Чому програв Порошенко
Розкол, який був інструментом консолідації електорату Петра Порошенка, не згладжується. Активний елемент 24,5% виборців дякує своєму кандидату. Пробує намацати стратегію на парламентські вибори. Але усе це тоне у всюдисущому зойку "чому програв?".
Складно прийняти перемогу опонента. Ще складніше – змиритися з поразкою свого кандидата. Штаб кандидата розмальовував світ у чорне та біле. І у білому був зрозуміло хто. А тут таке – поразка приголомшила.
Тож чому?
Розбір причин поразки Порошенка важливий не лише для його прибічників. Бо у його особі програла уся державна влада. Програв політичний клас. Стабільність поступилася непевності.
Кожному наступному президенту доведеться рахуватися з реаліями, які проігнорували кандидат Порошенко і його команда. Якщо він хоче успіху і наступності в політиці.
* * *
Розпочнемо з огляду самої виборчої кампанії.
У ній кандидату Порошенку так і не вдалося захопити ініціативу. Спочатку він наздоганяв Тимошенко. Потім – копіював Зеленського.
Класика виборчих технологій: перемагає той, хто задає тон. Порошенко реагував, причому – негативно і агресивно. Дивне позиціонування для представника влади, який сам себе поставив у становище того, хто наздоганяє.
Те, що ми бачили назовні – лише відображення внутрішніх вад кампанії Порошенка.
Ми побачили, як він поступився органічними для голови держави кольорами національного прапора на користь нудного бурячкового.
Домінування позитивного висвітлення на телеканалі 112 і цілодобова присутність на Прямому не допомогли.
Не допомогли газети мільйонними тиражами.
Не спрацювала сітка скупки голосів. Гру команді Порошенка поламала поліція і журналісти.
Не допомогли концентровані виплати малозабезпеченим і підвищення пенсій, репортажі про укладання асфальту.
Ще за місяць до першого туру здавалося, що Порошенко "порве" всіх. Інакше навіщо було акумулювати кошти? Навіщо були ці всі схеми заробляння його друзів на політиці та держпідприємствах? Навіщо було розставляти грошовитих мажоритарників по країні?
Вибори президента – це та сама мажоритарка, але у масштабах країни. Досі в Україні там, де з'являвся кандидат зі значним фінансовим та адміністративним ресурсом, шансів у конкурентів не було. Основний підсумок цих виборів – чи не вперше в Україні ресурс не спрацював!
Черчилль казав, що генерали завжди готуються до минулої війни. Генерали минулих виборчих кампаній, які консультували Порошенка, цього разу програли.
Програв і сам Петро Олексійович.
Порошенко виявився тактиком, а не стратегом, здатним бачити усе політичне поле і реально оцінювати наслідки своїх дій.
Петро Олексійович і його наближені виявилися відірваними від життя.
Кадри
Але кампанія – це лише оболонка.
Сам Порошенко сказав, що він програв через прорахунки у кадрах і комунікаціях.
Кадрова політика – цариця політики. Порошенко програв не сьогодні і не вчора. Свою долю і суть здійснюваної політики він визначив у перший рік правління саме кадровими призначеннями.
Ці призначення робилися за критерієм особистої відданості. Принцип розділення політики і бізнесу є ключовим для запобігання корупції. І він порушувався систематично.
Бізнес-партнер Порошенка Кононенко продовжив життя інституту "смотрящіх". Інший бізнес-партнер, Гладковський (Свинарчук) де-факто навіть не підпорядковувався своєму шефу Турчинову.
Фракція президента втрачала чистих політиків і все більше комерціалізувалася. Доки її публічною зіркою не став "бурштиновий" Розенблат, який врешті подав позов проти самого Порошенка.
Уже у перший рік з уряду пішли міністри Павло Шеремета та Олександр Шлапак. Голова Нацагентства з Держслужби Денис Бродський не протримався й місяця – не хотів бути ширмою.
Далі пішли звільнення Яресько, Абромавичуса, Боровика, Каська, грузинських реформаторів і Саакашвілі.
Натомість ми дізнавалися нові прізвища і їхні реальні ролі: Кононенко, Грановський, Березенко. Люди, яких у старі добрі часи тримали б в амплуа тіньових гаманців чи орговиків, отримували публічні посади і лідируючі ролі в іменній парламентській фракції Порошенка.
Окреме занепокоєння – темна роль Медведчука і його бізнесу біля Порошенка.
Антикорупційне законодавство саботувалося або вихолощувалося. Антикорупціонерів та громадських активістів перетворили на ворогів та об'єкти інформаційних атак.
Хоча, якби було все чисто, то навіщо це робити?
Показовим стало те, що у системі влади не змогли закріпитися Зоя Казанжи, Віктор Андрусів, Олена Трегуб. Їх можна було вважати умовними представниками громадянського суспільства і новими людьми у виконавчій владі.
Першим двом довелося працювати у статусі виконувачів обов'язків в обладміністраціях, адже вони так і не дочекались офіційного затвердження в Адміністрації президента.
Система пустила їх на свій поріг, але далі – зась. Трегуб звільнили з посади директора департаменту в Мінекономіки невідомо за що, і рішення судів на її користь тому підтвердження.
Хоч міські голови і не підпорядковуються президенту, відкат на цьому рівні кидав тінь на нього. Адже відсторонення від посад міського голови Слов'янська – Олега Зонтова, Миколаєва – Олександра Сєнкевича, Глухова – Мішеля Терещенка виглядали як перемоги корумпованих еліт та "смотрящіх" за регіонами за сприяння/бездіяльності влади.
Окрема сторінка – організована кампанія проти Андрія Садового.
Системному інформаційному цькуванню від літа 2018-го було піддано Анатолія Гриценка, тодішнього лідера президентських рейтингів.
З гри вибили уряд Яценюка. Ні за що – просто "по приколу". Хоча наступний уряд здійснював політику, яку суттєво не змінили.
Навіть Віталій Кличко та Юрій Луценко дистанціювалися від нього.
Відсутність громовідводу для негативу а ля Табачник при Кучмі довершила картину зосередження відповідальності персонально на Порошенкові. І народ її оцінив.
Тож не варто ображатися на низький результат. Неповних 25% – частково і результат протестного голосування. Частина людей голосувала за Порошенка, аби лише не Зеленський.
Реально рейтинг Петра Олексійовича ще нижчий.
Комунікації
Оцінка народу виявилася тим більш дошкульною, що виборів чекали довго. Через війну люди утримувалися від масових акцій протесту. Минулі вибори стали і Врадіївкою, і Податковим майданом, і Майданом. Владі згадали все.
Агресивна пропаганда про "руку Москви", про Путіна, який уособлює опонентів Петра Олексійовича, спрацювала радше на шкоду Порошенку.
Так само на шкоду спрацювала історія з відпочинком на Мальдівах. І дарма політтехнологи президента сподівалися, що суспільство настільки перегодоване негативом, що компромат не спрацює. Спрацює чи ні – справа індивідуальна. До когось прилипне, а до когось і ні.
У випадку Порошенка після скандалу з таємним відпочинком на Мальдівах його рейтинг на початку 2018-го впав до історичного мінімуму. А скандал з Укроборонпромом позбавив його можливостей електорального росту за межі ядра.
Лавірування між економікою і гуманітарною сферою стало ледь не лейтмотивом президентства Петра Олексійовича. Порошенко віддав патріотичній громадськості тему мови та усю гуманітарну сферу в обмін на можливість збагачуватися.
А економіка для нього справді мала вирішальне значення. Це доводить і коловорот з кадрами. За його каденцію змінилося 5 міністрів економіки (включно із двома т. в. о.) і 4 міністри фінансів. Аж поки система не застоялася на рівні, потрібному президентові та контрольованій ним більшості парламенту.
Як і протягом усієї попередньої історії країни, реформи здійснювалися не завдяки, а всупереч. Завдячувати можна було хіба тиску міжнародних організацій і країн Заходу.
Говорити про комунікацію багато не доводиться. Адже комунікації як такої не було. Були прес-конференції раз на рік. Були масові заходи з єдиним виступаючим, не допускалися запитання. А от спроб сформувати сталі канали зворотного зв'язку із суспільством не було.
Та навіть якби комунікації Порошенка були бездоганними, йому б це не допомогло.
Читайте також:
Непрогнозований і непередбачуваний: чому і що далі?
Що мертве, померти не може. Як "Народний фронт" вийшов з коаліції і заблокував розпуск Ради
Економіка – усьому голова
Адже основне – здійснювані політики. І головна політика – економічна. Саме через успішність економіки, виміряну у здійснюваних політиках, люди у всьому світі оцінюють успішність політичного діяча.
В Америці перед голосуванням люди заглядають до свого гаманця і дивляться, чи здатні вони оплачувати bills. В США – bills, у нас – платіжки за комунальні послуги. Усюди люди дивляться на стан економіки, податки і робочі місця.
Кпини порохофільських коментаторів щодо "зубожіння" у найбіднішій в Європі країні за рівнем ВВП є недоречними.
У багатьох є знайомі, які ціле життя живуть в гуртожитках. І це не маргінали, а науковці чи кваліфіковані робітники.
У розвинених країнах бідними є соціально неблагополучні верстви. У нас же є таке явище, як бідність тих, хто працює. Ну і є енергетична бідність – частина людей не може дозволити собі споживання енергоресурсів на достойному рівні.
Україна за рівнем доходів на душу населення залишається біднішою не лише за наших західних сусідів, але і за Білорусь та Росію. Грузія вже обігнала Україну за рівнем середньої зарплати. У нас не прийнято про це говорити, але навіть Росія пішла далі за нас у здійсненні економічних реформ.
Сарказм щодо "думання шлунком" чи "голосування холодильником" має в своїй основі радянського типу святенництво щодо грошей. У Союзі вважалося за непристойне говорити про матеріальні проблеми – усі мали думати про ідеали комунізму.
У результаті масованої передвиборчої пропаганди штабу владного кандидата теми гідного матеріального життя витіснили на узбіччя. І це після того, як українці навчилися було пов'язувати вимогу гідного життя із задоволенням базових матеріальних проблем.
Однією з найбільших маніпуляцій була спроба переконати виборців у тому, що повноваження президента зводяться до тріади "зовнішня політика – оборона – нагородження", і що він не має стосунку до економіки.
Тоді як через конституційний обов'язок гарантувати права громадян, право законодавчої ініціативи та вето, іменну фракцію у парламенті, право зупиняти дію нормативних актів Кабміну, кадрові призначення президент відповідає практично за все.
Ви можете вдавати, що не помічаєте соціально-економічних проблем, але вони є. І на виборах ці проблеми відіграють значну роль. Не дивно, що у відносно бідній країні, як наша, майже усі президенти йшли після першої каденції.
Порошенкові слід було поставити радикальні економічні реформи одним із своїх перших пріоритетів. Але в силу своїх інтересів у цій сфері та своїх особистісних характеристик він був не здатен це зробити.
І якби Порошенко вийшов і сказав "я спалив свій рейтинг заради реформ, а тепер я йду", йому була би честь. Але Петро Олексійович нічого не почув і нікуди не йде.
"Не твоя війна"
Прихильники Порошенка нарікають на масовану медійну кампанію проти нього. Поширення в Україні негативу через медіа, які існують суто заради політичних воєн, справді є проблемою.
Але ідея частини творчої інтелігенції про те, що мозок народу "хакнули" – це перебор.
Тим більше, що пошуки впливу НЛП, масового гіпнозу чи якоїсь змови не мають нічого спільного з реальністю і серйозним аналізом. Вони не додають нічого до розуміння ситуації і абсурдизують її до міри, при якій існування інституту виборів і представницької демократії втрачає сенс.
Психологія "фортеці в облозі" значною мірою спричинила інформаційну самоізоляцію Порошенка і його прихильників. Інформаційна бульбашка старанно роздувалася оплачуваними авторами під прикриттям політологів і блогерів і просто аматорами.
У підсумку агресивна кампанія Порошенка спричинилася до цілої "громадянської війни" в соцмережах.
Свідоме звуження інформаційного поля, створення образу ворога, вищість адептів кандидата від влади над іншими – продовження такої тактики призведе до формування закритої фанатичної групи.
Поразка Порошенка – це не особиста поразка кожного з 25%. Порошенко не дорівнює Україні. Він – лише один з кандидатів у списку.
* * *
Рейтинг недовіри до Порошенка був таким високим, що Зеленський би однаково переміг. Навіть якби не застосовував технологій Big Data у соцмережах чи не йшов на стадіон.
Виживання Зеленського на посаді значною мірою пов'язане зі стабільністю країни.
Зважаючи на досвід Порошенка, Зеленському необхідно уникнути спокус зарозумілості й жадібності.
Важливо не плутати бізнес і політику. Не збагачуватися коштом держави самому і не давати це робити оточенню.
Досвід Порошенка також чітко показав, що легальність і легітимність – це не одне і те саме. Мало бути формально правим. Люди чекають справедливості.
Ну і востину: кадри і комунікації!
Кадри, які вирішують все – або майже все.
І комунікації. Двосторонній зв'язок потрібен, але і він не може замінити успішної політики.
Володимир Кухар, політичний аналітик, громадський діяч
