Сходи – не вирок, а перепона. Як Дмитро Щебетюк руйнує бордюри в головах

Після травми Дмитро важив 85 кілограмів, каже, був кабанчиком. Зараз важить 65 кілограмів. Відростив бороду, вибрив скроні.

Але найбільші перетворення – внутрішні. Адже у 2011 році він впав зі схилу і вдарився спиною. Далі – дві операції та реанімація.

Тоді доля внесла суттєві корективи в плани хлопця, який мріяв займатися музикою і жив доволі безтурботним життям.

Зараз він – чемпіон України з плавання, входить до резерву параолімпійської збірної зі стрільби з лука та є одним зі співзасновників громадської ініціативи "Доступно.UA", яка вивчає доступність закладів для людей з інвалідністю.

Про кожну деталь на шляху перетворень – від реанімації до безгрішшя – Дмитро розповідає так, наче озвучує анекдот. Зі сміхом, щиро і без жалю. Цю рису він перейняв від батька, військового, який жартома розповідає часом сумні, часом страшні речі про війну.

Але за усмішкою ховається особистість, яка не звикла відкриватися незнайомцям. Жарти – його щит від запитань, на які він не відповів навіть для себе.

Що Дмитро знає напевне – він не герой. Навпаки – "лінивий зануда". А "нові лідери" в його розумінні – це не ідеальні історії з обкладинок, а часто стомлені й розгублені люди, які просто люблять свою справу попри все.

Лінивий зануда

Історія Дмитра більш типова, ніж здається. Адже ідеальні лідери з обкладинок часто приховують втому, зневіру, прокрастинацію і розгубленість. Хлопець не боїться визнавати всі ці "вади". Ба більше – він їх приймає.

"Скажу по своїх друзях з громадських організацій: "нові лідери" – це якраз отакі стомлені особистості, яким дуже складно, але вони щодня з цим боряться. Ти знаєш, що довкола жопа, але бачиш, що ти такий не один, і це нормально!".

Йому подобається запалювати людей. Пробуджувати в них бажання творити. Генерувати ідеї. Але себе він лідером не вважає. Каже, головне – зміни і розуміння, що ти до них причетний.

Найбільший "кайф" Дмитро отримав, коли вперше створив робоче місце, дав можливість заробляти, повірити в себе одній дівчині. У результаті найважливіше для нього – не пандуси і навіть не зміна свідомості, а нове життя конкретної людини.

У його голові немає "плану Маршалла".

"Так виходить, що більшість моїх інтересів збігається з інтересами суспільства. Тому я роблю ніби для себе, але виходить для всіх", – запевняє Дмитро. І наголошує: він – не герой. Людям простіше знайти "героя", на якого можна звалити всю роботу.

Грудень 2017 року зробив фінальний вистріл у хлопця. Він потрапив у TOP-30 Under 30 від KyivPost і 100 найвпливовіших людей України за версією журналу "Фокус".

"Причому я перегнав Олену Гудкову, засновницю "Кураж Базару", свою подругу. Я тоді хіба розводив руками – хто з нас впливовіший?! Я навіть не міг це десь опублікувати, бо не розумів, якого чорта я в тих списках", – щиро дивується Дмитро.

Йому завжди здається, що люди його переоцінюють. Сміється, що це все тому, що він милий і вміє усміхатися.

"Насправді ж я дуже лінивий. А ще дуже хороший, – знову посміхається хлопець. – Ні, серйозно, я не вмію відмовляти. Відчуваю, наче комусь щось винен – суспільству, людям. Роблю купу всього, тому що це мотивує робити ще більше. Дивно звучить, знаю".

Замкнене коло

У грудні 2015 року Дмитро гуляв Хрещатиком з подругою Марго Гонтар. Запропонував зайти в суші-бар. Та Марго згадала: "Там же є три сходинки на вході!".

"Чому я повинен почуватися обмежено через бар’єри в просторі? Звісно, я вирішив зайти", – згадує хлопець.

У закладі друзі попросили книгу відгуків і звернулися до власника. Отак у них виникла ідея писати звіти з різних закладів у Facebook, потім – записувати там відеоблоги.

Менш ніж за місяць до команди долучилася Наталія Павленко. Зараз "Доступно" керують вони з Дмитром, адже влітку 2017 року Марго пішла з проекту. З квітня 2017-го у Львові команду посилила ініціативна Юля Карбонарова, ще кілька волонтерів долучилися в Києві, зокрема хлопець Наталки – Денис Заєць.

Цільова аудиторія проекту – не тільки люди у візках. Це і батьки з малими дітьми та колясками, старенькі бабусі з дідусями. Мета – показати їм доступне обличчя українських міст, а власників закладів мотивувати змінюватися.

Виявляється, багато закладів недоступні лише на перший погляд, але насправді мають зручні вбиральні.

"Ось на вході у цей ресторан – велика сходинка, – Дмитро вказує на двері. – Коли людина у візку бачить подібне, вона не очікує, що всередині буде краще. Знаю по собі. І проходить повз".

Так, якщо брати за всіма нормами, доступних закладів в Україні – одиниці. Офіційно ширина дверей повинна бути 90 сантиметрів (у Європі – 80 сантиметрів). Але, за словами хлопця, для переважної більшості людей у візках достатньо буде 70 сантиметрів.

Тому проект у звітах показує фото дверей, пише кількість сантиметрів. Команда звертає увагу, як поводить себе персонал, чи допомагає.

Особиста ціль Дмитра – розірвати замкнене коло, у якому власники закладів кажуть "у нас немає людей у візках, нащо робити їх доступними", а люди з інвалідністю говорять "у нас немає доступних закладів, тому ми не можемо туди прийти".

"Але ми приходимо, – вигукує Дмитро. – І заявляємо про себе!".

Нові двері

У книзі відгуків хлопець залишає детальні поради, як усунути недоліки. Більшість закладів не реагує або робить це лише демонстративно. Хтось навіть прикидається, що зацікавлений у змінах, а потім ігнорує дзвінки хлопця.

Є і протилежні приклади. В окремих закладах замовчують зміни, і "Доступно" дізнається про них випадково – потрапивши туди знову. Так нещодавно сталося з київською піцерією, яка поставила пандус і встановила підйомник. Хтось не може його змонтувати і купує виносний, а на вході залишає кнопку виклику.

Тепер проект хоче готувати відео і про ті заклади, які навпаки роблять себе доступними – для них це хороша реклама, а для інших закладів – мотивація змінюватися.

Кілька десятків рестораторів уже звернулися до "Доступно" за консультаціями: як переробити заклад на етапі реконструкції, правильно побудувати новий чи покращити дійсний. А проект допомагає змінитися з мінімальними витратами. Це – головна мотивація.

"І це круто. Бо ми не орієнтуємося на боротьбу з одним заходом. Взагалі не орієнтуємося на боротьбу. Ми стукаємо і працюємо там, де відкривають. Якщо стукати в одні двері занадто довго – ти лише витратиш час. Ми шукаємо нові".

За два роки активісти перевірили вже близько 100 місць. Більшість у Києві і Львові, але якщо Дмитро їде в нове місто – завжди намагається завітати в незнайомі місця.

Кінцева мета – створити тренд доступності. Щоб наліпки "Доступно" хотіли отримати самі заклади. Дмитро особливо пишається, що на стіні громадського ресторану Urban Space 100 в Івано-Франківську серед усіх міжнародних визнань у ТОП-5 потрапила вдячність від "Доступно".

"Витрачена за два роки енергія починається потроху повертатися", – посміхається.

Занадто серйозно

Усі відео та звіти "Доступно" публікує на Facebook. Канал на YouTube розвивати не встигають, та й результати не ті.

Це не тільки огляди закладів. У "Доступно" відзняли 10 музеїв столиці, зробили відео-візитівки Львова, Одеси та Києва до Євробачення.

Команда мотивує інших людей з інвалідністю брати участь у флешмобах, створювати відеоблоги. Наприклад, #ДоступноБьютіБлог веде дівчина, у якої погано працюють кисті рук. Вона самостійно фарбується і дає поради іншим.

#ДоступноЧелендж – флешмоб, який провокує людей з інвалідністю кидати собі виклик.

"Вийшло косо-криво, але одного хлопця у візку, у якого навіть кисті рук не працюють, затягнули на високий замок", – сміється Дмитро. Сам він свій челендж не зробив – хотів поїхати у Гідропарк, але вирішив, що це занадто просто. Кається.

У #ДоступноСмачноБлог дівчина у візку готує та ділиться рецептами, а #ДоступноАвтостоп – це розповіді про подорожі Дмитра.

Влітку він не мав грошей, але дуже хотів відпочити і спонтанно гайнув автостопом по Україні та Білорусі. Отримав купу емоцій, насолодився, проїхав 2714 кілометрів, побував у 17 містах та змінив 38 водіїв.

Також "Доступно" шукає фінансування для сумісного проекту з Secret Ticket. Це доступні таємні подорожі вихідного дня. Людина у візку може купити собі поїздку у невідоме не за 2,5 тисячі гривень, а за 500 гривень. На місці її зустріне волонтер, який про неї потурбується.

Хлопець не приховує: багато проектів залишаються на етапі ідей, щось просто затухає. Але йому за це не соромно – каже, не можна занадто серйозно ставитися "до таких штук".

"Звичайно, усі ці проекти вимучені, вистраждані. Щось дало фурор, щось провалилося. Мені шкода, що купа проектів не злетіло. Це зараз я кажу так легко про них. Просто мені не цікаво розказувати, як ми щось робили. Мені цікавіше робити!".

"Доступно" нарешті дорослішає – команда саме розробляє стратегію, планує проекти на рік, розписує цілі. У планах – продовжувати проводити Форуми Інклюзивності по Україні. Один уже провели в Києві, ще три хочуть організувати в регіонах. Там місцева влада презентуватиме проекти, які може втілити на місцях.

"Ми намагаємося познайомити бізнес і людей з інвалідністю. Щоб вони змінили думку один про одного. Показати, що помилятися – це нормально. Форум – чудовий привід".                                                                            

Корінь зла

Дмитра завжди гнітила думка працювати з 10:00 до 19:00. Хотілося робити щось своє. Тому він перебирав роботами, тягнув за хвоста.

"За рахунок чого я жив довгий час? Я виживав, скажімо так".

Зимову куртку Дмитро купив собі кілька тижнів тому. До цього багато років жив без неї – одягав на себе кілька светрів.

Переломний момент настав у серпні 2017 року. Хлопець прийшов додому і відкрив порожній холодильник. У кишені залишалося 200 гривень, а до кінця місяця – два тижні. Якось навіть довелося позичити 500 гривень у мами.

"Зрозумів, що так жити далі не можна. Я роблю купу всього: виступаю, консультую, допомагаю. Мене всюди кличуть. Усе – безоплатно. І я, бляха-муха, так помру. Тому мені болісно говорити про людей, яким ми зараз безкоштовно роздаємо ідеї. І які зображають усе так, наче нам легко".

Каже, корінь зла – в Україні немає культури, що за хороші справи треба платити. Мовляв, ти ж у візку і робиш це для людей у візках – тобто це ж вам самим і треба. За що давати гроші?

Хлопець не хоче, щоб команда відчувала безгрішшя, яке пережив сам. Тому головне в стратегії – пошук фінансування. Зараз це одночасно пріоритетна й болюча тема.

За два роки існування "Доступно" мало лише одноразовий грант на півроку. А засновники продовжують вкладали власні заощадження – Дмитро працює ведучим на "Телебаченні Торонто", Наталка – в Українському кризовому медіа-центрі.

"У нас часто відчуття, наче ми граємося в пісочниці. Бо без грошей робимо купу всіляких прикольних штук. Відео знімаємо на телефон чи дешеву дзеркалку моєї молодшої сестри. Режисую я по ходу, без жодних сценаріїв. Повний експромт. А вся команда працює на волонтерських засадах".

На щастя, рятує великий соціальний капітал. Так, #ПеремогаSpace дозволила три місяці працювати в них безкоштовно, а Форум інклюзивності в Києві вони провели за 16 тисяч, доклавши лише 3 тисячі. Хоча собівартість події – щонайменше 100 тисяч гривень. Хтось допоміг з приміщенням, хтось – із їжею.

Та все має межу. Волонтери робили ініціативі сайт два роки, але так його і не закінчили. Тепер Дмитро вирішив: час зібрати на нього кошти. Спочатку Наталка сказала "я заплачу". Але Дмитро заперечив: "Ні, ми це вже пройшли". Саме зібрали на його розробку 10 тисяч гривень і вже почали роботу.

Оператор УП пропонує Дмитру свою допомогу – каже, готовий зняти для них відео безкоштовно. Хлопець одразу ж починає фонтанувати ідеями.

"Отак усе в нас і робиться, бачиш", – звертається до мене.

Оце щастя

Дмитро намагається нести в маси думку: людина у візку – не герой і не пропащий. Їй не потрібна ні жалість, ні захоплення. Через це викривлення в головах закріпилося багато стереотипів. Наприклад, у результаті "жалості" люди з інвалідністю звикли, що держава їм винна.

Хлопець згадує історію, коли в "Доступно" звернулися організатори Zaxidfest. Вони отримали близько 25 заявок від людей у візках на безкоштовну участь. Організатори вже приготували автобуси, але за день до фестивалю запрошені дізналися, що вхід для них – безкоштовний, а для їхніх супроводжувачів – ні.

"Вони так звикли до масових пільг, що більшість відмовилася приїжджати. Але ж це абсурд! Причому супроводжувачам робили знижку! Саме тому ми не хотіли робити проект з Secret Ticket безкоштовним – нічого безкоштовного немає. Задоволення коштує грошей!", – обурюється Дмитро.

Інший стереотип у головах – страх і невпевненість. Частково це пов’язано з відчуттям, що ти – "ярмо" на шиї близьких та оточуючих, що ти ні на що не здатен.

Перші роки після травми, коли Дмитро надовго виїжджав на реабілітацію чи сидів удома, у нього з’являвся страх вийти на вулицю, проїхатися автобусом. "Чи допоможуть люди? Як я вийду? Як зайду?" – думав він. І неважливо, що сотні разів це робив. Кожного разу себе пересилював.

Але після революції ставлення людей дуже змінилося – його можуть захищати перед водієм усією маршруткою, або без зайвих слів допомогти зайти і скласти візок. Він помічає, як люди вчяться відстоювати свої права і права людей навколо.

"Люди повинні вчитися брати своє, а не питати дозволу на щось, що має будь-яка інша особа. Не питайте дозволу на вхід – просто заходьте!", – наголошує.

Бордюри більше не заважають хлопцю жити на повну. Відсутність пандусів – перепони, але не вирок.

"Зараз можу доїхати будь-куди. В обід вирішити, що хочу у Львів, і за дві години придбати квиток на Інтерсіті".

Та якщо раніше під час подорожей він дивився у вікно на людей і будівлі, тепер – у телефон. Через це на нього часто находить меланхолія: навпаки не вистачає часу на відпочинок.

Коли він з’являється – грішить прокрастинацією, слухає аудіокниги, пише пісні та грає на гітарі. І обов’язково знову вигадує щось для "Доступно".

"От раніше людина мала відучитися, потім завод. Про задоволення і не йшлося. А зараз люди починають врешті розуміти, що можуть займатися омріяною справою і принесуть там більше користі.

Найбільше задоволення і винагорода – коли ти прокидаєшся о 5:30 ранку, щоб їхати за місто на зйомки якогось відео, оплачуєш усе це зі своєї кишені і все одно кайфуєш. Бо розумієш, що ти на своєму місці. Оце щастя".

Фото Ельдар Сарахман