Історія перша. Пекельна канцелярія

Марина, 25 років

Три роки працювала спеціалістом канцелярії київського Апеляційного суду.

"Перші місяці я щодня плакала"

Я закінчила юридичний факультет і мріяла влаштуватися нотаріусом. Півроку ходила на співбесіди, але мене не брали – не було досвіду.

Подумала, "скільки ж можна?", подалася на конкурс до київського Апеляційного суду і потрапила в резерв. Через певний час мені передзвонили і запросили на співбесіду. Я йшла в архів, але взяли в канцелярію. Мені було не принципово – потрібна була практика.

Робота виявилася надважкою і фізично, і морально. Усі вважають, що ти – просто технічна сила і не здатна мислити. Лише перебираєш папірці, а мозку тобі не треба. Це може робити будь-хто. І тобі постійно про це нагадують.

Перші місяці я щодня плакала – не хотіла йти на роботу. Так, там не потрібен суперінтелект. Але об’єми документів величезні. І це важлива інформація, яка передається нагору – не дай Боже щось сплутати.

Кожен районний суд міг привезти 100 справ за день. Ти усе це приймаєш і перевіряєш. Я займалася кримінальними справами. Їх через мене за день проходило 30-40. Перевіряла кожну на наявність додатків і оформлення.

Якщо чогось немає – не приймаєш, а якщо щось пропустив – відгрібаєш за це так, як і не снилося. І потім пишеш доповідні, пояснення, з’ясовуєш, хто загубив документ.

Вранці тобі приносять тону справ. Одна справа може містити 40-50 томів. Ти їх таскаєш в іншу канцелярію. Ввечері частину справ, які треба відправити на суди, повертають. І ти знову їх таскаєш.

Як кур’єр я їздила у вищі інстанції, завозила справи на експертизи. Так, мене возили на службовій машині, але водій відмовлявся допомагати.

"Справа проходить десять кіл пекла"

Приходить документ у суд, його приймають в одну канцелярію, потім передають у другу, вона переписує на третю, та на якогось виконавця… Справа проходить десять кіл пекла, поки документ потрапить до судді. Логіки там немає.

Інколи люди приходять зі скандалом, бо не розуміють, чому усе так довго. А все дуже просто: бо справу приносять-записують-приносять-записують. Причому роблять це і в паперовий журнал, і в електронний. Поки ти заповниш стопку з усіма документами і підеш рознесеш – це треш.

Коли потрапила в суд, думала, чогось не розумію. Що усе повинно бути так ускладнено. Що по-іншому не може бути. Коли попрацювала – так і не зрозуміла.

Щомісяця нас просили вносити пропозиції для покращення електронної системи. І ми їх вносили. Вона була зручна. Усі дані – де і скільки часу був документ – відображалися. Але далі щороку здавалися архіви: ми сиділи і знову перераховували кожен листок у кожній справі, підшивали їх. Це було жахливо. Наче минуле століття.

Тому на роботі я принципово не затримувалася. Приходила на 9 і максимум о 19 йшла. По-перше, мені платили 1500-2000 гривень. По-друге, я дико втомлювалася і фізично, тягаючи документи, і морально, щодня вислуховуючи, що нічого не роблю…

"Беруть людину, а у неї прізвище, як у судді"

Коли я прийшла в суд, не думала, що колеги можуть одразу ставитися до тебе погано. Навіть якщо зовсім тебе не знають. Але це так. І це було дико.

Пам’ятаю, почувалася погано, дуже паморочилося в голові і я йшла коридором повільно. А ззаду колеги кричали мені "йди швидше". Я пришвидшувалася, хоча ледь не падала.

Перший час я мовчала і ковтала образливі слова. А потім у мене прорізався голос і почала відмовляти, з мене злізли. А дівчину, яку взяли після мене у першу канцелярію, відверто гнобили. Вона була дуже м’яка і ледь це витримувала.

У суді взагалі не цінять хороших працівників. Для мене це було не зрозуміло і аж страшно. Ти розумний, гарно справляєшся, але ніхто не буде за тебе триматися. Усі знають: якщо підеш – швидко знайдеться заміна. А потім витрачають безліч сил, щоб вчити новеньких...

У суді катастрофічно багато роботи і дуже мало рук. За час моєї роботи жодного разу штат не був повним. Постійно були вільні вакансії і плинність кадрів. Пам’ятаю, коли я звільнилася, одна дівчина взяла лікарняний, ще одна – відпустку. Відділ стояв, засідання зривалися.

За півроку я почала проситися на інше місце. Начальник мене хвалив, казав, "звичайно, ти добре працюєш, я переведу". А потім на чергову посаду призначали когось з вулиці і вчили з нуля. Або переводили з іншого відділу. Так було безліч разів.

Чому? Я чесно не знаю. Були випадки, що беруть людину, а у неї прізвище, як у судді. Родичі вони чи ні – я не питала.

Паралельно зі мною працювала інша дівчина, яку я навчала. У нас були гарні стосунки. Якось начальник таки погодився підвищити мене. Потім одразу викликав її і спитав "хочеш, щоб ми тебе перевели?" Вона, звичайно, погодилася. Тоді він сказав їй: "або я переведу тебе зараз на місце Марини, або зачекай трішки і я тебе переведу вище".

Врешті, начальник таки перевів мене в іншу канцелярію, рівнем вище, але за місяць підвищив її – на ще вищу посаду. У результаті вона отримувала більшу зарплату, хоча і всього на 1000 грн. А я її вчила, допомагала, бо вона не встигала.

Таких випадків було багато.

Наприклад, на новій посаді в мене була прекрасна начальниця – дуже розумна і відповідальна жінка. Їй впиляли догану і попросили піти. Я не знаю, що насправді сталося – від мене вона це приховала. Але на її місце взяли абсолютно некомпетентну людину, яка навіть не знала, що робить наш відділ.

"Я плачу податки! Чому тут таке обслуговування?"

На новій посаді в мене був комфортний колектив і функції подобалися. Працювала я вже з 9 до 6, затримуватися сенсу не було, навіть якщо гора роботи – усі вимикали телефони і ти просто не міг з кимось зв’язатися.

Це була вже більше комунікаційна і організаційна робота: викликала прокурора чи людей на засідання, забирала справи в суді першої інстанції. Я відчувала свою користь до останнього дня.

Але так і не зрозуміла одну річ. Між працівниками і людьми, які приходили до суду, була взаємна неповага.

Між собою працівники називали їх "людішкі". Повторювали, що "людішки" їх "задовбали".

А люди приходять і кричать "я плачу податки, чому тут таке обслуговування". Тоді я собі згадую, що отримую 2 тисячі гривень... Якось поганенько ви їх платите (сміється – УП).

У суді багато працівників, які кричать на розгублених людей, не допомагають. Думають, якщо знають вони – знають усі.

Зрозуміло, що тоді і ставлення до працівників суду в суспільстві буде відповідним. У результаті, ти завжди приходиш до суду з відповідним настроєм – вже знаєш, що тобі там не допоможуть.

Були випадки, коли судове засідання призначали на завтра. Ти розумієш, що за один день не прийде справа і ти точно не організуєш доставку підозрюваного. Засідання в таких випадках не відбувається.

Спочатку я робила як треба: одразу повідомляла людей. Адвокати приходили на засідання, яке відкладалося, і кричали: "Ти знала, що так буде. Навіщо звала? Хто так робить?"

Потім перестала викликати, якщо знала, що засідання не буде. Тоді телефонував адвокат і кричав, що мені заплатила інша сторона. Мовляв, "ти навмисно це зробила, я подаватиму до суду".

Як би я не зробила – завжди була крайньою. Це виснажувало.

"За місяць мені нарахували 200 гривень"

Я б працювала там і далі, навіть за ту ж зарплату в 2000-2500 гривень – робота справді подобалася. Але мене дістала несправедливість. Моя мета була стати помічником судді. І наче судді вільні є, і посади, ти просишся, але тебе не беруть.

Пам’ятаю, було дуже образливо, коли на свята на зразок "День працівників суду" частині колективу за пропозицією начальства давали грамоти. Їх завжди отримували одні і ті самі люди. Наче дрібниця, але це був чисто психологічний момент. Як на мене, усім, хто працює в українських судах, треба ті грамоти давати (сміється – УП).

Фінальною крапкою стало те, що чотири місяці я отримувала дуже низьку зарплату. Якось я пішла на лікарняний, хворіла десь два тижні. Так от за місяць мені нарахували 200 гривень. А в кабінеті сидять колеги і ти чуєш, що їм нарахували значно більше. Там дуже дивна система виплат.

За останній тиждень роботи мені доплатили всього 60 гривень. А подруга, яка звільнилася за тиждень до цього, нічого не отримала і ще 15 гривень заплатила суду через дивний перерахунок.

Зараз я спілкуюся зі старими колегами – судді ті самі, апарат той самий, ставлення теж. Змінилася хіба що зарплата – навіть в канцелярії вони отримують десь 10 000 гривень.

На той момент я б залишилася з такою зарплатою. А тепер повертатися не готова.

Деколи я шкодую. Можливо, мені треба було перетерпіти. Потім згадую усю несправедливість і бажання відпадає. Зараз саме шукаю роботу, але в суд мені вже не хочеться.