Карма і кара. Що потрібно знати про Бакая, заарештованого в Росії

Колишнього керівника Державного управління справами часів Леоніда Кучми Ігоря Бакая затримали й заарештували на два місяці в Москві.

Про такий розвиток подій у 2005 році мріяли всі українські правоохоронці, які понавідкривали проти "завгоспа Кучми" масу кримінальних справ і навіть оголосили його в міжнародний розшук.

Проте ані глава МВС Юрій Луценко, ані генпрокурори Святослав Піскун чи Олександр Медведько в Україні цього зробити не могли. Річ у тім, що Бакай разом з родиною екстрено виїхав у Росію ще в грудні 2004 року. А вже у 2005-му отримав там новенький російський паспорт.

В історії своє почуття гумору. Утікаючи від української в'язниці, Бакаю судилося потрапити до тюрми російської.

27 жовтня 2017 року надвпливового нафтогазового бізнесмена, екс-главу "Нафтогазу", радника Кучми та екс-главу ДУС затримали й заарештували в Москві.

У Росії ця подія пройшла тихо й непомітно. Жодне центральне ЗМІ про це не написало. Аж поки через чотири дні після арешту ТСН не взялася з'ясовувати деталі затримання Бакая.

За даними видання, разом із Бакаєм затримали його бухгалтера й помічника. От тільки їх відпустили, а колишнього українського держслужбовця закрили в камері на два місяці.

Причина затримання виявилася проста, аж банальна – Бакай набрався грошей у борг, а повертати не хотів. І, можливо, якось би він і жив собі між Еміратами та Москвою, от тільки серед його позичальників опинився один з найбільших російських олігархів – Алішер Усманов.

"Він уже давно позичав гроші, в кого тільки можна і, звичайно ж, не поспішав повертати. Через що нажив собі багато ворогів", – розповідає співрозмовник УП, знайомий із ситуацією.

Насправді, для людини з такими статками, як в Усманова, 12 мільйонів доларів, які заборгував Бакай його компанії Metalloinvest, – крапля в морі. Але справа, схоже, пішла на принцип. І втікача з України вирішили повчити, як слід поводитися із серйозними людьми на "новій батьківщині".

Історія першого нафтогазового короля

Взагалі Бакай для української новітньої історії – персона багато в чому легендарна.

Він належав до покоління перших українських скоробагатьків, які підняли мільйони доларів у буремні для країни 90-ті. І, як більшість йому подібних, зробив собі статок на торгівлі російськими енергоресурсами та націоналізації збитків.

Сам Бакай свого часу запустив в Україні економічну схему "газ в обмін на товари". У1994 році внаслідок економічної кризи українські борги за газ перед Туркменістаном складали майже 800 мільйонів доларів. Туркмени припинили постачання. Бакай, який на той час уже займався бізнесом, пообіцяв тодішньому уряду вирішити проблему.

У березні 1994 року Кабмін України ухвалив постанову – відтепер усі поставки туркменського газу в Україну мала здійснювати компанія "Республіка".

Бакай отримував газ в обмін на українські товари, вивозив їх з країни та продавав за ринковими цінами. Рентабельність бартерних операцій складала 200-300%. Усього за посередництва "Республіки" Україна отримала 10 мільярдів кубометрів туркменського газу.

Усе змінилося після президентських виборів 1994 року, які виграв Леонід Кучма. Бакай втратив політичну підтримку.

На початку свого президентства Кучма навіть створив урядову комісію з розслідування діяльності "Республіки". Було знайдено зловживання.

Здавалося б, ера посередників у постачанні газу мала би закінчитися, але все склалося навпаки. Їх просто стало більше.

Восени 1995 року віце-прем'єром України призначено Павла Лазаренка, який вирішив поділити Україну між трьома газовими трейдерами – ЄЕСУ, новою компанією Бакая "Інтергаз" та українським представництвом "Ітери".

Отже, Бакай зміг знайти спільну мову з новою владою, а у 1996 році навіть став народним депутатом.

Щоправда, у квітні 1998-го він узяв дворічну "паузу" в депутатстві, аби очолити новостворену державну компанію "Нафтогаз Україна". Ідея створення монополіста належила саме Бакаю – напередодні президентських виборів компанія мала акумулювати всі газові гроші в одному місці.

Гаманець Кучми

Після цього Бакай перебрався поближче до Кучми, очоливши скандальне Державне управління справами, офіс якого розташований поруч з Адміністрацією президента по вулиці Банковій.

Власне, дружба Кучми і Бакая почалася набагато раніше. На відомих "плівках Мельниченка" зафіксовано й кілька дуже цікавих розмов президента і його компаньйона.

Найцікавіша з цих бесід стосувалася фінансування Бакаєм президентської кампанії Кучми у 1999 році. На плівки потрапила сварка Кучми і Бакая у присутності глави виборчого штабу президента Олександра Волкова.

Леонід Данилович нагадував Бакаю, що той обіцяв викласти 250 мільйонів доларів на кампанію, а натомість "обмежився" 48 мільйонами гривень і 10 мільйонами доларів.

Після сповненого нецензурними зворотами "напутнього слова" Кучми Бакай обіцяв "до вівторка – 25 (мільйонів доларів) готівкою".

Коли ж Ігор Михайлович пересів у крісло керівника ДУСі, то і там знайшов спосіб показати всю "широту своєї душі".

Тому після Помаранчевої революції слідчі українських правоохоронних органів відкрили сім (!) кримінальних справ про зловживання службовим становищем та розтрату державних грошей проти Бакая.

І суми в цих звинуваченнях фігурували не нижче від мільйона гривень.

Бакая звинувачували в тому, що він незаконно передав у приватні руки відомі київські готелі "Україна" та "Дніпро", підпорядковані ДУСі.

Крім того, прокуратура виявила махінації керівника Держуправління справами з майном "Експоцентру України" (ВДНГ). Бакая також звинуватили в тому, що він незаконно відчужував кримські санаторії "Гурзуфський", "Форос", "Гліцинія", "Дніпро" та "Зорі України".

І, як вишенька на торті, Контрольно-ревізійне управління виявило зловживань з грошима ДУСі на майже 830 мільйонів гривень. Серед яких було майже 70 випадків використання державних літаків і вертольотів для особистих польотів Бакая та його підлеглих.

Опальний "завгосп Кучми" мав би "сісти" швидко і надовго – але напередодні Нового 2004 року втік у Росію. Ще за півроку він там отримав громадянство, і всі спроби українських силовиків добитись його екстрадиції стали марними.

Єдиним ефектом від того, що Україна оголосила Бакая в міжнародний розшук, була його фактична заблокованість у Росії і неспроможність подорожувати світом.

Правда, він спокійно обжився в РФ: завів собі великий будинок і літав чартерами через усю країну, просто аби порибалити.

Так тривало, аж поки до влади в Україні прийшов Янукович. Незадовго після обрання останнього президентом усі справи проти Бакая закрили, і той навіть заговорив про можливе повернення в Україну.

Але це так і лишилося словами. Замість України Бакай поїхав у Німеччину в легендарний Баден-Баден. Як з'ясувалося потім, цей німецький курорт "завгосп Кучми" полюбив ще з часів, коли працював на Банковій і організовував Леоніду Даниловичу там курс лікування.

У 2010-му Бакай із дружиною приїхали в Німеччину не просто так. За кілька місяців вони придбали собі там величезний маєток, старовинний замок для тестя та легендарний палац-готель "Шльосготель Бюлергьое" у містечку Бюль.

Правда, фешенебельним готельєром у Німеччині ліснику з Рівненщини так і не судилося стати. За три роки обіцянки вкласти в реконструкцію палаців мільйони євро так і лишилися обіцянками. Тож восени 2013 року компанію Бакая визнали банкрутом і забрали в нього "Шльосготель Бюлергьое".

Тож йому не лишилося нічого іншого, як скуповувати депресивні колгоспи в глибинці Росії.

Хоча, судячи з інформації про фінансові справи Бакая останнім часом, і з цієї ідеї нічого доброго не вийшло. Бо для чого б тоді йому було влазити в такі борги, які й привели в камеру.

Загалом, історія з арештом Бакая – символічна у своїй суті.

Можна спробувати втекти в іншу країну, на інший край світу, змінити друзів і партнерів, відкупитися від минулого. Але насправді все марно.

Бо кинути свою Батьківщину через небезпеку потрапити за ґрати, вкрасти мільйони на торгівлі з Росією, прописатись у Москві й "сісти" там – це таки карма. Не інакше.

Роман Романюк, УП