Дев’ята рота. Останні "Кіборги". Частина друга
Це історія захисників Донецького аеропорту з 9-ї роти 3-го батальйону 80-ї десантно-штурмової бригади. У січні 2015 року 20 бійців добровільно зголосилися піти в саме пекло.
Останній тиждень ДАПу ці десантники бачили на власні очі. Вони стали "Кіборгами", але повернулися не всі. Трагічну історію дев’ятої роти розповідають уцілілі чоловіки.
Україна має знати про подвиг своїх героїв. Подвиг останніх "Кіборгів".
У першій частині під назвою "Вежа" йшлося про те, як 9-а рота потрапила на фронт, готувалася до заходу в аеропорт, а ротного терміново відправили до диспетчерської вежі в день її падіння.
У другій частині розповідаємо про захід 9-ї роти в аеропорт та останні дні оборони ДАПу.
В аеропорт
13 січня 2015 року бійці 9-ї роти підготувалися до виїзду в термінал Донецького аеропорту. Три МТЛБ, які мали везти військових, було завантажено під зав’язку.
Читайте такожНа них поклали мішки з піском, каністри з соляркою для генераторів, металеві сітки, які планували ставити у вікна, щоб захиститися від гранат та ВОГів. Усередину поклали гранатомети, 5-літрові баклажки з водою, ящики з боєкомплектом.
Віталій П’ясецький:
"Звечора ми ще подивилися телевізор. Потім розпалили буржуйку в гаражі, кинули там кілька матраців, і на них зі всім спорядженням лягли. Знали, що команда поступить десь під ранок. Намагалися заснути, розважали один одного розмовами, але напруга відчувалася. Заснути, звісно, не вийшло".
Команда надійшла о пів на четверту ранку. На збори – 10-15 хвилин. Бійці понадягали бронежилети, взяли автомати, гранатомети, боєкомплект. Навантажилися так, що ледь пересувалися. Але збій дала техніка.
Віталій П’ясецький:
"Мало виїжджати три МТЛБ. Але один заглох. І хлопців, які мали в ньому їхати, розкидали по інших машинах. У нас їхало 8 чоловік, і нам допхали ще двох. Це Антон Калинюк і Вадим Демчук, який загинув після підриву терміналу".
Федір Місюра:
"Коли один з трьох МТЛБ не завівся, то по дві людини пересадили в інші машини, а четверо бійців залишилися у Водяному".
У двох машинах їхало по 10 десантників. Пересувалися в повній тиші. Доїхали без пригод.
Перші враження
Уже перші враження від побаченого в аеропорту дали бійцям зрозуміти: вони навіть не уявляли, що їх чекає в Донецькому аеропорту.
Федір Місюра:
"Я, як вивантажився, одразу побачив рукави терміналу. Це було вражаюче. Металеві конструкції скрипять-риплять. Я дивлюся на термінал – повна тиша".
Віталій П’ясецький:
"Я побачив перед собою величезну будівлю. Темрява, ніде немає жодного вогника".
Федір Місюра:
"Чесно кажучи, у цей момент у мене підкосилися ноги. Я вперся в якусь стіну і з’їхав. Але потім видихнув, зібрався, нас ланцюжком повели в штаб".
Віталій П’ясецький:
"Хтось з офіцерів подав команду "ведіть їх у штаб". Ми взяли один одного за лямки чи за розгрузки, чи за плече. Першим ішов хлопець, який давно там був, знав, де штаб. На підлозі лежали хімічні світильники – це був орієнтир, шлях у штаб".
Штабом була кімната метрів 15 на 20, у якій були великі вентиляційні труби. У цій кімнаті під стінами спали бійці, також стояв стіл, за якими сиділи кілька офіцерів.
Федір Місюра:
"Там уже було освітлення, і я остаточно переключився. Сів покурив, зібрався думками, просто зосередився. Потрібно було просто переламати цей момент. І тоді я зрозумів, що немає людей, які не бояться. Завжди є страх, але треба вміти його подолати, вміти його зламати".
Віталій П’ясецький:
"Ми сказали, хто з якого підрозділу. Нас одразу розподілили по постах, хто на який має виходити. Мені дістався пост "Ромео", це на першому поверсі в сторону старого терміналу. Ми приїхали десь о 5-й годині ранку, з 8-ї я мав виходити на пост. Тому нам сказали: йдіть, пацани, десь розташовуйтеся.
Як розташовуватися – на підлозі розстелені матраци, каремати, кучами все накидано. Я дістав свій спальник, між хлопцями якось втиснувся, попробував трошки задрімати. Було капєц як холодно. Але трохи задрімали".
Умови ДАПу
Умови перебування в терміналі швидко вправили мізки бійцям. Якщо до заходу в аеропорт Віталій П’ясецький думав, що зможе кілька ротацій відбути, то тут швидко все переосмислив.
Без дотримання правил безпеки можна було дістати кулю від своїх. Щоб пройти з однієї точки до іншої, потрібно було попереджати. Не можна було розраховувати навіть на елементарні умови життя.
Віталій П’ясецький:
"Не їсти, не пити, не сходити десь у туалет. Навіть місця, куди в туалет сходити, там не було такого. Я навіть не пригадую, щоб я день чи два ходив десь у туалет. Побачив усі ці умови, офігів. І думав: як я маю тут два тижні пробути?".
Федір Місюра:
"Я коли спитав, де тут туалет, мені показали. Я подивився і вирішив, що краще не буду туди йти (посміхається). Також не було можливості поїсти. Увечері брав лише гречку, відкривав її, ламав ножем на частини і просто смоктав. Це вся можливість, яка в мене була поїсти, навіть чай не міг попити.
Я коли повертався в штаб для перезмінки, то ніколи не заставав воду. Її або тільки ставили для розмороження, або вона вже закінчувалася.
Уже 15 січня, коли пережили ранішній штурм, була невелика перерва, я вийшов на пост, набрав багато гречки, нагріли її і поїли хоч щось гаряче. Так хотілося теплої їжі, як ніколи не хотілося".
Герої
Бійці 9-ї роти великими героями себе не вважають. Натомість із захопленням згадують військових, з якими перебували в терміналі.
Зеник
Віталій П’ясецький:
"Любомир "Зеник" – один із тих, на кого я в терміналі дивився з захопленням. Багато хто з тих, хто залишився в аеропорту, не змогли в певні моменти брати участь в обороні терміналу. А Зеник – один із тих, хто так безбашено гранатометів набере, виходить і стріляє по сєпарах".
Рахман
Віталій П’ясецький:
"Після підриву аеропорту Зеник з Андрієм Гречановим Рахманом вийшли в сторону Пісок, і Рахман намагався тоді повернутися. Вони на трьох МТЛБ виїхали, до одного було причеплено зенітну установку, але саме цю машину підбили, хлопці згоріли.
Один МТЛБ з Рахманом у тумані проскочив повз термінал і впав на стоянку. Там висота була десь метрів п'ять, а, може, і більше. Сєпари почали обстрілювати цей МТЛБ, але Рахману вдалося звідти вибратися, і він якось вийшов у сторону Пісок".
Сєвєр
Віталій П’ясецький:
"Увечері 16 січня під’їхала техніка за пораненими. У деякі моменти ми змушені були викликати вогонь на себе, і ця техніка згоріла, поранених нікого не вивезли. Плюс отримали нових поранених.
У мене був такий момент, коли я на 10-15 хвилин ліг під стіною, і мені вже все було по барабану, що буде далі. Уже нічого не хотілося. І Сєвєр тоді нас копняками: "Хлопці, вставайте! Робіть що-небудь. Інакше нас тут усіх перестріляють!".
Ми встали. Він нас розподілив по постах, розповів, хто що має робити. Сказав з якогось сміття робити барикаду та тримати оборону".
П’ясецький каже, що з самого початку сприйняв Андрія Шишука Сєвєра як офіцера 90-го батальйону. Виявилося, що це простий солдат, який узяв на себе ініціативу, бо інші офіцери не змогли знайти в собі сили командувати обороною аеропорту.
Тож Сєвєр командував разом з Іваном Зубком "Крабом" (нині покійний Герой України, його ім’я присвоєно 90-му батальйону).
Під час підготовки цього матеріалу "Українській правді" довелося багато чого почути про бійців, які залишалися в терміналі в останні дні оборони аеропорту. Напевно, найвлучніше про них в інтерв’ю "Радіо Свобода" сказав Андрій Шишук (позивний "Сєвєр").
Андрій "Сєвєр" Шишук:
"Усі, хто там були, – серйозні солдати. Принаймні, звідти вони вийшли саме такими".
Бої
14 січня
У новий термінал аеропорту бійці 9-ї роти увійшли 14 січня. Після невеличкого інструктажу в штабі вони мали трохи часу для перепочинку. Прокинулися від того, що будівлю обстрілював танк. Здригалося все приміщення.
Але весь день минув досить спокійно. Хоч і тривали обстріли, чогось особливого, що запам’яталося військовим з 9-ї роти, не було.
15 січня
Вранці 15 січня бійців 9-ї роти розбудив командир 7-ї роти Віталій "Веселий". Він швидко пояснив, що почався штурм, і потрібно виходити на пости.
Віталій П’ясецький спробував поставити свій АГС за так званим 4-м постом. Але зробити цього не вдалося. Тож він перемістився на свій пост "Ромео". Обидва пости розташовувалися в терміналі зі сторони готелю "Польот".
Віталій П’ясецький:
"Ми зайняли оборону за барикадами. Ну як барикади – якісь уламки обладнання, якісь конструкції, якісь пару мішків на них накинуті. Заховатися було за чим".
Федір Місюра:
"Час від часу валили два танчики. Ти тільки бачиш, як пилюка розсипається. Знизу в підвалі були кавказці, ми їх чули, вони нам підкрикували і стріляли там, де в них була така можливість. З дальніх відстаней стріляли з автоматів, бо близько не могли підійти. Ближче під обід почав працювати "Утьос".
Термінал удень – це як у кінотеатрі – ти не завжди бачиш, що це день. Він просто десь завалений, десь обгорілий, але все одно так закритий, що таке відчуття, що ти стоїш уночі.
Коли "Утьос" почав працювати, то велика запалювальна куля, червоний шарік, почав літати по терміналу. Він пробивав гіпсокартонну стіну, ударявся в одну стіну – відлітав в іншу".
Ярослав Гавянець:
"Спочатку я не розумів, що то все серйозно. Мені здавалося, що я в якесь кіно потрапив. Було цікаво, часом смішно. Так, ніби у войнушки грали в дитинстві. Коли з’явилися перші двохсоті (загиблі – УП), то я вже зрозумів, що це не гра".
"Двохсотий!", – викрикнув хтось після чергового вибуху.
"Я живий! Я не "двохсотий!", – тримався за життя Рома Калинюк.
Він дістав купу поранень від осколків. Свого товариша по роті з-під обстрілу витягнув Віталій П’ясецький, хоча сам цього не пам'ятає.
Віталій П’ясецький:
"Роман – мій друг. Каже, що я його врятував. Усі думали, що він загине, але Рома вижив".
Від поранень на нозі Калинюка майже виднілася кістка. У такому стані він залишався в аеропорту ще чотири дні. Його вивезли в ніч з 19-го на 20-е, коли відбулася остання евакуація поранених з аеропорту.
Також 15 січня впала одна зі стін аеропорту. Свідчення бійців 9-ї роти розходяться в тому, після чиїх обстрілів це сталося.
Федір Місюра:
"Був такий момент, коли ми запросили арту по готелю. Вона відпрацювала, і було пару "кабанчиків", які майже по нам лягли. Після цієї артпідготовки відділилася стіна. І вже з нашої позиції було видно готель".
Віталій П’ясецький:
"З танків зруйнували залишки стін. Фактично, стін в аеропорту не було, це були сандвіч-панелі, гіпсокартон, і лише десь були тонкі бетонні або цегляні стіни. Ті перекриття, які були, танки зруйнували".
У якусь мить Віталій П’ясецький побачив, що з 4-го поста понесли пораненого. Пізніше він дізнався, що це був його побратим Федір Місюра, з яким він до війни в одному клубі займалися парашутним спортом.
Сам Місюра згадує, що поранення дістав десь о першій годині дня. Після цього він періодично втрачав свідомість. До того ж зазнав ще кількох осколкових поранень.
О 6-й його евакуювали на МТЛБ. У транспортері Місюра прокинувся від того, що хтось поклав на нього ногу. Попросив прибрати, але військовий не зміг, бо ногу було прострелено.
Федір Місюра:
"Потім прокинувся, коли мене вже вивантажили, і я побачив комбата. Почав казати: бать, пробач, автомат забув у терміналі. Він відповів: усе нормально, твоїм автоматом уже працюють".
Наступного разу Місюра прийшов до тями, коли його заносили у вертушку. Там він зустрівся з ротним Олегом Височанським – і знову провал, аж до Дніпропетровська. У швидкій відчув холод.
Федір Місюра:
"Ще лежачи пораненим у терміналі, я відчув холод: ноги відмерзають, руки відмерзають. Я в цей момент зрозумів, що мені вже все, це мої крайні хвилини. Я тоді абсолютно спокійно хлопцям сказав: там і там лежать мої речі, за можливості заберіть їх, а рідним скажіть, що я не злякався, я їх дуже люблю, і підтримайте їх.
Уже у швидкій у Дніпрі я попросив фельдшера, щоб додав мені ще тепла. Він каже: тут і так уже нема чим дихати. І я знову подумав, що це вже все. Потім це підтвердили і лікарі, які розповіли, що мене привезли в крайні кілька хвилин".
Насправді, того дня Місюра вичерпав свої крайні хвилини. І лише професіоналізм лікарів не дав йому відійти в інший світ.
Олег Височанський:
"Федір Місюра мав 8 хвилин клінічної смерті. Як робили операцію, у нього стало серце. Лікар 8 хвилин качав рукою серце, щоб мозок не відмер. І запустили серце, хлопця спасли".
Федір Місюра:
"Зараз ми досить часто спілкуємося з лікарем, який 8 хвилин рукою качав моє серце. Це Руслан Степаненко – лікар-хірург. Він безпосередньо качав руками довгих 8 хвилин, не давав мені спокійно вмерти".
16 січня
Цього дня бій почався о 7-й ранку.
Ярослав Гавянець:
"Це був безперервний бій. Одні стріляли, другі заряджали ріжки, треті чистили автомат. Такий був конвеєр. Після того, як вони захопили пост "Кондор", вони мали доступ на третій поверх. І тоді вони вже були під нами, над нами і кругом нас".
16 січня поранення дістав Віталій П’ясецький. Через отвір на стелі на його пост залетіли гранати.
Віталій П’ясецький:
"Перша граната вибухнула, але дивом нікого не зачепила. А друга граната впала, то я дістав осколок біля ока. "Псих" (Ігор Зінич) мені обробив рану, але відчувалося, що якийсь осколок торчить у кістці. Але посидів, передихнув і повернувся назад на пост".
Того дня "Кіборги" викликали огонь на себе. Сподівалися, що артилерія накриє сєпарів, які перебували на поверху вище.
Ярослав Гавянець:
"Ми викликали арту, але вона не добре відпрацьовувала. Там ніби пройшла ротація батареї. Пішли хлопці, які дев'ять місяців прикривали аеропорт, а зайшли ще не пристріляні хлопці і дуже неточно стріляли по терміналу".
Натомість ворог застосував гази. Через це українським військовим довелося відступити.
Віталій П’ясецький:
"Під обід почалася газова атака. Спочатку нам кидали просто гранати, і було видно, що це армійські дими. А потім почали кидати щось інше.
Вдихнули, а це газ. Не якийсь нервово-паралітичний, а конкретний такий сльозогінний і задушливий. Вдихнув його – і рвеш, вивертає, без свідомості падаєш на землю.
Через цей газ ми змушені були відійти на майданчик. Пізніше десь о 4 годині ми витягли туди поранених, які залишалися в штабі".
Ярослав Гавянець:
"Цей газ відтиснув нас у край терміналу в кут, бо ні в кого протигазу не було. У куті був більший протяг, і газ швидко розсіювався".
Усі захисники аеропорту зібралися на майданчику 20 на 20 метрів. У цьому місці завжди відбувалося вивантаження. Там уздовж стіни був невеличкий балкон, який не дозволяв ворогу закинути з верхніх поверхів гранати.
Віталій П’ясецький:
"16 січня вже було зрозуміло: якщо наше начальство не прийме важливих рішень і заходів, то все закінчиться дуже погано. Усі це розуміли".
Ярослав Гавянець:
"Кілька днів у мене виникало бажання виїхати. Але я не бачив причини, бо не був пораненим. Мені було соромно непораненим сідати в МТЛБ.
Бажання виїхати було в багатьох. Бо бачили, що вже сенсу нема тримати термінал. Але не було можливості виїхати".
У ніч з 16-го на 17-е в термінал підійшло підкріплення. Два МТЛБ доставили десантників з 90-го батальйону. При цьому одну машину ворог спалив, водій загинув від поранень. Друга пішла порожньою.
17 січня
Цього дня запеклі бої тривали. "Кіборгам" навіть вдалося відбити у ворога частину терміналу.
Але цей день бійцям 9-ї роти запам’ятався через іншу подію.
Віталій П’ясецький:
"У ніч з 17-го на 18-е з аеропорту виїхали хлопці з 93-ї бригади. Вони сказали, що їхній комбат наказав їм виїжджати, бо немає сенсу тримати термінал. Такий факт є.
Але не всі з 93-ї бригади тоді виїхали. Був такий Саша Оліфер "Борода", він так в аеропорту і загинув. І ще кілька хлопців залишилися".
За спогадами П’ясецького, після виходу частини бійців 93-ї бригади відбулася перекличка. У терміналі залишилося 54 "Кіборги". Це і боєздатні, і поранені. Усі перебували на невеличкому майданчику.
Віталій П’ясецький:
"Під ногами, під стіною лежали важче поранені, слабо ходячі, зовсім не ходячі. Це був такий майданчик, де одне гарне влучення міни чи артилерійського снаряду – і все було б дуже сумно".
18 січня
Командування спробувало деблокувати аеропорт. Було розроблено операцію – штурмувати противника за трьома напрямках. Усі три спроби виявилися невдалими.
Ярослав Гавянець:
"18 січня були періодичні бої. Ми тримали кругову оборону і періодично відстрілювалися. І чекали, що буде. Нам по рації казали, що йде масовий штурм, що наші війська заходять у Донецьк. Ми зраділи.
Але насправді все було не так райдужно".
Радість таки дійшла до нового терміналу. У ніч з 18 на 19 січня до аеропорту прорвалося підкріплення. МТЛБ з Водяного під постійними обстрілами дивом проскочив злітну смугу.
Це був "останній рейс", на якому з ДАПу евакуювали поранених.
Серед важкопоранених був солдат 9-ї роти Роман Калинюк. З простреленими ногами і перебитою спиною він уже третій день залишався в терміналі.
Віталій П’ясецький згадує, що Калинюка помилково не евакуювали напередодні. У темряві завантажили в МТЛБ схожого бійця. Щоб цього не повторилося, побратими підтягнули Калинюка ближче до виходу.
Віталій П’ясецький:
"Під’їхав МТЛБ, з нього почали вивантажуватися люди, почався потужний обстріл, з верхніх поверхів почали стріляти. Зразу з’явилися поранені та один загиблий.
І тоді пішла команда: завантажуйте 300-х. Ми з Павлином вхопили Рому Калинюка і в останню мить закинули його в машину. Він орав не своїм голосом, бо в нього були осколками побиті ноги".
Тієї миті Віталій П’ясецький побачив, що в МТЛБ залишилося ще одне місце. Він мав поранення, тож вирішив сісти.
Віталій П’ясецький:
"Я розумів, що я в принципі боєздатний, можу тримати зброю, можу стріляти. Але разом з тим я дійсно отримав поранення і маю моральне право виїхати. Уже за мною ніхто не сідав у машину.
Мої ноги та ноги хлопців стирчали з дверей. Двері вже не закрилися, ми їх притримували руками, чули, що по ним кулі та осколки барабанили. Я думав: хай мені руки відстрелить, але двері я не відпущу, щоб усередину нічого не залетіло".
Інший боєць 9-ї роти Юрій "Ромео" Кушнір помер дорогою до лікарні. 18 січня він дістав тяжке поранення в голову від вибуху міни.
В останні дні Донецького аеропорту серед "Кіборгів" залишилися вісім бійців 9-ї роти.
Олексій Братущак, для УП
