, адідаси і туфлі Порошенка 

В радянські часи вся взуттєва промисловість України виробляла 180 мільйонів пар взуття на рік, але тільки дві тисячі моделей. Зараз –  20–25 мільйонів пар на рік і понад 100 тисяч моделей. 12 мільйонів пар пошитого у нас взуття щороку йде на експорт, здебільшого у країни Євросоюзу і навіть столицю взуттєвої моди – Італію.

Роками на ринках, на картонках ми звикали до написів на наших підошвах "Made in Turkey". Але все змінилося у 2014-му. Одна з причин – патріотична хвиля, яка накрила країну. 

Зараз в Україні працює близько 1500 виробників взуття. Тішить, що в останні кілька років найбільші українські виробники стали конкурентними турецьким, китайським і навіть італійським компаніям.   

– Для украинцев подходит румынская, английская, ну, и, может быть, канадская обувь. Потому что климатические условия. Итальянская – не очень. 

Для себе Андрій вже давно визначив найкраще.

– Из спортивной по носке лучше и круче адидасов ничего нет. Я кроссовки 10 лет ношу и ничего, чуть-чуть потерлись. Шесть на весну-лето-осень. Две пары зимней. 8 пар всего. Лучшая, какую носил, – адидас. "Топсайдеры".

Не секрет, що в різних людей з різним видом діяльності взуття зношується нерівномірно. Також відіграє роль наявність травм. 

На взуття людей на вулиці уваги Андрій не звертає так само, як і на взуття перших осіб держави чи політиків. Притчею во язицех згадую обговорення "стоптаного взуття" у президента Порошенка.

– Я на его туфли не смотрел. Он мне как президент вообще не нравился, не уважаю как человека. Считаю его клоуном. Он эту фабрику Карла Маркса за ерунду купил, да, он сделал все условия, и они за него будут стоять. Готовы в задницу целовать. А остальные люди как живут?

– А Зеленський? – запитую.

– Наобещал много, как Ющенко, – регоче. – Наверное, все-таки лучшим президентом был Кучма. Да, был бандитизм, но простые люди этого не видели. Хлеб не дорожал, коммуналка.

Звертаю увагу Андрія на сірі хрущівки радянського періоду. Говоримо про комуналку й втрачені пам'ятки в роки радянської окупації та незалежності.

– Это нас Ленин со своей бандой ввели в то, что за коммуналку все должны платить. Оказывается, 100 лет назад украинские хаты под очеретом держали тепло, печки были нужны только чтоб готовить еду. Летом прохладно, зимой тепло. К чему я это? Раньше все твое – земля есть, свет есть. Купил себе кусок земли, построил дом и живи.

За політикою Андрій особливо не стежить, а відпочиває вдома після роботи за документальними фільмами.

– Честно говоря, я не смотрю эти политические программы, я хочу отдохнуть. Включил фильм "Чикаго в огне" – как спасают людей. Меня это больше цепляет, чем Порошенко, который стоптал обувь. 

Цікавлюсь, як в людини, котра тримала за своє життя тисячі пар різного взуття, що воно говорить про людину.

– Если человек аккуратный, то аккуратный во всем. И обувь, и все другое. Вот, смотри, – показує відклеєну підошву на туфлях, – полкаблука нет. Я всегда спрашиваю: как вы не заметили, это же одна нога так стоит, а другая – так? Сложно ж не заметить.

Під час ремонту Андрій думає лише про роботу. На інше не відволікається.

– Надо четко знать, что тебе нужно сделать. Потому что стелька, например, чуть загнулась, со временем она высохнет и будет как бритва до крови распанахивать ногу. Обувь же должна быть удобная. 

Для себе Андрій обирає взуття на око.

– Глазами пробежал. Оп, надел, походил, чтоб ничего не давило. Прошелся. И могу прямо в ней из магазина пойти. Задник не жесткий должен быть. В пальцы не должно давить. 

Бог і мрія шевця

По кіоску в різних місцях розвішані невеликі іконки різних розмірів. Зазвичай такі клеють на торпеди в авто. Серед сіро-чорного мотлоху додають своєрідної камерності. 

– В Бога верю, иногда в церковь хожу. Кресты раньше носил. Но то ушко оторвалось, то еще что-то. 

А вы знали, что до 1959 года кресты выпускали без распятия, а потом – с распятием? Когда-то ехал с таксистом, он и спрашивает: ты кресты носишь? Не ношу. А чего? Я не ношу, потому что распятие – на моей груди. Иисус до сих пор страдает. Я даже не задумывался никогда. Это почти то же, что убил кого-то ножом и носишь его на груди. И вот не ношу уже. 

Запитую про мрію шевця і взуття, до якого б хотілося б доторкнутися. 

– Это к какой женщине притронуться – другое дело, – сміється. – Ну, к обуви – из  крокодила, наверное. Понимаете, сам по себе он очень жесткий, а когда уже на ремне и обуви – долгоиграющий процесс обработки. Его ж и пуля не берет, панцирь этот. А с приятных на ощупь – змея. Она такая, тянется. Не как жгут, это надо чувствовать. Самое неприятное – дермантин. Он не тянется. С ним можно работать, проклеить, прошить. Я не люблю. Берешь деньги и не даешь гарантии сколько проходит человек. Чисто символическую сумму дайте и все.

– "Чоботар без чобіт" – правда чи міф? – питаю в лоб.

– Вот видишь? – Андрій нахиляється, розшнуровує ліву туфлю, тицяє в каблук. – Я сносил, но сделал. И это рабочие. Честно говоря, на себе экономлю. Из каких-то обрезков, ерунды раз налепил и все. Это ж себе, и деньги это не приносит. Значит, доля правды все-таки есть. 

Насамкінець запитую, чи зникне професія. Андрій довго добирає слова.

– Наверное, нужна будет. Но технологии выдавливают. Лет 10 назад немцы выпустили к примеру какую-то модель "Lloyd", 10 тысяч пар по всему миру раскинули, и к этой модели они уже не возвращаются. Этим она ценилась. А когда она стала серийной – все. Рынок заполонили пачиотти, гуччи-шмучи всякие...

Виходимо на вулицю. Жаліється на відсутність клієнтів і приймає рішення про закриття кіоску на час карантину. На даху кіоску топчеться чорно-білий кіт.

На прощання цікавлюсь, чи має життєве кредо. Сміється і махає головою.

– Живи пока живешь и не мешай другим. А себе – это себе.

Ельдар Сарахман, УП