Митрополит Київський Епіфаній. Як в Україні з'явилася автокефальна Церква
15 грудня у Софії Київській утворилась автокефальна Православна Церква України. Це тільки початок.
Після більш як тисячолітнього періоду існування у статусі частини інших великих Церков, українська Церква врешті виборола свою незалежність.
Період розколу, взаємних проклять та зневаги, здавалося б, завершився. Але почався інший, не менш важкий і, напевно, не менш драматичний – період росту.
Православній Церкві України, яку оголошено єдиною, соборною і помісною, треба реально такою стати. Покладаючись тільки на себе і свій потенціал.
Все, що могли зробити для неї інші, уже зроблено. Лідери уже не існуючих УПЦ КП та УАПЦ, Вселенський патріарх Варфоломій, президент Петро Порошенко та Верховна Рада забезпечили і об’єднання, хай неповне, усіх розрізнених Церков, і проведення Собору, і обрання предстоятеля, і дарування томосу.
У кожного із них були свої мотиви. У Порошенка політичні, у когось – геополітичні, у когось ще якісь, але надалі Православній Церкві України доведеться самій добиватися підтримки всередині країни і авторитету за її межами.
"Українська правда" ретельно стежила за перебігом церковної історії від самої весни цього року, коли президент Порошенко оголосив про свій задум добиватися автокефалії.
Пропонуємо читачам зазирнути за лаштунки й кульмінаційної сцени в цій епопеї – об'єднавчого Собору.
До його початку без відповіді залишалися три головні питання:
Хто обиратиме?
Кого оберуть?
Якою буде церква?
Хто і як обирав. Склад Собору
Об'єднавчий Собор нової української православної Церкви до останнього був таким собі рівнянням на три дії з одним невідомим.
Від самого початку було зрозуміло, що УПЦ Київського патріархату та Українська Автокефальна Церква прийдуть максимально повним складом. У підсумку 15 грудня у Софію прийшли майже усі єпископи КП та УАПЦ.
Але "невідомим" аж до самого початку Собору залишалось представництво УПЦ Московського патріархату. Ніхто достеменно не знав, скільки архієреїв вирішить перейти від митрополита Онуфрія в нову об'єднану Церкву.
Деякі з них згодом оголосили про свою підтримку автокефалії відкрито, як єпископ Переяслав-Хмельницький Олександр (Драбинко) чи черкаський владика Софроній. Деякі зробили це опосередковано, як, скажімо, вінницький митрополит Симеон, який єдиний не підтримав рішення Собору МП про розірвання стосунків з Вселенським патріархом.
Про участь ще деяких владик можна було здогадуватись або за орденами, які їм виписував президент Петро Порошенко, або за активізацією СБУ в їхніх єпархіях, як це було з митрополитом Сарненським Анатолієм. Проте гарантії участі в Соборі це не давало. Хто точно із владик МП, крім Симеона та Олександра, взяв участь у Соборі, невідомо дотепер.
Станом на вечір перед Собором, за даними організаторів, участь у Соборі підтверджували 10 владик МП, але даних про когось окрім згаданих двох немає. У питанні об'єднання усіх православних церков Собор, м'яко кажучи, проривом не став.
Проте делегатів на Соборі було втроє більше, адже кожен із архієреїв взяв із собою ще священика та мирянина. Це була вимога Вселенського патріарха – зібрати Собор не архієрейський, де представлені тільки вищі церковні сановники, а помісний – із представництвом усіх церковних прошарків.
Такий статус Собору, за задумом Варфоломія, мав надати зібранню більшої легітимності в очах світового православ'я.
Ще однією "грецькою родзинкою" Собору стала процедура обрання предстоятеля.
В РПЦ, УПЦ Московського патріархату чи УПЦ Київського патріархату очільника обирають лише архієреї.
Однак у грецькій традиції прийнято допускати простих священиків та мирян до першого туру голосування, коли із усіх делегатів Собору обирають трьох претендентів на престол. І саме на такій формі обрання Київського митрополита наполіг Константинополь.
І це ледь не зірвало поведення Собору. Адже дуже ускладнювало групі патріарха Філарета контроль за обранням предстоятеля нової Церкви.
Кого обрали Митрополитом Київським. Претенденти
Ідея Вселенського патріарха обирати предстоятеля автокефальної української Церкви таємним голосуванням на помісному Соборі одразу не сподобалася керівництву КП.
Мало того, що таким чином кількість тих, хто голосує, збільшилась втричі, то ще й голосувати вони мали таємно. Як проконтролювати таке голосування?
Ніхто із присутніх на Соборі не зробив для автокефальної Церкви стільки, як Філарет. За великим рахунком, саме його багаторічній роботі нова церква завдячує тим, що мала потужну і єдину основу – Київський патріархат.
Філарет для незалежної Церкви зрікся всього, що мав колись, і поступився заслуженим місцем предстоятеля тепер. Тому просто віддати його Церкву в руки іншому, позбавивши самого Філарета права впливу на прийняття рішень, було б несправедливо, якщо не жорстоко.
І найголовніше, що змагатись Філарету довелося не з вихідцями із УАПЦ чи МП. Головною інтригою виявилось протистояння кліру всередині самого Київського патріархату.
Патріарх Філарет погодився поступитись місцем предстоятеля автокефальної Церкви. Він зробив це не в останню чергу тому, що мав на це місце свого вірного кандидата – митрополита Епіфанія.
У середовищі вихідців із тепер уже колишнього КП Епіфанія прийнято вважати протеже Патріарха Філарета. Саме при ньому Епіфаній зумів зробити карколомну кар'єру: від простого семінариста до митрополита, ректора Богословської академії і патріаршого намісника.
Разом із архієпископом Євстратієм (Зорею) Епіфаній вважається членом найближчого оточення Філарета.
Детальніше про митрополита Епіфанія читайте тут: Претенденти на Київський престол. Хто очолить незалежну українську Церкву
а також
РІШЕННЯ СИНОДУ: УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА ОТРИМАЄ ТОМОС. Повний текст
Однак несподівано виявилось, що давній суперник патріаршого намісника Митрополит Луцький Михаїл має теж дуже солідну групу підтримки. Під час Собору КП 13 грудня Філарет сподівався одноголосно затвердити Епіфанія єдиним кандидатом. Але навіть при відкритому голосуванні 12 членів Собору сказали "ні".
Якщо додати сюди частину автокефалів і тих, хто готовий був підтримати Михаїла приховано, отримуємо дуже неоднозначну ситуацію.
Невизначеності додала і кандидатура на місце предстоятеля митрополита Вінницького Симеона з Московського патріархату. Раніше в середивощі МП його називали близьким із Порошенком. А на Соборі він зумів зібрати за себе голоси колишньої УАПЦ.
Наскільки відомо УП, патріарх Філарет зайняв жорстку позицію щодо свого кандидата. Попри це після першого туру голосування підтримку делегатів поділили між собою митрополити Михаїл, Симеон та Епіфаній, які набрали близько 30-50-80 голосів відповідно.
Тут позиція групи Філарета стала ключовою. Як розповів УП один із присутніх на Соборі, після того, як стало відомо, що Михаїл має набагато більше голосів, ніж очікувалось, Філарет навіть пригрозив встати і піти з Собору.
Це б означало провал всієї справи. Тому волинського владику "вмовили" зняти свою кандидатуру. Говорив із ним і сам Порошенко.
Підтримувати ж вихідця із Московського патріархату архієреї КП не мали ані найменшого наміру. Епіфаній переміг з відривом у майже 20 голосів.
У підсумку патріарх Філарет залишився духовним і почесним лідером нової Церкви і домігся лідерства для свого намісника.
Якою буде автокефальна Церква. Статут
Довгий час до Собору, а особливо в останні кілька тижнів, в українських церковних колах активно обговорювалось питання Статуту нової Церкви.
На початку переговорного процесу про томос передбачалось, що представники церков, які мали об'єднатися, самі напишуть свій Статут.
Але замість того, щоб помирити учасників перемовин, написання спільного бачення своєї Церкви та її правил тільки збільшувало напругу між КП та УАПЦ. Доходило навіть до публічних сварок між патріархом Філаретом та митрополитом Макарієм.
Цей проект до останнього був таємницею, частина з його положень з'являлась у ЗМІ, але повний текст досі не було опубліковано. Остаточний варіант Статуту погоджували екзархи Вселенського патріарха та представники КП, УАПЦ і УПЦ ще за день до Собору.
"Українській правді" вдалося отримати повний текст грецького проекту статуту. Це первинний варіант, який затвердили на Синоді 29 листопада, тобто суть правок останніх днів ще належить з'ясувати. Але головні, тектонічні зсуви устрою Церкви видно і в цьому проекті.
Перш за все, розмови про "грецьку зраду" і те, що Українська Церква буде митрополією Вселенського патріархату – неправда.
Так, предстоятель автокефальної Української Церкви носить титул Митрополита Київського, а не патріарха.
Але, по-перше, саме цей титул носили всі, хто очолював Київську кафедру. По-друге – ніхто не каже, що Митрополит Київський не стане Патріархом Київським, коли його Церква із помісної у назві стане реально помісною в житті.
Так, уже в перших розділах Статуту закріплена материнська роль Константинопольської церкви, але там же вказано, що "Православна Церква в Україні є автокефальною", керується Святим Письмом, канонами, томосом і Статутом.
Все.
Ні на обрання предстоятеля, ні на інші внутрішні питання Української Церкви Варфоломій не впливатиме.
Так, святе миро для Києва варитиметься у Константинополі. Але там же його бере, скажімо, і Єрусалимська Церква.
Так, канонізацію місцевих святих доведеться погоджувати зі світовими церквами через Константинополь. Але, можливо, це і на краще, бо зробить цей процес більш відповідальним і виваженим.
Так, закордонні парафії Православної Церкви України мають перейти під юрисдикцію Константинополя. Але це не написане спеціально для України правило, воно діє для багатьох Церков. Та і процес переходу українських громад не такий простий, як може здатись з Фанара.
Глобально кажучи, посилення ролі Вселенського патріарха відбуватиметься НЕ за рахунок внутрішньої незалежності Української Церкви. Хоча простежити таке посилення у Статуті ПЦУ таки можна.
Позицію, яку Константинополь намагається зайняти щодо Української Церкви, та і решти світових церков також, найточніше окреслює слово арбітр.
Фактично, в Україні Вселенський патріарх зберіг за собою право на дві ключові речі: монополію на тлумачення положень томоса та роль останньої апеляційної інстанції для українських церковників.
В цивільних аналогіях це можна було б назвати таким собі Конституційним судом, який сам на процеси не впливає, але відповідає за дотримання і тлумачення глобальних (вселенських) правил гри.
Це не деспотичний генеральний секретар ЦК Компартії, це демократичний генсек НАТО.
І, що важливо, цей рух до демократизації відображений і в статуті автокефальної Церкви України.
До сьогодні усі українські православні Церкви будувались за російським зразком. У них був яскраво виражений лідер, який формував під себе свій церковний уряд – Синод.
Тотальний вплив предстоятеля здійснювався за рахунок того, що Синод ділився на дві частини: постійних та змінних членів. Постійні завжди були з патріархом, слухали його волю і ставали вірними виконавцями його вказівок. Інакше могли втратити своє "постійне" місце, а з ним і вплив.
Для того, щоб контролювати свою Церкву, предстоятелю треба було правильно сформувати групу постійних членів Синоду. Через них можна управляти всіма процесами.
За такої логіки предстоятель не може здійснювати свою деспотичну владу через групу своїх фаворитів, йому треба ставати реальним медіатором церковних процесів, співпрацювати і дослухатись до усіх своїх архієреїв.
А ця зміна для наших теренів не те що революційна, це перехід в іншу цивілізаційну реальність. І реалізація цього переходу цілком і повністю тепер лежить на плечах нового Митрополита Київського Епіфанія.
Роман Романюк, УП
Читайте все про томос тут:
Свято наближається. Коли в Україні з'явиться самостійна Церква
Томос для України. Що буде з церквою після отримання автокефалії
Що таке томос, і чи потрібна для нього згода Російської церкви
