Мирослав Маринович. Дисидент та душа компанії

"Як дисидент я народився у кабінеті офіцера КДБ, що очолював так званий "перший відділ" при івано-франківському заводі "Позитрон", – розповідає Мирослав Маринович.

Того дня 22 травня 1973 року він остаточно познайомився з КДБ. Для цього треба було піти на урочисту ходу покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку та бути членом родини із "заплямованою репутацією". У кабінеті він почув: "Имейте в виду: кто не с нами, тот против нас".

І він відповів просто: "Добре, я буду проти вас".

Таїна любові

Вперше Мирослав Маринович згадує себе на руках у батька. "І я вважаю, що це несправедливий спогад. Я не пам'ятаю материнських обіймів, бо вони були для мене звичним середовищем. І я згадую цей момент завжди так, ніби вибачаюся перед пам'яттю матері", – розповідає він.

Батько брав на руки сина дуже рідко. А стосунки між ними склалися специфічні. Невдовзі після того, як батьки Мариновича розлучилися, він вперше спробував змінити своє прізвище Дицьо на мамине дівоче – Маринович. Проте тоді у РАЦСі йому відмовили, адже юному Мирославу ще не було вісімнадцяти років.

"Я любив свого батька у дитинстві. Я хотів, щоб він також виявляв свою любов. Він просто був іншої натури та іншого виховання, так би мовити. Звісно, він передав мені свої гени.

Я не один раз відчував, що маю у собі щось від батька. Водночас він формував мене навиворіт. Тобто я намагався бути не таким, як він", – розповідає Мирослав Маринович.

У 18 він таки змінить прізвище і вже ніколи не буде Дицьо. Мирослав наголошує, що почувається природно із маминим.

"Я пригадую, що тоді це було для мене надзвичайно важливо. Я не міг собі уявити своє життя із його прізвищем, бо мене пробирав жаль через його поведінку та кривду, яку він наносив мамі. Він був такий великий, що я хотів відірватися від того та провести грань", – каже Мирослав.

Мирослав вважає, що саме ставлення батька до матері у майбутньому вплине на його тягу до правозахисної діяльності.

Разом із сестрою мати була опорою Всесвіту Мирослава.

"Вони мене сформували. Мама – своєю любов'ю. А у Надійки проявилися педагогічні здібності ще з дитинства. Вона любила мене формувати", – згадує Мирослав.

Він був на чотири роки молодшим за сестру "І вона ліпила з мене, як з брикету пластиліна, ту людину, яку вона хотіла виліпити.

Мати та сестра навчили мене таїни любові, яка тримає у цьому житті. Без якої неможливо жити", –  розповідає Мирослав.

Саме мати через багато років носитиме йому передачі після арешту, оббиватиме пороги кадебістських кабінетів і буде їздити до сина у табір та на заслання. А коли Мирослав оголошуватиме голодування, то разом з ним вона нічого не їстиме.

Любов та бажання зрозуміти світ виростили у ньому тягу до навчання. Мирослав вчився у хімічному класі, мав однаково добрі оцінки з усіх предметів. Але особливо любив мову, літературу та фізику.

Коли Маринович був у восьмому чи сьомому класі, у Дрогобичі проходив з'їзд студентів з усього Радянського Союзу. Уся молодь була на стадіоні, де відбувалися урочистості. А маленький Мирослав сидів вдома і не міг відірватися від чергового тома Олександра Дюма.

Його твори були найкращими у класі. "Я пам'ятаю ще зі школи те почуття розкоші, коли ти можеш управляти словом", – згадує він. Попри цей факт він до останнього не міг вирішити, на яку спеціальність йти вчитися.

Окрім того, Маринович обожнював організовувати шкільні вечори. "Всі любили бавитися, а я любив ще й організовувати. Подавати ідеї, наприклад. Моє лідерство було у тому, щоб запропонувати", – згадує Мирослав.

Він пояснює, що його лідерські якості йшли не від бажання домінувати, а радше від компанійськості, яку він перейняв у батька та матері.

Йому подобалися "The Beatles", "The Rolling Stones" та Елвіс Преслі. Парубком Маринович звертав увагу й на моду. На випускний йому придбали традиційний костюм. Поки мама була на роботі, він взяв її машинку та звузив ногавиці широких штанів – тоді у моді були "брюки-дудочки".

Коли ж настав момент обирати майбутній шлях, то вирішив поговорити із сестрою. Тоді він вибирав між англійською філологією та фізикою. Надійка порадила не обирати гуманітарну спеціальність, бо там не було свободи. Ідеологія контролювала все.

"А у фізиці партія не могла наказати електронам, як вони мають рухатися", – жартує Мирослав.

Врешті-решт він послухав сестру і пішов вчитися на фізика.

Пригоди юного фізика

Відмінник та лідер у школі, Мирослав Маринович вирішує вступати до Київського державного університету. "І тут раптом ганьба, бо перший іспит з фізики – трійка, математика – четвірка. Я зрозумів, що не пройду, кинув то все і повернувся додому", – згадує він.

Вдома була можливість влаштуватися секретарем комітету комсомолу на Дрогобицькому долотному заводі. "Оскільки я тоді ще не був ідеологічно визначений – погодився", – зазначає Мирослав.

В університет майбутній дисидент вступив вже наступного року. "Про Київ вже й не йшло мови", – уточнює він. Цього разу Маринович вступав до Львівської політехніки, на все ту ж фізику.

"Я не був інженером від Бога, фізиком чи математиком. Міг ще показати та пояснити, як електричний струм йде на малюнку. Але коли треба було зробити у хаті проводку, то це точно не до мене", – сміється Мирослав.

Про свій вибір він не шкодує, навпаки вдячний життю, що вивчився на фізика. "У житті з'явилася дисципліна", – уточнює він.

На третьому курсі на студента Мирослава Мариновича вперше донесли. Звинуватили у поширенні вигадок, що паплюжать партію. Насправді ж він просто ділився з "друзями" своєю думкою про національну політику КПРС.

Умови були прості – якщо хочеш врятувати себе та не втратити можливість вчитися в інституті, то співпрацюй. "Нічого не знаю, нічого не чув", – таку позицію обрав Маринович. За це його виключили з військової кафедри.

Через два роки КДБ знову спробували затягнути Мирослава у свої шпигунські тенета. Йому запропонували хорошу квартиру, аспірантуру, перспективу кар'єрного розвитку. Але, мабуть, це був найгірший момент для такої пропозиції.

На п'ятому курсі під час поїздки до Києва на маївки Маринович знайомиться з Миколою Матусевичем. Саме з ним вони через роки стануть співзасновниками Української Гельсінської Групи.

"Я без найменшого вагання відмовився від спокусливої пропозиції. А потім усе життя дякував Богові, що обрав собі за друзів тих, перед ким було соромно вчинити негідно", – пише у своїх спогадах Маринович.

Попри закоханість Мирослава у Київ та його людей, Львів стає для нього містом студентської юності. "Я і сьогодні, коли йду по Львову, то у мене досі є враження, що я з різних будинків виколупую свої юнацькі враження та емоції", – розповідає Маринович.

Місто душевної гравітації

А поки юний Мирослав прямує до Івано-Франківська на завод "Позитрон", куди його направили після навчання. Коли головний інженер прийматиме Мариновича на роботу, то побачить, що той захищав диплом англійською мовою.

Йому запропонували працювати перекладачем технічної літератури для працівників заводу. "Я погодився. Я любив це. Відтак жодного дня не працював інженером, а відразу – перекладачем", – розповідає Мирослав.

Тоді йому дуже хотілося до Києва: "Мене туди тягнуло, це було моє місто душевної гравітації".

На заводі Маринович пропрацював рік, бо його забрали до війська. Служив він у Вологді у Росії. "Це був ще один важливий етап мого громадянського становлення", – згадує цей період Маринович.

І додає, що у війську йому було психологічно важче, ніж в ув'язненні, бо там, на відміну від армії, хоча б можна було висловити протест у формі заяви до прокурора.

Час промайнув швидко, а разом з ним і служба. На вокзалі у Києві разом з іншими друзями Мирослава зустрів Микола Матусевич. Той самий, який стане для нього провідником у світ дисидентства.

Незабаром Мирослав переїде до Києва назавжди.

Адаптуватися до міста та вижити там йому допомагала родина Матусевичів.

"У мене назавжди залишиться вдячність Миколі за те, що він зіграв таку потужну роль у моєму житті. Саме він вивів мене на ці дисидентські орбіти. Без нього я би не наважився вийти на них.

Він влив у мене мужність та прямостояння. Завдяки йому я увійшов у коло українських патріотів та дисидентів", – розповідає Мирослав Маринович про Миколу Матусевича.

Роки вплинули на їхнє світовідчуття та життєві дороги, які на жаль, розійшлися.

Та у далеких сімдесятих вони жили, бунтували та веселилися разом. Якось разом із молодим письменником Василем Шклярем вони вирішили сходити до поліської ворожки, про яку всі останнім часом говорили.

Вони поїхали у якесь глухе село на Поліссі. На подвір'ї було чимало дівчат, які стояли у черзі. "Як виглядали на тому тлі три молоді легіні – можу собі хіба уявити.

Всі навколо сприймали процедуру ту надзвичайно серйозно, і ми, попри спазми стримуваного сміху, не посміли порушити урочистості моменту", – жартує у своїх спогадах Маринович.

Тоді вона наворожила Мирославу, що він буде одружений тричі. Третій раз буде щасливим. "Якщо судити формально, то так воно і сталося", – пише Маринович.

Проте мав він претензії до іншого її пророцтва. Тоді вона йому сказала: "Крутиться навколо вас казьоний дім, крутиться, але в нього ви не потрапите".

"Згадував я про це у слідчому ізоляторі КДБ – і хоч позивайся до суду на ту облудницю! Так підвела молодого бунтаря!" – так пише про цей епізод Мирослав у своїй книзі "Всесвіт за колючим дротом".

Про арешт тоді не думалося. "Це було бажання бути на стороні добра, правди та справедливості. Це важко навіть передати чи пояснити, як ці люди відрізнялися, бо їх переслідували.

Це особлива благодать, яка висіла над людьми. І відчуття, що ці люди уособлюють добро, домінувало" , – згадує про своє тодішнє коло спілкування у Києві Мирослав.

Роботу ж у столиці знайти було важко. Спочатку Маринович працював технічним редактором журналу "Початкова школа". Згодом – у Добровільному товаристві любителів книги УРСР та деякий час у видавництві "Техніка".

Проте надовго ніде не затримувався. Він був "незручним" для колективу, де знаходили різні причини, щоб його звільнити. Бувало й таке, що Маринович не витримував і йшов сам.

Остання робота Мариновича перед ув'язненням – розклеювання афіш.

"То була молодість. Якби таке відбувалося зі мною сьогодні, то я був би у цілковитій паніці. Дуже рятувала дружба з Миколою, удвох таке переносити легше. Окрім того, його родина приймала мене, як власного сина чи брата", – розповідає Мирослав.

У чому ж полягала антирадянська діяльність, за яку Мариновича й виганяли майже з кожної посади? "У публічному виявленні свого українства, у демонстративній солідарності з ув'язненими, у збереженні національних та релігійних традицій, читанні самвидавної літератури.

Наша головна провина виявлялася у тому, що ми намагалися жити нормальним українським життям", – пояснює у своїй книзі Маринович.

Гельсінська епоха

Якось мати, з якою у Мирослава були дуже близькі стосунки, сказала йому: "Синочку, тільки не вступай ні в яке підпілля!" І він пообіцяв, що не робитиме цього.

Згодом, коли став членом Української Гельсінської групи, мати йому дорікнула, мовляв, він її не послухав. Тоді він їй відповів: "Перепрошую, мамусю, але ця група – не підпільна!"

Це був час, коли у життя Мариновича увійшла ідея прав людини. Українська Гельсінська група трапилася у його у житті природньо. Дисидентка Оксана Мешко запропонувала їм з Миколою приєднатися до групи, яка боротиметься за права людини.

Вони розуміли, що рано чи пізно за діяльність у цій групі заплатять арештом. Але сумління не дало зробити крок назад. Так 28-річний Мирослав Маринович та 30-річний Микола Матусевич стали фактично співзасновниками Української Гельсінської групи.

"Тоді було занадто далеко, щоб уявляти собі час теперішній, тоді було небажання зіграти негативну роль в історії України. Було відчуття, якщо ти вже ступив на той шлях, то не дай Боже зрадити", – згадує свої тодішні почуття Маринович.

Головне завдання групи – це моніторинг виконання Гельсінських угод. Члени групи писали Меморандуми, себто письмові повідомлення про порушення прав людини до Канади, США та Великобританії. За час перебування Мариновича у групі вдалося виготовити одинадцять меморандумів.

Завдяки BBC, "Голосу Америки" та "Радіо Свобода" про Українську Гельсінську групу дуже швидко дізналися і за кордоном.

Після того, як імена членів УГГ прозвучали в ефірі, їх почали переслідувати. "Страх – це природне почуття. Мені тоді допомогла наша дружба з Миколою, а сумління підказувало, що я йду правильним шляхом", – говорить Мирослав.

У своїх спогадах він пише, що історична цінність документів Гельсінських груп не стільки в їхній інтелектуальній довершеності, скільки в ефекті, який вони справили, тобто у тому, що вони прозвучали у відповідний історичний момент.

"Слово Гельсінських груп розітнуло те мовчання, в якому "все благоденствувало", а тому це слово було рівноцінне вибухівці", – пояснює він.

Кривосуддя

"Ага, значить це виглядає так… Як це переживуть мама з Надійкою?" – перші думки, які промайнули у голові Мариновича, коли він опинився у слідчому ізоляторі.

Забрали його 23 квітня 1977 року, відкрили справу №51 спільно на них обох з Миколою Матусевичем. Протягом майже року його допитували, а згодом після суду оголосили вирок: сім років позбавлення волі, п'ять років заслання. Мариновича та Матусевича звинувачували у "проведенні антирадянської агітації та пропаганди".

"Образа була гостра. Коли я був вже у таборі, то прийняв свою долю. Це не означає, що я схвалював те, що зробило зі мною КДБ, але це був елемент боротьби. Вони мене хочуть задавити, а я їм цього не дозволю", – розповідає Мирослав.

І додає: "Це було протистояння, там вже про образу не йшлося. А от гостра образа була на Київ, коли везли вперше на знайомство зі своєю справою, через шпаринку я побачив, що по вулицях йдуть люди, усміхаються, хлопці обіймають дівчат, хтось поспішає додому.

Ніхто й не знає, що я там просидів рік. Нікому це навіть і не потрібно. І це був гострий жаль. І розумом я усвідомлюю, що це нормально, адже я так само поводився, коли інших заарештовували. Не можна людям докоряти.

З іншого боку, ти тут мучишся, а вони радіють. Нині із духовним сум'яттям я сприймаю новини, що наші воїни ображаються на людей, коли після служби вони повертаються і бачать, що тут життя продовжується, що ніхто навіть і не думає про те, що їм було важко.

Я розумію, що це з одного боку несправедливо. З іншого – виправдано, бо це людська психіка".

1978 року "Міжнародна амністія" взяла Мариновича під свій захист як в'язня сумління (особа, ув'язнена або переслідувана за мирне висловлювання своїх політичних поглядів – УП).

"Про славу на волі й не йшлося. У таборі я вперше подумав, що шлях, на який я вступив, має не тільки покарання, але й нагороду", – розповідає Мирослав.

Якось вже у таборі він був на пішій прогулянці, аж раптом зі шпаринки будиночка штрафного ізолятора висунулися губи і людина сказала: "Я – Семен Глузман, хто ви?".

Мирослав представився, а той його запитав, чи знає він, що всі члени Гельсінської групи висунуті на Нобелівську премію.

"Я вперше почув про це, повернувся у камеру з унікальним почуттям. А раптом справді дадуть? То випустять чи ні? У якийсь момент я сказав собі: "Нумо, заспокойся". Це була господня ін'єкція, щоб я виробив достатню кількість антитіл", – каже Мирослав.

Свою першу книгу Маринович написав в ув'язненні. Спершу прийшла назва – "Євангеліє від юродивого".

"Я почувався у таборі юродивим – людина, яка думає не так, як інші. Вона говорить про прощення, коли табір – це місце для гніву та звинувачень", – говорить Мирослав.

Він крадькома записував речення на папірці. А потім ховав у добре відомі шпарки, щоби наглядачі не виколупали. Врешті-решт він пам'ятав всю книгу напам'ять.

Потім з'явилася можливість передати текст через побачення в'язня з рідними. З Москви переправили на Захід, там Надія Світлична отримала рукопис. Так книга побачила світ.

З квітня 1984 року Маринович відбував заслання у селі Саралжин у Казахстані, де працював столяром.

Одного дня до нього приїхала приятелька Люба з Києва, з якою він листувався під час заслання.

Вони познайомилися ще до арешту під час автобусної екскурсії до Полтави. Інколи колядували разом. Люба приїхала на шість днів. Мирослав їй розповідав про своє життя у Казахстані, а вона допомагала йому по господарству.

Декілька місяців опісля Мирослав отримав відпустку. Вони знову зустрілися з Любою. А вже на зворотному шляху в аеропорті Маринович зробив їй пропозицію. Вона покинула роботу та Київ, переїхала до Мирослава на заслання.

 Вони мали прожити там ще два роки. Але прожили лише два місяці. Маринович потрапив у список понад 200 політв'язнів, яких помилував Горбачов.

З журбою радість обнялася

"Я повернувся у Дрогобич, бо відчував невимовну вдячність мамі за її підтримку упродовж тих десяти років. Я не міг собі уявити, що я повернувся не до неї", – розповідає Маринович про свій шлях після заслання.

Cпочатку працював оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. А у 1990-ому Маринович почав працювати кореспондентом місцевої газети "Галицька зоря".

Багато колишніх політв'язнів йшло у політику. Але не Маринович: "Я не політик. Навіть Чорновіл мені телефонував і казав, мовляв, йдіть у політику".

"Але я розумів, що мушу бути причетним до зміни ментальності людей. Політична діяльність, боротьба за владу тощо – усе це не для мене.

Регулярно відмовляюсь від усіх пропозицій увійти в парламент. Для мене виступ перед молодими людьми дає значно більше розкоші для душі, ніж виступ перед парламентом", – розповідає Мирослав Маринович.

Маринович не поділяв загальної ейфорії, яка панувала серед населення, коли Україна стала незалежною: "Тому що за нею стояло нерозуміння, в якому стані перебуває народ.

Багатьом здавалося, що всі проблеми вирішені, що ми незалежні, що можна танцювати і співати. Судячи зі стану народу, ще треба було багато пройти".

Водночас він залишається оптимістом. "Ця віра, що врешті-решт Україна займе своє належне місце та стане зіркою потужної величини – я у це вірю", – ділиться Маринович.

Він зазначає, що коли вони вийшли з таборів, то було відчуття, що суспільство вже сягнуло дна. Що вже кожен наступний уряд, який буде після комуністичного, буде мудрішим, більш моральним.

"А виявилося, що морального дна ми не досягли", – вважає Мирослав.

Водночас відзначає: "Але є враження, що Бог під час Майданів відкрив нам ту Україну, якою ми можемо бути. Ми нині знову у зневірі, але принаймні є пам'ять, що ми такими були. Що ми спроможні на це".

Хоча й не вірить, що Майдани можуть керувати державою: "Це ознака, що країна не розвивається демократично й треба повстання народу, щоб відрегулювати розвиток держави".

У 1997 році Мирослав Маринович починає працювати в Українському католицькому університеті. А у 2000 вони разом із третьою дружиною, як йому колись сказала ворожка, переїжджають до Львова, де мешкають досі.

На його думку, прогноз і курс успішної України – молодь. Він вірить, що саме молодь об'єднає Схід, Захід, Північ та Південь.

"Вона не несе на своїх підошвах пороху попередніх століть. Молоді люди внутрішньо вільні та легше визнають право бути іншим, ніж люди мого покоління. І це дає основу тому, що ми, такі різні, можемо сісти за один стіл та знайти спільну мову", – переконаний дисидент.

Текст Ганна Аргірова, фото Анна Ільченко, архів