Ступка, Малевич і Батьківщина-мати. Наша ідентичність на виставці Ukraine WOW

"Ви можете не повірити, але на продажах квитків на виставку ми зараз за добу заробляємо більше, аніж на одному з найуспішніших своїх напрямів – Бориспільському експресі", – розповідає "Українській правді" генеральний директор "Укрзалізниці" Євген Кравцов.

Причина гордості Кравцова – проєкт Ukraine WOW, який відкрився в середині листопада в багажному відділенні на київському залізничному вокзалі.

З того моменту музейний простір на 3900 квадратних метрів, за підрахунками організаторів, відвідало понад 100 тисяч осіб. Ажіотаж виявився настільки величезним, що виставку вирішили продовжити ще на 2 місяці.

"Ми не очікували, що зацікавлення буде таким", – розповідає Кравцов. Спочатку Ukraine WOW задумувався як проєкт до Дня залізничника. Укрзалізниця як найбільший роботодавець у країні (у компанії працюють понад 250 тисяч українців) щорічно проводить велике свято, присвячене професійному дню. Минулого року керівництво компанії підійшло до задачі креативно.

"Ми організували коротку виставку і зрозуміли, що люди дуже люблять залізницю і все, що з нею пов'язано. Так, Ukraine WOW створювався як проєкт про українську залізницю, але виявився куди більш масштабним. Це проєкт, який допомагає переосмислити минуле, сьогодення і майбутнє України. Напевно, тому він і став таким успішним", – розмірковує Кравцов.

"Українська правда" відправилася на гучну виставку разом з відомим режисером, творцем центру сучасного мистецтва ДАХ, батьком Гогольфесту Владом Троїцьким та однією з авторів проєкту, засновницею агентства Gres Todorchuk Ярославою Гресь.

У підсумку звичайна екскурсія переросла у відверту дискусію про українську ідентичність і культуру з неочевидними висновками.

Україна. Війна. Корупція. Чорнобиль?

Влад Троїцький тягне на себе двері просторого ангару, який розташовується на 14 пероні залізничного вокзалу.

– Ніколи й не підозрював про існування тут такого простору, – зізнається він.

Виставка Ukraine WOW розташувалася у приміщенні, яке на базі "Укрзалізниці" є "Багажним відділенням під рампою №5".

Потрапити на неї зараз можна через вокзал, але через успіх проєкту керівництво УЗ вже пообіцяло зробити до музею окремий вхід і використовувати приміщення як майданчик для проведення заходів.

Нас зустрічає керівниця проєкту 22-річна Юлія Соловей. Поки ми чекаємо на Ярославу Гресь, дівчина погоджується провести коротку екскурсію.

Юлія: Будь-який проєкт про Україну зараз не може ігнорувати брендинг Ukraine Now і саме з цієї причини ми вирішили назвати її WOW – начебто різниця в одній рисочці, але кардинально змінює твоє сприйняття і ставлення.

Ми подорожуємо тут не просто Україною, а з Україною – так, начебто вона наш попутник, який в дорозі розповідає про себе. Все починається ось тут, коли ми заходимо в гігантське купе. Ми хотіли, щоб кожен тут відчув себе маленькою дитиною. Це по суті перше вау, з якого і починається наша виставка.

Імпровізована полиця купе – одна з найпопулярніших локацій на Ukraine WOW. На її тлі фотографуються і дорослі, і діти.

Соловей розповідає, що команда проєкту в останні два тижні монтажу нерідко використовувала гігантську спальну полицю за прямим призначенням. Монтаж виставки зайняв близько двох місяців й іноді команді доводилося залишатися у павільйоні на ночівлю. Троїцький слухає екскурсію з посмішкою.

Влад: Юлю, у мене запитання до вас. Я його всім ставлю – і політикам, і студентам. Ви позаймались Україною в цьому проєкті і у вас точно є це розуміння. Ось якщо ви будете говорити якійсь закордонній людині: Україна – це ...? Ну, крім вау, тому що вау – це, з одного боку, круто, з іншого боку, ніщо. А мені цікаві образи, які формують Україну. Стандартно я чую три речі: війна, корупція, Чорнобиль. Але це все про негатив. А плюсові речі є якісь у вашій свідомості?

Юлія: Перше, що мені спадає на думку – це люди. Ми знайшли тут так багато історій приголомшливих людей.

Влад: У Франції теж є люди хороші, і в Німеччині, і навіть в Росії. А ось якщо конкретніше. Що ви відкрили для себе в Україні після цього проєкту?

Юлія: Для мене справжнім відкриттям став (скульптор) Архипенко. Я закохалася в "Батьківщину–матір" заново тут. Це як наша Статуя Свободи. Так, вона має бекграунд, таку "нелюбов" трохи свою, але це частина нашої історії.

Влад: Але це все історія. А ось чому твій друг-іноземець повинен приїхати в Україну саме зараз? Чим його заманити сюди? 

Юлія: Звичайно, це природа. У нас можна побувати в Карпатах, а через декілька годин опинитися біля Чорного моря.

Влад: У Франції теж є Альпи і Середземне море... Юлю, проблема в тому, що жодна людина, яку я запитував, починаючи від студентів Могилянки, закінчуючи колишнім міністром закордонних справ, не змогли мені дати відповідь на це запитання.

– Владе, можливо, у вас є відповідь на це запитання? – цікавлюся я.

Троїцький ніби як чекав можливості висловитися:

Для мене відповідь на це запитання в тому, що Україна робить зараз, і, повірте, у нас є події, які на сьогодні є не історичною, а сучасною гордістю України. Наприклад, той же Гогольфест, який увійшов до п'ятірки найкращих фестивалів Європи. Або те, що робить (диригент) Оксана Линів. І все це відбулося за роки незалежності.

Насправді, найбільша біда України, що ми викидаємо своїх героїв – ну, просто як ніби їх не було.

– Кого, наприклад?

Один з моїх учителів Володимир Оглоблін, найбільший режисер, один з топових режисерів Радянського Союзу. Він 25 років тримав фактично репертуар театру Франка, був художнім керівником театру Шевченка, пройшов війну, Сталінград. Єдиний з художніх керівників, хто не був членом партії. Мало хто знає, що Богдан Ступка отримав заслуженого артиста саме в його виставі. Так ось зараз про нього ніхто нічого практично не знає.

Або ж Андрійко Жолдак – неймовірний режисер. Хто про нього пам'ятає сьогодні?

– Чому так відбувається? У вас є відповідь на це запитання? Можливо, причина в тому, що після розпаду Союзу ми перестали цінувати своє? З'явилася мода на західне і відчуття того, що наш театр, музика, мистецтво набагато гірші?

Дивіться, в Радянському Союзі все одно був міф великого російського театру, великого балету, великої класичної музики. Ми ніби відрізані від Росії, але ми не присвоїли собі ці міфи. У нас в принципі дуже крута школа композиторів, сучасних, українських. Вони дійсно світового рівня, я кажу це точно. У нас сильна балетна школа, але того ж неймовірно талановитого Дениса Матвієнка в Нацопері просто з'їли. А що робить Оксана Линів або Олексій Ботвінов? Але чому це ніхто не цінує?

– Ці прізвища маловідомі для загальнонаціонального контексту, але є і поціновувачі їхньої творчості.

– Ну, от дивіться, що жахливо, в тій же Росії (Валерія) Гергієва знають всі. А тут не знають. Я хочу донести, що у нас є чим пишатися.

Ми, тим часом, опиняємося біля гігантської голови Батьківщини–матері. Кожен відвідувач виставки, зайшовши всередину, може побачити Київ з висоти пташиного польоту. Троїцький з цікавістю роздивляється гігантську статую і намагається зрозуміти, з чого ж зроблена скульптура.

"Команда скульпторів працювала над експонатом понад три тижні. Основа зроблена з дерев'яного каркаса, який укритий пінопластом, – розповідає Юлія, – Це найкрутіша пластична операція, яку можна було придумати. Фактично шар за шаром ми створювали їй обличчя".

Влад: Я цю скульптуру ніколи не бачив наживо. Хоча пам'ятаю, як її відкривали в Києві, перерізали стрічку, навіть Брежнєв приїздив. Ці очі, губи, все якось моторошно виглядає.

Біля скульптури з головою Батьківщини-матері до нашої екскурсії приєднується головна ідейна натхненниця, керівниця проєкту Ярослава Гресь. Для Гресь – це далеко не перший гучний проєкт. Два роки тому її агентство Gres Todorchuk створило Музей новин для 1+1, а влітку 2018 року відкрило гігантський Парк корупції в Ботанічному Саду для Антикорупційної ініціативи ЄС в Україні. Обидва проєкти отримали престижні міжнародні нагороди. Троїцький вирішує поставити своє улюблене запитання і їй.

Україна. Архипенко, Малевич, Ступка?

Влад: Ми тут вже пройшли декілька залів, поки тебе чекали. Хороший проєкт. Ти всіх намагаєшся переконати, що Україна – це круто. А я ось у кого не запитаю, 99% говорять: це війна, корупція, Чорнобиль – суцільні негативні наративи. Позитивних маркерів мало. Можуть сказати хіба що: красиві жінки, родюча земля, талановитий народ, цікаві люди. Але це не чітко, це абстрактно.

Ярослава: А що тоді не абстрактно?

Влад: Ну, ми можемо, наприклад, поставити запитання, що таке Франція? І в голові відразу варіанти: Лувр, Помпіду, ну, там, я не знаю, великі, там, якісь театральні хореографи, багато чого.

Ярослава: Все, що ви перерахували – це не Франція, а Париж. З таким же успіхом можна запитати, що таке Сполучені Штати Америки, і почути, що це Статуя Свободи і Білий дім. Хоча насправді з культурної точки зору США – 50 різних держав в одній.

Влад: Ну, знову, ти можеш про ту ж Америку щось розповісти, назвати якісь маркери. Зрозуміло, в Нью-Йорку їх більше, але, говорячи про Каліфорнію, ти згадаєш про Маску і Голлівуд, наприклад.

Ярослава: Я можу сказати тут тільки словами Хелен Фебі (це куратор найбільшого в світі скульптурного парку Yorkshire Sculpture Park), яка приїжджала до Києва вже багато разів; вона була куратором в Kyiv sculpture project в 12-му році.

Так ось вона дуже здорово поставила нам мізки на місце, тому що у мене теж було схоже ставлення до України – корупція, війна, Чорнобиль.

А вона каже: по-перше, у вас приголомшливе місто, дуже цікаве і дуже різне. З одного боку – велика історична спадщина, якій тисячу років, наприклад, Києво-Печерська Лавра або навіть Софія Київська.

Для нас це щось дуже замилене, набридливе і нецікаве. А для людей, особливо із Західної Європи, які не знайомі з православ'ям як таким, ось ці споруди виглядають дуже цікавими.

Саме Хелен змусила мене інакше подивитися на Батьківщину-матір, завдяки їй Батьківщина-мати тут, на Ukraine Wow. Вона каже: "Як ви можете не любити таку величну монументальну споруду? Так, це частина вашого минулого. Так, можливо, вона не корелюється з тим, як ви хочете бачити себе зараз, але це ваша історія".

Так ось, вся ця історична частина поєднується з абсолютно юним креативним класом, який тільки проявляється. І якщо ви подивитеся на вулицю Рейтарську в неділю або заїдете на Кураж-базар, або зайдете, наприклад, на Kyiv Food Market, то ви побачите, наскільки у нас прогресивна, молода країна, яка зараз починає усвідомлювати, у чому її сила.

Київ для мене – це сучасна Україна, дуже крута, стильна. А коли ми говоримо про Лувр або центр Помпіду – це що, сучасний Париж? Лувр відкрили в 1793 році, Центр Помпіду – в 1977-му. Коли ми запитуємо, що Україна створила, чи приймаємо ми до уваги що Україна як незалежна держава існує всього 28 років?

Влад: Так, але за 28 років місцями культурного тяжіння для нас стали супермаркети і торгові центри. Немає культурних майданчиків, які залучали б велику кількість людей. Той же Kyiv Food Market – це ж теж зона споживання.

Ярослава: Я взагалі не згодна! Це значно більше, ніж торговий центр. Торговий центр – це те, куди ти йдеш з метою купити собі штани. А Kyiv Food Market – це місце спілкування, місце, де створюється нова культура їжі, це новий Берлін. Я люблю Берлін і я відчуваю цю енергію зараз в Києві.

Ще я вважаю, що нове покоління – взагалі не про будівлі і не про місця. А для суспільства. Ви ж не прив'язувалися до місця, коли вирішили проводити Гогольфест в Маріуполі? Люди з Києва, які були поціновувачами цього фестивалю, сіли у вагон і приїхали його підтримати і в Маріуполі.

Влад: Є одна проблема, 28 років – це не так мало. Ось моєму "Даху" – 25. За 25 років багато було проєктів, але це все одно крапля в морі. І тому обличчя сучасної української культури фактично стерте.

Ярослава: Якби таких людей, як ви, було б хоча б 1000 на країну! Якби у нас був Троїцький, якого можна було б клонувати і кинути одного – в культуру, іншого – в освіту, третього – в науку, ми б рухалися на абсолютно інших швидкостях.

Влад: Знаєте, в чому проблема? Що за всі ті 25 років ми не отримали жодної копійки від держави. Їй ніби як і не потрібна культура.

За словами Євгена Кравцова, вартість проєкту Ukraine WOW склала близько 5 мільйонів гривень. Більшу частину цієї суми вдалося зібрати за рахунок спонсорів. Витрачені на проєкт кошти вже фактично відбилися за рахунок продажу квитків. Гресь захищає позицію, що багато проєктів в Україні можна було б реалізовувати за рахунок меценатів та спонсорів.

Ярослава: Давайте пройдемося музейною милею у Вашингтоні і подивимося на портрети американських сімей в сорочках в клітинку, які висять над входами в кожен зал. Це меценати, які проспонсорували зведення найбільших музеїв. А у нас культура меценатства була знищена разом з меценатами.

На Ukraine Wow ми розповідаємо і про українських меценатів, які зробили величезний внесок в українську культуру.

Скільки вони встигли побудувати за 15-20 років своєї активної діяльності – це ж космос!

Володимирський собор, КПІ, перша лікарня – це все один Терещенко, один! І при цьому він відкрив перший поверх свого будинку для всіх охочих, фактично перетворив його на музей – щоб люди могли приходити і дивитися на гарне мистецтво. Українських меценатів, на жаль, просто вихолостив Радянський Союз.

Зараз тільки починає відроджуватися ця культура, але таких людей, як Терещенко, поки мізерно мало.

Севгіль: Як думаєш, чому їх мало?

Ярослава: Я вважаю, що в України є кілька проблем. Одна з головних – ніхто не може ні з ким домовитися.

Влад: Згоден.

Ярослава: То є его настільки велике, що воно знищує будь-які домовленості. Ми зараз відкрили проєкт про "Силу підпису" для юридичної компанії Sayenko Kharenko. Він розповідає про те, що може змінити один підпис. І я дивлюся на цю історію 18-го, 19-го, 20-х років – мені просто боляче. Тобто сиділи великі люди за одним столом, дуже освічені – один історик, другий юрист тощо, і вони просто не змогли між собою домовитися. А уявіть, якби змогли?! Може бути, Україні було б не 28 років, а 128 років. Але так вийшло.

Тому, я думаю, що одна з причин – его. Друга – еміграція.

Хтось виїхав – в Америку, в Ізраїль, в Канаду, в Європу. Відтік кадрів в Росію, тому що під час Радянського Союзу всі, хто хотіли великих досягнень, їхали (іноді примусово) в Москву.

Третя причина – це масове знищення талановитих людей. На "Силі підпису" ми розповідаємо про справу капітана Матвєєва (радянський кат), який розстріляв у Сандармосі за три дні 1111 осіб, отримав за це радіолу.

Серед цих 1111 осіб – Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний. Матвєєв розстріляв одним махом половину української інтелігенції. Хто залишився живим? Про що ми говоримо? На чому виховувалося нове покоління?

Влад: Ви дуже точно всі речі говорите, але при цьому за час незалежності України ми точно з такою же жагою викидаємо своїх героїв. І коли я ставлю запитання: можете назвати імена сучасних українців, якими ти можеш пишатися, найчастіше я чую одне-два прізвища.

Ярослава: Я можу назвати.

Влад: Ок, це ви маргінальне виключення або НЕ маргінальне, як і я, – віджартовується Троїцький.

Ярослава: Ми з вами вже пара, цього достатньо. Я щиро вірю, що одна людина може змінити багато чого і ваш приклад найкращий.

Ми підходимо до павільйону зі скульптурами кубіста Олександра Архипенка. Гресь розповідає, що мало хто з українців взагалі знає про свого відомого земляка, якого називають Пікассо Східної Європи.

"З усіх моїх екскурсій, які я провела – а їх було дуже багато, – людей, може бути, 5 знали, хто такий Георгій Нарбут, і людей 8, хто такий Олександр Архипенко. Хоча б просто знали, що він був. Не кажучи вже про його 150 персональних виставок в США. І я розумію, що Радянський Союз зробив все, щоб ми нічого не знали про киянина, який став знаменитим у всьому світі і дуже сумував за своїм рідним містом і за своєю батьківщиною, і представляв її в Чикаго на всесвітній виставці в 1933 році, і був першим українцем на Венеціанській бієнале.

І Архипенко, і Казимир Малевич були обрані для виставки не просто так. Їхні історії дотичні до залізниці. Так, батько відомого скульптора Архипенка був винахідником, і його відкриття використовувалися і для залізниці.

Малевич і сам працював на залізниці, також збереглося безліч листів, написаних ним у поїздах Київ–Москва дружині Наталі Манченко в 1928–1930 роках, коли Малевич викладав в Київському художньому інституті.

"Дивно, що цих історій практично ніхто не знає", – нарікає Гресь.

Севгіль: А ти багато для себе дізналася про Україну завдяки цій виставці?

Ярослава: Багато, неймовірно багато. І я кайфую від того, що я бачу, як люди кожен день приходять, відкривають для себе заново Україну.

Мені здається, це прекрасна місія – довести, що ми не лузери, що ми не постачальники депресії, Чорнобиля та корупції, у що ми самі вже повірили. Але це ж не так! Все, що тут зроблено, весь Ukraine WOW вийшов тільки завдяки тому, що українці – неймовірно працьовита, креативна і закохана в свою країну нація.

Севгіль: Ти впевнена, що закохана?

Ярослава: Абсолютно. Я ніколи не бачила стількох людей, які плачуть – від щастя, від усвідомлення, яка Україна, від любові до неї, – як тут.

Севгіль: А що особисто тебе зворушило в цьому проєкті найбільше?

Ярослава: Чесно? Любов людей до Криму.

Для нас було дуже важливо торкнутися декількох гострих тем у проєкті, але при цьому не перетворювати його на політичне висловлювання. 

Так, в одній з комірок експозиційної зони Зупинка є маленький плюшевий ведмедик без носа: ми називаємо страшну цифру 3% українців – вимушені переселенці. Поруч є невелика кімната. Потрапляючи в неї, ви потрапляєте в Крим.

Над вашою головою плавають рибки, поруч вітрина з черепашками, а на одній стіні – історії, які написали про Крим люди, змушені звідти виїхати. 

Хтось написав про перше побачення, хтось про любов до свого міста, хтось про традиції своєї родини. Ми попросили їх також написати записки для Криму, а дітей – намалювати малюнки.

І ось серед всіх там є аркуш паперу А4 з якимось орнаментом, мабуть, з блокнота. І на ньому написана всього одна фраза. "Керч, ми ще побачимося!". Скільки ж разів у цій кімнаті лилися сльози, і я бачила сльози на твоїх очах. Це місце про любов, розумієш?

Але це не кінець історії. Тому що в фіналі проєкту у нас є дві карти. На першій люди можуть наклейкою відзначати, звідки вони. На другій – куди б вони хотіли поїхати. Перша рівномірно заповнена. На другій Крим заклеєний у стільки шарів, що на ньому немає навіть міліметра вільного місця. Це один великий знак, один гучний крик, це наше розбите серце, яке все пам'ятає. Пам'ятає, чекає. І сподівається.

Ми опиняємося в маленькій українській хаті, яка повністю розписана малюнками, що повторюють розпис української художниці-примітивістки Поліни Райко.

Гресь розповідає, що протягом двох тижнів будиночок розфарбовували співробітники фонду імені художниці. Про Райко зі 100 000 відвідувачів виставки теж знають одиниці.

"Вона почала малювати у віці 69 років. На всю пенсію купляла фарби, звичайно, копійчані, тому невідомо, скільки років зможуть зберігатися її дивовижні малюнки. Обов'язково поїдьте в Олешки, рідне село художниці, там стоїть розписаний нею будинок.

Троїцький, налаштований песимістично на початку нашого турне, в якийсь момент переймається атмосферою Ukraine WOW. Він з цікавістю розглядає хатинку Поліни Райко, а в наступному залі слухає народні пісні різних регіонів України.

Ми опиняємося у фінальній точці виставки – інсталяції Серця України, яке починає битися швидше, коли підходиш ближче.

"Цю роботу фактично подарували проєкту хлопці з компанії Expolight. Вони вже відомі в усьому світі, зараз працюють над проєктами для бюро Захи Хадід і при цьому люблять Україну, живуть в Дніпрі й так хотіли взяти участь в Ukraine WOW, що, незважаючи на завантаження і суперстислі терміни, взялися створити наше Серце, а створили щось більше – точку, в якій ти відчуваєш єднання зі своєю батьківщиною.

Ukraine WOW в деталях: 100 000 відвідувачів за 4 тижні. 100-тисячному відвідувачу, 10-річному хлопчикові Марку, подарували 2 залізничних квитки з відкритою датою і місцем призначення. Укрзалізниця прийняла рішення пролонгувати проєкт до кінця лютого 2020 року.

Над проєктом працювала команда з понад 200 людей. Кураторами проєкту стали Ксенія Малих та Євген Стасіневич. Архітектором – Вікторія Оскілко, MONO. Головним медіа-художником – Макс Роботів. Візуальну айдентику розробило агентство Banda, а саму експозицію верстали 5 зовнішніх дизайнерів. Головним підрядником по інтерактивних зонах стала Idearoomia. Велика кількість контенту на Ukraine Wow було передано безкоштовно. Так ключовими партнерами з візуального матеріалу стали Ukrainer і Depositphotos.

Найпопулярніші експозиційні зони на Ukraine Wow – інтерактивні букви Wow, які активують самі глядачі, рожевий вагон снів, тунель кохання, Батьківщина-мати. Вони з'явилися більш, ніж в 30 000 Сторіс.

– А ось тут і ваш улюблений Богдан Ступка, – звертається Гресь до Троїцького.

Ми вважали за правильне, що виставка повинна закінчуватися його останнім відео, яке записано за декілька місяців до смерті. Діти, які приходять на виставку вже не знають, хто такий Ступка. Хоча його не стало всього лише 7 років тому. І це в тому числі до запитання про те, що ми повинні зробити все, щоб нове покоління знало і цінувало наших видатних сучасників.

Наша екскурсія добігає кінця. Троїцький обіцяє повернутися в ангар на центральному вокзалі вже з дочкою, а наостанок запрошує нас на спектакль у Центр сучасного мистецтва "ДАХ".

Севгіль Мусаєва, УП