Претенденти на Київський престол. Хто очолить незалежну українську Церкву

У листопаді-грудні 1918 року у буремному Києві в стінах Києво-Печерської лаври дискутували щодо питання автокефалії Української Православної Церкви.

Павло Скоропадський та його міністри намагались підтримати автокефалістів з числа єпископів, але "єдинонеділимці" на чолі з митрополитом Київським Антонієм вистояли, зберігши свою вірність РПЦ.

Останнє засідання того Православного Собору відбулося 16 грудня 1918 року. За день до того, 15 грудня, пав режим Скоропадського, а разом з ним – і реальний історичний шанс збудувати незалежну від Москви Церкву.

Рівно через 100 років після тих подій, 15 грудня 2018 року, у Києві знову скликають православний Собор для створення автокефальної церкви.

Атмосфера цих двох історичних подій до болю схожа. Україна знову воює з Росією, у повітрі знову висить запах зміни влади, митрополит Київський з-за стін Лаври так само відстоює канонічну єдність з Москвою.

Але є й те, що відрізняє Собори 1918 і 2018 років, – реальність успіху. Теперішній Собор є завершальним кроком на довгому шляху до томосу.

Але, з іншого боку, зараз доля самостійної Церкви залежить від того, чи зуміють українці в архієрейських ризах домовитись між собою.

Неузгодженості починаються на першому ж важливому питанні – хто має очолити нову Православну Церкву в Україні.

Два архіпастирі й один престол: Філарет і Макарій

11 жовтня 2018 року Синод Константинопольського патріархату остаточно запевнив, що надасть Українській Церкві томос про автокефалію.

Після цього рішення епопея зі створенням самостійної церкви в Україні перетворилась на дорогу з одностороннім рухом – розвернутися і здати назад було вже ніяк. Але разом з цим з’ясувалося, що на цій дорозі в одну смугу не вистачає місця для одразу двох патріархів.

Православна Церква в Україні, як попередньо називають нову структуру в документах Вселенського патріархату, буде утворена на базі трьох церков: УПЦ Київського патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви та незначної частини Московського патріархату.

Зрозуміло, що остання група, в силу своєї нечисельності, не зможе претендувати на місце предстоятеля нової церкви. Архієреїв МП буде менше десятка, і вони не є якось оформлені у єдиний колектив.

Однак їхня мала кількість має і зворотній ефект.

Оскільки для Вселенського патріарха Варфоломія принципово, щоб в об’єднавчому Соборі взяли участь представники усіх православних Церков України, ціна кожного представника Московського патріархату дуже висока. Це дозволяє їм вибити для себе високі посади в церковному "уряді", Синоді майбутньої церкви. Однак зажадати ще й місце предстоятеля для перехідців з МП було б занадто.

Проросійські політики та ієрархи непублічно озвучували версію, що, начебто, президент Петро Порошенко протегує митрополита Вінницького і Барського Симеона із МП в очільники нової церкви. Але ця версія була аж надто конспірологічна.

Тим паче, що два першоієрархи в Україні уже було: очільники Київського патріархату Філарет та УАПЦ Макарій.

Останній, чия церква у порівнянні з КП має досить скромні масштаби, фактично одразу зрозумів, що очолити нову Церкву йому не судилося. Макарій вів принципові суперечки з Філаретом про назву, статут, форму незалежної Церкви, але від наміру балотуватися на її предстоятеля відмовився одразу.

Соціологічні опитування українців показували, що 30% підтримують Філарета як очільника нової Церкви, 7% – митрополита Онуфрія, який розірвав будь-яке спілкування з автокефалістами та Константинополем, а за Макарія висловилось лише 3%. Було і 11% українців, які вважали, що нову Церкву має очолити новий лідер.

Ніби зумисне для них із середовища Московського патріархату почала поширюватись інформація, що Константинополь "заборонив" Макарію і Філарету висувати свої кандидатури.

Оскільки джерело інформації було сумнівне, то особливої віри їй не було. Сам же патріарх Філарет випустив окрему заяву, що свого служіння на користь Церкви не припинить, а про рішення щодо висування скаже на об’єднавчому Соборі.

Однак, за даними джерел УП із навколоцерковного середовища, принаймні частина правди у тому, що Філарет не висуватиметься на пост предстоятеля нової Церкви, є.

За нашими даними, листа з таким змістом патріарху Варфоломію написали і Макарій, і Філарет.

Офіційних підтверджень цієї інформації до Собору ніхто з експертів та кліриків дати не захотів. Єдиний, хто відкрито це ствердив, був прес-секретар спікера парламенту Парубія Андрій Ковальов в ефірі Громадського.

Щоправда, коли Філарет натякав, що нікуди з керівництва Церкви не подінеться, то також говорив правду.

Патріарх і його наступники

Є щонайменше дві форми участі патріарха Філарета у керівництві нової автокефальної Церкви у разі його відмови від балотування у предстоятелі.

Перша – почесне предстоятельство. Подібний прецедент в українських церквах уже був. Покійний митрополит Любомир Гузар передав формальну владу в греко-католицькій церкві митрополиту Святославу, але залишився почесним лідером УГКЦ і беззаперечним авторитетом для її прихожан.

На подібний крок може піти і патріарх Філарет, чий авторитет в середовищі автокефалістів безсумнівний.

Якщо він поступиться формальною владою, аби сконцентруватися на тому, щоб виростити гідного наступника, то навряд чи знайдеться хтось, хто скаже, що це роль недостатня для морального лідера і архіпастиря.

Тут доречніше інше питання – чи знайдеться хтось інший, кому така роль буде під силу?

З цього запитання витікає друга форма впливу Філарета на життя майбутньої автокефальної Церкви – через наступника.

В медійному плані Київський патріархат завжди був представлений двома фігурами – самим Філаретом та речником КП архієпископом Євстратієм (Зорею).

Однак всередині цієї великої структури є свої групи впливу та дуже активні, так би мовити, лідери думок.

Глобально в середовищі Київського патріархату можна виокремити дві великі групи, кожна з яких має своє уявлення про можливого наступника.

Перша група – найближче оточення Філарета. Найпотужнішою фігурою в ньому слід вважати Митрополита Переяславського і Білоцерківського Епіфанія.

Саме він є фактичною "десницею" Філарета – патріаршим намісником.

У 2013 році синод КП вирішив, що у разі смерті патріарха Церква не обиратиме наступного аж до того моменту, поки не відбудеться об’єднання з УПЦ Московського патріархату. Керувати УКЦ КП до моменту такого об’єднання і мав патріарший намісник Епіфаній.

Більшого підтвердження близькості та довіри від патріарха годі й шукати.

Митрополиту Епіфанію (в миру Думенко Сергій Петрович) 3 лютого наступного року виповниться всього 40 років.

Він виріс у Чернівецькій області, тобто у разі його обрання усіма православними церквами в Україні керуватимуть вихідці з Буковини, адже митрополит Онуфрій так само родом звідти.

У 1996 році Епіфаній вступив до Київської Духовної Семінарії КП, а у 1999 році – до Київської Духовної Академії. Має ступінь кандидата богословських наук.

Починав служіння у Рівненській єпархії та викладав там у духовній семінарії.

У 2006-2007 Епіфаній вивчав філософію у Греції в Афінському Національному Університеті. Після того став викладачем Київської православної богословської академії.

У 2007 році прийняв монаший постриг. На початку 2008 року став секретарем патріарха Філарета. Через кілька місяців після цього став намісником Видубицького монастиря. Ще через два місяці став керуючим справами всієї Київської Патріархії.

У жовтні 2009 року був обраний єпископом Вишгородським, а в липні 2010 року призначений єпископом Переяслав-Хмельницьким і Бориспільським та ректором Київської православної богословської академії, яку сам же і закінчував.

23 січня 2012 року указом Філарета возведений в сан архієпископа, а 28 червня 2013-го – митрополита. Тоді ж він стає патріаршим намісником.

Митрополит володіє іноземними мовами і має дуже добру освіту. Іншого ієрарха, який би зробив таку стрімку кар’єру при патріархові Філареті, мабуть, немає.

Митрополит Епіфаній вважається дуже близьким з іншим соратником Філарета – архієпископом Євстратієм (Зорею). На Епіфанія орієнтуються давні друзі патріарха, але наразі не дуже зрозуміло, чи вистачить цієї підтримки, аби обрати митрополита главою нової церкви.

Друга група впливу у середовищі КП орієнтується на митрополита Луцького і Волинського Михаїла (в миру Зінкевич Тимофій Семенович).

Владиці Михаїлу 52 роки, він родом з Тернопільщини. Релігійну освіту здобув у навчальних закладах Московського патріархату: спершу закінчив Санкт-Петербурзьку духовну семінарію, а потім – Київську духовну академію.

Михаїл служив моряком на флоті, а на початку служіння працював у Почаївській лаврі. Але рукоположений був у 1997 році у Київському патріархаті дуже відомим митрополитом Луцьким і Волинським Яковом.

Останній був свого роду легендарною постаттю, співмірною з Філаретом, адже коли Митрополит Московського патріархату Філарет перейшов у Київський патріархат, то Яків був намісником у Почаївській лаврі і пішов за Філаретом. Щоправда, проросійськи налаштована братія лаври за намісником не пішла і вигнала його з обителі.

10 жовтня 1997 року Михаїл був пострижений у чернецтво, а вже за три роки, 22 жовтня 2000-го, був одразу хіротонізований (висвячений) на єпископа Сумського і Охтирського.

Потім якийсь час був єпископом Чернігівським і Ніжинським, аж поки у травні 2004-го не був призначений єпископом Луцьким і Волинським, яким залишається досі.

У січні 2009 року стає архієпископом, а ще через три роки – митрополитом.

На Волині митрополит Михаїл дуже медійна фігура. Місцеві видання навіть включають його у ТОП-10 впливових людей регіону.

Михаїл відомий своїм відкритим патріотизмом, він сам відспівує добровольців та учасників АТО, а його проповіді рясніють дуже різкими антиросійськими висловлюваннями. Для прикладу наведемо одну із таких проповідей, яка розкаже про Михаїла дуже багато.

Митрополит Михаїл – дуже енергійний і навіть жорсткий, в позитивному значенні слова, церковний менеджер. Волинська єпархія під його керівництвом стала однією з найбільших та найпотужніших в КП. Владика може собі дозволити "підтримувати" кілька інших єпархій, де справи йдуть не так добре.

Як розповідають у навколоцерковних колах, розмови про те, що саме Михаїлу варто бути наступником Філарета, точаться уже дуже давно. Але зараз почали набувати цілком практичних обрисів.

Більше до митрополита Михаїла, ніж до митрополита Епіфанія, схиляється і частина перехідців з Московського патріархату. Однак патріарх Філарет швидше підтримує кандидатуру свого намісника, ніж дуже амбітного Михаїла.

Хоча жодних остаточних рішень щодо кандидатури майбутнього предстоятеля нової автокефальної Церкви у Київському патріархаті поки не ухвалено.

Такі рішення будуть мати вагу лише в тому разі, якщо КП зуміє узгодити своє бачення майбутньої церкви з УАПЦ, і головне – зі Вселенським патріархом. А відкритих питань залишається ще багато: від назви церкви до її статуту і титулу предстоятеля.

Владика Євстратій у понеділок ввечері запевнив, що КП активно готується до Собору і готовий дискутувати про усі свої пропозиції. Однак остаточний список цих пропозицій стане відомий лише після Собору УПЦ КП, який призначений на 13 грудня – за два дні до великого об’єднавчого Собору.

Роман Романюк, УП