Архієпископ Євстратій: Нинішня УПЦ така ж українська, як і "Український вибір" Медведчука
З архієпископом Євстратієм (Зорею) ми зустрілися пізно ввечері. Розмова відбулася на непримітній лаві під стіною храму Феодосія Печерського – головного собору однойменного монастиря Київського патріархату, який розташувався акурат навпроти Києво-Печерської лаври.
Архієпископ Євстратій перепрошує за таку пізню аудієнцію, але пояснює, що це вже одинадцяте інтерв'ю за день. Тож не дивно, що на початку розмови він виглядає втомленим.
Але чим далі, то більше його відповіді, попри позірну простоту і риторичність, наповнювалися внутрішньою логікою і впевненістю.
Коли українським православним варто чекати проголошення автокефальної церкви, чому слід зняти анафему з патріарха Філарета та як можна буде перейти з Московського патріархату в помісну українську церкву – читайте в інтерв'ю речника Київської патріархії "Українській правді".
Про томос і реабілітацію Філарета
У квітні звернулися до Вселенського патріарха ієрархи Київського патріархату, Автокефальної церкви і деякі з ієрархів Московського патріархату.
Читайте такожЦі ієрархи є тією церковною основою Єдиної помісної церкви, якій від Вселенського патріарха має бути надано томос про автокефалію.
Потім Вселенський патріарх сформував делегацію зі своїх представників, які повідомили усім помісним православним церквам про рішення надати українській церкві автокефалію.
Спеціальна делегація Вселенського патріарха сповіщала помісні православні церкви про намір, який є у Вселенського патріарха.
Після того, як вони сповістили всі помісні церкви, відбувся звіт перед синодом, потім ще був синакс, зібрання всіх архієреїв, і перед ним також відбувалося роз'яснення тієї роботи, яка проведена.
7 вересня було оголошено про рішення Вселенського патріархату направити в Україну двох екзархів. Написано "в рамках підготовки до надання автокефалії православній церкві в Україні".
Після того, як підготовка буде проведена, будемо бачити, яке завдання поставив Вселенський патріарх своїм екзархам, має відбутися їхній звіт перед Синодом.
Найближче засідання Синоду (Константинопольського паріархату – УП) очікується 9-11 жовтня. Очевидно, що до цього засідання буде певний звіт про вже проведену екзархами в Україні роботу. Якщо синод буде готовий, то в жовтні він би мав прийняти рішення.
Яке рішення ми від нього очікуємо? Ми очікуємо від нього два рішення.
Це канонічна реабілітація патріарха Філарета і рішення про надання томосу.
Чому ми говоримо про канонічну реабілітацію патріарха Філарета чи про визнання недійсними російських церковних заборон, які були на нього накладені?
Тому що це не є його особисте питання. Воно стосується ієрархів, які беруть участь у процесі. Тому що ієрархи Київського патріархату і багато архієреїв Автокефальної церкви або були рукопокладені самим Філаретом, або через нього.
Тому якщо визнавати дійсними заборони щодо Філарета, тоді незрозуміло, хто буде творити Єдину помісну православну церкву. Тільки архієреї Московського патріархату? Очевидно, що це неможливо.
Тому, до речі, на синаксі, крім тем, які стосувалися автокефалії української церкви, також була доповідь і обговорення про право Вселенського патріарха приймати апеляції на рішення, прийняті в інших помісних церквах.
Вперше апеляцію патріарх Філарет подав ще в 1992 році, потім вона доповнювалася відповідно до обставин. Зараз вона є в Константинополі, і її розгляд можливий у будь-який момент.
Якщо ці два рішення будуть ухвалені, то це дасть можливість зібрати об'єднавчий собор. Бо без рішення по томосу буде складно говорити про те, щоб на собор прийшли архієреї з Московського патріархату.
Якщо рішення немає, що їх може переконати в тому, що вони не будуть піддані різного роду покаранням чи обструкції з боку Московського патріархату? Для них це є гарантія того, що справа вирішена остаточно.
Коли буде оголошено про надання томосу, тоді в Києві має бути скликаний об'єднавчий собор. На ньому повинне бути представництво від Вселенського патріарха, щоб було засвідчено відповідність усім процедурам.
Перед цим собором стоятимуть, по суті, два завдання. Завдання перше – об'єднатися в єдину церкву. Завдання друге – обрати предстоятеля.
Ми як архієреї Київського патріархату будемо висувати і підтримувати кандидатуру патріарха Філарета. Тому що іншої такої кандидатури, яку б можна було порівняти з ним за досвідом та якостями як духовного лідера, керівника, ми не бачимо.
Більше того, в усіх розмовах, які ведуться між церквами про предстоятеля, нікого іншого не пропонували. Ніякої іншої кандидатури ніхто не висував. Ми вважаємо, що патріарх Філарет має бути обраний.
Після виборів, коли вже буде обраний предстоятель єдиної церкви, він від її імені повинен отримати томос.
Чи це буде одразу на соборі, чи це буде якось згодом – це вже технічні деталі. У будь-якому разі ми зі свого боку налаштовані зробити все для того, щоб усі ці речі завершилися до кінця цього року. Чим швидше, тим, очевидно, краще.
Про перехід у єдину церкву
Кожен єпархіальний архієрей, який підписав звернення до Вселенського патріарха, представляє свої єпархії.
Тому очевидно, що вони, у тому числі єпископи Московського патріархату, будуть входити в єдину церкву зі своїми єпархіями.
Але якщо парафії, які зараз належать до їхніх єпархій, не бажатимуть входити в єдину церкву, то це їхнє право.
Хоча я думаю, що таких, якщо будуть, то одиниці. У самому зверненні до Константинополя йдеться про те, що "архієреї, представляючи кліриків і мирян своїх...".
За українським законодавством, кожна релігійна організація має право підпорядковуватися будь-якому чинному в Україні чи за кордоном релігійному центру і змінювати своє підпорядкування. Взагалі право на свободу совісті і віросповідання включає в себе три головних аспекти: право мати релігію, право сповідувати її і право змінювати релігію чи переконання.
Тому право підпорядковуватися котромусь релігійному центру і змінювати таке підпорядкування – це якраз частина права на свободу совісті і віросповідання.
Однак, зафіксувавши таке право в законі, держава не зафіксувала механізму, як це здійснювати.
Власне, саме з цієї причини досі трапляються конфлікти, коли громада розділяється, і одна частина хоче вийти з підпорядкування, скажімо, Московському патріархату, а інша не хоче.
Впорядкувати цю ситуацію, як на мене, можна трьома шляхами.
Перший шлях – коли церкви, українська і російська, домовилися про взаємоприйнятний механізм. Але поки що Московський патріархат категорично не хоче йти ні на який діалог.
Другий шлях – якби в статутах релігійних громад була прописана відповідна процедура. Але статути всіх релігійних громад затверджуються відповідним єпархіальним єпископом. І ніхто не бажає вносити в ці статути процедуру, як вийти. Ситуація подібна до тієї, як у радянській Конституції було записано, що республіки мають право на самовизначення, але не було механізму, як вони можуть це зробити.
Тому єдиний – третій – варіант, щоб держава змінами в закон прописала механізм, який дозволить реалізувати ті положення, які вже закладені в законодавство.
Власне, кілька років тягнеться історія у Верховній Раді з так званим "законопроектом Єленського". Очевидно, що він не ідеальний.
Ми теж маємо до нього пропозиції. Наприклад, щоб майнові питання врегульовувалися рішенням мінімум двох третіх релігійної громади. Якщо, скажімо, 2/3 громади вирішують вийти з одного підпорядкування і увійти в друге, то вони мають право на майно.
А якщо їх менше двох третіх, але більше половини, то тоді питання має вирішуватися шляхом почергового богослужіння. Як у храмі Воскресіння Христового в Єрусалимі, де служать по черзі і православні, і католики, і вірмени, і копти.
Зрозуміло, що це складний шлях. Але краще такий шлях, ніж ніякий.
Про лаври
Часто кажуть, що буде з храмами Московського патріархату в Україні? Але це питання неправильне у своїй суті.
В Україні немає жодного храму Московського патріархату. Жодного квадратного міліметра власності Московського патріархату чи Української православної церкви, як вони себе називають, немає. І Київського патріархату немає. І католицької церкви.
З однієї простої причини – українське законодавство визнає таке право лише за релігійними громадами, парафіями, монастирями, братствами, місіями, керівними церквами. Але не за церквою в цілому.
Церква в цілому не має статусу юридичної особи.
Тому всі майнові права належать громадам або державі.
Всі майнові права на церкви можна класифікувати за трьома категоріями: право власності, право користування і право оренди. Лаври не є винятком.
Усі лаври є державною власністю.
Вони були до певного часу власністю відповідно міста Києва (Києво-Печерська – УП) і Тернопільської області (Почаївська – УП). Але десь на початку 2000-х років було ухвалено рішення про передачу їх з власності місцевих громад до державної власності як відповідні заповідники. Тепер права на них передані до Міністерства культури.
Тому коли йдеться про власність, то в усіх лаврах власником є держава, а відповідні монастирі Московського патріархату є користувачами цього майна.
Були намагання в часи Януковича приватизувати це майно. Можна згадати, як тоді народний депутат Деркач пропонував навіть прийняти окремий закон, який би дозволив передати майнові комплекси лавр у власність монастирів Московського патріархату. Але цей закон не був навіть розглянутий.
Про майбутнє Московського патріархату
На цей момент, на жаль, із МП у нас є тільки публічна комунікація, ми обмінюємося заявами в ЗМІ.
Поки був живий митрополит Володимир, особливо в останні роки його діяльності, була налагоджена робота, яка поступово вела до зниження напруги між церквами. Але з приходом митрополита Онуфрія всі ці напрацювання були поховані.
У 2014 році робилися спроби створити певні комісії для переговорів та порозуміння, але вони так і не зустрілися, ніякого конструктиву з боку МП не було. Вони лише заявляли, що, мовляв, припиніть захоплювати наші храми.
Але, вибачте. Громади – це що, кріпаки, за яких вирішують їхні господарі? Навіть якщо Московський патріархат дивиться на громади як на кріпаків, то за українським законом це не так. Громада може вирішити, з ким їй бути, і МП мусить це рішення поважати. А коли громада вирішує приєднатися до Київського патріархату, то які в нас підстави їй відмовити?
Якби ми самі ініціювали такий процес (перехід церков із МП в КП – УП), то можу запевнити, що ще у 2014-2015 роках йшлося б не про 10-20-30 храмів, а про тисячі.
Якби ми поставили собі за мету розширитися за рахунок храмів Московського патріархату, то йшлося б про кілька тисяч. Але наша мета – об'єднати церкву, а не приєднати чиїсь храми. А це можливо тільки шляхом діалогу. Це довгий шлях, але ми ним ідемо.
І коли буде томос, коли буде єдина церква, ми продовжимо роз'яснювати віруючим і духовенству, які зараз підпорядковані Московському патріархату, чому їм варто прийняти рішення про перехід у єдину церкву.
Бо якщо когось примусити в питаннях віри, то хай спочатку це і може бути ефективним, але рано чи пізно це обертається величезними проблемами. А коли йдеться про усвідомлений і добровільний вибір, то тоді єднання церкви буде тверде. І всі московські намагання збурити цей процес будуть марними.
Ми прогнозуємо, що впродовж ближчих місяців, можливо, років переважна більшість тих, хто зараз є у складі Московського патріархату, будуть у новій єдиній церкві.
Але структура МП у якійсь формі буде існувати в Україні. У Константинополі в таких випадках люблять казати, що це "канонічна аномалія". Бо на території однієї канонічної церкви не може існувати структура іншої помісної православної церкви. Але ми готові і до цього, саме для уникнення конфліктів і протистоянь.
Як Російська церква захоче оформити свою структуру – це її справа.
Але наша позиція, що вона має носити правдиву назву – Російська православна церква. Не треба вводити в оману вірян, які думають, що вони ходять до української церкви, бо так написано на вивісці.
Насправді вони ходять у Російську церкву, бо нинішня Українська православна церква така ж українська, як і "Український вибір" Медведчука.
Всі останні роки рішення ходити до Київського патріархату було схоже на рішення просто ходити до церкви в часи СРСР. Коли скрізь був агресивний атеїзм, то похід у церкву був свідомим вибором і позицією. Так само і похід до церкви Київського патріархату завжди був свідомим вибором, а не просто інерцією.
Якщо ти ходив до церкви, то теж було це відчуття "білої ворони", що всі отакі, а ти – інакший.
Про майбутнє нової церкви
Я особисто відчуваю лише велику відповідальність. І усвідомлення того, що це не завершення шляху і не розв'язання всіх проблем – це лише етап.
Я недаремно згадував радянські часи. Тоді головним було звільнитися від придушення войовничого державного атеїзму. Але Радянський Союз розпався несподівано і швидко. І постали абсолютно нові виклики. Так і зараз – настає етап нових викликів і великої праці.
Це можна порівняти з відновленням Незалежності в 1991 році. Це був важливий етап? Так. Що відчували ті українські патріоти, демократи, дисиденти, які боролися за цю Незалежність? Очевидно, що вони раділи.
Але досвід нам показує, що це був лише перехід до нового, можливо, ще важчого, етапу праці. Бо одна справа проголосити незалежну Україну, а інша – збудувати її. Особливо, коли поруч є такі сильні противники нашої незалежності. Буде велика і важка праця, до якої треба готуватись уже зараз. І тому впадати в ейфорію не треба.
Я добре пам'ятаю, з чого починався Київський патріархат у 1992 році, у яких умовах наша церква перебувала, зростала, як ми жили за всіх президентів.
Тому зараз дуже важливо зрозуміти всім нам, що до цього ми були в різних юрисдикціях, але тепер ми всі – єдина церква. Це як з державою – Україна в нас одна, і ми всі працюємо на її благо.
Враховуючи всю попередню історію, буде дуже непросто. Але церква наша зіткнулась із гібридною війною ще в 1992 році. Те, на що Україна наткнулася лише у 2014-2015 роках, ми пережили ще в 90-х. У нас були і свої "республіки", і окупації, і багато чого іншого.
Тому ми розуміємо, про що йдеться. Але, на відміну від держави, яка собі не може такого дозволити, ми можемо покладатися на волю Божу. Держава може уповати на "мудрість народу", а нам легше в цьому плані. У нас є один незмінний, вічний і всемогутній керівник.
Розмовляв Роман Романюк, УП
