Кримська лінія вогню

Саме в цей день 4 року тому в Криму пройшов один із найчисельніших мітингів на підтримку цілісності України. Мітинг кримських татар під парламентом АРК 26 лютого 2014 року став останнім масштабним заходом, під час якого на центральній площі Сімферополя вільно майоріли українські та кримськотатарські прапори.

Вже наступного дня російські спецназівці у військовій формі без розпізнавальних знаків захопили будівлі парламенту і Ради міністрів Криму і вивісили над ними російські прапори. Саме тоді, по суті, розпочалася активна фаза анексії Криму, яка змусила тисячі людей виїхати зі своїх домівок.

Ті, хто виїхав з півострова, не збиралися стояти осторонь від подій в державі. І коли через кілька місяців розпочалась російська збройна агресія на Донбасі, багато кримчан пішли захищати Батьківщину зі зброєю в руках.

У День кримського спротиву російській окупації "Українська правда" разом з Кримським Домом вирішили в спільному проекті показати 10 портретів кримських воїнів АТО і розповісти їх життєві історії.

Хто вони?

Чим керувалися коли йшли на лінію фронту?

Як склалися їх долі До і Після?

За чим сумують, про що мріють і де беруть сили йти далі?

Як вони бачать своє майбутнє і майбутнє Криму?

Ці герої — один з найкращих прикладів відображення боротьби

за свободу і волю, як і тисячі інших мешканців Криму, які

знаходились чи знаходяться у зоні АТО, захищаючи нашу

Батьківщину.

 Автор світлин — фотограф Кріс Кулаковська.

 Андрій, 27 років, "Кіборг", молодший сержант

Я народився в Криму – село Путилівка, Бахчисарайський район.

Коли мені було два роки, батьки розлучилися, і ми з мамою переїхали в Херсонську область, де я залишався до старших класів.

У Криму жив мій батько.

Мене тягнуло назад, і я повернувся додому. Вступив до Бахчисарайського будівельного технікуму, після одружився, у мене народився син.

Коли сталася анексія – переїхав у Каховку, влаштувався там за фахом газівником.

Потрапив під третю хвилю мобілізації, і 7 серпня 2014 року надійшла повістка. Я її дуже чекав.

Мене відразу відправили в Донецький аеропорт на півтора місяці.

Далі – до Маріуполя.

Рік мобілізації закінчився, і я пішов на дембель. 16 січня, до речі, святкували День кіборга.

Після поверненню додому в мене не було депресій або якихось сутичок, усе було нормально.

Але мій світогляд дуже змінився. Тому через півроку поїхав назад на службу. На початку лютого буде два роки, як я підписав контракт.

Уже сьогодні я поділяю своїх друзів на цивільних і військових. Не хочу сказати, що в мирному житті всі погані, але мені є з чим порівняти. Зі своїми бойовими "побратимами" я потрапляв у всілякі небезпечні ситуації, і коли потрібна допомога – ти дійсно знаєш, що вона є.

Крим для мене – святе. Мій дім. Коли згадую Крим, то відразу картинка нашого села біля Ай-Петрі, канатна дорога, долина, студентські роки. Життя так швидко минає…

Мені 27 років, але всі говорять, що виглядаю старшим. Напевно, постарів.

Звичайно, після деокупації Криму я повернуся додому.

––––––––––––––––––––––––

Максим, 25 років, позивний "Історик", громадський діяч, журналіст, активіст,

Я народився в селі Малорі́ченське, Крим. Прожив там усе своє життя. Був активістом місцевого Майдану. Олександр Кольченко – мій близький друг, Олега Сєнцова знав менше.

Після окупації я розумів, що рано чи пізно російській владі треба буде створити показову справу з арештом активістів, тому ми домовилися з Сашком про переїзд до Львова. Я виїхав 12 березня 2014 року, Сашко затримався, і в травні його арештували.

Я завжди цікавився гуманітарними науками. Вважаю, якщо ти знаєш історію, то можеш впливати на події таким чином, щоб не повторювати старих помилок і будувати нове суспільство на більш гуманних засадах, ніж раніше.

За освітою я – історик, закінчив історичний факультет Таврійського університету в Сімферополі, у коледжі якого потім викладав рік.

Також працював журналістом у виданні "Аргументи тижня – Крим" до подій так званої "російської весни".

Пішов на війну добровольцем, тому що образився за Крим. Мені хотілося, щоб ця гангрена, яка охопила території України з подачі Росії, не розповсюджувалася далі. Рік і місяць я провів у Луганській і Донецькій областях у складі "Айдару".

Після того, як активна фаза закінчилася, і ми перейшли в режим охорони кордону, я зрозумів: час повертатися.

Коли повернуся, не мав серйозних психологічних конфліктів ні там, ні тут. Певний час дуже хотілося поїхати назад, бо військове життя чесне і без лицемірства, з великим почуттям гумору.

Ти прикриваєш чужу спину, хтось – твою. Ти не думаєш про побутові речі, працевлаштування, кар’єру. Ти маєш що їсти, можеш себе захистити, і тебе оточують друзі.

Громадський активізм – це не є професія, це покликання. Сьогодні я заробляю гроші текстами про Крим та про політичні процеси. Також редагую місцеве ЗМІ "Прометей". Планую і далі писати, хочу повернутися в академічну сферу.

Я думав іти в аспірантуру перед окупацією, але через політичні процеси відклав цей задум. Думаю, що на базі місцевих львівських університетів я в перспективі довчуся і, можливо, знову буду викладати.

Крим – це моя батьківщина. Мені здається, що метафізичне майбутнє України – це Крим. Сподіваюся рано чи пізно повернутися до Криму. Можливо, я би не жив там на постійній основі, але хотів би їздити до своїх друзів. Там лишилася моя сестра, дальні родичі.

Я дуже любив зимове море. Як і будь-який мешканець Криму, влітку не проводив багато часу біля моря, бо вважав, що воно нікуди не дінеться. А взимку мені подобалося приїжджати до Алушти чи Ялти, брати з собою червону "Масандру", дівчину, друзів і бути поряд з морем.

Зимою, у поєднанні з сірим небом, воно має зовсім інші кольори, фактуру. У цьому є щось таке філософське, надзвичайно глибоке. Це дуже красиво.

Крим перетворюється на велику російську військову базу, там знищують туристичний потенціал півострова. Якщо рахувати сукупний трафік за останні роки, то його не можна порівнювати з попередніми навіть і близько. Адже це перший випадок прямої анексії в Європі з часів Гітлера.

Ані в економічному, ані в культурному сенсі на Крим не очікує світле майбутнє в складі Росії.

__________________________________

Тимур, 45 років, позивний "Морпіх", Капітан 2 рангу запасу ВМС Збройних сил України, підполковник ЗСУ, боєць батальйону "Айдар", засновник громадської організації "Спілка учасників бойових дій "Асоціація Комбатантів", військовий журналіст, режисер

Мій батько – льотчик, дід був у піхоті, а я вступив у морське. У нашому родоводі є всі види Збройних сил України.

Я народився у Львівській області, місто Золочів. Мрією дитинства було стати військовим льотчиком, як батько. Навчаючись у школі останні роки, я займався в авіаційному спортивному клубі, готувався до вступу у Львівське вище авіаційне військове училище.

Я не пройшов конкурс і тоді звернув увагу на професію журналіста - вирішив вступати. Так я міг поєднати і мрію стати військовим, і журналістику.

Протягом навчання перевівся в морську роту, яка готувала не тільки журналістів для флоту, а й передбачала ще одну спеціальність – штурман. І після закінчення навчання поїхав за розподілом служити в Севастополь.

На самому початку моя основна робота в Севастополі була пов’язана з флотом, його відродженням, формуванням, будовою і розвитком. Згодом почав службу як військовий журналіст телерадіокомпанії "Бриз".

Окрім репортажів мені хотілося розповісти про речі, які мало хто знає, – про український флот, його історію, про історію Криму. З того часу я почав знімати документальне кіно.

Якось помітив, що перестав говорити "дім" про Львівщину. У кінці 90-х Севастополь став моїм домом. Життя настільки було пов’язано з флотом і кораблями, що з моря повертався одразу додому, де провів 25 років свого життя до окупації.

Для мене немає мирного життя. Для мене триває війна. Люди постійно питають: "Чому ти ходиш у формі?". А в чому має ходити офіцер, у країні де йде війна?

Щоб люди не помилялися, говорячи: якщо там ніхто не стріляє – значить, там мир. Ні. Війна є, і слава Богу, що вона не тут. Але це не означає, що її немає.

З літа 2014 до літа 2015 року я був у складі батальйону "Айдар". Подавався на мобілізацію, але як офіцера мене не забирали. Після другої мобілізації поїхав на схід за власним бажанням. Мені було байдуже, під яким званням я буду захищати свою країну.

Починав в "Айдарі" як солдат-доброволець, потім був заступником командира роти, після цього – заступником начальника штабу, далі начальником штабу – першим заступником командира батальйону.

Я вважаю, що Україна починається з себе. Ким ти себе відчуваєш? Далі розумієш, що саме ти повинен робити для неї без підказок і наказів. І ти обираєш шлях, з якого не можна сходити.

На тому шляху треба допомогти – кожен хто чим може. Цей шлях має привести Україну до нашої спільної мети – перемоги. Сьогодні, перебуваючи в оперативному резерві, я готовий у будь-який момент до призову або піти туди, куди вважаю за потрібне.

У Криму лишилися мої друзі. На жаль, події 2014 року нас розкидали. Багато людей перестали бути друзями через погляди. Це наводить на певний сум. З деякими друзями не спілкуюся спеціально, щоб вони через мене не мали проблем.

Моя дружина – кримська татарка, з депортованої сім’ї. У 90-ті повернулася до Криму з Самарканду. Останні роки ми разом з донькою і мамою дружини живемо у Львові.

Моряк не може жити без моря. На березі сумує за морем, а в морі – за сім’єю. Походи в море – це стиль життя. Тому, мені, як і будь-якому моряку, дуже сумується за морем і столицею нашого військового флоту – білокамінним Севастополем, з древньою історією, який в наших літописах відомий ще як Корсунь.

_________________

Енвер, 38 років, позивний "Татарин", батальон "Айдар"

Я народився в Узбекистані. Сім'я повернулася в Бахчисарай після депортації, коли мені було 12 років. За освітою – юрист. Довго за фахом не пропрацював – став приватним підприємцем, відкрив на Тарханкуті свою кафешечку, у Бахчисараї в нас була кав'ярня.

Коли сталася анексія, мене дуже нудило від цього всього. Коли приходять невідомі люди, у чоботях і зі зброєю, розповідають, де тобі ходити і як. Кажуть, що вони провели референдум і вони твої захисники?..

Так ми самі в себе порядок наведемо. Це нам вирішувати.

Шостого квітня я забрав сім'ю, і ми виїхали з двома валізами. Нас змогли прийняти в Житомирі, зустріли і допомогли знайти кімнату.

Нам дуже допомогли люди, я все дивувався цьому. За місяць ми зробили ремонт, придбали все необхідне. Прості люди приносили речі. Якийсь лікар прийшов з тисячею гривень.

Мені потрібно було вирішити. Коли в майбутньому мій син запитав би: "А що ти зробив, щоб захистити свою землю?", мені було б соромно йому сказати: "Нічого". Напевно, у той момент я подорослішав років на десять.

Поїхав зі знайомими хлопцями, які збиралися в Луганську область, у добровольчий батальйон. У голові крутилося, що добре б повернутися до 1 вересня, діти в школу підуть. Ми ж тоді думали, що зараз швидко звільнимо Донбас – і додому. А почалася війна.

Практично рік я пробув в "Айдарі", до лютого 2015 року. Склад 2014 року в нас був легендарним, усі різні: журналісти, юристи, науковці, актори, будівельники... І всі в бою готові йти на самопожертви.

Не пояснити, чому. Це на підсвідомому рівні, неймовірно. Чим ти керуєшся? Як це відбувається? У нас не було нікого, мобілізованого примусово. Усе за власним бажанням.

Крим для мене – весь світ. У мене більше нічого немає. Моя батьківщина, моя земля. Мій народ. Ніколи до цього я ще не відчував такого споріднення зі своїм народом. Кожен кримський татарин – це рідний брат або сестра.

Мрію, щоб діти виросли достойними людьми й принесли користь своєму народові. Кримські татари ніколи тебе не залишать голодним, холодним. У нас сильні люди.

Щоб батьки жили довше, щоб ми частіше бачилися. Коли брат помер, я навіть не зміг приїхати на похорон. Мені не можна.

Хочу сказати тим, хто залишився в Криму, що ви дуже мужні. Знаю, що навколо вас – ця купа озброєних собак, а ви не кидаєте нічого. Ми прийдемо і всі разом звільнимо нашу територію, нашу землю.

Зараз займаюся громадською діяльністю, у нас є громадянське формування "Аскер". Також я учасник ветеранського руху для добровольців. Допомагаємо з реабілітацією.

Ми однозначно повернемося додому. Усі будемо в Криму, іншого шляху не бачу.

Буду стояти на набережній Ялти, де звучить скрипка, а поряд – два прапори: український та кримськотатарський. І такий спокій у тебе всередині, що можна просто стояти і дивитися на море.

Ось воно – майбутнє Криму.

____________________________________________

Енвер, 48 років, позивний "Ена", батальйон "Донбас"

Ми всі були дуже заряджені після Майдану – хвиля патріотизму в Криму була сильна. Стежили за подіями і переживали. Лягаєш з думкою про Київ, встаєш – і відразу дивитися новини.

Я тоді перший раз у житті побачив, що люди можуть зламати систему. Встали і сказали "ні". Ані армія, ні поліція, ні силовики – нічого їх не зупинило. Мене взяла надзвичайна гордість за Україну – як за країну, так і за її людей.

Після перемоги Майдану стало зрозуміло, що за Крим боротися зараз ніхто не буде, тому що в Києві вистачало своїх проблем, і почав назрівати схід. Я бачив по Криму вже перші зіткнення, перших убитих. Розумів, що насувається біда.

Коли Росія офіційно оформила окупацію, я точно зрозумів, що не зможу там жити. Подав онлайн-заявку в батальйон "Донбас". Мені сказали чекати. Я чекав. Не дочекався. У кінці травня 2014-го виїхав з однією сумочкою.

З тих пір я в Криму більше не був. Родичам сказав, що їду до Києва вклеювати фотографію в паспорт на 45 років.

Приїхав у Петрівці, де формувався батальйон "Донбас". Секретар штабу повідомив мені: "Набір закінчено, поки можеш їхати додому". Я відповів, що нікуди не поїду, поки мене не візьмуть, до Криму не повернуся. І так шість годин сидів на прохідній. Мене взяли. Оскільки мій батько – офіцер (військова морська авіація), і я жив у цьому середовищі, то готувати мене особливо не потрібно було.

Весь 2014 рік я був неоформлений, тільки в 2015-му мене перекинули на мобілізацію. Дембельнувся в липні 2016-го.

За походженням я – чистокровний кримський татарин, народився в Узбекистані в обласному центрі Джізак. На початку 90-х, коли наші родичі почали повертатися до Криму, мама дуже хотіла додому, не могла терпіти, і ми всією сім'єю переїхали. Я тоді навчався в Ташкентському інституті зв'язку, і мені довелося взяти академвідпустку.

У Криму ми жили в Роздольному, потім у Євпаторії, де батько отримав ділянку. Часу на навчання не було, тривала перебудова, обвал, усі сили займало будівництво, потрібно було облаштувати батьків, у мене братик маленький ріс.

Років десять працював інженером-конструктором на меблевому підприємстві в Євпаторії, а потім почалася наша кінна історія. Ми купили першого коня – чистокровного арабського лоша Пегаса, згодом планували брати участь у змаганнях з пробігів, які тоді часто проводилися в Криму.

За сім років після покупки першого коня в нас з'явилися ще кілька поняшок і чистокровна арабська кобилка Візантія. Планували невеликий сімейний бізнес, пов'язаний з кіньми, починали оформлювати ділянку, на яку чекали шість років.

Однак про це довелося забути: окупанти не дозволяли вивозити тварин на материкову частину України. Та й нікуди було їх везти, самі не знали, де будемо жити. Тварин довелося залишити в Криму.

Крим – це дім. Просто немає на землі іншого місця, де я хотів би жити до кінця своїх днів. У мене завжди була мрія – поїздити-подивитися на світ, але я ніколи не планував залишати Крим.

Дуже сумую, хочу повернутися. Але головне – це тривога за те, що вирішення цього завдання дістанеться моїм дітям, що я не встигну повернути Крим, і саме дітям доведеться цим займатися.

У тому, що ми рано чи пізно його повернемо, сумнівів немає. Але час грає не на нашу користь у цій ситуації.

Росія діє за налагодженою схемою, у них методички, написані ще з Чечні. Вони з дитячого садка зомбують дітей, спотворюють свідомість. Я бачив "русскій мір" на сході і знаю, до чого він призводить і чим пахне. Там – зло.

Зараз уся моя сім'я живе у Львові, дочки вчаться в університетах, дружина працює мікробіологом. Уже рік як я не воюю, перебуваю в оперативному резерві. Треную хлопців зі стрільби в місцевому спортивному клубі по суботах.

Поки не уявляю, як можна жити спокійно зараз у такій ситуації. Не уявляю. У країні війна, і ми ще не перемогли. Заспокоюватися на цьому рано. Перемоги ще немає.

__________________________________________________

Євген, 50 років, позивний "Берет", голова всеукраїнського товариства ветеранів АТО, молодший лейтенант,

Я народився в Росії, але з 1978 року жив у Криму. Переїхав з батьками, коли мені було десять років.

На початку анексії, коли штурмували феодосійських морпіхів, допомагав відбиватися. Потім мені повідомили, що тепер будуть шукати місцевих, які були у військовій частині тоді. А я був. Вирішив їхати на війну, дружину попередив.

З ким я лаюся тут в інтернеті? Я дорослий чоловік, на мою Батьківщину напали. Приїхав до Києва в Національну гвардію, мені сказали, що "почекайте, вас треба перевірити, попереднє місце роботи, рекомендації". "Яке "перевірити"? Війна йде, хлопці, нас зараз зжеруть!".

Я почав телефонувати своїм, і мене взяли. Приїхав, а мені: "Стріляти вмієш? Добре. На автомат".

Я взяв трьох лопухів, які поруч зі мною були, і почав їм розповідати, що таке автомат, гранатомет, інженерне забезпечення, тактика підрозділу в наступ, мінування, розмінування. У всіх ентузіазм є, а знань немає.

Коли мого взводного поранило, взводним став я. 29 травня 2014 року приїхав в "Айдар", а 20 листопада 2015-го мене списали за станом здоров'я. Контузія, інфаркт, праве око осліпло, нічого не бачу. Так би я ще повоював, і повоюю, якщо наступ почнеться.

Зараз у Києві, займаюся громадською діяльністю. Дружину перевіз теж сюди. Спочатку сусіди перестали з нею вітатися у Феодосії, коли я поїхав. А потім через рік уже говорили: "Звідки ж твій бандерівець знав, що все буде так погано?".

Я можу сказати, що під час адаптації після війни випадає рік. Мені легше було набагато, оскільки я дорослий, для мене війна – не найголовніший епізод життя, були прикрощі й більш серйозні.

Але я з жахом уявляю 17-18-річних хлопців, для яких після війни більше нічого не існує. Допомагають психологи. До нас у батальйон приїжджали психологи, і я змушував увесь свій взвод ходити до них.

Найдієвіша фраза для солдата: "Що я скажу твоїй мамі, якщо тебе вб'ють?". Тоді починають акуратніше поводитися. Згадують, що є мама, є не тільки війна, а й життя після війни.

Часто люди після війни втрачають зв'язок зі своїм довоєнним колом спілкування. У нас було якесь свято, і 20 осіб із взводу приїхало до Києва. Уже за день усі знову сиділи разом. Люди не можуть розлучитися один з одним.

Окрема категорія – поранені. Найгірше, якщо довелося позбутися кінцівки. Тут місцеві не знають, як до них ставитися, а бійці вважають, що ця людина ніби на себе їхні осколки приймає.

Моя мрія – це повернути Крим. Зараз єдині, хто думає його повертати, – кримські татари. Поки що, на жаль, у Криму ситуація сумна.

Знаєте, ми недавно з хлопцями пройшли курси психологічної кваліфікації та отримали кваліфікацію "тренера з посттравматичного синдрому". Так от, один зі способів виходу з агресії й тиску виглядає так: ви вибираєте найкращий епізод свого життя і переносите себе туди.

Я в цей момент уявляю себе на міському пляжі 12-річним з однокласниками. Попереду – канікули ціле літо, море, старенькі щось там обурюються, місцеві.

І в мене посмішка на обличчі, тиск падає, розслаблення.

___________________________________________________

Вельдар, 43 роки, позивний "Ускут", молодший лейтенант

Я народився в Ташкенті, батьки мої з обох сторін – кримські татари, родом з Ускута. У 1991 році ми з сім'єю переїхали до Сімферополя. У 17 років я зустрів свою дружину, одружився, перша наша дитина народилася в гуртожитку, де ми прожили довго – майже десять років.

Чим за все своє життя я тільки не займався: туризмом, будівництвом. У результаті, до окупації, я був приватним підприємцем. Завжди мав активну громадянську позицію.

Був активним учасником Помаранчевої революції в Криму, ми тут збиралися, влаштовували автопробіги. Був учасником Євромайдану в Сімферополі.

Саме відчуття приналежності до українського в мене було давно, я завжди був готовий підтримати українців Криму, тому що вони були такими ж битими, як і кримські татари. Соромилися говорити українською, практично не відзначали національних свят.

На момент окупації в мене був свій будинок, плани на розвиток бізнесу, ми з дружиною хотіли завести ще дітей. Коли лідера кримського Майдану заарештували, я вирішив вивозити сім'ю. Вибрав саме Чернівці, тому що туди була найважча логістика, і це місто здавалося мені безпечнішим.

Облаштувавши їх там, я повернувся до Криму і вирішив об'єднуватися й організовуватися з тими, хто був за Україну.

Ми заснували Український культурний центр у Сімферополі, проводили мирні акції протесту на День прапора, незалежності, проводили уроки української мови, майстер-клас з вишивки та багато всього іншого.

За мою діяльність мене кілька разів затримували, допитували, погрожували, били. У 2015 році я виходив на площу Леніна в Сімферополі і фотографувався з українським прапором.

Через три місяці забрав сім'ю на літо назад на півострів. У Криму нам забороняють ходити в садок, не беруть дружину на роботу, тому що ми не мали російських документів, які брати не збиралися. Наприкінці літа знову вирішив вивозити сім'ю з Криму, але тепер уже до Києва, де вони і живуть сьогодні.

Уже другий рік перебуваю в ЗСУ під Маріуполем. Не буду переганяти з пустого в порожнє. Я – людина дії, не для того довгі роки був активістом. Нещодавно отримав звання молодшого лейтенанта і підписав контракт на три роки служби.

Мені б хотілося сказати тим, хто залишився в Криму: не втрачайте віру. Віра – це та сама пелюстка, на якій тримається вся світобудова. Ми зустрінемося, повернемося. Звичайно, Крим не буде таким, як до окупації. Він буде тією самою вільною територією, на якій можна жити, існувати, розвиватися.

Територією, яка називається Україна. Цивілізованою територією, а не закритою від суспільства військовою базою. Крим не буде територією, де зараз панує страх, садять за інакомислення, нав'язують, за яку партію голосувати. Це буде територія, яка називається свободою.

Саме за свободою я прийшов на війну і багато втратив. Навряд чи побачу батьків у найближчі роки, вони в мене дуже похилого віку. Але я воюю за свободу, за свободу своїх дітей. За свободу можна померти в боротьбі. І я готовий.

Для мене Крим – місце, як у черепах, наприклад, те саме місце, у яке вони повертаються після багатьох років поневірянь. Територія, на якій хотів би померти і бути похованим.

Сумую за горами і свободою, яку дарують ці гори. Хоча у всіх асоціації про Крим з морем, а в мене з горами, відлуння, орли, шишки, які ростуть і падають. Сумую за тишею. У Криму для мене є тиша і спокій. Тому сьогодні мрію тільки про одне – перемогу. У цьому моє щастя.

____________________________________________

Сергій, 33 роки, позивний "Євпаторія", 21-й батальйон "Сармат"

Через стан мого здоров’я ми з батьками були змушені переїхати в іншу кліматичну зону в дитинстві. Поміняти Житомирську область на Крим: я хворів на бронхіальну астму.

Спочатку жили в Джанкої, потім у Первомайському районі, далі переїхали в Євпаторію, де я провів усе своє життя, отримав фахові знання, довгий час працював в органах місцевого самоврядування у відділі культури та туризму.

Мої обов’язки складалися зі створення іміджевої політики, координування й організації різних культурних проектів, розвитку Євпаторії та Північно-Західного Криму як туристичних місць.

Я – українець, кримський українець.

Ще до окупації почав створювати проукраїнські заходи – марш вишиванки, вечорниці, намагався об’єднати українську спільноту в Євпаторії через групи в соціальних мережах. Три-чотири роки тому почав писати виключно українською мовою, таким чином намагався її вдосконалювати.

Мене вважали націоналістом, були погрози і скарги в місцеву адміністрацію, заступнику мера. Просили припинити мою діяльність. Навіть здійснили на мене жорсткий фізичний напад, у результаті якого розбили грудну клітину.

Наприкінці літа 2014 року ми переїхали до Києва. Спочатку жили в хостелі, потім знайомі допомогли зняли порожню квартиру. Не було навіть можливості купити собі посуд на початку. Через деякий час мені допомогли влаштуватися на "Перший національний", де я працював у комерційному відділі до мобілізації.

Щодня думав, як потрапити на війну. У добровольці не йшов, бо розумів: якщо загину, мої діти від держави не отримають ніякої допомоги. Я шукав легальний спосіб потрапити в ЗСУ.

Мені прийшла повістка в Київ у лютому 2015 року, коли точилися бої за Дебальцеве. Це було досить егоїстичне рішення – лишити дружину з двома дітьми в незнайомому місті, дружина не працює. Але я більше так не міг.

За розподілом потрапив зв’язківцем. Я в цьому нічого не розумів, довелося вчитися на місці. Через півроку вже був гранатометником, потім стрільцем.

Крим – це мій дім. Місце, де я став на ноги, реалізувався, де вперше покохав дівчину, де народилися мої доньки, де живуть батьки. Це все життя. Від початку і до останнього.

Ще до окупації ми з друзями ходили у вишиванках в гори і підіймали український прапор на всіх його вершинах. Напевно, це найяскравіший спогад для мене, коли ми з прапором стоїмо на схилах наших гір.

У мене мав бути проект, який через окупацію не здійснився, – ми хотіли на верхньому плато Чатир-Дагу викласти з каміння тризуб України. Я вже домовився з книгою рекордів України, і ми планували на день народження Тараса Шевченка з групою це зробити. Не встигли.

Я сумую за батьками. Вони часом приїжджають до Києва, але повністю поки що забрати їх не можу. У нас у Криму є свій виноградник, і з самого дитинства я працював на землі. Вино ми завжди робили для себе, різних сортів. Було і малинове. За батьківським вином дуже сумую.

_________________________________

Ільман, 50 років, позивний "Хайтарма", батальйон "Крим"

Мої батьки, як і велика частина кримських татар, повернулися до Криму з Узбекистану в 1989 році. До анексії більшу частину свого життя я прожив у Євпаторії. Працював музикантом в ансамблі "Хайтарма" разом з дружиною протягом 17 років. Вона співала і танцювала, я грав на ударних.

Одного разу під егідою кримських татар, які продалися Росії, громадська рада Криму вирішила організувати зліт колабораціоністів. Вони влаштували там патріотичний балаган.

Я не витримав і сказав їм в обличчя все, що про них думаю. Розвернувся і не вийшов на концерт, поїхав додому. За зрив концерту філармонія була змушена виплатити штраф – 50 тисяч рублів.

Мене запросили на конструктивну бесіду до ФСБ: першу, другу… Потім стало ясно, що скоро мене можуть заарештувати, і перебувати в Криму тепер небезпечно. У 2016 році я виїхав.

На війну пішов за покликом душі і серця, захищати свою землю. Пішов у добровольчий батальйон "Крим" імені Номана Челебіджіхана. Досі я на фронті, ось уже другий рік. Не зміг сидіти склавши руки. У молодості служив колись у радянській армії, бойові навички в мене є.

Бойовий дух російських солдат – нижче плінтуса. Вони зомбовані, їх відправили насильно, вони змушені воювати – це велике дно. Мене ж війна ніяк особливо не змінила, трошки охолодила серце, можливо. Фізично – погіршилося здоров'я.

Крим – це моє майбутнє, батьківщина моїх предків. Сподіваюся, що зараз я тимчасово відлучився. Сумую за всім, чого немає: людьми, сім'єю, друзями, яких втратив.

Впевнений, що з Росією в Криму немає майбутнього. Весь період застою сконцентрується там, як сталося і в Осетії, і в Придністров'ї. Не буде людей у Криму, будуть орки.

Я б хотів побажати тим, хто залишився, віри і внутрішньої свободи.

Життя хочеться прожити гідно. Адже наша душа – це як вогник, який нам дав Всевишній. Совість – один з показників душі в людині. Протягом свого життя ти сам повинен зрозуміти, чим наповнити цей вогник. Зрозуміти своє призначення. Або ти покращуєш світобудову, або перетворюєшся на крота.

Я не ображаюся на людей, які не помічають війни. Адже нормальне життя триває, і ми воюємо за цей світ.

____________________________

Смаіл, 62 роки, ЗСУ

Я познайомився зі своєю дружиною по листуванню, закохався і вирішив приїхати побачити її в Україну. Вона була родом з Мелітополя. Був 1978 рік, ми з батьками жили в Наманганскій області, Узбекистан. Батька депортували з Алупки, маму – з Гаспри.

Ще в дитинстві всі діти восени ходили збирали бавовну в Узбекистані. Мені було 8-9 років, нічого іншого в нас не було, і я завжди мріяв виїхати звідти. Мені не подобалася природа, практично не було зелені.

Коли побачив Мелітополь з фруктовими садами, поля з пшеницею – закохався у свою майбутню дружину і вирішив, що обов'язково сюди переїду. Так і вийшло.

На початку 90-х уся моя сім'я (а нас шість дітей) переїхала до Криму й оселилася під Керчю. Через якийсь час мама отримала землю в Ялті й подарувала її мені.

Там я будував свій будинок протягом десяти років і збирався переїжджати. Тут у Мелітополі будинок ми подарували синові. У мене був КамАЗ, я працював далекобійником, возив будматеріали.

На війну мене не хотіли брати через вік. Багато відмовляли зі словами: "Діду, ну куди ти лізеш? Тобі 59 років ". Кажу їм, що, хлопці, я відмінний механік, водій, будь-яку машину полагодити можу. Вам такі потрібні!". Не міг сидіти вдома.

Я потрапив у 55-ту артилерійську Запорізьку бригаду, 4 дивізіон, і був в АТО до середини серпня 2017 року. У мене є вже п'ять нагород, скоро поїду отримувати від "Ліги розвідників України" орден військового розвідника.

Крим… Сказати "Батьківщина" – це мало.

Моя мама з самого дитинства розповідала мені про Гаспру. Як вона в районі Ластівчиного гнізда пасла корів; як вони бігали ловили рибу: кільку, хамсу. Я з молоком матері увібрав у себе любов до Криму, хоч і не бачив його до 1978 року. У дитинстві мені Крим навіть снився.

Я не бачу Україну без Криму і Криму без України. Всевишній створив нас так, що ми завжди поруч. Так історично склалося. Мрію про спокійне життя для свого народу в Криму, щоб жодна людина іншої релігії не була обмеженою у правах і знала, що це – кримськотатарська земля.

Згадую дорогу Сімферополь – Ялта… Особливо, коли під'їжджаєш до Кипарисного, то в тебе ліворуч море, праворуч – гори. Неймовірна краса. Дуже хочу повернутися і сподіваюся, що це станеться.

Марлен, позивний "Татарин", батальйон "Правий сектор", 40 років

Я народився в Узбекистані. У 1988 ми переїхали з батьками до Сімферополя, де я й прожив усе своє життя до анексії.

Я маю вищу юридичну освіту, але за фахом я ніколи не працював, займався все життя меблевим бізнесом.

Коли сталася анексія, за мої проукраїнські погляди, бізнес у мене забрали. Я говорив тоді дружині, що збираюся йти на війну.

Після референдуму всюди розвісили триколори, біля одного з них я підняв український прапор. Мене схопили, побили, викинули на кордоні з Україною. Прикордонники підібрали, вигодували, одягли.

З 2014 року воюю як доброволець. Коли подавався в ЗСУ в Херсоні, мені сказали чекати мобілізації. Чекати мені було ніколи і ніде, тому відразу поїхав на Майдан і потрапив у "Правий сектор". Спочатку був солдатом, потім через свою проактивність  став командиром.

За ці роки війни я два рази був у полоні. Зараз вдячний за кожен прожитий день. Добре, що живий. Життя цінується набагато сильніше, ніж раніше.

Крим — це Батьківщина моїх предків, Батьківщина моїх дітей, я сам — чистокровний кримський татарин. Це шматочок землі рідної, як будинок, де посаджено дерево і вирощені діти. Сумую за дітьми і домом, де я не був уже багато років.

Мрію, щоб Україна знову стала цілісною, ми стільки хлопців втратили через це. Не хочу нікого засмучувати, але років 10 нам ще точно бути в цій війні.

Я вже звик і на Сході відчуваю себе спокійніше. Оскільки мене віднесли до екстремістської організації, моїй родині виїжджати з Криму в Україну заборонено. Уже проводилося 8 обшуків, обшукують і маму і колишню дружину. Постійно забирають всю техніку для прослуховувань і не повертають.

Публічності я не боюся. Мене знають як кіборга. Я був організатором акції "Кіборги для кіборгів", де збирав гроші, щоб купити квитки та безкоштовно завести на фільм наших хлопців. Хороший фільм, тільки м'яко зроблений, у нас там все було набагато жорсткіше.

Прототип героя "Гід" взято з мене, я бачився з актором і ми багато говорили з ним. Я один з ініціаторів "Блокади Криму". Я перекривав ці лінії, і ж/д і воду. Скрізь побував. А як можна боятися? У мене немає страху. Після всього, що сталося, після полону. Так, поганий президент, але якщо ми перестанемо боротися і зупинимося, почнемо просто щось вимагати, то з тієї сторони підуть в наступ ...

А я ж хочу світу, у мене діти. Сьогодні вони пишаються мною і кажуть, що збираються вступати до військового. Я їх підтримую.