Бійці з "промзони" Авдіївки про страхи, честь мундира і життя на волосині

6 грудня  – День Збройних сил України. Ще недавно, за традицією, що тяглася з часів СРСР, загальним "чоловічим" святом вважалося 23-є лютого.

Нові реалії наповнили новим змістом давно знайомі слова. І сьогодні в Україні "захисник"  –далеко не тільки військовий, а "армія"  – це не обов'язково чоловіки.

Сьогодні ми вирішили познайомити вас з двома бійцями Збройних сил, які влітку і на початку осені 2016 стояли на одній з найгарячіших позицій на Донбасі – "промзоні" Авдіївки.

Це 20-річна медик Катя Луцик і Герой України 28-річний Валерій Чибінєєв. Обидва інтерв'ю були записані в кінці вересня  – але "чекали" виходу хлопців з Авдіївки.

З "промки" Валера Чибінєєв їхав на Майдан, щоб в День незалежності отримати зірку героя України. Про своє нагородження такою високою нагородою він дізнався прямо на центральній площі.

Туди ж, в Авдіївку, після нагородження він і повернувся.

Ми вирішили не "світити" Чибінєєва на позиції, поки він не вийде звідти   – щоб Герой України не став здобиччю для бойовиків.

ВАЛЕРИЙ ЧИБИНЕЕВ

28 лет. Командир роты снайперов 79-й бригады

В АТО служит с мая 2014 года. До этого, с 8 марта 2014 года стоял под оккупированным россиянами Крымом. Награжден Золотой звездой

Я родом из Бердянска, Запорожская область. Учился до девятого класса в школе-интернате, потом военный лицей в Запорожье, с девятого по одиннадцатый класс. Потом поступил в Одесский институт сухопутных войск. Перевели во Львовскую академию сухопутных войск. Ее я закончил в 2010-м году и попал в 79-ю бригаду.

Мое будущее определила бабушка. Она хотела, чтобы я был либо военным, либо врачом. Это я сейчас понимаю, что лучше было б – военным врачом, а тогда выбор был такой.

Я, конечно, знал, что стану военным: настоящая мужская профессия – не булки ж печь.

Еще рассказы о сыне директора в интернате подтолкнули. Он был военным: романтика, ВДВ…

Сейчас романтика: лежишь себе – бывает, что-то просвистело, прилетело…

ОБ АРМИИ И ЧЕСТИ МУНДИРА

На войне другой мир, другие ценности. Там – деньги, а здесь – братство, жизнь.

На войне отношение к жизни очень изменилось. И к миру тоже. Осознание того, что ты можешь спокойно идти, и тебя никто не застрелит, рядом ничего не разорвется – это ценно.

И еще поменялось отношение к армии. И у меня, и у людей.

Было такое время, когда думалось, что армия – это просто атрибут. Какой там атрибут государственности? Флаг, герб. А одним из атрибутов должна быть армия. В Сан-Марино армия   – 50 человек. Я думал, что и мы скоро будем, как Сан-Марино. 50 человек: барабанщики, оркестр... Думали, что воевать будем в миротворческих миссиях.

А тут пришлось в Украине воевать. И главное, с кем?!

Тут я узнал, что такое настоящее солдатское братство. Для меня это десантные войска. Даже не "десант", а десантник, пехотинец, артиллерист. В любой области военный военному всегда рад, всегда поможет. Все побратимы. А раньше все были сами по себе.

Ещё честь мундира. Теперь есть истинное понимание, что это такое. Мы мундир отстояли и отстаиваем.

Когда о военных ценностях нам говорили в училище, это были абстрактные понятия. А на войне они проявляются во всём. Ты должен нормально выглядеть, вести себя, соответствовать, показывать пример. Ты военный – что в форме, что без формы.

В этом батальоне (122 бат, 81-я бригада стояла на "промке" летом и в начале осени – УП) служит много людей из Донецкой области. Авдеевские тут служат. Они про настроения людей рассказывают. Местные, когда были под сепарами, на себе почувствовали, что это такое, когда машины отжимают. У нас такого произвола нет.

Мы заезжали и видели, как с российской стороны стоят минометчики и лупят по нашей территории. Мы видели их позиции в бинокль. А стрелять нельзя.

27 января 2015 года нас кинули в Водяное под Донецкий аэропорт. Это было уже после обрушения терминалов.

Наши ребята тогда оттуда выходили, некоторые шли через нас.

Одни говорили ,что если бы дали им подмогу, они продержались бы дольше. Вторые – что было бессмысленно держать так долго терминалы. Не всех надо было слушать, конечно. Но были те, чья информация была полезна. Они по-военному, без эмоций, четко говорили где противник, сколько человек, какие у них огневые средства.

НА ВОЛОСКЕ

Это было лето 2014 года, в Мариновке. Мы стояли на открытой позиции на высоте, не прятались. В нашу сторону вышла большая группа. Шли расслабленно, поэтому мы подумали, что это наши. Если бы сепары, то маскировались бы, стреляли бы по нам.

Идут, смотрят на нас, мы – на них. Ничего понять не можем. И тут старший говорит: "Это к нам подмога пришла, 100 с чем-то человек. Иди, приведи их".

Я поехал на БТР. Подъехал поближе, но машину спрятал, чтобы не подбили. Они БТР не видели. Пошли моим отделением, втроем. Дважды выходили, потому что по нашим "гостям" ударил их же миномет, часть людей разбежалась.

В общем, подошел – их во "встречной" группе было человек пять, остальные уходили. Вижу – не наши. По лицу ж видно… шучу (улыбается). На самом деле у них были белые повязки, казачьи шапки. У одного повязана георгиевская ленточка. С ними был поп, наверное они его охраняли.

Повезло, что я был, так сказать, в неуставной форме одежды: футболка грязная гражданская, борода, шлёпанцы. Пришлось включать обаяние и рассказывать им басни. Я хотел их немного выманить поближе к нашим позициям, чтобы наши могли их видеть и стрелять с горы. Наши выжидали – боялись нас зацепить. Сейчас бы точно стреляли, я уверен.

Три наших человека сидели на хребте, а остальные на высоте стояли. Всё, думаю, хотя бы до этого бугорка доведу "гостей", всё меньше бежать. В шлепанцах-то сильно не побегаешь. Говорю: "Идем, наваляем этим укрофашистам".

Они говорят: "Нет, не пойдём. У нас другие задачи. Мы назад". Я говорю: "Да погнали, пока их мало". "Нет, – говорят, – ты что! Сейчас по ним стрелять будут".

В общем, все начали уходить, а один стал меня держать. Я с этим остался и говорю: "Ты что, мне не веришь, я чуть ли не брат твой. Давай, – говорю, – хочешь, автомат тебе отдам". Тот: "Давай".

Думаю, вот зачем я это сказал... Но автомат отдаю. И всё это время рассказываю ему, что я свой. Он ведёт меня. Я уже дошел до конца дороги, дальше обочина. Дохожу, гранату достаю: "Вот, еще граната есть". А он в меня целится – думал, всё, сейчас шмальнет. "Давай гранату сюда", – говорит. Я ему: "На, держи".

И он делает грубейшую ошибку – он должен был позвать хоть одного товарища. Сглупил, хотел в героя сыграть. Берет автомат, перекладывает из руки в руку. Я ему гранатой в лицо, чеку выдернул и побежал.

Вот на этот первый щелчок, развернулись остальные боевики, которые уже отошли метров на 200-300. Конечно, начали стрелять.

Я как сайгак бежал – обувь же неподходящая. Больше я шлёпанцы не ношу.

Добежать должен был до холма. И тут как в фильме – пули слева, справа, на горбике, где мне пробегать – автоматная очередь. Думаю, ну, всё. Добежал целый, нырнул в убежище, начинаю отползать и кричу своему сержанту: "Давай! Не наши". (В том бою, по словам замкомбата Чибенеева майора Ярослава Калашника были убиты 75 боевиков – УП).

В общем, мне просто очень повезло.

Потом мы узнали, что это была пятая рота – вся. Спасибо товарищам "ополченцам" – оставили свои радиостанции.

(Этот эпизод стал одним из поводов для награждения звездой героя  – УП)

О СТРАХЕ

Когда это со мной происходило, я не успел испугаться. Надо было быстро думать, что делать.

Страшно стало, когда мы уже знали, что выходим из окружения в районе границы в 2014 году. Счет шел на дни и часы. "Самара", комбриг, дал команду нашей высоте – уйти в тыл.

И вот тогда стало страшно: столько всего прошёл – и тут на тебе, может случайная какая-то фигня, какая-то шальная пуля прилететь.

Лежишь и думаешь "хоть бы ничего этого". Сидишь без дела и начинаешь себя накручивать, что "сейчас точно нас накроет".

Второй страх – это возвращение в зону АТО. Ты уже знаешь, что тебя ждёт, что тебя могут убить. Это как второй прыжок с парашютом. В первый всё любопытно. А второй – уже страшно, потому что ты уже помнишь-то "первый раз".

О СНАЙПЕРАХ

После Водяного меня вызвал комбриг и говорит: "Согласен на роту снайперов?" – "Согласен, конечно". До этого я был комвзвода, и в "Фениксе" замкомроты. А это была новая и интересная работа.

В этом деле очень важна выдержка. Ей я уже на войне учился. И, может, немного смелости. Как говорится, удача улыбается храбрым.

Надо помнить, что это просто работа. Мы видим цель ближе всех. Но об этом лучше не думать. Это противник. Он стреляет и будет стрелять. Уже не думаешь, что у него жена и ребёнок.

В первую кампанию я понял, что если хорошо работает снайпер, он может держать в напряжении весь батальон. Ты стоишь напротив посадки, боишься, что тебя видят в оптику и сейчас по тебе стрельнут. Психологически это очень давит.

Это очень деморализует личный состав: если снайпер отработал по тебе, то всё, ты думаешь "всё, он меня видит, точно видит, надо что-то делать".

И здесь на "промке" моя рота хорошо себя проявила. Я просто помню тот уровень, который был у них раньше – и как сейчас они работают. Я доволен.

Конечно, об этом судить комбригу 81-й и комбату 122-го батальона. Потом в конце узнаем, как и что мы наработали. Но я доволен.

НАГРАЖДЕНИЕ

Об этом я ничего не знал до самого Крещатика. Меня вызвали и сказали быть в Киеве в определенное время.

Выбрался из АТО с помощью комбата 122-го, комбрига 81-й бригады, наш комбриг 79-й – помог добраться до Николаева. Я переоделся и поехал на Киев.

Крещатик. Там сказали, что будут награждать. Не знал даже, какой наградой. Думал, "Богдана Хмельницкого" дадут.

И вот Майдан, вызывают меня. Меня учили: по-военному подойти, доложить. Всё, как учили, на рефлексе сделал. Вот, дали (звезду Героя – УП) – и ты стоишь и не знаешь, реально это или нет. Больше и сказать нечего.

После этого жену видел, и на следующий день я уже в Авдеевке был.

Я не мог долго задерживаться. Я завёл сюда, на "промку" своих людей и должен отсюда их вывести. А то, как это? Я получил награду и всё, пацаны, сидите, пока сидится?

Нужно сидеть вместе с ними и вывести их отсюда.

КАТЯ ЛУЦИК

20 років, родом з Хмельниччини. Медик, 122 батальйон, 81 бригада

Виконувач обов'язків начальника медичної служби батальйону. Заочно навчається в Хмельницькому національному університеті за спеціальністю лікар-реабілітолог, закінчила третій курс.

Катя, попри важкі військові умови, завжди усміхнена, з макіяжем, манікюром. Для неї бійці на "промці" навіть виділили окрему комірку.

Там живуть Катя, величезні коробки з ліками та її маленький кіт Хантер, якого її подарували бійці. Попри молодий вік, усі хлопці її дуже поважають і слухаються. А ще її дуже бережуть.

Перший раз в АТО я поїхала волонтером у 18 років. Я була на навчанні, навчалася медицині. Коли випадала практика чи канікули – їздила в АТО з нашим 8-м полком спецназу. У мене там старший брат служив. Зараз я його до себе в батальйон забрала, щоб бути разом.

Коли навчання закінчилося, я влаштувалася на роботу в обласну лікарню в Хмельницькому. Для оформлення я мала пройти комісію у військкоматі, бо ми ж військовозобов'язані.

27 липня 2015 року я пішла на комісію й питаю воєнкома: "А ви дівчат служити берете?" Він каже: "А ти хочеш?" Кажу: "Так". – "Ну, то збирай речі, завтра їдеш". Я кажу: "Як завтра? Дайте хоч речі зібрати, щось купити!"

Це було у четвер, а у вівторок я виїхала.

Чесно кажучи, я взагалі думала, що бійцям зарплату не платять. Бо перед виїздом я знімала гроші з картки, з собою брала, форму, берці – усе купляла.

Перших поранених я побачила, ще коли була волонтером. Мені не було страшно, бо я вчилася на операційну сестру, неодноразово бачила операції, переломи, кровотечі, рани після аварій.

Коли бачиш рану, не думаєш про обстріл. У першу чергу – врятувати життя.

У нас є точки евакуації, хлопці намагаються поранених доставляти туди, а звідти ми забираємо їх на машині.

Іноді буває, я ще в дорозі рукавички надіваю, а мій санінструктор набирає знеболювальне. У мене всі хлопці підготовлені. Знають, як джгути накладати. Я їх заставляла тренуватися. Навіть жалілися: "Воно нам вже снитися буде".

Я впевнена в них на 100%. Перед виїздом на "промку" в кожного було по три джгути.

ПРО ДІВОЧЕ ВОЄННЕ ЖИТТЯ

Спочатку, коли я прийшла в батальйон восени 2015 року, якісь залицяння були, але потім до мене звикли. Зараз хлопці кажуть: "Ти нам сестра, ні, навіть брат".

Але, не доведи Боже, мене хтось образить – я не знаю навіть, що вони зроблять. Заступаються, переживають. Завжди питають, що треба.

На який би виїзд ми не виїжджали, скільки їздили по полігонах, навіть в наметах намагалися відгородити мені окремий куточок. Хлопці розуміють, що я одна... У нас з цього приводу проблем немає.

І на манікюр, і в перукарню комбат відпускає – розуміє. Нігті покриваю гель-лаком, раз на місяць на корекцію вириваюся. Майстриня з манікюру, на відміну від багатьох, нас дуже підтримує.

А на рахунок роботи, то немає різниці, якої ти статі. Коли щось зроблю не так, так само отримаю наганяй від комбата, як і хлопці. Без поблажок. Коли навпаки, то так само – похвалять.

Проте хлопці все одно намагаються мені то солоденьке з міста привезти, або щось, що потрібно.

Майже всі хлопці називають мене "мала". Бо я дійсно наймолодша в батальйоні – за віком. От і кличуть мене "Мала", "Катруся" – як хто.

НАЙСТРАШНІШЕ

Найстрашніше, коли ти їдеш на виклик про "300", приїжджаєш – і розумієш, що він уже загинув, і ти не можеш нічим допомогти. Хоч і реанімацію іноді проводим, адреналін кололи…

Настільки це гірко, коли стоїть увесь його підрозділ і весь його взвод за моєю спиною. І я маю закрити йому очі, обернутися і їм сказати, що він "200". Це так важко! Люди розраховують, вони ж кличуть мене, сподіваються...

Я завжди на зв'язку, ходжу з раціями навіть у душ. По рації поступає виклик. Якщо лунає спеціальне кодове слово, я одразу по рації викликаю водія, і ми  на Saxon виїжджаємо.

Рюкзак невідкладної допомоги завжди лежить в машині, і на стінках кишеньки – усі препарати, перев'язочні, тобто все, що потрібно в найпершу чергу. Бронік взяла і поїхали.

Якось, було, витягувала хлопця 2 метри зростом. Це був наш перший поранений на "промці", ми ще не налагодили систему евакуації.

У нього була пробита шийна артерія, тобто доволі важкий. Я його під руки взяла: однією рукою артерію затисла, а другою тягну. Звісно, я дотягнула. Мокра була, язик на плечах, але дотягнула… Живий (посміхається). Пройшов у шпиталі реабілітацію – і знову приїхав.

Комбат пропонував мені поїхати на ротацію, але хлопці не відпустили: "Та ти що, куди? Не їдь". Вони розраховують на мене.

Під час обстрілів спиш по 3-4 години. Щоб відпочити, намагаюсь переключатись: навушники у вуха і вмикаю музику, іноді кіно.

Але якби не було Хантера (кошеня, яке Каті подарували бійці – УП), було б важче. Я постійно з ним граюсь. Буває, що прийдеш дратівлива, сядеш, а воно прибігає таке хороше, починає бавитись. Звичайно, це заспокоює.

ПРО РЕАКЦІЮ БАТЬКІВ

Я пізня дитина, у мене з братом 15 років різниця. Він з 18-ти років контрактник. Був у миротворчих місіях, і з першого дня в АТО. А я завжди була домашньою дитиною, постійно біля батьків.

Коли сказала, що йду служити, мама не повірила, а потім – в сльози. Тато навіть нагримав на мене, збирався йти до воєнкома казати, що то я погарячкувала. Але я їм пояснила, що хочу піти.

Спочатку був шок. Зараз дуже підтримують, пишаються. Переживають, звісно. Переживають, по сто разів дзвонять. Я їх розумію. Підтримують як можуть, моляться постійно.

Батьки частіше мені дзвонять, щоб розпитати про брата. Це хлопець, він не буде так говорити з мамою, як я.

НАВЧАННЯ

Я вчуся на заочному. Приїжджаю додому на сесії. В університеті майже всі дякують, розпитують.

Завдяки технологіям можу навчатись навіть на війні. Абсолютно всі матеріали в електронному вигляді. Мені постійно з інституту скидають програму, ми пишемо контрольні роботи – відповідно, після кожного курсу ми пишемо річну. Усе в електронному вигляді.

Там ставляться до мене з розумінням. Вони сідають вдома ввечері, у вільний від роботи час, коли вони могли б відпочивати, вичитують мої роботи. Коли я писала річну роботу – давали поради. Вони все розуміють.

Плани на майбутнє? Поки вирішила підписати контракт на півроку, а там будемо бачити. Якщо цей батальйон ще буде виїжджати на бойові виїзди, то я хочу бути з цим батальйоном. А якщо ні, то... Побачимо.

Надалі постійно служити я поки не планую.

Якщо все триватиме довго, даю собі максимум два-три роки – а потім повернуся в мирне життя.

Оксана Коваленко, УП