"Бомжарики вымрут – государству хорошо" – як живеться столичним безхатькам в умовах карантину

За різними підрахунками у Києві проживають від 5 до 20 тисяч безпритульних людей. Менш оптимістичні дані говорять про чисельність до 100 тисяч. Скільки насправді в столиці безхатченків, сказати важко – об'єктивної цифри немає.

Більшість безпритульних у центри обліку не звертаються і залишаються на карті Києва "фантомами", поневіряючись столичними дворами.

Єдиний муніципальний притулок у Києві налічує всього 150 місць, до того ж він платний. Існують ще будинки соціальної опіки, де бездомні можуть отримати тимчасовий притулок і медичний огляд. Але звертаються в такі лише половина безпритульних. 

11 березня через світову пандемію коронавірусу в Україні запровадили тритижневий карантин. МОЗ рекомендує залишатися киянам вдома і по можливості не виходити надвір. Місто спорожніло. В цей час на вулиці виходять волоцюги в пошуках харчів.

Що робити тим, у кого дому немає, а продукти зникли навіть зі сміттєвих баків, влада не сказала.

Репортери "Української правди" поцікавились у безпритульних столиці, чи бояться вони коронавірусу і як їм живеться в умовах тотального карантину.

Одесити Олексій та Андрій "кудасьшосьробити"

В обід у самому серці Києва на Малій Житомирській незвично мало людей. Поодинокі люди виносять сміття, гуляють з собаками, човгають кудись у справах. На повну працюють лише евакуатори з покинутими "напризволяще" автівками.

"Шановні громадяни, прохання залишатись вдома", – доноситься з гучномовців ДСНС, що їздять Хрещатиком на джипах. 

Візуально вивчаємо вміст сміттєвих баків у дворах. Банки з-під йогуртів, коробки з-під піци, пакети, пляшки, папір. Сміттям баки в кожному разі наповнені наполовину.

– У нас в семье паники нет, поэтому и отходов такое же количество, – дівчина в масці поспіхом виносить сміття і ділиться вмістом споживацького родинного кошику в умовах карантину. – Не та еще эпидемия, чтобы покупать много всего.

На вулиці холодно, всього +2. Годину шукаємо безпритульних у центрі міста. Заглядаємо в підвали, гаражі, покинуті старі будівлі. 

За воротами руїн сумнозвісної садиби Мурашка, яка так і не дочекалася реконструкції, чути людський шурхіт. Кричу в темну арку. Відлунює чиєсь вітання.

Хиткою ходою з'являються два пом'ятих, як сама сторічна садиба, чоловіки.

– Знаєте, що карантин у місті?

– Нуууу? – витягує шию високий.

– Меня хоть не будет на телевизоре? – махає в камеру рукою невисокий чоловік, що йде позаду. – Понімаєте, дядьку, мене як жінка побаче, то в шокє встанєт!

Руда борода на спухлому обличчі додає чоловіку рис давньогрецького філософа.

Безпритульні Олексій та Андрій родом з Одеської області. Останні кілька тижнів порпаються в смітниках столиці. Працюють в основному в центрі.

– Все закрытое, – бідкається Олексій. – Магазины, супермаркеты, все. Мы ж чисто по мусорникам. Продуктов стало меньше.

Андрій родом з селища Цебрикове на Одещині. Бомжувати почав кілька років тому, після смерті матері і батька. Невдало склався шлюб і пішло поїхало.

– З женою розстався, бо сильно синячить почала та й мусив кудась шось робити… Я ізвіняюсь, поправте, – зауважує Андрій, побачивши, що в мене сповзла маска.

Чоловіки не приховують суму, що сміттєві баки спорожніли, а продукти стали несвіжими.

– Раньше (до карантину – УП) всьо било – фрукти і даже м'ясо, а зараз банани гнилі. Одягу вопше не виносять, – зітхає Андрій. – Вот, штани одні нашол і хожу.

До карантину волоцюги заробляли на здачі вторсировини – пляшок, паперу, картону. Зараз всі "прийомки", бази з прийому вторсировини, повністю або частково зачинилися на карантин. 

Раніше на день могли заробити кількасот гривень. Зараз складно. Сплять, де випаде.

– Ходим по мусорках, там одеяло нашел, там картонку. Постелил. Ночуем на улице, возле церкви, – показує на Прокафедральний собор святого Олександра на Костьольній.

– Що будете робити далі? – запитую.

– Капець буде. Дорога на Одесу закрита, електрички не ходять, – жаліється Андрій,

– Та навіть трамваї вже не ходять без цих, що у вас, – показує на маску, без якої у транспорт не впускають. 

З 23 березня проїзд у київському громадському транспорті дозволено тільки за перепустками.

– Але ми хотім заробить гроші і єхать на Одєссу.

– А там легше?

– Та канєшно. Там проблем нема, – прицмокує Андрій.

Радіють, що люди не залишаються байдужими і всіляко допомагають.

– Позавчера с утра женщина помогла, дала 22 гривны, потом другая – 200, – розповідає Олексій.

– Третья – 175, – встряє Андрій, – Не успів даже на скамєйку сісти. "На"– і суне гроші (сміється).

На прощання волоцюги кивають в сторону зупинки 16 тролейбуса на Майдані. Просять, щоб ми познімали черги на тролейбус.

Актор Денис і мовчазний Сєрьожка

– Боже, ти налякав мене!

Безпритульних Дениса і Сірьожку зустрічаємо на Львівській площі. Червоні обличчя стають ще рожевішими від вечірнього сонця у холодний день. Чоловіки повертаються з "прийомки" вторсировини з кількома пакетами. Поруч чи не єдиний великий супермаркет.

– Зараз найскладніше дістатися місця. Тролейбус і автобуси не ходять, – жаліється Денис. Куртка з нашивкою ОБСЄ і гарна українська видають у Денисові непростого волоцюгу. 

Крім площі чоловіки працюють у центрі на Хмельницького.

– А з продуктами як зараз? Раніше ж були?

Денис облизується, витримує паузу і дивиться на напарника.

– Сірьожка, шо ти стісняєшся? Скажи шось!

– Мусор есть мусор, – ледве вичавлює з себе Сергій, зиркаючи з-під кепки з логотипом "Євро2012".

Чоловіки розповідають, що кращих чи гірших на "здобич" районів немає. Все залежить від часу і людей.

– Давайте логічно мислити. По магазинам стали ходити менше? Менше. Продукти лежать, псуються? Псуються. Їх викидають, бо ніхто не хоче платити за те, що вже прострочене. От і все, – складає в замок руки Денис.

Як він, актор за освітою, опинився на вулиці, точно сформулювати не може. За його словами, закінчив Карпенка-Карого, потім невдалий шлюб, втратив квартиру.

– Я, дурачок, просто неправильно женился. Бабьё моё, – зітхає Денис.

Петро і золотозуба Оксана

На ескалаторі в "Глобусі" на Майдані Незалежності гріються Петро й Оксана. На парапеті два гігантських пакети з речами і картата сумка. Щось жваво обговорюють і тупцяють на місці.

– Мало людей стало, позакривали всьо, іностранці з'їхали. Пусто, – бідкається блакитноокий Петро.

– А виживаєте як?

– Отак. Шо хто дасть, то й маємо. 

Петро родом із Хмельниччини. Не вдаючись до деталей, розповідає, що на вулицю потрапив після того, як три роки тому його збила машина на бульварі Шевченка.

Зазначають, що раніше люди допомагали більше. Давали гроші та харчі. Зараз стало гірше. Відпала і допомога від соціальних служб.

– Раньше більшинство давали, а зара думають тільки про себе.

Золотозуба Оксана із Житомира у Києві опинилась через кохання.

– Парень привез меня в Киев и обещал жениться.

– І?

– Иии... втік! (сміється)

Пара просить купити води. Йдемо в найближчий магазинчик. Беру літрову негазованої і прошу розміняти великі купюри. Повертаємось. Петро й Оксана зиркають через ескалатор. Золоті зуби Оксани виблискують дужче, ніж Архангел Михаїл позаду неї. Даємо кишенькових грошей.

– Про коронавірус чули?

– Я так скажу. Якшо увірують люди в Господа Бога, то шось зміниться, но дальше лучшого можна не чекати. Люди просто забули про Бога, – розмірковує Петро.

"Дочка" Ющенка, Алан з Байконуру, кунець світу

В центрі "труби" під Майданом кілька волоцюг займають широкий прохід. Лежать на ковдрах і картонних коробках вже другий тиждень. Улюблене раніше місце музикантів, шаржистів і молоді, яка тусувалась в "Глобусі", стало обителлю волоцюг і голубів.

Під стіною на грубій картонці під курткою лежить огрядна жінка. Наша присутність трохи розвіяла смуток і самотність цього темного місця.

– А вы знаете, что мой папа – Ющенко Виктор Андреевич, и я пробирочная? Они меня 14 лет в заложниках держат. И это из-за меня сделали карантин, – ошелешує з ходу нас жінка. Називається Аліною. 

– Когда я узнала его адрес, они отменили все маршрутки, поезда, все полностью перекрыли, с вокзала выгнали и пугают, что устроят мне здесь темную – отключат ночью свет. Я уже три дня сидела на морозе. Вчера даже снег пошел. Вы можете Ющенку сказать, что его дочка лежит в переходе на Майдане?

– Тяжко стало, – з темряви виринає хлопець у пожмаканій і брудній марлевій масці. – Всьо позакривали і ізоліровали народ!

Хлопець підходить ближче. Худий, обличчя в шрамах.

Розповідає, що мав плеврит, лежав у лікарні на Автозаводській. Як виздоровів, відправили на вулицю. Без житла залишився через брата на Львівщині, який виписав його кілька років тому.

– Закривають тубдиспансери, дурдоми. Куда людям діватися? А вони коронавірус придумали, – каже, поправляючи маску.

– Думаєте, придумали?

– Конечно же, – знову встряє Аліна, – Это из-за меня, я ж вам говорю, шо не понятно? 

Обличчя жінки виблискує кольоровими вивісками порожнього "Глобусу".

Мерехтіння в підземці Майдану і порожні переходи нагадують світ Данте. Наче розрізаючи три світи – Пекло, Рай, і Чистилище, – голосно кричить чоловік на інвалідному візку. 

– Оце все – кінець світу. Тому я чекаю його тут. Ждіть того числа, – голосить бідолаха.

– Якого числа? – уточнюю.

– Того, що буде. Тому що ті, хто проявлений без розуму – вони зникнуть. А ті, хто народжені від земних чоловіків і жінок, будуть жити... Я теж народжений від землі, але мене вкрали невидимі, – гарячкує горопаха. 

– Поїсти щось маєте?

– Та при чом тут це?

Під стіною, випроставши ноги, сидить чоловік азіатської зовнішності. Називається Аланом. Родом з Байконуру. У чоловіка травмована нога.

– Приходили волонтеры или верующие, дали по пакетику – хлор, витамины C, – дістає коробочку. – Разовые перчатки, кусок мыла. И я попросил, чтоб купили что-то поесть. Хочется обратиться к правительству, чтоб на нас внимание обратили. Слышал, что комендантский час хотят ввести, в связи с этой болезнью... 

– Какая там болезнь, – перебиває Аліна, – это Тина Кароль и Дорофеева все сделали. 

Чоловіки регочуть і просять не звертати увагу на жінку.

Алан розповідає, що раніше харчувалися в Олександрівській церкві при лікарні. Зараз, у зв'язку з карантином перестали. Просять їжу у небайдужих людей.

– Стільки жив, навіть в лісі, але такого ніколи не було, як зараз при карантині.

У темному кутку крутяться двоє молодих хлопців. Схоже, що теж просять милостиню.

– Раньше люди давали трохи грошей, зараз нема. Денех нема, людєй нема. 

Хлопці кажуть, що з інтернату на Луганщині. Але не втекли, а закінчили навчання.

– Приятно слышать на улицах Киева украинский язык, знаете. Я из Северодонецка, там Украина, а в Луганске в последний раз был в 17-м, – каже худий хлопець на вигляд років 25.

– У вільній Україні краще?

– Конечно!

– Чим?

– Человечней. 

"Бомжарікі" Володя, Діма і сало без солі

Біля урни на вході в метро лежать два чоловіки на картонках.

– Карантин вплинув на нас очень харашо. Мы, как люди бедные, живем на улице. Негде взять воды, ни в туалет сходить, ни покушать. Кругом гонят, куда подеться бедному крестьянину?!

Володя, булькастими, як топінамбур, руками перелічує проблеми безхатченків. Чоловіки смалять цигарки просто перед дверима в метро. Розтягнулись, як тюлені на березі.

– Вот щас, я знаю, где помыться можно, а доехать не могу – денег нет, мне нужно три-четыре пересадки делать, – скаржиться Діма.

– А я побриться! – додає Володя.

– А раніше де голились?

– В туалете на вокзале или возле собора святого Владимира. Зашел в туалет, попросил жинок. Пожалуйста. А щас все туалеты позакрывали. Кругом. Никуда. Хоть в кусты, – тараторить Володя.

Раніше чоловіків підгодовували в Покровському монастирі в Олександрівській церкві при лікарні та Києво-Печерській лаврі. Зараз все позачиняли. 

Цих двох усміхнених волоцюг, схоже, поєднало хороше почуття гумору. Це єдині усміхнені безпритульні, яких ми зустріли на вулицях Києва.

– Ну, и как теперь эту армию бомжариков кормить, а? – сміється Дімон з величезним синцем під оком.

– Карантин вдарив по вас?

– Ка-пи-таль-но. Будєм мерти, як мухи, – регочуть.

Цікавлюсь чи допомагають волонтерські організації та служби.

– Ніт. Нииикто! – махає головою Діма.

– Стоп, не бреши. Парень вчера приходил, такой сам по себе. Дал гречки, паштета, риса вареного и других накормил. "Храни тя Господи" – говорю ему. А он: я в Бога не верю, – додає Володя. 

Як він потрапив на вулицю, розповідає неохоче. Як і звідки родом – теж.

– Тссссссс. Это не имеет значения, – ріже пальцем повітря, – Просто ехал с гостей дадому и тупо решил заехать в Киев. В последний раз был в 86-м году, когда бахнула ЧАЭС (на слові "бахнула" Володя сильно кліпає очима). И меня просто цыгане обокрали. И вот сижу здесь с 18-го года. Никто с родственников не знает, куда я поделся. Телефона нет. Я своего номера не запоминал, а в телефонах родственников сколько цифр?

– А ви? – питаю в Діми.

– А я… – робить паузу, тушить цигарку.

– А его тупо депортировали с России!

Цікавлюсь, чи ніхто не ображає і чи не чіпляється поліція.

– Пока тихо ша, – викручує Володя.

– А на роботу чого не підете? Славні ж хлопці.

– Вот моя слава, – показує палицю Володя. – У меня инвалидность, но я деньги не получаю.

– А ви, Діма?

– С 1 апреля договорился, что на работу пойду, а у меня друг чет брикнет и синяк мне поставил. Куда я теперь пойду?

Наявний паспорт тільки в Дмитра. Відновлювати свій Володя планує весною. 

– О! Вы мне лучше скажите. У нас такой кусок сала есть. Свежего, – тепер руки Володі стали як два топінамбура, – где соли взять, пару щепоток? Раньше вот в этих кафе нам давали, маленькие пакетики, а так 15 гривен килограмм. Зачем покупать?

Легендарна "Труба" на Майдані Незалежності – одне з ласих місць, де просять милостиню у Києві. Крім киян сюди навідуються тисячі іноземців. Але на розмір "здобичі" це не впливає. А з карантином Майдан перетворився на безлюдне місце.

– Сигаретку нельзя даже стрельнуть, потому что денег в людей нет. Народ одичал, понимаешь? – не вгаває Дімон.

– Все боятся коронавируса, – додає Володя, потягуючи цигарку, – но карантин пусть будет, месяц помучаемся, но это лучше, чем народ подохнет. И бомжарики тоже (регочуть).

"Шановні громадяни, прохання залишатися вдома..." – вкотре долунає з авто ДСНС над нами. На той момент в Україні було офіційно підтверджено 73 хворих на коронавірус. У країні пахне надзвичайним станом.

– Бомжарики вымрут – государству хорошо. Не надо будет никого кормить и никого гонять, – філософськи резюмують волоцюги.

Ельдар Сарахман, відео – Назарій Мазилюк, УП