Війна і мир між українськими націоналістами
"Ми більше не бажаємо хоч якось асоціюватися з ліберально-віртуальним проектом системи під назвою ВО "Свобода"... Самозрозуміло, що організації з такими різними світоглядовими засадами, які мають кардинально відмінні цілі та шляхи до їх здійснення, не можуть співпрацювати в жодному вигляді", – заявляв наприкінці 2007-го року на той час лідер праворадикальної організації "Патріот України" Андрій Білецький, зачитуючи заяву "ПУ" про розрив стосунків з партією Олега Тягнибока "Свобода".
Через майже десять років, 16 березня 2017-го Білецький разом з Тягнибоком подали один одному руки – і підписали спільну програму дій під назвою "Національний маніфест". Разом з ними документ підписали лідери партій "Правий сектор" Андрій Тарасенко, "Конгрес Українських націоналістів" Степан Брацюнь та голови громадських організацій ОУН та "С14".
"Це документ, із яким ми починаємо свій хрестовий похід проти цієї влади", – заявив перед підписанням Андрій Білецький.
"Завтра, коли влада буде належати українським націоналістам, ми реалізуємо цей маніфест", – додав Олег Тягнибок.
Об'єднання зусиль націоналістів стало несподіваним навіть для їх прихильників. Адже ще півроку тому вони не спромоглися провести спільний захід з нагоди річниці заснування УПА.
Тоді в Києві відбулося два паралельні марші націоналістів – ВО "Свобода" і КУН йшли своєю ходою, а "Нацкорус" з "Правим сектором" – своєю.
Але вже за чотири місяці, 22 лютого 2017-го вони вийшли спільним "Маршем гідності".
У двадцяти пунктах "Маніфесту" націоналісти прописали спільні цілі:
– створення Балто-Чорноморського союзу на противагу інтеграції України в Євросоюз,
– відновлення ядерного статусу України,
– узаконення вільного володіння зброєю,
– реприватизація стратегічних підприємств,
– заборона продажу землі сільськогосподарського призначення,
– створення єдиної помісної церкви тощо.
Також вони хочуть визнати Росію державою-агресором, призупинити з нею дипломатичні та торгові зв'язки, визнати ОРДЛО окупованими територіями та блокувати їх до повного звільнення.
Ці цілі не є чимось новим, вони є програмних засадах кожної з партій-підписантів. Але чомусь попри єдине бачення державної політики, націоналісти до цього частіше сварилися між собою, ніж об'єднувалися.
Що заважало націоналістам протягом років незалежності об'єднати зусилля, що змінилося зараз, і яка в них перспектива сформувати націоналістичну фракцію в наступному скликанні парламенту, розбиралася "Українська правда".
Спадкоємці розкольників
Адепти українського націоналістичного руху вважають підписання "Маніфесту" про спільні дії – історичною подією, адже добре знають історію перманентних внутрішніх чвар між українськими націоналістами, починаючи з розколу ОУН в 1940-му.
Тоді, на одинадцятому році діяльності Організація українських націоналістів, яка діяла в підпіллі, розкололось на ОУН (мельниківську) та ОУН (бандерівську або "революційну"). Причина тодішнього розколу – радикальне крило організації з середовища Степана Бандери не сприймали поміркованого лідера ОУН Андрія Мельника. Згодом з'явилося ще третя ОУН ("за кордоном" або "двійкарі"), яка опонувала і "мельниківцям", і "бандерівцям".
Різний "градус радикальності" ставав причиною сварок і сучасних націоналістів.
На початку 90-х років ОУН (мельниківська) відновила діяльність в Україні у форматі громадської організації націонал-демократичного спрямування.
Натомість, більш радикальна ОУН (революційна) вважала, що треба бути не спостерігачем політичних процесів, а її учасником – і створює партію: Конгрес українських націоналістів. Її очолила Слава Стецько, яка повернулася в Україну після 45-річної еміграції.
Вже в 1994-му році КУН зміг провести до Верховної Ради п'ятьох депутатів.
Приблизно у той же час з'являється ще одна націоналістична партія "ОУН в Україні". Її утворили вихідці з ОУН(р), яким КУН виявився не до вподоби. Проте ця партія так і не вийшла з політичного маргінесу, а в майбутньому взагалі стала інструментом політтехнологів для дискредитації політичних опонентів влади. Найбільше за свою історію партія "ОУНвУ" запам'яталася зверненням свого тодішнього голови Романа Козака до Ющенка про "дружину-американку" під час президентської кампанії-2004.
Поки розділене ОУН у різних площинах і форматах шукала себе в незалежній Україні – у Львові вже діяли дві націоналістичні партії: "Державна самостійність України" та "Соціал-національна партія України". Чимало членів цих партій були вихідцями з "Народного руху України", ще коли той наприкінці 80-х був організацією, а не партією. Під час переформатування Руху в партію він не влаштував молодих націоналістів своєю націонал-демократичною ідеологією.
У 1998 році націоналісти пішли на парламентські вибори двома окремими таборами. У результаті ніхто з них не подолав виборчий бар'єр у 4%.
Блок "Менше слів", який утворили ДСУ і СНПУ, набрав лише 0,16% голосів.
У свою чергу, КУН об'єднався у блок "Національний фронт" з менш рейтинговими політсилами націонал-демократичного спрямування – "Українська республіканська партія" та "Українська консервативна республіканська партія". "НФ" набрав 2,71%, проте від блоку в парламент пройшло шість мажоритарників.
У пошуках самоідентифікації
Наприкінці 90-х та на початку 2000-х в націоналістичному русі спостерігається криза. Націоналістам ніяк не вдається знайти своє місце на політичній мапі України та відповідати на суспільні політичні запити.
Партії з націоналістичною ідеологією остаточно сходять на маргінес.
КУН, щоб провести у ВР бодай кілька мажоритарників, остаточно розчиняється в націонал-демократичному середовищі, увійшовши в 2002-му році в блок Віктора Ющенка "Наша Україна".
До "Нашої України" увійшов тоді і майбутній лідер "Свободи" Олег Тягнибок, який на той момент очолював столичний осередок СНПУ. Проте в липні 2004-го Тягнибока виключають з фракції "НУ" за його виступ на Яворині.
Кризу в самоідентифікації націоналістичних партій і втрата їх ролі у великій політиці спричинила саме їхня роздрібненість. А ще – застарілі ідеологеми, які націоналісти пропонували виборцю. Адже вони опиралися на програмні засади ОУН, які писалися в зовсім інших історичних умовах – коли ще не було української держави.
Криза націоналістичного руху на межі століть супроводжувалася і новими розколами.
В 1999 році від КУНу від'єдналися силове крило партії – організація "Тризуб", яку з 1996-го очолював Дмитро Ярош.
У відповідь КУН створює нову молодіжку "Молодіжний Конгрес українських націоналістів". Однак вже за два роки ця організація оголошує незалежність від КУНу і перейменовуються на Молодіжний націоналістичний конгрес.
У пошуках нових форм і змісту в лютому 2004-го "Соціал-національна партія України" переформатовується у ВО "Свобода", головою якої стає Олег Тягнибок.
Тоді з партії йде Андрій Парубій, який очолював молодіжне крило СНПУ "Патріот України", і який теж мав амбіції лідера оновленої партії.
До речі, Парубія, який зробив успішну кар'єру в середовищі ліберальних політсил, до сьогодні в середовищі "Свободи" вважають зрадником націоналістичної ідеї.
Але основний розкол в колишньому середовищі СНПУ стався не через особисті амбіції – а через ідейні розбіжності.
Так, харків'янин Андрій Білецький очолив групу молодих радикалів з СНПУ, які виступили проти переформатування соціал-націоналістів у "свободівців". Вже в 2006-му Білецький відновлює організацію "Патріот України", яка колись була молодіжним крилом СНПУ.
Наприкінці 2007-го року Білецький заявив про остаточний розрив стосунків зі "Свободою", обізвавши останню "демо-ліберальним віртуальним проектом".
Ветерани-"свободівці" не на диктофон пояснюють, що основним каменем спотикання стало різне бачення націоналістами головних ворогів української нації. Якщо для "Свободи" це була Москва, то для "Патріоту України" – мігранти.
У соцмережах зберіглося відео за грудень 2007 року, на якому Білецький на зборах "Патріоту України" пояснює, у чому його відмінність від інших націоналістичних рухів: йдеться саме про "расову" складову.
"Націоналістична ідеологія фактично не оновлювалася з 1939-го року (...) Але є нові загрози і нові виклики. І ми повинні відповідати новими діями і новою ідеологією (...) За останній рік ми створили нову ідеологію – український расовий соціальний націоналізм, ідеологія, яка будується на трьох стовпах: соціальності, расовості і великодержавності (...) Ми створили силову організацію, яка складається з національно- і расово-свідомої молоді. Ми цю молодь збили у загони і вивели на вулиці, щоб боротися за наші ідеали", – промовляв 28-річний провідник "ПУ" Білецький.
Для цього "Патріот України" проводив марші проти нелегальних мігрантів, виганяючи їх з харківських гуртожитків.
"Ми показали світу, що ми боремося за ідеали білої єдності", – коментує на архівному відео "антиміграційні заходи" сам Білецький.
Радикальні та більш помірковані націоналісти розійшлися у поглядах і в 2008-му році, під час відзначення річниці УПА. Тоді "Свобода" обмежилася віче та концертом, виконуючи рішення суду про заборону пішої ходи.
Білецький назвав акції "Свободи" "хороводами", а активісти "Патріоту України" спробували своєю ходою прорватися на Хрещатик. Для них це закінчилося масовими затриманнями.
Критикували "Свободу" радикали і під час другого Майдан. Поки лідер тоді вже парламентської партії "Свобода" Олег Тягнибок зі сцени Майдану закликав не вестися на провокації – члени "Тризубу" та "Патріоту України" ситуативно об'єдналися під брендом "Правого сектору" і пішли на штурм на Грушевського,
Проте тільки-но завершився Майдан, радикальні націоналісти з "Правого сектору" знову розбіглися.
Андрій Білецький, який на початку АТО очолив силовий блок "Правий сектор-Схід", вже за два місяці у травні 2014-го створює своє воєнізоване формування батальйон "Азов", який згодом стає полком Нацгвардії.
А в 2015-му "Правий сектор" залишає лідер партії Дмитро Ярош. Пояснивши, що "зараз настав час зосередитись на державотворчих речах... без радикалізму на межі з маргінесом".
Відтоді він починає формувати організацію "Державницька ініціатива Яроша" ("ДІЯ"), де прагне об'єднати людей різних політичних та ідеологічних спрямувань в структуру, яка б нагадувала Народний Рух України в його зародку.
Відтак, в очах націоналістів-радикалів з'явився черговий зрадник націоналістичних інтересів. До речі, сам Ярош в 1989-му був членом Народного Руху, але потім пішов шукати для себе більш радикальні майданчики, який знайшов в "Тризубі".
Щоправда, у 2016 році в інтерв'ю "УП" Ярош заявив, що "ніколи не був радикалом" і що зараз шукає партнерів у громадських рухах більш широкого патріотичного середовища, які не обмежені лише націоналістичними поглядами.
"Я вітаю об'єднання націоналістів. Чи буде від нього користь Україні – побачимо... Я займаюсь війною і не маю партії, тому питання партійного об'єднання мене зараз не цікавить. Хай політикують, аби користь якась була", – пояснив у коментарі "УП" Дмитро Ярош свою неучасть в підписанні "Маніфесту" націоналістів.
Вочевидь, він перетворюватиме свій рух у партію уже ближче до виборів.
Ситуативні союзники з владою?
За інформацією "УП", підписанти "Маніфесту" хотіли бачити Яроша поруч з собою. Проте він не виходить на контакт з ними.
Націоналісти підозрюють, що причина – у нібито співпраці колишнього лідера "ПС" з Банковою, від якої залежить узаконення створеного ним неофіційного військового підрозділу "Українська добровольча армія".
Насправді, в кожного з учасників "Маніфесту" є й свої причини співпрацювати з владою.
Для Андрія Білецького – це сприяння у розвитку заснованого ним полку "Азов" при Національній гвардії, яка, у свою чергу, підпорядкована Міністерству внутрішніх справ. Також доля "Азову" залежить від позиції командування Нацгвардії, яке призначає президент.
"Від своїх побратимів по "Азову" я трохи не щоденно чую звернення врятувати полк.... Якщо говорити про минулий рік – Нацгвардія не виділила жодної бойової машини, наші бійці отримували найнижчу зарплатню, ми пережили минулий рік із величезними боргами. Водночас керівництво завалило полк перевірками та інспекціями", – заявив про критичну ситуацію в "Азові" у січні 2017-го Андрій Білецький.
Саме через залежність полку "Азов" від фінансування з боку МВС Білецького постійно називали людиною міністра внутрішніх справ Арсена Авакова.
"Аваков – це людина, яка при всіх мінусах реально допомагала в створенні добровольчих батальйонів, яка не побоялася взяти на себе відповідальність за їх озброєння. Він виявився найбільш адекватним з високих керівників країни саме в моментах війни", – заявляв у жовтні 2016-го Білецький в інтерв'ю "УП".
На запитання, чи погодився би "Азов" чи "Нацкорпус" на прохання Авакова провести якусь вуличну акцію, якби їхні ситуативні інтереси зійшлися, Білецький відповів, що "ситуативні союзники бувають у чому завгодно".
"Якщо я скажу, що ситуативні союзники бувають в чому завгодно, але, при цьому, згадаю в цьому ж реченні "Аваков", то ми знову будемо підживлювати цей міф. Наприклад, у нас були різні стосунки з "Правим сектором", але ми ж проводимо з ними спільний марш", – додав Білецький.
Є спільні ситуативні інтереси з владою і у ВО "Свобода".
Насамперед, тут йдеться про спільного політичного опонента Андрія Садового та його партію "Самопоміч". "Свобода" є давнім опонентом Садового, а протягом останнього року до боротьби з потенційним кандидатом в президенти доєдналася Адміністрація президента.
Ситуативний союз "Свободи" і Банкової був помітний під час гучного протистояння під львівською міськрадою 9-го червня 2016-го, спричиненого трагедією на Грибовицькому сміттєзвалищі.
Тоді серед учасників протесту були представники громадських організацій, яких пов'язують зі "свободівцем" Ігорем Кривецьким.
Разом з тим, як підтверджують джерела "УП", координувалася акція протесту одним із заступників голови АП. Та й сам Садовий в інтерв'ю "УП" натякнув, що з подіями під Ратушею його "підставила" Банкова.
Використовувати "Свободу" у своїх цілях Банковій простіше, маючи в озброєнні кримінальну справу щодо заворушень 31 серпня 2015-го року під Верховною Радою. У цій справі в якості обвинувачених проходять десять "свободівців", четверо з яких – колишні народні депутати.
Але чи були ситуативні інтереси з владою у націоналістів на першій їхній спільній акції 22 лютого?
Варто нагадати, що тоді Служба безпеки України заздалегідь попереджала про підготовку Кремлем в Україні провокацій та насильницький акцій потягом 18-22 лютого. Ці провокації могли б спрацювати в умовах масового невдоволення населення тарифною політикою влади та активізації радикалів щодо "торгівлі на крові" з ОРДЛО.
Очікування можливих провокацій призвело до посилених заходів безпеки в центрі столиці за участю тисячі екіпірованих нацгвардійців та поліцейських.
Водночас широко анонсований Марш націоналістів, з вимогами знизити тарифи та припинити торгівлю з ОРДЛО, спрацював певним громовідводом для охочих вийти на протести.
Багатотисячний марш 22 лютого 2017 року пройшов спокійно і без сутичок. А вже в обід всі його учасники дисципліновано покинули площу перед Верховною Радою. Ніхто нічого не штурмував, учасники ходи лише підклали під Адміністрацію президента імітацію шоколадної цукерки та квиток до російського Липецька.
Варто додати, що ані "Свобода", ані "Нацкорпус", ані "Правий сектор" не приєдналися до протесту на Майдані 18-21-го лютого – тобто саме тих акцій, яких так побоювалась влада.
Попри свій радикалізм, ці акції навіть засудив провід "Правого сектору".
"Дії організаторів "нового Майдану" виглядають як спроба дискредитувати націоналістичний рух та саму ідею національної революції", – йдеться у заяві проводу "ПС".
З цієї ж заяви українці дізналися, що тепер, виявляється, є вже цілих два "Правих сектори". І другий, за твердженням проводу першого "ПС", – "є фейковим".
Саме цей "фейковий" "ПС" разом з батальйоном ОУН Миколи Коханівського і влаштовували протести та ламали рамки металошукачів у дні, коли люди приходили на Майдан пом'янути Небесну сотню.
Відмежованість "законослухняних націоналістів" від "нарваних радикалів" доводить і неучасть Коханівського в підписанні "Маніфесту". Його просто ніхто не запросив.
А ще в листопаді 2016-го один з підписантів, голова громадської організації "ОУН" Богдан Червак заявив, що дії батальйону ОУН "дискредитують ідею Майдану та ідею Української революції".
Вимушені до об'єднання
Якщо розглядати версію ситуативної співпраці влади з націоналістами, стає зрозумілим, чому вони об'єдналися задовго до можливих дострокових парламентських виборів.
Адже складна історія взаємовідносин націоналістів не гарантує того, що до дня голосування їм вдасться протриматися разом. Тому логічним було би підписувати "Маніфест", коли дата виборів вже відома.
Проте шанси протриматися разом, бодай, рік-два – у цих партій таки є.
По-перше, нинішні націоналістичні лідери вже виросли з бурхливої радикальної молодості.
Наприклад, Білецький, який ще в грудні 2007-го анонсував намір створювати партію, став більш лояльним у міграційному питанні.
В інтерв'ю "Українській правді" у жовтні 2016-го він взагалі заперечив, що в програмних засадах "Патріоту України" йшлося про "монорасове мононаціональне суспільство, збудоване на принципах Української національної ідеї та соціальної справедливості".
Сьогодні офіційної сторінки "ПУ" вже не існує. Однак програма "гуляє" далі по онлайн-мережі.
Водночас, в програмі партії Білецького "Національний корпус" про міграційне питання сказано дуже поверхнево.
"Для України зараз міграція практично не є проблемою. З єдиної причини – ми непривабливі для потоку з Сирії або Африки, бо в нас економічний колапс і війна. Тому сюди не їдуть", – пояснив "УП" зміну в пріоритетах Білецький.
Крім того, у символіці "Національного корпусу" уже немає знаку "Ідея нації", який його опоненти помилково називали свастикою. Цей же знак колись використовував і "Патріот України", він же досі є на шевронах "Азову".
До речі, так само колись зробила "Свобода": у 2004-му вона відмовилась від знаку "Ідеї нації", який був логотипом Соціал-національної партії – і обрала нейтральні три підняті пальці .
"Тобто Білецький, закидаючи нам колись лібералізацію, пішов тим самим шляхом", – коментували автору не на диктофон деякі "свободівці".
Сам же Білецький, йдучи у велику політику, став більш прагматичним – і, відтак, готовим до об'єднання з учорашніми опонентами в націоналістичному середовищі. І це зрозуміло: його власний рейтинг (станом на грудень 2016 – 0,9%) занадто низький для самостійного виборчої боротьби. "Нацкорпус" отримав ще менше – 0,4% голосів.
"Свободі" соціологи в грудні дали оптимістичний проноз – 5,9%. Проте це надто ризикована для партії цифра, яка балансує з похибкою.
Досвід поразки на минулих виборах, коли "Свободі" не вистачило 0,3% голосів для подолання прохідного 5%-го бар'єру, змушує "свободівців" теж йти на компроміси і шукати спільні точки дотику з тими, кого вони ще сім років тому обвинувачували у нападах на себе.
"Правий сектор", який себе позиціонує як антисистемна партія, що вірить у революцію як єдиний інструмент змін в країні – теж має свій інтерес у депутатському представництві в парламенті. Зокрема, це депутатська недоторканість та депутатські поруки, які знадобляться активістам "ПС", коли вони вкотре "вскочать" у якусь історію, як-от з мукачівською стріляниною.
За словами голови "Правого сектору" Андрія Тарасенка, бійці та активісти "ПС" досі фігурують у багатьох кримінальних справах. Проте точну цифру назвати не зміг.
"Це ті бійці, які навесні 2014 року робили протиправні дії, щоб зберегти цілісність держави. Наприклад, забрали машину у сєпара, а потім той сєпар виявився громадянином України, і подав заяву .Там ціла купа різних речей, як-от незаконне позбавлення волі чи проникнення будинків. Зрозуміло, що то все робилося незаконно, бо в нас немає офіційного статусу, ми не армія, не міліція", – пояснив "УП" голова "ПС" Андрій Тарасенко, згадавши також протизаконну "народну люстрацію" за участю "ПС".
Парламентські перспективи об'єднаних націоналістів
Єдності від націоналістів також вимагає їх виборець. Інакше ті можуть залишитися з нічим.
Якби "Свобода" і "Правий сектор" на парламентських виборах-2014 об'єдналася, то могли здобути мінімум 6,5%. Окремо вони отримали 4,7% та 1,8% відповідно.
Про виборчий потенціал націоналістів говорять і результати виборів 2014-го в одномандатних округах. Тодішній лідер "ПС" Дмитро Ярош здобув перемогу в окрузі на рідній Дніпропетровщині, яка раніше за роки незалежності не відзначалася у підтримці націоналістичних ідей.
А харків'янин Андрія Білецький, тодішній командир батальйону "Азов", взагалі підкорив чужий для себе округ – київську Оболонь. Киян навіть не злякав знак "Ідея нації" у логотипі "Азову".
Крім того, шанси на майбутню парламентську фракцію може збільшити ситуативна вигода в існуванні такої фракції саме для Банкової. Звісно, за рік-два все може змінитися, але станом на сьогодні така фракція владі точно була б вигідніша, ніж "Батьківщина" чи "Самопоміч". Принаймні, у Тягнибока та Білецького менше президентських амбіцій, ніж в Тимошенко та Садового.
Як показує історія українських виборів, нарощувати електорат націоналістам ще є куди.
У 2012-му ВО "Свобода" взяла рекордні для себе 11,44%, сформувавши першу в Україні націоналістичну парламентську фракцію. Успіху націоналістів тоді посприяв запит виборців на нові обличчя та фактична недієздатність парламентської опозиції в складі Блоку Юлії Тимошенко та "Нашої України – Народної самооборони".
Проте вже за два роки цим "новим обличчям" для українці стала "Самопоміч", яка перетягла частину колишніх розчарованих виборців "Свободи".
Крім того, у розпал війни з Росію націоналісти втратили "монополію" на антиросійську риторику – її почали використовувати всі постмайданні політичні сили.
То ж зараз для перемоги націоналістам потрібні оновлені гасла та оновлений формат. Зокрема – формат об'єднаної платформи, усупереч внутрішнім і давнім непорозумінням.
Проте найважчим для реалізації цього формату буде юридично оформити свої стосунки для спільної ходи на вибори. Адже зараз закон забороняє участь у виборах цілих блоків.
Порівнюючи рейтинги партій, логічно говорити про можливе єднання на базі ВО "Свобода".
Під час урочистого рукостискання після підписання маніфесту Олег Тягнибок посміхався найбільше, та й руку поклав зверху над усім рукосплетінням. В той час Білецький чомусь був стриманий в емоціях.
Втім, єднатися націоналістам таки доведеться на базі однієї з партій.
А знаючи амбіції кожного з учасників процесу єднання – це видається поки надскладним завданням.
Мар'яна П'єцух, УП
