Москалі проти Путіна. Як живе українське село з незручною назвою
Між Черніговом і Славутичем загубилось унікальне село.
За його назву можуть звинуватити в неполіткоректності і заблокувати в соцмережах. Тут немає роботи, доріг, магазину, клубу, школи, лікарні.
Зате є надзвичайно дивовижні люди.
Чи "скачуть" у Москалях, як бережуть самобутню історію і що думають про Путіна – у репортажі "Української правди".
Крихітним Москалям більше 355 років. 23 подвір'я, 50 мешканців і всього три вулиці. Центральну з них – Жовтневу – у рамках декомунізації перейменували на вулицю Михайла Білого – члена ЦК КПУ. Втім, прославився він не своїм червоним партквитком.
Уродженець Москалів Білий для цих глухих місць – без перебільшення видатна постать. Він зумів стати відомим вченим-фізиком, був ректором Київського університету імені Тараса Шевченка і головою Верховної Ради УРСР з 1972 по 1980 рік.
Вулиця Білого простягається на один кілометр.
– Як столичний Хрещатик, – посміхається місцевий житель Юрій Дахно.
Але, на відміну від Хрещатика, замість натовпу людей тут гуляє вітер. А в навколишніх хащах можна зіткнутися з дикими звірами.
Юрій Дахно зустрічає гостей на в'їзді в Москалі з невеликою отарою овець.
– Якраз тут і сяло вядать, і гарчиця цвятє трошки, ви ж приїхали у той час, калі грязі по вуха, – пояснює він свою дислокацію та додає: – Ви не дивуйтесь, у нас тут своя говірка. Приїжджали з Києва калісь фольклор збирать. Кажуть – не стидайтесь своєї мови, бо у вас мова Київської Русі. Правда, зараз губиться вона.
– Ми тут гомонім, хто як, – підтверджує 79-річна Марія Руденок. – Нас часто і "бульбашами" називають (від Москалів до україно-білоруського кордону 50 кілометрів – УП).
Матюки з Москалів
Про назву села Юрій Дахно говорить зі знанням справи.
– Тут Москва з Литвою без кінця воєвала, – розповідає він. – Землі переходили то до одних, то до других. У 1508 році Любецьку волость повернули до Великого князівства Литовського. Декілька військовослужбовців, поселенців з Московщини, залишилися на цій території. У той час солдатів москалями називали.
Сучасна назва мешканців Москалів ще цікавіша.
– Є топонім, а є другорядна назва, – говорить Дахно. – Допустім, у нас тут через ліс є Левоньки. Їх "чугунами" звуть. Шибиринівка – "крапівники". Пльохів – "крушиники". А в Москалях живуть "матюки". Як хто-то лається, так кажуть, що то москаль говорне. Мат сюди москалі завезли.
От ми і є "матюки".
Здається, що Дахно знає про всі тутешні таємниці. Якби не він, історія цього місця давно поросла би травою. Дахно 25 років пропрацював начальником поштового відділення. Заочно закінчив педагогічний університет, але вчителем історії не став. Однак це не завадило йому скрупульозно вивчати минуле своєї малої Батьківщини.
З пунктуальністю слідопита чоловік збирає фольклор та інформацію про кожний будинок, каміння, дерево, могилу.
Дахно – справжній хранитель давнини.
– Ось тут хата 19 сторіччя, одна з найстаріших в окрузі, ось там залишилась будівля школи 1927 року, – водить по селу Дахно. – Ось могила мого прадіда Андрія Гнатовича. Він народився 1886 року, а помер у 1934-му.
Юрій Дахно знає всіх, хто мешкав на цій землі впродовж кількох століть. До нього звертається кожен з округи, хто хоче відновити свій родовід.
– Землями у різні часи володіли Олександр Ковтунович, чернігівський обозний, – розповідає він. – Потім був Гаврило Краськовський. У 1690-1732 роках були Радичі. Пантелеймон Радич – полковий суддя у Чернігові , канцелярист у Батурині та посланець у Москву. У 1732-1862 роках тут хазяйнували Малявки.
Я знайшов залишок надгробної плити Малявка Олександра Миколайовича – останнього володаря маєтку.
Сокира над Путіним
У п'ятницю в Москалях справжнє свято. Раз на тиждень з Чернігова приїжджає пересувний магазин. Привозить на замовлення їжу: рибу, цукерки, крупи, консерви, ковбасу. Місцеві збираються біля фургону, щоб витратити свої пенсії та обговорити нагальне.
На запитання, як живеться українцям у Москалях, Люба Джола відповідає з посмішкою: "Чули? Хто не скаче – той москаль! А ми тут шо хочеш робимо. Треба тільки скакати, бо не проживьош".
– Школи нямає, больниці нямає, магазину нямає, доріг теж, – розповідає про реалії Москалів 74-річна Ганна Подорван. – Лучше всіх живьом та ніхто не завідує.
– А що ж у вас є? – запитуємо.
– Церква є – туди ми й ходимо, – говорить вона. – Так шо пока живьом. Попривикали. Ніхто не б’є да ніхто й не жалує. Толькі от новостєй сльози навєртуються. Шо вони воюють? Раньше були браццями, а тапєрь дєточок поубівалі. Мільярдів понакладували. Ніяк не панаядаються.
Шоб він здох, той Путін! Хотя, погодь, у його ж є намєснікі. Стане хтось президентом – знов почнеться те саме. Це ж було тільки при Гітлеру такеє, шоб отак іздєвалісь над людьми.
– Воно живе й не думає, той Путін, – підтримує розмову 56-річна Любов Протченко. – Він не бачить, шо над його головой сокира висить. Він трохи посидить, вона впаде. Його приплічників уже прижали – за кордон не поїдь, гроші не візьми. Так вони його скоро своїми руками і кокнуть.
Ставлення до російської верхівки в Москалях різко змінилося після анексії Криму і початку війни на Донбасі. Проте Любов Протченко знаходить у собі сили подякувати Кремлю за все, що сталося в останні три роки.
– Знаєш, я всім говорю: "Спасібо Путіну!" Спасібо, шо научив Україну любить, нашу Родіну-мати. У нас день села був. Подоставали зі скринь одяг, який колись надівали наші бабусі. Вийшли та не стидно, горді були.
Ми з внуком їдемо в село, а він кричить: "Бабушка, посмотри, флаг!" Я питаю: "Де?" А за вікном – поле, жовта-жовта пшениця і нєбо голубоє. Не зря ж вони придумали той жовто-блакитний флаг.
Старці та свіжа кров
Свято-Троїцька церква в Москалях з'явилася замість колишнього клубу. Будівлю, що доживала свій вік, громада відстояла 2002 року. Навіщо такому крихітному селу церква, тут пояснюють так: "Якщо церква є, то – село. Якщо немає – дєрєвня".
На службу з Чернігова приїжджає священик. Тут побоюються, що скоро парафіян не залишиться, а батюшці набридне добиратися до села.
Більше за всіх хвилюється 75-річна мешканка Москалів Ніна Конончук, яка співає в церковному хорі.
– У тому хорі вже ні з ким співати, – нарікає вона. – Ой, Господі, всі повмирали! Тільки молодьож дєржиць нас на свєтє. А то усьо, нема ніде нікого. В церков буду ходить, поки зможу. А як закриють її? Людей нема, доходу нема. Батюшка і так, бідний, приїжджає задля п’яти душ.
Ніна Конончук: "У тому хорі вже ні з ким співати. Ой, Господі, всі повмирали! Тільки молодьож дєржиць нас на свєтє"
Пенсіонерка багато молиться за мир та за воїнів. Її син уже пройшов АТО.
– Кінця тій війні нема, – розмірковує пенсіонерка. – У мене же голова від того всього нє сущєствує. Скільки я сльоз виліла, аби только ви зналь. Калісь, коли ми в школу ходили, нас вчили, шо є три сестри – Україна, Росія, Білорусія. Тепер на: парабілісь врагами. Хай Господь сам судить, хто виноват.
Справжня біда Москалів – депопуляція. Колись тут мешкали більше ста осіб, зараз – удвічі менше. Тут живуть переважно пенсіонери, які називають себе "старцями". Вони дуже чекають на молоді сім’ї. Кажуть, з радістю готові прийняти переселенців з Донбасу.
Стареньку хату в селі можна купити за 1 тисячу доларів. Хоч дістатися до Чернігова звідси не так просто, зате навкруги – незаймані ліси, гриби, ягоди, чисте повітря та спокій.
Один із тих, хто придбав будинок у Москалях, – це Дмитро Ващенко, учасник АТО у 2015 році. Він народився в Донецькій області, але більшу частину життя прожив у Довжику, за п'ять кілометрів від Москалів.
Після війни Дмитро влаштувався в агрофірму. Каже, якщо є бажання, роботу можна знайти навіть у таких малолюдних місцях.
– Когда я купил тут дом, фронтовые побратимы шутили по поводу того, что осел в Москалях. Ну а что? Село как село. Откровенных сепаратистов не видел. Люди тут разные, но никто Путина в этих краях не будет встречать хлебом-солью, – зазначає він.
Особиста історія
Справжня перлина Москалів – сільський музей, створений силами Юрія Дахно. Він викупив будівлю колишнього магазину, який стояв порожнім десять років. Поруч Юрій облаштував етнографічну хату, яку заповнив різноманітними експонатами.
Колекції Юрія може позаздрити будь-який краєзнавчий музей у районному і навіть обласному центрі. Але за межами тутешніх місць про неї фактично ніхто не знає.
Свої скарби Дахно збирає більше 20 років. 95% знахідок (їх у нього більше 2 тисяч) – місцеві. У музеї пахне пліснявою та старовиною. Але кожна річ тут має свою яскраву історію.
– Ось дзеркало, гляньте, – показує ентузіаст. – Його привіз місцевий житель, Пушач Панас Федорович. Він служив до революції при російському консульстві в Китаї. Тут, під склом, підкладка – тогочасна газета китайською. А ось, бачите, – дитячий малюнок, знайдений в іконі. Його використовували як заставну дощечку. Кажуть, малюнок місцевої барині Комаровської.
Рушники, посуд, глечики, скрині, солом’яники (плетені вази), баняки, рубелі, коробки для висівання, маслобойки, діжки, самогонний апарат із артилерійської гільзи, візок з кулеметної тачанки – від усіх цих предметів розбігаються очі.
– А ось світлина Василевича Василя. Він був учасником русько-японської війни. Дуже схожий на Миколу II. Його в армії солдати лякались, коли бачили, – розповідає Дахно.
Незважаючи на всі труднощі, у доглядача музею великі плани. Помічників у нього немає, все доводиться робити своїми руками та за власні гроші. Він мріє про той день, коли в Москалі почнуть приїжджати туристи. Тут можна проводити пісенні, етнографічні фестивалі.
Усе, що робить Дахно, – дуже особиста для нього історія. Вона – про виживання всього села. На запитання, чи є у нього наступник, який зможе в майбутньому зберегти пам'ять про Москалі, Дахно говорить: "Дочка, син почали цікавитися всім цим".
– Знаєте, був час, коли я був песимістом. А зараз такий настрій: "Треба! Зробим! Будем!" Хотілось би світлого майбутнього для нашої країни. Україна має бути незалежною, квітучою.
Москалі Росію не кличуть, і своєї власті тут не любить ніхто. Але вважаю, у всіх усе буде добре, попри все. Приїжджайте до нас у гості! – запрошує Юрій Дахно.
Євген Руденко, Ельдар Сарахман (фото, відео), УП
