"Пропуска нет, маска есть. Не могу дальше идти". Як працює київський трамвай на карантині і хто на ньому їздить

Країна на карантині. Київ стоїть тиждень. Не працює метро і маршрутки. Кияни та гості міста мусять пересуватися у столиці в режимі системи перепусток. 

Автобуси та тролейбуси – єдиний громадський транспорт, який після 23 березня вийшов на дороги столиці згідно з розпорядженням Кабміну про карантин. Змінився звичний розклад і витрати часу на дорогу до роботи тисяч киян. 

У зв'язку з обмеженням пасажирських перевезень у Києві столична влада залишила можливість їздити громадським транспортом лише спеціальним категоріям людей: медпрацівникам, рятувальникам, правоохоронцям, працівникам продуктових магазинів і аптек, а також співробітникам стратегічних підприємств. 

У міський транспорт пускають лише за спецперепусткою, у масці та не більше 10 людей. За дотриманням правил перевезення пасажирів стежить поліція та муніципальна варта Києва.

Столичний швидкісний трамвай №1 сполучає Старовокзальну площу і Михайлівську Борщагівку. Один з найзручніших столичних маршрутів, але через карантин тисячі людей позбавлені можливості швидко доїхати до центру.

"Українська правда" вирішила перевірити, як проходять перевірки на маршруті та з якими труднощами стикаються кияни та гості міста у зв'язку з карантином.

Карантин, Борщага, "Варта"

О 7 ранку на Михайлівській Борщагівці порожньо. Під бордом МОЗ із закликом мити руки куняє довгомордий пес. До кінцевої зупинки прибуває трамвай "одиничка". Вагон польського виробництва Pesa з українським орнаментом по кузову зустрічають, як коровай на обряді. 

– Зараз це не зовсім громадський транспорт, – пояснює нові правила перевезення пасажирів у Києві представник "Муніципальної варти" 26-річний Сергій Бондар.

Разом з поліцією вони забезпечують пропускний режим для людей за перепустками. Каже, що спочатку люди нехтували правилами. За тиждень вдалось привчити.

– В першу чергу впускаємо лікарів, працівників критичної інфраструктури, працівників продуктових магазинів і тих підприємств, які забезпечують життєдіяльність міста. Найголовніше, що за тиждень вдалось привчити людей до того, щоб всі були дисципліновані: одягали маски, пред'являли перепустки.

До транспорту не впускають людей, які їдуть без особливої потреби в місто. Зась і пасажирам без маски.

– Візьміть мене, – слізно просить на зупинці жіночка, – Я за пропуском їду. Ждала, ждала і от подзвонили приїхать. Я тільки до Гарматної. Спасіба.

– Проходьте всередину, будь ласка, далі, далі, – підганяють хлопці жінку.

Трамвай № 1 з'явився у Києві у 70-х роках. Спочатку він курсував від Михайлівської Борщагівки до Палацу спорту, пізніше - до Площі Перемоги. Після великої реконструкції швидкісної лінії маршрут перезапустили. Зараз їздить до Старовокзальної площі.

З Борщагівки до Старовокзальної трамвай долає 11 кілометрів за півгодини. Робить більше 15 зупинок.

Читайте також: "Бомжарики вымрут – государству хорошо" – як живеться столичним безхатькам в умовах карантину

Кондуктор Володя і вперті пенсіонерки

– Проезд оплачиваем, картку киянина регистрируем, – повторює на кожній зупинці кондуктор. Чоловік тримає пачку грошей і квитки. На обличчі маска, з-під якої стирчить сива борода.

– Вот так вот трогаете за одежду, а вирус передается, – робить зауваження пасажиру, який торкається його плеча. – От зачем трогать, я ж и так возьму!

За фахом 60-річний кондуктор Володимир Шелохаєв – наладчик обладнання з виробництва мікросхем. У період дискотечного буму на початку 70-х "крутив" світломузику і "прийомники". 

Після розвалу союзу в 90-ті створив навіть свою фірму. Потім довго "выживал по-всякому". В 2006-му влаштувався в трамвайне депо імені Шевченка. З 2012-го і до карантину стояв на турнікетах "на контролі".

– Максимально хорошо из того, что возможно, – так він характеризує організацію перевезення людей в умовах карантину. 

– Лучше сделать пока трудно. Это люди. На турникетах тоже тяжело, особенно с пенсионерами. "Предъявите проезд" – "Там предъявлю" и идет. "Извините, контроль". "Какой контроль? Я вас не знаю!". Имеют же документ, а предъявлять не хотят, – ділиться труднощами роботи Володимир.

Маршрутом №1 здебільшого користуються пенсіонери. Їдуть на ринок "Дніпро" або на "уборку офисов". Після 10 ранку більшість – пільговики, і в трамваї настає майже тиша.

– Шановна, шааановна, пройдіть вглиб салону, будь ласка, – перебиває розмову словесна перепалка з жінкою, що сіла в голові салону. Варта вмовляє її пересісти. 

– Не хочу. Мне еще час пешком идти, у меня ноги болят, – впирається жіночка. 

– В глиб салону, зараз тут буде натовп, будь ласка, – уже в гучномовець сповіщає "варта".  

Та махає головою, сперечається, але все ж таки йде в кінець салону.

– Вы безсовестный, – кидає на ходу.

– Вот видите? Будет доказывать и обвинять во всем, – реагує кондуктор. – Есть еще бабушки, которые после церкви едут. Хамят, когда прошу предъявить проезд. Считайте, что в церкви не были.

Володя розглядає за вікном сірі коробки борщагівських пейзажів. Навіть до карантину життя в цьому районі було не таким радісним, а зараз воно ще виразніше непривабливе. 

На балконах мінімум розвішаного одягу, вікна за жалюзі і ролетами. І якби не гарний сонячний день та "зайчики" на вікнах однакових будинків, можна було б подумати, що ви у Прип'яті 1987 року.

"Таня от милиции" і хохотухи з KFC 

Умовну ранкову тишу і спокій розбиває пасажирка Тетяна. Весь трамвай слухає невдоволення жінки.

– Двааа пуустых проошло мимо, и не остановился на Потапова. Еще и выпхал меня. Что это такое, а? С ума можно сойти, – тараторить на вході.

Варта підходить до жінки, пояснює ситуацію. Пробираюсь через салон, питаю куди їде.

– На работу, а куда ж еще. Я от милиции. Дежурю. Завод охраняю. Понимаю, что медпрацивныкам надо, но всем тоже надо. Предприятия охранять. Пускай 10 трамваев запускают, люди ж пешком идут с конечной. "Тройка" не ходит. 

Гамірну пенсіонерку Тетяну, яка сполохала ранковий трамвай, підтримують інші пасажири. Вагон наповнюється зітханнями під загальне "угуагакання". 

– Я вам хочу сказать: все держится на пенсионерах. Потому что молодежь не хотят работать. А с нас, пенсионеров, берут все податки: подоходный, профсоюзный, военный сборы... Все берут. И мы не платим 30-40 рублей. Бывает, плачу 100 с чем-то.

Тетяна на пенсії, в цьому році святкуватиме 65-річний ювілей. 28 років працює в охороні, об'єкт не уточнює. Жаліється на важке життя і неможливість прожити на одну пенсію. Каже, що мусить допомагати і дітям, і онукам.

– Ты же видишь, ничего купить нельзя, все закрыто. Но если мяса нет – эт ничего, я могу и сосиски есть. Я их очень люблю. Яйца есть, картошка есть, капуста кислая – и хорошо, – розходиться в посмішці жінка. 

З нашої розмови хіхікають двоє дівчат, що сидять у центрі салону. Жанна і Анна працюють у ресторані швидкого харчування KFC. Їдуть в центр на роботу.

– Пусть уже закончится карантин, – каже Анна. 

– Гулять нормально хочется, а все дома сидят. Мы одни ходим, орем. Но есть и плюсы карантина – близость с семьей, убрали дома наконец-то, – регочуть.

У салоні знову спокійно. Чутно кожне поодиноке "піііііп" картки киянина. Але тривало це недовго. 

– Смотрите, какая давка, а еще говорят "друг от друга на метр – два". Здесь заразиться можно легко. Они же там втроем. Как жандармы, – показує галаслива Тетяна на "Варту" і дівчину-поліцейську, які тупцюють у голові вагону на вході. – Так же нельзя – один тут, другой там. 

– А ваші перчатки де?

– Нет их у меня. Вчера не успела в АТБ свистнуть, – жартує. 

Невдоволення Тетяни можна зрозуміти. За роки пересування містом трамваї стають для людей майже родичами. 

Довгожителі міських доріг, як комуналки на колесах, навіть якщо це новенький Pesa чи Електрон. І коли з маршруту зникає "одиничка" чи "тройка" – це навіть гірше, ніж відсутність гречки в магазині. 

Медик Тамара, ЧАЕС, полісменка Інна 

Над Старовокзальною площею кружляє зграя голубів. Так тихо, як зараз, тут не було ніколи. 

З часів легендарного Євбазу і до цього дня тут завжди вирувало життя. Чи не наймолодше рейкове кільце у столиці в цьому році буде святкувати 10-річчя. 

Кілька людей, переважно жінки, терпляче очікують, коли до платформи підійде трамвай. Варта і поліція перевіряють перепустки і довідки, роблять зауваження щодо масок та інших видів захисту.

По обидва боки салону сідають подруги. На колінах затискають сумочки.

– Ми з Троєщини під'їжджаємо 114-м, а тут сідаємо на 1-й трамвай, – розповідає фельдшерка Тамара. 

Разом з подругою Оксаною добираються в інститут хірургії імені Шалімова. 

– Ми пережили Чорнобиль. Закінчили медучилище, і нас відправляли 19-річних в Поліський район по селах. Людей виселяли, ми робили аналізи. Але ті враження пройшли якось легше, ніж цей карантин. Мабуть, тому, що були молоді, – згадує Тамара. 

Жінки кажуть, що пандемія коронавірусу – чума 21 століття. Зазначають, що тривожні дзвіночки були ще на початку року, коли люди в Західній Україні масово хворіли на пневмонію. Карантин майже не вплинув на їхній розклад життя.

– Поки в інших карантин – це час провести разом з близькими, в лікарів якраз навпаки. Чоловік у мене на швидкій працює, син – у службі охорони. Ми фактично і не бачимось, – кидає Тамара погляд на порожній ЗАГС за вікном. 

Трамвай долає третю частину маршруту. На кожній із зупинок сідає по 5-7 людей. Всі в масках. Впускають у салон вже більше 10 людей.

Спокійна, з врівноваженим голосом 22-річна дільничний офіцер Святошинського райуправління поліції Інна вже більше тижня працює з людьми в громадському транспорті. В її обов'язки входить контроль на перепустки, підтримка та допомога порадами пасажирам.

– Найважливіше в усьому цьому карантині те, що люди самоорганізувались. Це великий досвід.

У поліцію Інна прийшла півтора роки тому. Каже, що це була мрія, а надихає найбільше – спілкування. Не жаліється дівчина і на частий негатив з боку пасажирів чи їхню знервованість. 

– Я ж насамперед поліцейський. Це ж моє завдання. Дільничні завжди спілкуються з людьми. Люди різні, хтось побажає гарного дня, хтось злиться. Всі ж хочуть потрапити на роботу. 

Я розумію, що вони чекають годинами на зупинці. Деякі люди несерйозно ставляться до серйозної ситуації, нехтують масками, наприклад. Причина – думаю, раптовість. Справимось. Головне – порозуміння. 

На зупинці проситься чоловік. Каже, що проїхати дві зупинки. 

– Пропуска нет, маска есть, – говорить, одягаючи маску. – Пожалуйста, не могу больше идти.

Борщагівка прокидається і таких пасажирів більшає. Інна робить винятки і пускає вибірково людей, яким треба кудись дістатись.

Ричаг проти педалі, душа трамваю

– В'ячеслав Вікторович! – офіційно представляється чоловік в окулярах за ричагом в кабіні. Жує гумку.

Ось уже 17 років киянин В'ячеслав водить київські трамваї. Працював на різних маршрутах, але "одиничка" – його улюблений. 

– Нравляться мені трамвайчики. Курси закончив і пішов. Колії нравляться. Люблю спілкування з пасажирами, – розпливається в посмішці В'ячеслав.

– Так ви ж в кабіні, куди пасажири не заходять!

– Та мало лі яка ситуація – комусь підказати зупинку, комусь вулиці. Он у віконечко питають.  

Прокидається о 3:30 ранку. О 5-й ранку вже в ДЕПО. Оглядає, прогріває "машину". Через його руки і ноги пройшли майже всі існуючі моделі на даний момент – від старої празької "Татри" до сучасного Pesa та львівського "Електрона".

– Але душа лежить до свого рідного 802-го "Елєктрона". Називаю його "мій маленький". Електрон зовні, як Хундай.  В Електрона начинка з різних комплектуючих різних виробників. Тут, – показує на ричаг, – контролєр, а в старих моделях – педаль.

У 2003-му, коли В'ячеслав влаштувався на роботу водієм трамваю, на Берлінському кінофестивалі український мультик "Йшов 9-й трамвай" отримав "Срібного ведмедя". 

Пластиліновий анімаційний мультик виборов перше місце серед 17 короткометражних стрічок. А його творець Степан Коваль став королем анімації у новітній історії України. 

Стрічка розказує про всім знайому ситуацію: ранковий трамвай, вже заповнений пасажирами, куди намагаються сісти ще більше людей. 

Діти, пенсіонери, молода сім'я, що свариться, сусідки, що обговорюють серіал. Через 17 років картина у київському трамваї №1 не змінилась. Хіба що людей менше через карантин.

– Зараз люди без роботи зосталися!

– Злі?

– Да. Відчувається, навіть коли я в салон не заходжу, – зітхає водій.

На Старовокзальній площі з вітрини езотеричного магазину зиркає голова Шиви. Внизу підпис "Фото аури". 

Питаю у В'ячеслава, яка  душа в трамваїв.

– У польського Pesa – жіноча. На ньому більше жінки працюють (сміється). В "Елєктрона" –  мужська.

Якби В'ячеслав був фотографом, то точно зловив би потрібний кадр аури свого трамваю і, здається, вона у нього має увесь спектр кольорів. І справа не в тому, що він нашпигований сучасною електронікою і можливістю розрахуватись карткою. 

Це як дім на колесах, хоч і з чужими людьми.

Ельдар Сарахман, УП