Ковалі свого Щастя, або Як "Українська правда" на Луганщині Україну будувала
Чоловік у камуфляжі з автоматом заглядає у вікна маршрутки: підліток знімає навушники, пенсіонерка роздратовано відвертається. Військовий подає водію знак: їдьте. До Щастя залишається ще один блок-пост.
30 волонтерів з усієї України, втомлених від праці на будівництві, зустрічають мене, ніби близьку подругу. Вони розмовляють про війну і відповідальність та будують свою країну далеко на Сході.
Будують Україну Разом.
БУР – це волонтерський проект, який з літа 2014 року займається відновленням будинків сімей, постраждалих від війни. За 4 роки волонтери побували в більш ніж 50-ти містах та допомогли 170-ти сім’ям. Нині концепція БУРу розширилася, і тепер він допомагає також багатодітним сім’ям та переселенцям.
"Українська правда" разом із волонтерами БУРу вирушила на Луганщину ремонтувати будинок, зруйнований "Градом". У місце, де аналітики стають шпаклювальниками, дарують одне одному букети з курячих гомілок та полюють на юнацькі спогади своїх батьків.
У пошуках Щастя
Майже нічого в Щасті вже не видає подій 2014-го, коли місто опинилося в першій лінії протистояння між українськими захисниками та окупантами. Блакитно-жовті прапори, намальовані фарбою на будинках. Сліди від обстрілів, подекуди майже ідеально, а де і зовсім неакуратно замазані шпаклівкою. З білбордів серйозно дивиться президент у військовій формі.
Чотири роки тому, влітку, після недовготривалої окупації, українська армія зайняла місто. Проте регулярні обстріли тривали ще два роки. Гинули військові й місцеві мешканці.
Офіційно населення Щастя складає близько 14 тисяч осіб, насправді – більш ніж вдвічі менше. Місцева жителька Віта розповідає, що за останні декілька років повернулися десятки сімей.
– До войны в классе моего сына было больше 30 детей, в 2014-м – только 7, сейчас уже 25 одноклассников, – каже Віта.
Найперше, що кидається в очі в місті: воно пусте. Дорогою з точки А в точку Б можна зустріти кількох пенсіонерів і жінку з візочком. Простір наповнюється галасом і життям, лише коли з десяток учнів місцевої школи між уроками вилітають на спортмайданчик.
Від центру Щастя до центру окупованого Луганська – всього 15 кілометрів. Нечасто і переважно вночі в місті чутно постріли – лунають автоматні черги. Місцеві навіть по найкоротшому звуку розрізняють зброю і напрямок.
– Якщо йти хвилин 10 по цій дорозі вперед, дійдеш до лінії розмежування, – киває на одну з найбільших місцевих доріг організатор БУРу Іван.
Шаурма, млинці і волонтерство
Центр містечка традиційно малолюдний і охайний. За 10 метрів від міськради в триповерхівці живуть волонтери "Будуємо Україну разом".
Організатори табору в Щасті Макс і Іван познайомилися на минулорічному БУРі.
– Мамі сказав, що їду в Полтаву, – сміється Макс. – А сам поїхав в Авдіївку.
Після закінчення табору хлопці вирішили податися на БУРLAB – школу проектного менеджменту для активних волонтерів. У рамках школи вони вигадували проекти і виграли грант на один із них. Так Іван з Києва і Максим зі Львова привезли першу навчальну програму для молоді в Щастя.
Читайте також
Іван каже, що, займаючись табором та працюючи на Сході, він ніби "віддає борг".
– У 2014 році, коли був Іловайськ, я саме був у Західній Європі. Мене дуже впрягло, що, поки я тусуюся десь у Ватикані, наших людей складають пачками. Я повернувся в Київ, але відчував, що можу більше вплинути на ситуацію. Так знайшлася можливість поїхати на Схід із ГО "Новий Донбас". Відновлювали школи, працювали з дітьми. Це мене зачепило, так і продовжилося.
Тепер організували і свій табір. Вони називають його "БУР за франшизою". Програма розвитку ООН надала їм стовідсоткове фінансування.
Спроби домовитися з місцевою владою про житло для волонтерів провалилися.
– У ПТУ нам пропонували з волонтера десь 90 грн за ніч. У Львові і Харкові можна нормальні хостели за таку ціну знайти, а не стрьомнєйшего вигляду гуртожиток, де немає жодних умов, – розповідає Іван.
Після цього почалися пошуки самотужки. Хлопці знайшли в інтернеті чотирикімнатну квартиру, виставлену на продаж, і вирішили вмовити господаря поселити в неї 30 людей.
Згодом виявилося, що господар квартири В’ячеслав уже був знайомий з організаторами. Тому без проблем здав їм квартиру і домовився про гарячий душ у місцевому спорткомплексі. Іван розповідає, що В’ячеслав допоміг табору закрити більшість організаційних питань у місті.
– У цій квартирі жила моя мати, перший депутат Щастя, почесний громадянин міста. Людина, яка озеленила місто і свого часу зробила для нього дуже багато. Пішла вона по-геройськи. Коли в будинок потрапив снаряд, хоч квартиру і не зачепило, її серце зупинилося, – пригадує В’ячеслав.
Крім громадської діяльності, він керує спортивним центром у Щасті, а також готує єдину в місті шаурму та авторські млинці, якими за нагоди пригощає волонтерів.
Букет із курячих гомілок і презервативи
Квартира табору – це організований хаос. У двох найбільших кімнатах живуть по десять волонтерів. Вони сплять у спальниках на підлозі, вимощеній карематами.
Там само зберігають і все необхідне на тиждень: наплічники, спортивний одяг, теплі речі і засоби гігієни. Дехто привозить книжки та фотоапарати, хоча у волонтерів залишається мало часу на особисті справи.
У двох менших кімнатах живуть організатори та майстри, які керують процесом будівництва. Загалом – близько 30 людей, кішка і троє дорослих кошенят, за якими всі доглядають.
Щовечора організатори влаштовують для волонтерів культурну програму: проводять кіноперегляди, запрошують музичні гурти і гостей:
– У перший тиждень було двоє литовців: актор, письменник і дисидент Аркадіюс Вінокурас і екс-посол Литви Петрас Вайтекунас. Також приїжджав військовий фотограф Анатолій Степанов, – перераховує Іван.
Зайняти абсолютно всіх однією справою складно, тому організатори часом капітулюють:
– Так, ця кімната для розмов на суспільно важливі теми, а ця – Макс показує на двері через коридор, – для ігор і дурощів.
Волонтери також грають у "таємного друга": щодня треба вигадувати, що дарувати один одному. У пригоді стають місцеві магазини.
– Молоток, букет із курячих гомілок чи фруктів, презервативи, ляльки і дитячі іграшки, копійки. Ліниві підганяли солодощі та їжу, художниці – малюночки і креативні штучки, також дарували обійми, підсрачники і підзатильники, – так майстер Рома, який керує процесом будівництва, згадує незвичайні подарунки з минулих таборів.
Обов’язковий ритуал щовечора – рефлексія. Волонтери діляться враженнями за день, висловлюють зауваження і прохання.
– Хочу подякувати черговим за смачний борщ і млинці, – волонтери завжди відзначають чергових на кухні. Їхня робота стратегічно важлива.
Вибір страв скромний, але поживний: каші, трохи м’яса, суп чи борщ, свіжі овочі, хліб і десерти. Вживання алкоголю в таборі – це табу, за порушення якого слідує пожиттєве вигнання з БУРу.
Розділяй і будуй
На цей раз у табору декілька об’єктів, які ремонтують після обстрілів. Наймасштабніші – квартира в Щасті та будинок у селищі неподалік – Войтовому. У першій половині тижня волонтери також ремонтували дах будинку одного з місцевих жителів та фарбували дитячий майданчик.
У середньому по п’ять людей іде ремонтувати великий об’єкт і малювати мурал. Ще кілька волонтерів беруться за менші об’єкти.
Шестеро організаторів вирішують поточні питання: щоб усім вистачало їжі, будматеріалів, і всі були при роботі. Форсмажори – буденне явище, тому стресостійкість – базова навичка організаторів.
Волонтери, майстри й організатори – люди різного віку, професій та вподобань. Однак конфлікти – це радше рідкість.
– Це журналістка? – чути з кухні, щойно я переступаю поріг квартири. – Йди-но сюди, я тебе обійму! – виходить до мене світловолоса дівчина, яку всі називають Краплинкою.
БУРівці мають чіткий розпорядок дня, однак змусити волонтерів лягти спати неможливо – тут вони самі вирішують, скільки треба відпочивати. Все одно вранці, коли всі починають збиратися, у кімнатах стоїть гвалт, і заснути складно.
Завжди є невелика група людей, яка половину ночі проводить за розмовами. Вони залишаються на кухні, щоб нікому не заважати. Ті, хто малює мурали – майструють трафарети на завтра, інші – обмінюються думками, переживаннями, розповідають про себе.
Для Дзвінки зі Львова цей табір уже шостий:
– На нього приїхала одразу з БУРу в Євсузі, Луганська область, а після Щастя поїду в табір в Олександрію. Загалом, вийшли такі собі волонтерські гастролі на місяць.
Дівчина з коротким каштановим волоссям запевняє, що фізично не втомилася, але рухаючись у такому темпі є ризик втомитися морально.
– Постійно перебуваєш з купою людей і поняття "особистий простір" зникає взагалі. Але, як не дивно, за допомогою тих-таки людей, якихось вечірніх розмов на кухні чи просто обіймів той ресурс швидко поновлюється, – каже Дзвінка.
Для когось Щастя стало точкою перетину минулого і майбутнього. Так сталося з Христиною із Закарпаття.
Її тато навчався в Щасті у 80-х роках. Дівчина з дитинства чула історії про найкращі роки татового життя тут.
– Коли батько дізнався, що я їду сюди, попросив знайти його вчителя. Пояснив, де він живе. Ми з БУРівцями розшукували його по всьому місту, і з другої спроби це вдалося. Я спочатку боялася нашої зустрічі: хтозна, як він тепер ставиться до людей із Закарпаття, не факт, що пам’ятає і взагалі живий.
Але вчитель досі в Щасті й одразу пригадав батька волонтерки. Виявилося, що він для чоловіка був одним із найкращих учнів.
– Коли тато навчався, вчитель власноруч будував свій будинок, і тато запропонував йому допомогти. Тепер вони вирішують, хто до кого приїде в гості, – посміхається Христина.
Об’єкт "Віта"
Приблизно о 7-й ранку БУР прокидається. Хто готовий пожертвувати останніми хвилинами сну, біжить на руханку у двір. Вересневе повітря в Щасті прохолодне і чисте, а ранки світлі. Після руханки спати вже не хочеться.
Малесенька кухня не вміщує всіх охочих поснідати, тому волонтери снідають поспіхом, хто де. Вже після 9-ї ранку квартира стає майже порожньою – всі роз’їжджаються по об’єктах.
З пошуком будинків і сімей, де працюватимуть волонтери, допомагає соцслужба міста та активісти. Украй розбитих будинків стає все менше, тож знайти їх неважко. Під час пошуку звертають увагу на активність сім’ї та її погляди: як пояснили волонтери, ремонтувати помешкання українофобів БУРівці не будуть.
Від будинку волонтерів до першого об’єкту "Віта" – 5 хвилин через двори. На об’єкті стає зрозуміло, що Віта – це ім’я хазяйки квартири, яку відбудовують БУРівці. Вона зізнається: не любить згадувати події трирічної давнини.
"Град" прилетів під вікна квартири в лютому 2015-го. Сім’ї Віти не було вдома, вони саме поїхали до батьків в інше селище за декілька днів до цього.
– В квартире сверху прорвало трубы отопления. Месяц нас заливала горячая вода. Что не добило, то залило, – з сумом пригадує Віта.
Волонтерів вона сама годує домашнім обідом. На десерт – печиво і чай. БУРівці з досвідом розповідають, що в різні часи волонтери і власники об’єктів не завжди могли подружитися. Діяв той самий стереотип, мовляв, уся Україна ділиться на "сепаратистів" та "бандерівців". Такі оцінки, на жаль, чути і зараз.
Однак це не історія про Віту та її сім’ю. У їхніх діях відчутна справжня вдячність.
– То, что ребята сделали, – это большой труд. Понимаю, там еще много осталось. Морально я не была готова к ремонту. Они приехали в первый раз в апреле, посмотрели, а в августе уже подтвердили. Я была счастлива до слез.
Я відкладаю фотоапарат, вдягаю будівельні рукавиці. Поки майстер Рома пояснює алгоритм дій, волонтерка Оля перфоратором змішує розчин для шпаклювання. У повсякденному житті вона – координаторка проектів у Запоріжжі.
Рома із Заліщиків, за освітою інженер. Між роботою розповідає, що в таборі щасливий. Він вважає, що БУР потрібен перш за все самим волонтерам, особливо молоді, чия свідомість лише формується.
– Кожна історія людини, до якої ми приїжджаємо, унікальна. Це те, заради чого ти хочеш зранку прокидатися і до вечора працювати. Це така наглядність – не новини по телевізору, не чутки, а те, що ти бачиш і переживаєш. Тобі дякують. Зусилля, які вкладаєш, – це набагато менше, ніж хотілося б, але водночас набагато більше, ніж роблять інші.
За допомогою розчину і шпателя ми з Олею починаємо вирівнювати стелю. Відверто кажучи, добре виходить не одразу. В іншій кімнаті БУРівці саме свердлять, стукають, розпилюють і мурують. До кінця тижня потрібно встигнути максимум: зашити гіпсокартоном стіни, зашпаклювати, звести з нуля ще одну стіну між кімнатами.
Хоч табір і має певний графік, але всі об’єкти волонтери разом із майстрами намагаються довести до кінця. Коли треба, затримуються на декілька годин довше. Особливо в останні дні перед закінченням табору.
– Отдохните, – Віта з посмішкою проводжає волонтерів. – Завтра продолжим.
Довше, ніж на будівництві, триває день у тих, хто малює мурали. Вони самостійно узгоджують цитати і готують трафарети. Цю традицію привезли в Щастя з попередніх таборів. Так волонтери маркують місця, де побували, та додають фарб у непривітні місцеві пейзажі.
"Місто щасливих людей" дорогою до міського ринку
Майбутнє Щастя
Місцеві не люблять говорити про політику. Для них ближчі звичайні побутові теми: міські новини, підготовка до зими, робота. Можливо, тому що вони давно не можуть демократично впливати на долю країни та свого міста.
Справа в тому, що владою в Щасті досі є депутати, обрані у 2010 році. За словами місцевих, лише кілька з них небайдужі до справ міста, інші – непомітні, наче тіні.
З початком війни Щастя від Луганська передали до Новоайдарівського району. Після об'єднання територіальних громад до Щастинської ОТГ увійшли населені пункти, що також належать до Станично-Луганського району. Місто тепер на межі двох районів, що за законом унеможливлює проведення будь-яких виборів. Причому в схожій ситуації опинилися й інші українські міста.
Інша причина, через яку окремі населені пункти позбавлені можливості волевиявлення, – це наближеність до фронту. Влада просто не може дотриматися стандартів проведення виборів і гарантувати безпеку.
У результаті виборами в Щасті вже майже не цікавляться:
– Город маленький, жители и так знают, кто будет баллотироваться, и кто где украл. Но когда они все-таки будут проходить, многие не пойдут. Потому что к власти нет доверия. Все из-за старого доброго классового неравенства: когда в понимании граждан есть только власть – миллионеры и боги, и простой люд, – жаліється одна з організаторок табору, місцева мешканка Женя.
Їдучи з міста, волонтери залишають за собою відремонтовані будинки, малюнки на стінах, вдячні сім’ї і власні плани на майбутнє. А от майбутнє міста і його жителів залишається невизначеним – адже Щастю для щастя потрібна хазяйновита влада.
Тим часом традиційні БУРи відновляться весною, щойно стане тепло. На Схід знову вирушать волонтери – малювати нові мурали і ремонтувати старі будинки. Вони не чекають на владу, а вже сьогодні будують Україну разом.
– Любимый город может спать спокойно, – усміхається один із майстрів, а в минулому – доброволець Вадим, проводжаючи місто очима з вікна маршрутки.
І я хочу вірити йому.
Катерина Есманова, для УП
