"Або воюйте, або домовляйтесь": як мешканці Зайцевого стали "живим щитом" для своїх домів
"Ну, все тепер. Цієї вулиці, де ми живемо, не буде"
"Все, ми виїжджаємо з Жованки, останній дім. Цієї ночі в нього теж прилетіло. Васильович летить дуже швидко. Бо це місце, де вчора снайпер попав по автомобілю з волонтерами", – говорить В'ячеслав Балагура, місіонер руху "Добра звістка", сидячи біля водія, який максимально тисне на газ.
Позаду ще п'ятеро – трійко малолітніх дітей з батьками. Це сім'я Емінових, які після трьох років війни врешті наважилися виїхати зі свого рідного села на Донеччині, яке опинилося на лінії фронту.
До того від пропозиції місіонерів про евакуацію Емінови відмовлялись, хоч волонтери й обіцяли зібрати грошей на новий будинок, подалі від обстрілів. Не думали лишати дім і їхні батьки-пенсіонери, які тримали велике господарство з вівцями.
Ця родина усе життя прожила на крайній вулиці Жованки. Тепер це – остання вулиця перед лінією зіткнення. Сюди не пускають ні волонтерів, ні журналістів. Надто небезпечно.
Жованка – адміністративна частина селища Зайцеве, яке війна розділила навпіл. Між позиціями бойовиків та української армії – кількасот метрів. Тож під час бойових зіткнень кулі та снаряди літають над людськими хатами і часто в них потрапляють.
За три роки війни в Жованці 60% будівель зруйновано повністю, решта зазнали дрібніших ушкоджень.
Прямо всередині свого будинку сім'я Емінових облаштувала своєрідний "бліндаж" – укриття з бетонними блоками та мішками з глиною. Під час сильних боїв звідти майже не виходили.
"Діти виходять в коридор подихати, п'ять хвилин подихали – і назад заводимо. З п'ятниці з дому взагалі не виходимо, вугілля і дрова тримаємо в коридорі", – розповідала місіонерам 8 березня, за день до евакуації, мама трьох дітей Ольга Емінова.
Але й на той момент вона ще не збиралась виїжджати, попри те, що тижнем раніше її маму та дочку під час обстрілу привалило в підвалі. Діставати довелося військовим.
Лише вранці 9-го березня мати Ольги подзвонила місіонерам і сказала, що вони готові. Вночі дім батьків-пенсіонерів зрівняло із землею. Дім дочки вцілів. Однак страх врешті взяв своє.
"Це було півгодини пекла. З пів дванадцятої до дванадцяти. Все життя пролетіло перед очима. Дітей накрив своїм тілом, головне, щоб вони жили", – описує пережите батько трьох дітей Олександр Емінов.
"Все трусилося, все стрибало, свічки гаснули від вибухової хвилі. Осколки летіти так, що навіть до столу поприлипали. Двері всі простріляні уламками. Паркану вже немає... А в батьків будинку немає – один фундамент. Батьки просто почорніли", – згадує його дружина Ольга.
До їхнього дому місіонери їхали по понівеченій свіжими воронками ґрунтовій дорозі. За лічені секунди всі завантажуються в авто. Крім батьків-пенсіонерів, які залишилися збирати свої речі з-під завалів.
"Ой!" – вигукнула Ольга Емінова, мама трьох дітей. Авто вже виїжджало з села, як жінка почула знайомий хлопок. По машині працював снайпер.
Дорога при виїзді з Жованки пролягає по лінії обстрілу бойовиків. Їхні снайпери тримають позицію на териконі, з якого кожне авто чи людина на велосипеді під постійним прицілом.
Напередодні, 8-го березня, снайпер влучив у машину з волонтерами. Двох ранило.
"Пішов, пішов! Швидко! Стріляють! Васильович, давай, давай, давай. На тому самому місці, я в шоці!.. Давай, давай, давай!" – шокований місіонер підганяв водія. – Пройшли, Слава Богу! Все чудово, всі на місці. Хлопок був на тому самому місці!"
Проїхавши смертельно небезпечну ділянку, Олександр Емінов раптом приречено виголосив: "Ну, тепер все... Все. Цієї вулиці, де ми живемо, не буде. Вони терпіли, бо там діти жили. Тепер дітей не буде – буде зона відчуження".
Після цих слів стає трохи більш зрозумілим, чому три роки родина жила впритул до лінії фронту. Вони собою та своїми дітьми прикривали від обстрілів власну вулицю і дім.
"Вони залякують, щоб ми виїхали"
Раніше в Жованці проживало вісімсот осіб. За три роки війни залишилося 150, серед яких і діти.
До кінця 2016-го під обстрілами продовжували жити три багатодітних сім'ї. В грудні одна з них погодилася на пропозицію волонтерів виїхати і купити їм новий будинок.
Читайте такожЧерез два місяці після евакуації сім'ї Емінових з місіонерами знову їдемо в Жованку.
На дорозі уздовж лінії обстрілу опускаємо вікна машини, щоб не ранило склом у випадку попадання кулі. Водій намагається їхати швидко, наскільки це можливо по ґрунтовій дорозі.
За кількасот метрів бачимо жінку з дитячим візком.
"Катя?!.. Що ти тут робиш!?" – зупиняють авто місіонери.
Катя – мати-одиначка трьох дітей. Це були останні діти, яких місіонери вивезли звідси наприкінці березня. Їх забирали так само, під обстрілами в екстреному режимі.
Втім, вже за три тижні жінка повернулась. Каже, що в неї були якісь непорозуміння в місіонерському притулку для переселенців, де її тимчасово з дітьми розмістили, поки підшукували будинок для купівлі.
"Коли куплять дім, я переїду. Але в Полтавську область не поїду, це дуже далеко. А в Часів Яр поїду, звісно поїду", – переконує Катя. Часів Яр – село за 30 кілометрів від Жованки, де сім'я Емінових уже вселилася в свій новий будинок, куплений за пожертви.
Їдемо далі в центр села. Там знаходиться так званий "гуманітарний пункт": покинутий будинок з гаражем, замість вікон – мішки з глиною.
Тут місцевим мешканцям роздають хліб, продуктові пайки, раз на тиждень приймає лікар та проводять службу місіонери.
На приїзд місіонерів уже чекає на лавках зо два десятка пенсіонерів. До війни вони відвідували православний храм, який опинився на захопленій "ДНР" частині села. На тому ж боці залишились сільрада, амбулаторія і вже вщент розбита школа, у якій розташувалися бойовики.
На службу до протестантів люди йдуть, щоб відвести душу. Приїзд місіонерів – це привід зібратися разом, поговорити з сусідами з різних кінців села, послухати пісні під гітару про Бога чи самому поспівати.
За півгодини після закінчення щотижневої служби 16 березня 2017-го гуманітарний пункт обстріляли. Люди тут впевнені, що обстріл був цілеспрямованим.
"Коли сюди вперше прилетіло, я думала, що випадково. Але коли через тиждень прилетіло ще три міни, то стало зрозуміло, що це вже навмисне", – переконана Людмила Пахомова, мешканка Жованки, яка взяла на себе роль координатора з організації роздачі гуманітарної допомоги.
"Так само вони стріляють по машинах з волонтерами. Навіщо?!.. Щоб залякати всіх, хто нам допомагає, щоб сюди ніхто не їхав, щоб ми залишилися в ізоляції. Таким чином, вони хочуть морально дотиснути тих, хто тут лишився жити", – каже Людмила.
За її словами, міжнародні гуманітарні організації уже сюди бояться їхати.
"Для чого на нас морально тиснути? Та вони просто роблять все, щоб ми звідси виїхали!" – переконує ще одна місцева активістка Галина.
Люди тут певні, що залишаючись жити в рідному селі, тим самим заважають вести обом сторонам повноцінні бої. І тільки-но звідси всі виїдуть – село зрівняють із землею. Тож свідомо обрали для себе роль живих щитів для своїх вулиць та будинків.
Таких у Жованці залишилося півтори сотні.
До війни тут жило вісімсот осіб.
Як в Жованку прийшов "комунізм"
На звуки автоматних черг протягом дня тут люди давно не реагують. Втікають в будинки чи підвали під вечір, коли починає гатити артилерія.
А кожного ранку після ночі обстрілів навідуються до сусідів в гості, щоб дізнатися – чи всі живі-здорові та чи вціліли будинки.
"І згоріло, і розбило. Половина восьмої вечора як почали бити. Спочатку загорівся дім сусідки, побігла до них, як тут загорівся наш. Ми навіть не встигли в дім забігти, щоб якісь речі винести", – розповідає пенсіонерка, будинок якої згорів увечері 23 березня 2017-го.
"Живемо з дідом зараз в сараї. Речей жодних не залишилося. От, хустинку на голову сусідка дала, колготки дала Люда, кофту, спідницю теж дали. Дещо вже купила", – продовжує оповідати про своє горе жінка.
І хоч в Жованці порожніми стоять чимало будинків, пенсіонерка перебиратися з сараю туди не збирається. Каже, що люди, які звідси виїхали, можуть будь-коли повернутися, і буде перед ними незручно.
Допомогти з пошуком житла десь подалі від лінії фронту жінка теж не просить.
По-перше, орендувати будинок чи квартиру – це для неї неабияка розкіш, родичів поблизу немає. По-друге, вона просто морально не готова на старості "все кинути".
"Ми тут звикли, тут жили наші батьки, прадіди і діди", – пояснює пенсіонерка.
"Недарма є таке прислів'я: де народився, там і пригодився. Рідні стіни теж тримають, особливо старих людей, які тут прожили все життя. Вони вкладали в ці будинки свої сили та здоров'я і матеріальні витрати. І зараз зірватися і виїхати – це дуже важко, отак лишитися даху над головою", – пояснює Людмила Пахомова.
Каже, хто дуже хотів, той виїхав звідси ще в 2014-му, а дехто вже й повернувся.
Нікуди не збирається їхати і 49-річна Галина. Тримають її не лише рідні стіни, а й город. Вона з нього частково заробляє на життя, продаючи овочі. На землі працює в перервах між обстрілами.
Городами займаються тут майже всі мешканці, збираючи разом з урожаєм уламки снарядів.
Раніше Галина ще торгувала молоком. Але корову довелося здали на бійню, бо пастися тут худобі ніде – хіба що на мінних полях.
З попередньої роботи Галину скоротили – вона донедавна працювала на залізничній станції в сусідньому селі Микитівка. І хоча Микитівка – окупована, сама станція була під управлінням "Укрзалізниці". Через неї переганяли вантажні вагони з вугіллям. За словами Галини, після блокади 450 співробітників станції довелося звільнили.
Її чоловік працював водієм місцевого автобуса. Звільнився одразу з початком активних бойових дій у Зайцевому – їздити під обстрілами не хотів.
Протягом двох років в Жованку не їздив жоден автобус. З літа 2016-го вдалося відновити два рейси в тиждень – до Бахмута, найближчого райцентру.
Проте овочі Галина продає не в Бахмуті, а в окупованій Горлівці. Їй туди ближче і зручніше діставатись.
Пояснює, що автобус з Бахмута повертається назад вже о першій дня, і вона просто не встигає все продати. А наймати машину – надто дорого. Продавати в Горлівці вигідно ще й тому, що ціни на продукти на окупованих територіях – вищі.
"Звідси на велосипеді півгодини добираюся до КПВВ "Майорськ". Там без черги переходимо через спеціальний модуль для місцевих мешканців. Вже на боці "ДНР" ми вимушені стояти з усіма в одній черзі, для місцевих там виключень немає", – описує логістику своїх поїздок на горлівський базар Галина.
Високі ціни на продукти і в магазині Жованки. Раніше сюди везли товар з Горлівки. Тепер у вартість продуктів включають доставку з Бахмута та ризик бути обстріляним.
Хліба в місцевому магазині не продають. Двічі на тиждень одну буханку на сім'ю привозять "сімікі" – військові, які працюють з цивільними мешканцями. Також хліб роздають місіонери після служби.
"Та в нас тут комунізм! Все дармове! Хліб безплатно, за світло, воду, за газ не платимо! Бо їх нема! Так що живемо краще всіх, дякуючи цим барбосам-демонам", – сумно посміхаючись, розповідають місцеві чоловіки.
Газу тут немає з 2014-го. Електрика відсутня майже рік. Центральне водопостачання – два місяці.
Хоча Жованці ще пощастило: тут є колодязі з водою. А от в сусідній Бахмутці, яка колись теж була адміністративною частиною Зайцевого, – води нема півроку, а колодязі спорожніли через обстріли. В село з 220-ма мешканцями раз на тиждень привозять лише п'ять кубів води на всіх.
Відновлювати зруйновані мережі тут ніхто не поспішає.
По-перше, під прицілом снайпера це небезпечно. По-друге, щоб налагодити електропостачання, треба наново ставити високовольтні стовпи – раніше мережі були підключені до Горлівки. По-третє, – усі розуміють, що за тиждень-другий все це знову буде знищено обстрілами.
Взимку люди гріються і готують їжу на печах. З вугіллям допомагає "Червоний хрест". Влітку в спеку палити піч ніхто не хоче. То ж готують на багаттях біля дому. Дехто, правда, "розкошує" на газових балонах.
Ще складніше – зберегти приготовлену їжу. Без холодильників те, що було зготоване вранці, до вечора скисає.
Сьогодні завдяки волонтерам на всю Жованку є п'ять електрогенераторів, які люди ділять між собою для підзарядок мобільних та ліхтариків.
Бензин для генераторів та газові балони купують за фінансову допомогу від "Червоного хреста", який щомісяця виділяє 660 гривень на кожного мешканця Жованки. За ці ж гроші купують ліки.
"Оці 660 гривень – єдині гроші. Якби війни не було, то за два роки вже б отримував пенсію. А так хіба посмертно видадуть", – іронічно говорить місцевий чоловік. Посміхається він, і коли показує пальцем на свою хату вдалечині з пробитим дахом.
"Де ночую? Та під забором, бомжую я", – продовжує чоловік, намагаючись жартувати з гостею.
В Жованці сміх чути частіше, ніж плач. Сміх допомагає пережити розпач. А плакати набридло, бо життя під обстрілами стало звичним.
Натомість ніяк не увійде в звичку життя у невизначеності. Людей, які живуть фактично в ізоляції, дратує статус буферної зони. Фронт не посувається ні в один, ні другий бік.
"Або воюйте, або домовляйтесь. Тут два варіанти, інших немає. А зараз ситуацію загнали в тупик. Через це тут є певна образа на Україну, бо три роки стоять на одному місці", – додає Людмила, яка страждає, що її сім'я ніяк не об'єднається. В неї на тому боці лінії зіткнення залишився син, невістка і внук.
"Це дуже боляче – бути розірваними. Боляче не бачити дітей, а чути лише їх голос по телефону", – ділиться болем Людмила.
"Але якщо українська армія почне воювати, тобто наступати, це ж у вашому селі може ще більше обстрілів початись..." – дивуюся таким бажанням людей.
"Та люди тут готові вже все терпіти, тільки, щоб був результат!" – втручається активістка Галина.
При цьому жінки бояться, щоб фронт не посунувся в протилежний бік і контроль в Жованці не взяли бойовики.
Людмила і Галина переконують, що більшість тут людей – за Україну. Хоча вистачає й таких, яким байдуже, під яким прапором жити – аби тільки не стріляли.
Місіонери певні: чим більше сюди їздити, тим більше в прифронтових селах буде проукраїнських настроїв. Мовляв, люди тоді відчувають, що про них в Україні не забувають.
"Коли ми тільки почали їздити в звільнену Красногорівку на Донеччині, то там лише 30% було за Україну. Решта доволі агресивно були налаштовані. А зараз нас просять привезти навіть не хліб, а українські прапори, щоб розвісити їх по місту", – резюмує місіонер Галина Кучер.
Мар'яна П'єцух, УП
Текст підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади
