Звільнений з полону Богдан Пантюшенко: Сепари розуміють, що Росія їх може продати
29 грудня Україні вдалося звільнити з полону бойовиків на Донбасі 12 військовослужбовців.
Танкіст Богдан Пантюшенко перебував у руках терористів найдовше – майже п'ять років.
Його затримали 18 січня 2015 року під час боїв поблизу Донецького аеропорту. Відтоді мобілізований програміст з Білої Церкви міг потрапити на обмін кілька разів, але щоразу бойовики його лишали. Причини – досі невідомі.
Можливо тому, що був мотивований та незламний, а можливо – бо терористи розуміли: на такого можна виміняти не лише важливих людей, а й привілеї.
Зрештою, так і сталося – обмін полоненими відбувся лише тоді, коли Україна та Росія у "нормандському форматі" обговорили газові питання та особливий статус для Донбасу, а ще погодили список бойовиків, яких терористи вимагали передати в ОРДЛО. У ньому опинилися прізвища бійців спецпідрозділу "Беркут", підозрюваних у масових вбивствах майданівців 20 лютого 2014 року.
Ми зустрічаємося з Пантюшенком у санаторії під Києвом. Нині військові разом з дружинами проходять реабілітацію після полону.
Навколо – тиша, чутно, як вітер гуляє серед голих гілок дерев. Богдан вітає біля входу. Посміхається і запрошує пройти до корпусу.
Він ще у день звільнення погодився на перше і поки єдине інтерв'ю.
Щоправда, розмову довелось трохи відкласти – перші тижні хлопцям було заборонено спілкуватися з журналістами. Спочатку їх мали опитати представники компетентних органів. Потім за військових взялись психологи, яких дуже хвилювало питання, як колишні полонені відповідатимуть на запитання преси.
"Психологи бачать, хто у якому стані – кому потрібна допомога, а кому – менша. Я частіше вітаюсь з ними лише у коридорах", – сміється Богдан.
Біля одного з кабінетів зустрічаємо його дружину Вікторію. Вона чекає свого сеансу у психолога. Потім блукаємо галереями та поверхами, заходимо до кімнати, – Богдан сідає на стілець біля ліжка.
"Перші години не знали, що з нами робити – "замочити" одразу чи залишити"
– Богдане, ти мобілізований?
– Так, влітку 2014-го повістки отримував кілька разів.
– Чому після першої не пішов до військкомату?
– Чому не пішов? Пішов! Пройшов навіть медичну комісію, але сказали: треба почекати.
Згодом була ще одна – з'явився з речами, але мобілізацію знову перенесли. Втретє викликали вже на початку вересня. Тоді вже забрали.
Спрямували у Гончарівськ, перший танковий батальйон. У ньому я служив "срочку". Потрапив у свою частину на посаду командира танку. Я, як і інші хлопці, були заряджені захищати свою Батьківщину.
– Якою ти побачив армію, її оснащення?
– Танки, які нам передавали, були не у дуже гарному стані, ми їх доводили до ладу – замовляли деталі, ремонтували, на полігоні пристрілювалися. Вони знову ламалися.
Згодом поїхали до харківського бронетанкового заводу. Там нам якийсь генерал каже: "Ось, хлопці, техніка, готова на 95%, допоможіть лише довести до ладу".
Дивлюсь на все це і розумію – конструктор лего: стоять машини без траків, башт. Зібрали, пофарбували.
6 грудня у Чугуєві за присутності президента Петра Порошенка відбувся парад. Той машини нам ніби урочисто вручив. Коли він проходив повз, усі машини заводились, але потім і від них відмовилися через проблеми з технічним станом.
Зрештою нам дали геть інші машини, які ми також ремонтували. Наші танки – як радянські трактори: їздять добре, але руки механіка мають бути постійно по лікті у мазуті. З останніми вирушили на Схід.
– Куди саме?
– Під Волноваху. Там було кілька виїздів, а далі – участь в операції по деблокації донецького аеропорту. 18 січня 2015-го три групи мали зайти з різних сторін, вибити сепарів, розблокувати наших і зайняти стратегічну точку.
Але все пішло не так, як планували у Генштабі. Можливо, думали, що техніки буде трохи більше, або отримали неточні розвіддані і не розрахували сили супротивника.
– Але ж ви своє завдання виконали – підірвали Путилівський міст, стратегічний об'єкт, по якому бойовики переправляли до аеропорту людей та зброю?
– Коли ми виїжджали, не знали, яке саме завдання мали виконати – у нас був маршрут, вказана точка, де стояти, у яку сторону спостерігати. Наша колона мала пройти в аеропорт, а ми – їхати за нею. Але піхота відстала, ми проривалися з боєм – вибили тих, хто був під Путилівським мостом, почали повертатися. По дорозі назад біля Спартака наш танк підбили бойовики.
Навіднику Івану Лясі двічі влучили у голову, але він ще самостійно пересувався. Втрьох сховалися у маленькому сарайчику. Відходити не було куди: попереду – високий паркан, позаду – заміноване поле. Ми опинилися у пастці. Спочатку я сподівався, що зможемо вночі відійти до своїх, але незабаром почув кроки та крики з закликом здаватися.
Я реально оцінював можливості – опиратися ми не могли, бо мали важкого пораненого. Якби я був один, можливо, діяв по-іншому. А так на мене хлопці дивилися як на командира – мав ухвалювати рішення.
Кажу: "Тримайтеся, все буде нормально". Потім забігли сепари з автоматами, почали стріляти. Пораненого Івана забрали одразу, потім нас. Зі старту зламали мені ніс. Повели дворами-чигирями. Закрили у вольєрі…
– Для собак?
– Так – великий такий у дворі досить заможного будинку. Перші години не знали, що з нами робити – "замочити" одразу чи залишити. Кудись дзвонили, їм сказали не вбивати, адже було на кого міняти. Потім почали водити по будинках. В одному на колінах стояли, в іншому змусили карти розглядати – показувати, де позиції.
Весь час "відгрібали" – підставляли ніж то до живота, то під горло, били. Я вже зрозумів, що потрапили у полон – почав чекати, коли цей активний етап закінчиться. Розумів, що попереду ще труднощі, але без цієї суєти.
Потім відвезли до Донецька до казаків. Головний був у них "атаман" Сафоненко. "Батя" його називали. Який він батя – чмо справжнє!
На той час у підвалі вже були інші наші хлопці, а також британець та сепар – боєць батальйону "Восток". Там над нами знущались найбільше.
Комендант осередку Боцман, приміром, приводив своїх дружків-ополченців, говорив: "Це у мене танкісти, зв'язківці, розвідники", ті починали стріляти або бити. Найбільше проблем було від тих, хто на ніч залишався – цілі "програми" нам влаштовували.
– Громадянин Великобританії був поряд у підвалі?
– Ед Коп. Він казав, що нащадок Джона Юза. Того самого, який заснував Донецьк. Коп приїхав подивитися, що відбувається у місті. Був на машині, з фототехнікою. Все забрали і тримали у підвалі.
А потім одного дня сказали: "Все, у тебе дембель – вивеземо на російський кордон, нехай там розбираються". Що було з ним далі – не знаю досі, його у підвалі більше не бачили. Згодом нас перевели до будівлі СБУ у Донецьку.
Тоді Захарченко укріпився і вирішив підпорядкувати собі всі збройні формування. Всі пішли, а казаки не захотіли. 30 квітня зранку над головами почався бій, згодом нас вивели з підвалу. Поряд з будинком лежали кілька 200-х. Далі нас привели на "ізбушку", де на той час базувався "комендантський полк".
– Що таке "ізбушка"?
– Це підвальні приміщення у будівлі СБУ у Донецьку на вулиці Щорса, 62. Колись там були архіви – документи з 1900 року, бойовики викинули їх, як варвари. Нас, полонених, смикали, щоб ми прибирали сміття після того, як вони там все размародерили, і ми бачили ці документи.
Спали ми на залізних стелажах. В одному крилі були українські військові, в іншому – сепари, які потрапили на гауптвахту або вчинили якісь злочини.
– Інші полонені розповідали, що їх водили на роботи…
– Всіх нас водили у 2015-2016 роках підмітати, вищипувати траву, фарбувати, завантажувати-розвантажувати. Був майор, який розповідав про Женевську конвенцію, що ми можемо відмовитись (працювати – УП), але він завжди знайде спосіб переконати.
"У бойовиків є куратори з РФ"
– Ти бачив у Донецьку громадян РФ, а особливо кадрових військових?
– Коли ми сиділи у казаків, заходили люди у формі, називали себе кадровими російськими військовими, говорили, що приїхали допомагати "братам". Але документи ніхто ж не показував.
А ось на "ізбушці" протягом 2015-2016 років такі точно були. Саме тоді я зрозумів, що всі їхні структури функціонують за однією моделлю.
Приміром, є командир полку – місцевий хохол, скажімо так, який воює за терористів. І у нього є дублер з Росії – кадровий військовий. Саме він навчає, консультує та ухвалює остаточне рішення.
Також є дублери командирів батальйонів та рот. У більшості ротація відбувається раз на півроку. При бажанні можна залишитися на рік.
А ось вояки в окопах – місцеві. Окрім того, у кожної частини є куратори, які відповідають за політично-соціальні питання.
Одного разу, коли полонених привезли на роботи, я бачив, як наші наглядачі зустрічалися з куратором. І він їм розповідав, як треба працювати. Це було напередодні 9 травня.
З його слів, бойовики мали організувати масовий захід – поставити у центрі міста техніку, військових, аби місцеві приходили – фотографувалися, могли залізти всередину танку. Але цей куратор пояснював, що мало організувати, треба поширити інформацію – запросити пресу, зробити пости у соцмережах, записати відео.
– Росіяни допитували?
– Ми говоримо ж про кадрових російських військових? Коли переводили на "ізбушку", нам сказали, мовляв, хлопці все вже добре – ви були у бандитів, а зараз – у "республіці".
Дали подзвонити додому. Підкупали своєю "добротою". Хлопці дзвонили – плакали, після підвалу було емоційно важко.
Але того ж дня нас допитали кожного окремо: у кімнаті було чотири людини, записували розмову на відео. І то були росіяни – їх можна впізнати і по говору, і по манері говорити.
– У формі?
– Так. Але ж форма і у росіян, і у сепарів однакова – "пікселька"… Але наша краще… У нас все краще…
А ще приїздили російські журналісти. Я завжди з ними спілкувався.
Перші два роки у нас телевізора не було. Потім у колонії з'явився, вмикали на годинку. По місцевому можна було побачити, як вони водять наших військових по Донецьку – до "пам'ятника загиблим дітям Донбасу", змушують просити пробачення, передавати прохання побратимам не стріляти.
Людина, яка потрапляє у полон, боїться, не знає, як себе поводити, а їй ставлять провокаційні запитання. Тоді, аби якось згладити ситуацію, хлопці говорять: воювати йти не хотів, жив мирно, ситуація у країні складна, його кинули воювати.
У противагу цим "акціям" завжди намагався сказати, що Росія – країна агресор, а місцеві, що взяли зброю, – її пособники та зрадники. Звісно, розумів, що Кісельов таке відео з "карателем" заверне, але все одно не мовчав. Я не говорив того, що можна було подавати як слабку позицію – хотів показати, що не всі ми такі: жили мирно і нас без нашого бажання вкинули на війну.
– Пам'ятаю, як рік тому у сюжеті російського каналу ти спокійно сказав: "Я – командир танку". Таке безпечно було говорити?
– Ми вже жили у тих обставинах не один рік – переїздили з колонії до СІЗО і навпаки, тож боятися смислу не було.
Всім, хто потрапить у полон, радив би не втрачати гідність. Хамити чи випендрюватися не треба, але й не показувати себе вбогим та нещасним.
Якщо прийшов за власним бажанням – так і кажи. Можливо, перший раз за це отримаєш, але на тому сепари і зупиняться. Деякі приходять – кажуть, що повари, зв'язківці або взагалі повз проходили. Це викликає неповагу, а неповага тягне за собою інші наслідки.
– Як ставилися до полонених українських військових?
– У цій каральній системі ми були приблизно, як і всі зеки, лише з невеликим "але" – до нас трохи пильніша була увага, і ми не брали участі у корупційних схемах, які відбуваються між адміністрацією та ув'язненими. Знайти телефон, протягнути заборонені продукти – ні. Усіх наглядачів про це попередили.
Ті, кого утримували поряд, ставилися нормально. Ніхто не кричав: "Ви – укропи, різати вас буду". Та і всі стіни у СІЗО розписані враженнями о "республікє": "Спасибо Захарке за теплые нарки", "Дырявая республика".
– Кого утримували поряд з вами у СІЗО?
– СІЗО набито колишніми сепарами. Десь 50% утримуваних – ті, хто воював. І вони там не просто так. Коли Захар упорядковував все під себе, почав саджати. За мародерство, вбивства. Напився-побився, когось пристрелив – звична справа.
У 2014-му це могло бути безкарно, бо ж "укропів" били, потім за це почали арештовувати та судити.
"Сепари відчувають, що Росія їх може продати"
– Як думаєш, яка чисельність "армії" терористів?
– Тисяч п'ятнадцять. З тиловиками – до п'ятдесяти.
– Яка ідея людей тримає разом?
– Сепари відчувають російську підтримку. Але при цьому розуміють, що Росія їх може продати.
Якщо Володимир Олександрович домовиться з Володимиром Володимировичем про певні перспективи, Росія скаже: "Забирайте свій Донбас", виведе своїх кадровиків і позначить цю територію як неросійську, тоді Україна швидко забере її собі – і це буде кінець "республіки".
Сепаратисти свідомі, що тоді вони виявляться безсилими. Довго опиратися не будуть. Але все-таки сподіваються, що Росія налаштовується просунутися на дальні рубежі по території України – недарма ж тримають під Ростовом 200 тисяч армії.
Ця думка їх гріє. Саме про це говорять по їх ТВ. А ще сміються інколи з українського телебачення.
– Чому?
– Воно інколи транслює відверту пропаганду. Треба якось її гальмувати. Краще сказати правду.
Коли хочуть, аби репортаж був емоційніший, додають зайвого. Загалом звучить жорстокіше, але ж виходить викривлена картинка. Коли ми говоримо про сепарів неправду, вони бачать це, сміються з нас.
Наші журналісти часто говорять: стріляють прицільно по українських позиціях тільки кадрові російські військові, бо шахтар не може так навчитися. А чому не може? Може. А ці шахтарі слухають, порівнюють інформацію.
Тоді і в інших питаннях не вірять.
– Чого прагнуть люди, які живуть в ОРДЛО?
– Є російськомовні українці, вони не говорять українською, але ніколи не вважали, що російську мову обмежують. Перевагу надають тому, аби Україна нарешті повернулась. Є ті, хто хоче бачити Росію. А ось "республіку" ніхто не хоче. Деякі можуть показово виступати за "республіку", а насправді чекати Україну. У них так часто. Мабуть, так проявляються симптоми тиранії.
Там реально 1937-й рік. Люди бояться говорити. Місцевих сусіди здають у "мгб" ("міністерство держбезпеки").
Так у заручники потрапляють деякі цивільні. Не лише ті, хто співпрацює з СБУ, а й ті, хто не вчиняв ніяких дій, а, можливо, на початку конфлікту служив десь на території нинішньої вільної України або у поліції працював, звільнився у процесі "становлення" квазіреспубліки.
– Як мінялися погляди місцевих, яких довелось зустріти за п'ять років у Донецьку?
– Більшість – розчаровувалися. Вони жили в Україні, але їм весь час чогось бракувало.
Росію ж більшість бачила лише по телевізору. У кращому випадку були у Ростові.
На початку весни 2014-го деякі думали, що у них буде гарне життя, все вийде. Але не так сталося, як гадалося.
Тепер хочуть все, як до війни. Невеликий відсоток тих, які кричать: "Россия, прийди". Таких не переконаєш вже. І чи варто? Можна вислати просто до Росії, її там легше любити. "Чемодан, вокзал, Росія" – цей вираз не зараз придумали, але він для таких переконаних людей.
За п'ять років я напрацював схему спілкування з сепарами. Мені завжди було цікаво по-людськи, як вони бачать теперішній час, уявляють майбутнє.
Приміром, говорив з одним – виявляється, у нього родичі у Харківській області. Питаю: чого не поїдеш до них? "Та я вже взяв зброю у руки, все – шляху назад нема", – відповідає. А до Росії чого не їдеш? "Та кому ми там потрібні, у нас там нікого нема", – говорить той.
Тоді я вже пропонував скористатися програмою СБУ "На тебе чекають вдома". "Та це брехня, – каже, – заманюють, аби до тюрми посадити". Я говорю: не поспішай з висновками, зайди на сайт – почитай, які критерії участі у програмі, подзвони з випадкового телефону – запитай...
– Є ті, хто за Україну?
– Так, але мовчать. Бо якщо хтось запідозрить такі погляди, буде тяжко.
Ми з хлопцями сиділи у СІЗО… Підходить "вертухай" – черговий по коридору, запитує, звідки ми. Ми ж звикли, якщо запитують, то або просто цікаво, або підтримують, намагалися говорити з усіма – якщо не нав'язати свою точку зору, то показати, за що боролися, запитати, за що вони – порівняти.
Говорили-говорили, а потім той каже: "Я вже чекаю, коли той "руський мір" піде звідси, я і сам працювати сюди йти не хотів, але роботи нема, а тут платять 10 тисяч рублів (4 тисячі гривень).
Для Донецька це гарна зарплата. Більше отримують лише в "армії" на контракті – 19 тисяч рублів (7,5 тисяч гривень). А якщо влаштуватися на пошту, то зарплата буде 3,5 тисячі (1000 гривень).
Люди не живуть, а виживають. Вони один одному намагаються доводити, що школи, університети працюють – молодь вчиться. Так, вчиться, але їх кількість скоротилася у п'ять разів.
– Українську мову чув?
– Від сусідів по камері (сміється). Але за п'ять років вже навіть мені стало важко говорити, помітив, що висловлююсь суржиком. Раніше складніше підбирав російське слово, а зараз – українське.
Також говорили деякі сепари, які воювали за "республіку", підписували контракти з "військовими частинами". Ані імен їх не знаю, ані позивних, тільки звідки – з Запорізької та Полтавської областей.
Але ж я думав, якщо людина вже говорить українською мовою, то вона для себе вирішила, що українець, а не руський холуй. Але виявилося, це не так…
– А за яких умов терористи готові скласти зброю? Що Україна має пообіцяти їм – автономію, амністію?
– Їх би влаштувало, якби більшість тих, хто воював, уникли покарання. Але ж амністія не може бути загальна, а вибіркова. Весь рядовий склад дурнів можна амністувати. Але, зрозуміло, поставити на контроль.
Покарати згідно з чинним законодавством треба командирів, тих, хто вчиняв військові злочини.
– А що робити, приміром, з "чиновниками", такими як відома тобі "правозахисниця" Дар'я Морозова?
– Не знаю. Думаю, до тортур вона не причетна. Я ж з нею знайомий особисто – спілкувалися час від часу всі п'ять років. Раз на півроку вона приїжджала до нас з журналістами чи ОБСЄ. Кожного разу ми запитували про обмін, вона відповідала, що готова міняти хоч за два дні, це "ваша Україна гальмує все".
Дуже не любила Ірину Геращенко. З її слів, всі біди та нестиковки саме через неї.
Нині я розумію, як важко було Зеленському ухвалити рішення про обмін. І здогадуюсь, чому попередня влада не ухвалювала рішення про обмін. І якщо би мене напередодні обміну запитали, як треба вчинити тоді чи зараз – не сказав би.
"У нашій демократичній країні "Беркут" могли посадити на сім років, а мені у Донецьку дали 18-ть"
– У грудні 2017 року тебе не віддали на обмін. Можеш згадати, як це було?
– Напередодні до нас у Макіївську колонію, де ми на той час перебували, приїжджала Надія Савченко – привезла спортивні костюми, шапки, перчатки. Казала, що всіх, кого утримують у колонії №97, поміняють. Раділи. Але в останні дні напередодні звільнення ми дізналися, що втрьох (Сергій Глондар, Олександр Коріньков та Богдан Пантюшенко) залишаємося…
У 2018-му обіцяли другий етап, просили час до кінця зими. А там вже вибори президента у Росії були, під них могли поміняти, але ні… Все затягнулось.
– І вас перших з військових бойовики вирішили осудити, бо на обмін мають йти люди з "вироками", чому?
– Місцевих "шпигунів" судили ще й у 2017-му. Нас довго не викликали. Ми були просто як полонені. А потім прийшла делегація – "прокурори", "слідчі", почали з кожним працювати. Повідомили, що ми "у статусі підозрюваних".
Я спочатку давав "свідчення" – дурив, грався з ними. Говорив, що ми з хлопцями мали заїхати в аеропорт, забрати поранених.
А одного дня "слідчий" говорить, мовляв, давай ти про поранених не будеш говорити, і показав мені програму журналіста Бутусова. У ній мій комбат, хлопці, розповідають про операцію.
"Слідчий" навіть вже підготував текст моїх нібито свідчень. Залишалось тільки підписати. Каже: "Підписуй – ти ж хочеш йти на обмін, позбав мене зайвої роботи – доводити". Я подумав і погодився. Свідків не було, все лише "з моїх слів".
Найголовніше: я провину не визнавав у повному обсязі. Як і інші хлопці, сказав: військовослужбовець, був у зоні АТО, виконував бойові накази, захищав цілісність країни.
Потім – "суд". Перший не відбувся – "адвокат" не приїхав. На другому "засіданні" – засудили. Засідання тривало 20 хвилин. Спочатку хотів з суддею нормально поговорити – лекцію влаштувати, а потім вирішив, що воно мені не треба.
Коли "прокурор" зачитував "обвинувачення", вона з секретарем говорила про нігті. Потім "суддя" дістала два томи "справи": "Що, будемо усе читати"? Кажу, не варто. Вона погодилась: "Якщо адвокат, прокурор не проти, пропустимо". Далі – дебати.
Тоді вже з "прокурором" ми трохи "покусалися". Я йому кажу, що обов'язок виконував – захищати державу, а він мені про "міжнаціональну ненависть". Зрештою той попросив для мене по двом статтям пожиттєво, а по одній – 15 років. Адвокат сказав: якщо не визнаю провини, треба "якось пом'якшити". Від останнього слова відмовився. Знову не хотів включатися у цей цирк.
"Суддя" пішла у нарадчу кімнату. Вийшла і "присудила" 18 років за диверсію – підрив Путилівського мосту, спробу повалення влади і підготовку до терористичної діяльності. Згодом довгий час не хотіли давати копію "вироку", але вже у колонії ми добилися – привіз папери для історії.
– Ти написав прохання про помилування на ім'я голови "республіки"?
– Нас усіх зібрали і сказали писати. Хтось запитав: а якщо не писати? Не писати – на обмін не підеш. Вирішили не ризикувати. Написали. Це – формальність.
– В одному з листів до дружини ти згадував, що не хотів би, аби тебе повернули в обмін на здачу національних інтересів. На які умови Україна не мала би погоджуватися?
– Коли з'явився офіційний список на обмін та його почали розглядати у Мінську, людей припинили міняти. До того сепари віддавали їх по кілька волонтерам. Можна було виміняти когось навіть на сало, бо у "дирі" (так називають "днр") вічно голодні.
А вже коли списки потрапили до дипломатів, обміни стали іншими – поступово долучалися економічні та політичні питання: блокада ОРДЛО, особливий статус…
Питання, на кого саме нас можуть поміняти, набуло актуальності лише кілька тижнів тому. Таких клінчів, як з "Беркутом" раніше не було. Ніхто особливо не афішував, кого віддавали в ОРДЛО.
– Ти сказав про бійців спецпідрозділу "Беркут", яких передали в ОРДЛО. Тобто ви, перебуваючи у полоні, розуміли, що Україна має віддати за вас людей, підозрюваних у масових вбивствах на Майдані?
– Після обміну психологи турбувалися, що журналісти питатимуть військових про нерівноцінний обмін…
…На всі запитання щодо нерівноцінного обміну у нас відповідає дружина (Богдан дивиться на дружину Вікторію, яка сидить поряд, вона посміхається: "Можливо, ти сам?")
– Ти був учасником Революції Гідності, розумієш, яка роль "Беркута" у тих подіях…
– Коли мене не поміняли у грудні 2017 року, я мобілізувався і переніс це спокійно. Без депресії. Як Бог дав.
Так, до цього я Віці у листах писав, якщо мене збираються поміняти на якісь національні інтереси, то краще я трохи посиджу. Я так думав до останнього. Але чесно скажу: уже не було сил (сміється). І добре, що мене поміняли на "беркутівця" чи гроші, а не національні інтереси.
Я не хотів, аби за мене чи деяких інших хлопців віддали шматок землі чи дозволили розвивати як регіональну чи, не дай Бог, державну російську мову!
Кожна собака рано чи пізно помре своєю смертю, Бог їм суддя. Віка каже, що краще, аби живі були тут…
У нашій демократичній країні "Беркут" могли посадити на сім років, а по "закону Савченко" вони б вийшли раніше. А мені у Донецьку дали 18-ть.
П'ять років я просидів, залишилося тринадцять. Бійці "Беркута" вийшли б на волю, а мені ще сидіти і сидіти.
"Постійно пам'ятав, що у полоні перебуваю за свою країну"
– Ти, коли йшов служити, вже знав, що хлопці потрапляють у полон, розумів, що це може статися і з тобою?
– Коли вже взяв зброю до рук, підписався на все – від каліцтва до смерті. Але про полон якось не думав. Важливо, що я йшов воювати за ідею, а не за гроші. Це мені дуже допомогло у полоні. Постійно пам'ятав, що у полоні перебуваю за свою країну. І з цим пройшов всі п'ять років.
Були моменти депресії, але подібні думки відганяв. Думаю, навчився швидко виходити з цього стану. Якщо трошки засумував, то є два шляхи: або продовжувати, або вийти з депресії. А якщо пропустиш момент – буде гірше, важливо вчасно переключитися.
– Після повернення Олег Сенцов сказав, що його незаконне утримання – це досвід, і він ні про що не шкодує. Що думаєш ти?
– У мене ж є перша освіта, я – соціальний педагог. Не працював за спеціальністю, але вчився. А у Донецьку мав "практику".
У замкненому просторі – тюрмі, камерах, бараках дуже добре видно людей. Навчаєшся їх розуміти. Не з першого погляду, а з третьої бесіди.
За всі роки світосприйняття змінювалось. Пройшов декілька рівнів. Змінювалося відношення до життя, своїх вчинків, минулого, майбутнього. Побачив себе по-іншому. Якщо відкинути негатив, то досвід цікавий.
– Кому у полоні найважче?
– Все залежить від кількох складових. По-перше, характеру. По-друге, обставин потрапляння у полон. Коли тебе вдома чекають як героя – це одне, а коли як дезертира – інше.
По-третє, мотивації. Я знав, за що я сиджу. Якщо хтось повз проходив, його хапнули – посадили, він не розуміє, чому на його долю випало таке випробування. Таким людям було важко.
Важко, коли твоя родина на свободі чогось потребує. Нам, військовим, платили зарплату, я знав, що Віка не бідує, що у батьків все нормально. Якщо ж такої підтримки нема – складно. Важко, коли розумієш, що нема, кому боротися, або що тебе не віддають. Влітку до нас приїжджала Морозова, говорила: обмін відтерміновується, але ви у ньому є.
Проте десь місяць тому у колонії я почув, що Пантюшенка, а ще Матюшенка (цивільний заручник) віддавати не збираються – викреслюють зі списку. Скажу чесно, ця новина мене підкосила. Старався не звертати на неї уваги, списував на чутки, яких було за п'ять років багато.
Але все одно з цією думкою жив, вона гнітила. І, якби я залишився, чесно, мабуть, було б важко. Але пережив би і це – за тиждень-другий вийшов би з депресії, і зажив би своїми побутовими проблемами.
Тетяна Катриченко, журналіст, координатор "Медійної ініціативи за права людини", фото – Віктор Ковальчук, для УП
