Країна-сад. Як Женя Кулеба повертає душу українським містам

На Майдані почалося багато чого, і ця історія теж. Просто одного дня одна людина прокинулась іншою і зрозуміла, що може змінити світ.

Не глобальний, заплутаний і далекий, а конкретний, маленький світ, який видно з її вікна.

Саме так у лютому 2014 року почалася одна із найсимволічніших і відомих історій, породжених Майданом – сквер Небесної Сотні.

Спершу в уяві Жені Кулеби, а потім в реальності під вікнами її будинку захаращене звалище почало перетворюватись на квітучий сквер. Замість безхатьків і безпритульних псів сюди стали приходити діти і їхні батьки, волонтери і активісти, художники і політики.

Кожен приносив щось із собою, садив своє дерево чи поливав грядку. Кожен своєю маленькою дією долучався до того, щоб пам’ять про Небесну Сотню не була трафаретним написом на плакаті, а жила в спільній роботі цілком конкретних, далеких від політики і влади людей.

"Що таке сквер? Це ж майданчик, на якому люди мають об'єднуватись, шукати спільні рішення і працювати разом, де вони вчаться брати на себе спільну відповідальність. Парк заради парку нікому не потрібний. Це наша присвята дією", – пояснює Кулеба.

Зараз вона живе на дві країни, продовжує відсуджувати землю під сквером, відбудовує парки на поруйнованому Донбасі, але досі з приємністю згадує, як усе починалось.

Як усе починалось, або Кухонна нарада

"Як і всі великі історії, наш сквер народився на кухні. До нас з чоловіком (Дмитро Кулеба – посол, Постійний представник України при Раді Європи – УП) прийшов кум. А це був початок лютого 2014-го, все виглядало дуже сумно, ніхто не знав, що буде далі. І головне, було якесь приховане відчуття, що систему неможливо перемогти. Досі пам'ятаю цей стан", – пригадує Кулеба.

Реальність того лютого і справді давала мало підстав для радості чи створення нових, світлих проектів. Але на допомогу, як і в усіх скрутних ситуаціях, прийшла фантазія.

"Ми сидимо на цій кухні втрьох сумні, і кум раптом каже: "Спокійно, все буде добре, усе буде "місто-сад". І починає розповідати, що він читав статтю, яка так і називалась "Місто-сад". Це було  інтерв'ю з якимось фізиком, який розповідає про Україну майбутнього. І там така утопічна історія, що Україна – найкраща країна світу, у ній супер поліцейські, космонавти, розвивається ІТ, вся країна в садах", – згадує Женя.

І, здавалося б, марна фантазія зовсім скоро отримала шанс стати реальністю.

17 лютого в дворі дому Жені почався якийсь незвичайний рух. Активісти з Майдану у пошуках матеріалів, якими б можна було укріпити барикади, зайшли у дворик на вулиці Михайлівській. І з’ясувалось, що залізна огорожа, якою була обнесена ділянка землі в цьому дворі, якраз годиться для барикад.

"Якісь люди приходять, знімають секції огорожі, інші, які просто йдуть вниз Михайлівською, підхоплюють цей паркан і несуть на Майдан. Тоді включились наші сусіди, знайшли болгарку, – пригадує Кулеба. –  А наступного дня почались розстріли, і було вже не до паркану".

І хоч трагічні події 18-22 лютого перервали розбирання завалів і огорожі у дворі Жені, але вони мали цілком несподіваний ефект на неї саму.

На той час Кулеба працювала у "Мистецькому арсеналі", курувала культурні проекти і, як сама зізнається, "ні про які сквери чи соціальну відповідальність не думала".

Проте коли напіврозібраний паркан оголив фактичний смітник, повз який і сама Женя, і всі її сусіди роками спокійно ходили, хоч літом там стояв жахливий запах, жили безхатьки і бродячі пси, то раптом впав і якийсь уявний паркан всередині самої Кулеби.

"Це складно пояснити. У мене таке враження, що я спала, і раптом прокинулась. Звичайно, раніше цей пустир теж помічали. Але питання не в тому, що ти цього не бачиш, а в тому, що не віриш у можливість щось змінити", – пояснює Кулеба.

"Я ж теж людина, яка народилась в Радянському Союзі. Нас всіх довго вчили, що від тебе нічого не залежить, система розумніша, вона краща, і якщо щось є, то так і має бути. До речі, зараз на всіх проектах, це головна проблема – змусити людей повірити у себе", – додає вона.

Як важливо вірити в себе  та інших Женя добре знає і з особистої сумної історії. Шість років тому у її родині народилася донька, яка дуже сильно хворіла.

"Не просто хворіла. Це була щоденна боротьба за її життя довжиною в півтора роки",  – розповідає Кулеба.

Але цей досвід підсвідомо навчив її декільком речам: братися за найскладніші проекти – такі, про які кажуть "це неможливо зробити", а також тому, що в основі кожного проекту лежить бажання змусити вірити в себе тих, хто сам у себе не вірить.

"Ми приходимо в міста, в яких роками політики обіцяли і нічого не робили, в яких люди переконані, що від них нічого не залежить, і починаємо повільно це змінювати, змінювати себе. Це також урок моєї доньки: потрібно вірити в людину і її силу. Вірити завжди. Найскладніше повірити в себе, але щодня люди вчать мене це робити", – каже Кулеба.

Самій Жені повірити у можливість щось змінити допомогли люди, які жили поруч. Це був час, коли всі намагались пережити жахи розстрілів і побоїв на Майдані, але ще не знали, що доведеться зовсім скоро вчитися жити в умовах окупації і війни.

"Я сама довго вагалась. Але коли включились сусіди, коли все закипіло, то стало ясно, що процес не зупиниться, треба з ним щось робити. І в першу чергу, треба було чимось зайнятись, щоб хоч трохи не думати про розстріли, про смерті і весь той жах", – розповідає Кулеба.

Так у Facebook з’явилась сторінка із романтичною назвою "Місто-сад". Створила її Женя для того, щоб якось організувати і спрямувати той азарт, який охопив і її саму, і сусідів та близьких.

"Всі романтичні речі починаються дуже просто. Чоловік, кум зі своїм "містом-садом", кілька сусідів – це і були ті, хто починав. Мені подобається у моїх проектах робити так, щоб було якомога менше вертикальних зв'язків, щоб не було, умовно, Христа й апостолів, а щоб люди максимально працювали одне з одним", – каже Женя.

За таким принципом на сторінці у FB було оголошено першу толоку-суботник, яка і поклала початок тому, що всі тепер знають як сквер Небесної Сотні.

"Я до останнього сумнівалась, чи воно комусь треба. Але прийшло дуже багато людей. Дууже! Це все дуже надихало. Сусіди, друзі, якісь незнайомі люди – всі прийшли, – згадує Женя з дещо печальною посмішкою. – Але це ж було перше березня – початок війни, рішення Росії про введення військ, активна фаза анексії Криму. А ми тут воюємо за дерева".

Війна за дерева, або Нічия земля

Історія землі Скверу Небесної Сотні – це маленька копія історії України, говорить Кулеба. Спершу у 1991 році її хотіли "приватизувати", але щось не пішло. А за часів Черновецького – пішло, ділянку продали його зятю Супруненку.

"Але, на щастя для скверу, Супруненко в бігах, і ніхто не знає, де він", – розповідає Женя, починаючи розмову про довгу і виснажливу судову тяганину за землю під сквером.

Одна справа вигнати Януковича з України. Зовсім інша – виграти банальний, очевидний суд. І, як показує історія зі сквером, ще не ясно, яке із цих двох завдань важче.

"Я за першою освітою юрист-міжнародник, і вже коли демонтували паркан, то ясно було, що будуть юридичні проблеми. Треба буде цей процес якось "легалізувати". Ми одразу подали заяву в прокуратуру, щоб повернути землю місту. Юридична позиція була сильна. Київрада продала те, що їй не належало. Це була земля держави, а не міста. І щоб її продати, треба було рішення Кабміну, а його не було", – пояснює Кулеба.

Але навіть в такій очевидній справі все виявилось непростим. Закулісна корупційна спайка "прокуратура-суди-люди з грошима" досить успішно підлаштувалась під чергову зміну влади.

"Прокурори тихенько собі судились, не інформуючи нас, і все по-тихому програвали. А ми навіть не знали про це. Якось за постійною роботою у сквері просто не проконтролювали. Прокуратура обіцяла нас повідомляти, а насправді просто програвала суди. І дійшли уже до Верховного суду, який, слава богу, повернув справу на повторний розгляд", – розповідає Кулеба.

Коли ж активісти та волонтери-юристи взялись за справу, все пішло набагато веселіше, якщо можна так сказати про суд, який не може закінчитись очевидним рішенням от уже кілька років.

"Коли ми включились у справу, то виграли дві апеляції. Хоча перша інстанція затягувалась, як тільки можна, тривала більше року. Але ми її виграли", – трохи стомлено каже Женя.

Вона згадує масу нюансів, як затягувалась справа, і як на неї з друзями намагались тиснути:

"У нас була колись цікава зустріч з представниками "власника", дуже серйозними юристами. І вони мені кажуть, що я займаюсь рейдерством. Весело було і смішно, бо ми ж не собі цю землю хочемо повернути, а місту, громаді. При тому, що сам "власник" жодного разу не з'явився".

Останні місяці у скверу несподівано з’явився впливовий друг в особі генпрокурора Юрія Луценка, який пообіцяв простимулювати працівників прокуратури, серйозно поставитись до такої резонансної справи.

Але сподіватись на представників влади чи політиків Кулеба не квапиться. За довгу історію відстоювання скверу було багато невиконаних обіцянок. Але Женя не боялась "нагадувати" політикам про їхні слова, будь то мер Києва чи й сам президент.

"Спочатку представники міської влади не ходили в суди. Але потім ми "звернули увагу" Кличка на цю ситуацію. Просто так – через петицію, яка вибухнула і зібрала потрібні десять тисяч підписів за три дні. Просто 1 грудня 2015-го був дуже принизливий суд, місто не прислало нікого. Ну і суддя нам каже, чого ви, мовляв, тут скачете, якщо місту ця ваша земля не треба", – згадує Женя.

Щоб нагадати Кличку про проблему, перечекавши сезон новорічних свят, команда скверу запустила петицію – акурат під економічний саміт у Давосі.

"Ми спеціально зробили це під саміт у Давосі. Пам'ятаю ці заголовки, що "У Давосі говорили про економіку, а в кулуарах – про сквер Небесної сотні". Він прилетів на вихідних з Давоса, і вже в понеділок я була у нього на прийомі. Після цього місто почало ходити в суд", – розповідає Кулеба.

"Просто треба було нагадати. Хоча я страшенно не люблю скандалів, бо партнерство, синергія – це набагато легше і цікавіше", – додає вона.

І чи не найкращим підтвердженням цих її слів слугує "урбаністичний Оскар", нагорода Європейського конкурсу публічних просторів, яку сквер Небесної Сотні, першим в історії України, виграв влітку 2016 року.

"На цю нагороду не можна просто податись. Тебе мають запросити. Це найпрестижніший урбаністичний конкурс в Європі. Вони працюють з країнами через представників, яким довіряють. Організатори запитують, чи є у країні якийсь проект, який би міг представляти її на цьому конкурсі. І нас порадили, ми отримали лист із запрошенням подати заявку на конкурс. Я навіть не знаю досі, хто нас порекомендував", – згадує Женя про початок історії, яка закінчилась справжнім тріумфом скверу.

Український проект підкорив європейських критиків своєю суттю – справжньою низовою ініціативою, коли люди роблять спільну справу, не чекаючи, що хтось їм у цьому допоможе.

"Там на сайті журі коментувало, чому той чи інший проект отримав нагороду. І в нас їх зачепило те, що це абсолютно низова ініціатива, що люди самі зібрались і зробили, що є наш город, де залучені діти, які не просто щось садять, а уже змалечку вчаться працювати з усіма і цінувати спільну роботу", – пригадує Кулеба.

Але був у цієї нагороди й інший бік, який сама Женя називає "переходом", після якого вона усвідомила, що її перемоги – це тільки її справа, і вона може бути нецікава навіть тим, для кого ці перемоги здобуваються.

"Я знала, що можу сподіватись у чомусь на владу, на друзів, на партнерів, але в основному можна покластись тільки на себе. Я досі пам'ятаю, як написала меру, що от ми отримуємо цю нагороду, як це важливо для міста, давайте якийсь спільний прес-реліз зробимо. І ніякої реакції. Потім ми привезли нагороду у Київ, зійшлася преса у сквер, нас показали в новинах, всі вітали, а від міста жодної реакції. Владі це виявилось просто нецікавим", – пояснює вона.

Втома друзів, або Один у полі

"Часом бувають критичні моменти. Наприклад, коли була друга інстанція апеляції. Знову постійно переносили розгляд, а у мене життя зараз на дві країни, постійно доводиться літати туди-сюди і просто фізично не встигаєш контролювати все. Я прилетіла в Київ, прийшла в сквер – а він весь занедбаний, брудний, скрізь якесь сміття. І так мене це вразило, аж руки опустились", – пригадує Женя один із критичних моментів історії скверу.

І проблема не тільки, та й не стільки у смітті, вона – у байдужості. Люди, які спочатку загорілись і віддавали частину себе спільному і через те успішному проекту, просто збайдужіли до нього.

"На ентузіазмі далеко не заїдеш. Наприклад, у нашого скверу є двоє-троє людей, які про нього дбають, а всі решта починають розслаблятись і дбати, умовно кажучи, про свій холодильник", – розповідає Женя.

Вона згадує, як у момент найбільшої втоми і образи, написала один дуже несподіваний текст.

"Я сіла і написала колонку – звернення до "власника" землі з проханням забрати її назад і побудувати там готель. Ну бо якщо це нікому не треба, то навіщо всім мучитись? Ідея ж скверу якраз була в тому, що це місце, яке всі доглядають разом, місце, яке потрібне усім, за яке відповідають усі. А якщо для того, щоб люди перестали нарешті ставити запитання, для чого їм берегти свій сквер, треба побудувати там готель, то, можливо, його слід таки збудувати?", – пояснює Кулеба.

Колонка так і не була опублікована, бо, звичайно, ніхто не збирався віддавати сквер під готель. Надто багато праці на нього було покладено. Але цей відчайдушний порив засвідчив проблему куди ширшу – втому пасіонаріїв і потребу змін у їхній роботі.

"В Україні так багато всього змінюється. Коли ти тут, то це не так помітно, але коли я щомісяця відлітаю-прилітаю, то я зміни бачу дуже чітко. І вони просто фантастичні. Їх роблять люди, заряджені звичайні люди-лідери. Але їх обмежена кількість, і я бачу, наскільки вони втомились. Потрібні нові сили. Але де їх взяти?", – питає Кулеба.

І сама відповідає.

"Потрібно зупинити це постійне циркулювання "катарсису по-українськи". Лідери мають припинити комунікувати тільки "зраду", а почати говорити про те, що треба зробити, аби ситуація змінилась", – вважає Кулеба.

"Я не вірю, що країна переживе ще один Майдан, як би це не звучало. Нам потрібна мирна, але потужна трансформація. Теперішні лідери мають розбудувати системи навколо себе, зібрати команди і вчити їх працювати, змінювати країну. І ці системи мають бути самодостатніми, вони мусять вистояти навіть при зміні лідера чи і взагалі без нього", – додає Женя.

І розповідає, що саме цим тепер і займається, відбудовуючи парки і сквери на Донбасі, повертаючи містам їхні душі.

Душі загублених міст, або Схід

"Мені самій легше прийти, "зарядити" людей і хай собі роблять. Але така схема не працює. Потрібно будувати системи і збирати команди, працювати з людьми, підсилювати їх і вчити. Іншого шляху немає", – каже Женя, розповідаючи про свої проекти на Сході України.

Обраний нею і її командою шлях не з легких. Якщо у Києві чи великих містах прошарок громадсько активних людей уже відчутний, то у провінції, а особливо у прифронтовій смузі, цей рух тільки переживає своє становлення.

Зараз Женя зі своєю командою реалізують три проекти на Донбасі: реконструкція парку у Слов’янську, та відновлення скверів у Костянтинівці та Покровську.

"Я, якщо чесно, сумнівалась, що наша команда може робити більші проекти, ніж сквер Небесної Сотні. І те, що ми зараз працюємо на Сході – це віра в нас інших людей. Наші партнери з USAID повірили, що ми зможемо. Вони нас самі запросили до себе і запропонували зайнятись реконструкцією парку у Слов'янську. Їм хтось про нас розповів, і вони нам довірились", – розповідає Кулеба.

Але одна справа погодитись на проект, а інша реалізувати його, зіткнувшись із абсолютно новою, дуже складною реальністю.

"У Слов'янську яка історія. Кожен мер, який приходив, обіцяв відремонтувати парк. І ніхто нічого не робив. Через це там був такий рівень недовіри до нас, що здавалось, що нічого не вийде. Але тоді ми сідали і думали, бо ми ж не такі, як всі ці мери, ми маємо добитись успіху", – пояснює Женя.

За її словами, головних проблем у такого роду проектів на Сході дві – недовіра і нестача кадрів.

"Проблема у тому, щоб добитись довіри. У нас же ще команда – чотири дівчини і грудна дитина. Мери на нас спершу дивились, скажімо так, з підозрою. А тепер це наші найбільші партнери, бо вони бачать, що ми приїхали серйозно працювати. Але щоб добитися цієї довіри, довелося тяжко і довго працювати. Не розповідати, як гарно все буде, а просто робити. І потім і гроші міськрад виділяються, і обласні ради включаються, якщо вони бачать результат", – ділиться головним спостереженням Кулеба.

Власна ініціатива і вміння щось зробити не вирішують глобальну проблему відновлення східних регіонів – залучення до роботи місцевих активістів. І проблема не в тому, що їх важко долучити до проектів, а в тому, що немає кого власне залучати.

"Головна проблема у тому, що на місцях немає таких сильних команд, як у тому ж Києві, які здатні одразу взяти і реалізувати проект. Усіх треба шукати, вчити, організовувати. І річ не в тому, що хтось поганий, а в тому, що просто у людей немає компетенції, вони такого ніколи не робили. І ми зараз якраз із цим працюємо, щоб виростити місцевих лідерів. Через наші проекти зібрати і виростити, аби вони могли далі утримувати ці проекти і працювати самі", – розповідає Женя.

Вона з азартом згадує про свої "маленькі перемоги" спершу у Слов’янську, а тоді і в Костянтинівці та Покровську. Наприклад, у Слов’янську, який і до війни не був квітучим містом, команді Кулеби вдалося спершу добитись повернення парку історичної назви Шовковичний, розробити повністю дизайн і проект реконструкції, логотип тощо.

"Ми почали зі створення "Клубу друзів", щоб люди відчували свою залученість і відповідальність за цей проект. Тепер усі мають свою членську картку, значок, працюють з нами", – ділиться Кулеба.

Тепер її команда займається головною проблемою – навчанням нових лідерів і залученням місцевих жителів у роботу.

"Але я всім нашим кажу, не давайте нічого – навчіть людей робити самим. Бо те, що дається безкоштовно, ніхто не цінує, а знання з людиною залишаться як її здобуток, яким вона буде дорожити", – пояснює Кулеба.

"Часом нам набагато простіше зробити щось самим. Наприклад, забетонувати навігаційні таблички по парку. Але ми цього не робимо, ми просимо усіх прийти, долучитись, допомогти. І хай вони зроблять це гірше, табличка стоятиме не зовсім рівно, але людина, яка сама її там поставила, щодня буде дивитись, щоб ця навігація стояла, щоб ніхто її не ламав. Або бабуся, яка висадить якусь квіточку в парку, вона ж потім за квітку буде стояти горою, це буде її маленький Сталінград. Люди починають відчувати відповідальність за свою працю – і це головне", – пояснює вона.

Така робота має свої цілком конкретні, осяжні наслідки: у Слов'янську парк уже будується, уже копаються котловани, уже привезені і чекають на встановлення танцмайданчики, дитячий майданчик. У Костянтинівці і Покровську уже розроблені архітектурні рішення, укладено плани і все готове до початку роботи.

"У Покровську у нас взагалі success story була. Ми тільки приїхали, зібрали людей і провели невелику презентацію того, що ми робитимемо. І вже в кінці презентації люди кинулись записуватись у "Клуб друзів", по 50 гривень здавали, одна бабуся принесла котлети і всіх пригощала. Просто люди якось одразу відчули, що до їхнього міста комусь є діло, хтось хоче для їхнього Покровська щось зробити. І вони за це дуже вдячні", – розповідає Женя.

В цьому так багато України. Як має жити країна, як мусять існувати міста, якщо банальне, притаманне природі людини бажання допомогти сприймається як щось небувале? Як ми усі разом до такого дожились?

Як резюмує сама Женя, немає меж людській байдужості, і немає нічого страшнішого за неї:

"Часом їдеш по якійсь Костянтинівці і хочеться зробити там музей того, до чого може довести людська байдужість. Бо це ж наша байдужість робить з нашими містами те, що з ними стається. Це наша відповідальність. Спільна. Або хочеться просто взяти всіх цих людей, вивезти і побудувати їм нове місто – Місто-сад".

Роман Романюк, УП