Організовані Партійні Групи-3. Самотня "Самопоміч"
Будь-який суспільний катаклізм – це шанс. Поруч із руйнуванням усталених порядків з'являється і можливість для створення чогось якісно нового. Історія партії "Самопоміч" – яскравий тому приклад.
Коли у 2014 році щойно обраний президент Петро Порошенко оголошував дострокові вибори Верховної Ради, рейтинги підтримки "Самопомочі" у межах України заледве дотягували до статистичної похибки.
Однак уже восени 2014-го партія львівського мера Андрія Садового сенсаційно навіть для самої себе набрала на виборах майже 11% голосів. Поступилася "Самопоміч" лише новим проектам Порошенка та Арсенія Яценюка.
Для політсили, список упізнаваних членів якої починався й закінчувався Садовим, це був фантастичний результат.
На хвилі суспільного запиту на оновлення політичної системи, який після Революції Гідності просто зашкалював, "Самопоміч" змогла провести у Раду 32 депутатів.
Для розуміння масштабу успіху, що несподівано звалився на партію, варто згадати, що весь її передвиборчий список налічував всього 61 кандидата – у той час, як решта партій висували по 250-350 людей.
Читайте такожПроте ейфорія від тріумфу на виборах дуже швидко минула. Уже з перших місяців роботи "Самопоміч" зі своїм ідеалістичним "Візьми і зроби" почала конфліктувати з реальністю української політики, яка живе за принципом "дай за дай".
Принципово не бравши у список людей, які раніше вже були депутатами, "Самопоміч" дуже швидко опинилась самотньою.
В українській політиці усі всіх знають, тож кожен "незнайомий" майже автоматично стає "чужим". Два роки роботи нової Ради наочно проілюстрували цю тезу.
Зараз "Самопоміч" перебуває у дещо підвішеному стані: не змігши бути владою разом з БПП та "Народним фронтом", вона не бачить себе й в опозиції з "Батьківщиною", "Опоблоком" чи "радикалами".
Але, за великим рахунком, головний її конкурент навіть не інші політсили. У боротьбі за свої принципи "Самопоміч" буває "святішою за Папу Римського".
Прагнучи, щоб рішення фракції приймали лише колективно, "Самопоміч" часом катастрофічно відстає від "лідерських" партій. Якщо, скажімо, БПП може швидко мобілізуватись під рішення Порошенка, то в "Самопомочі" навіть лідер партії Андрій Садовий демонстративно усунутий від рішень своїх депутатів. Хоч часом від цього страждає і фракція, і Садовий.
Але для "Самопомочі" головне – не поступатись принципами. Хай навіть часом здається, що крім них, у партії може не лишитись більше нічого.
"Наш союзник – це наша ідеологія, це люди, які нам усе довірили. В Україні немає політичних партій, ми її тільки будуємо. Є лише політичні проекти для обслуговування олігархічних інтересів. Тому ми зовсім не боїмося, що залишимося самі", – переконує лідер фракції Олег Березюк.
"Українська правда" продовжує цикл статей про те, як живуть, ким керуються і чого прагнуть фракції Верховної Ради. На черзі –"Самопоміч".
Хто врятує світ
"У мене немає списку людей, яких я хотів би бачити в числі депутатів. Мій принцип – запрошувати до влади найбільш професійних. Я запрошую не тих, хто хоче, а тих, хто сьогодні потрібен найбільше", – пафосно говорив кореспонденту УП за півроку до парламентських виборів мер Львова Андрій Садовий.
Соціологія не пророкувала успіху партії Садового. У вересні 2014 соціологічні дослідження показували, що "Самопоміч" не дотягує до прохідного бар'єру. Рейтинг партії коливався в районі 3%.
Попри такі прогнози, команда Садового активно збирала "потрібних" людей. Пропонували людей до списку й проводили з ними співбесіди особи, найближчі до мера Львова, – Олег Березюк та Олег Лаврик. Частину людей у "Самопомочі" запропонували й інші групи впливу – наприклад з деякими кандидатами проводила співбесіди перший номер списку Ганна Гопко.
Як розповідають члени фракції "Самопоміч", у цих трьох людей було право вето на перші 20 позицій у передвиборчому списку.
"У них були обмеження, що людина не могла бути до того депутатом, не могла бути корупціонером, дивилися на спосіб життя і так далі", – згадує Тетяна Острікова.
Березюк наголошує, що рішення щодо прийняття людей у список приймалося на рівні політичної ради партії.
"Зустрічі з частиною людей ініціював Андрій Садовий, з частиною – Остап Процик (медіарадник Садового – УП), з частиною – я, з частиною Олег Лаврик. Ми просто бачили хороших людей, підходили й запитували їх: а як ви дивитеся на продовження процесу?" – розповідає Березюк.
Поступово у формуванні списку "Самопомочі" виділилися чотири переговорні центри: "львівські" із оточення Садового, партія "Воля", батальйон "Донбас" та Реанімаційний пакет реформ.
Позицію "львівських", крім Андрія Садового, представляли Березюк, Лаврик та Процик.
Від "Донбасу" у перемовинах брали участь Павло Кишкар, Ярослав Маркевич, Наталія Веселова та, звичайно, Семен Семенченко.
Насправді Семенченко вів переговори не лише із "Самопоміччю". Як розповідали УП співрозмовники у фракції "Народний фронт", комбат "Донбасу" міг опинитися і в їхньому списку. Але людям Яценюка здалося, що у нього надто плутана біографія, і в НФ Семенченка не включили.
У "Самопомочі" претензій до Семенченка не було.
"Він сам хотів ініціювати з нами розмову, і ми теж цього хотіли. Тоді він ще скрізь носив балаклаву, але коли ми зустрілися з ним в Києві, він був без неї. Я його не знав, але працюючи з ним два роки, не маю до нього жодних претензій. Він відповідальний, мислячий, інтелектуальний, з неймовірною здатністю до публіцистики", – розповідає Березюк.
Позицію експертів РПР у перемовинах щодо списку "Самопомочі" представляла, у першу чергу, Ганна Гопко.
Саме вона привела у "Самопоміч" нинішнього віце-спікера Верховної Ради Оксану Сироїд і депутатів Олену Сотник, Вікторію Пташник, Остапа Єднака, Віктора Кривенка.
Одна з ключових ролей випала Гопко й у питанні об'єднання "Самопомочі" та партії "Воля".
"Як каже Березюк, ніхто не знає, хто врятує світ. Гопко взагалі негативна постать в історії "Самопомочі", але тоді вона зіграла ключову роль", – розповідає один із колишніх лідерів "Волі" Єгор Соболєв.
"Врятувати світ" Гопко вдалось за допомогою одного нічного телефонного дзвінка Соболєву. До того "Самопоміч" і "Воля" загалом безрезультатно вели перемовини про об'єднання.
"Ми доручили Ользі Галабалі та Юрію Дерев'янку (двоє з лідерів "Волі" – УП) вести перемовини із "Самопоміччю", бо вони теж галичани й знають, як говорити з львів'янами. А потім з'ясувалось, що вони Садовому казали, що Соболєв хоче бути тільки першим номером у списку, а нам розповідали, що "Самопоміч" дає дуже мало місць, а це не чесно", – пояснює суть того конфлікту Соболєв.
У переддень з'їзду "Волі" о пів на першу ночі Соболєву якраз і зателефонувала Гопко, запропонувавши приїхати в столичний офіс "Самопомочі" і самому поговорити з керівництвом львівської команди.
"Я приїхав. Там сиділи Садовий, Березюк і Лаврик. Садовий почав розповідати, як виглядали перемовини про об'єднання "Самопомочі" і "Волі" з їхньої точки зору. Я за кілька хвилин зрозумів, що люди, яких я вважав своїми партнерами, насправді дурили і нас, і їх", – згадує Соболєв, який тепер є одним із лідерів уже "Самопомочі".
Загалом у списку "Самопомочі" в Раду пройшло одразу кілька членів партії "Воля": Єгор Соболєв, Ірина Суслова, Вікторія Войціцька, Павло Костенко, Андрій Немировський, Іван Мірошніченко.
Але якщо у питанні формування списку у партії "Садового" все йшло більш-менш гладко, то вибори на округах показали, наскільки "Самопоміч" не була готова до гри у велику політику. Адже в дуже багатьох мажоритарних округах партія взагалі нікого не виставляла.
Як зізнається Соболєв, "Самопоміч" висувала лише людей, на яких могла покластись, і лише там, де їх мала.
Як показала мапа голосувань, чи не в півкраїні партія Садового станом на 2014 рік просто не мала, на кого покластись.
Наші в Раді
Після проходження в парламент у "Самопомочі" був свій план.
"Насамперед передбачалось, що в нас буде три потужних центри у Верховній Раді. На військовий комітет претендував Семенченко, на антикорупційний – я, і на закордонних справ – Гопко", – розповідає Єгор Соболєв.
Однак партнерів по постмайданній коаліції мало обходили плани "Самопомочі".
"Жодних проблем не було з Гопко, і ми потім зрозуміли, чому. А от по антикорупції й обороні вони стояли до смерті. НФ навіть висунув Парубія на антикорупційний комітет, щоб я не претендував на нього – типу, як воювати проти людини, з якою пройшов весь Майдан", – згадує Соболєв.
Врешті Семен Семенченко вирішив зняти свою кандидатуру, натомість "Самопоміч" вимагала таки віддати їй антикорупцію.
"Ми вирішили, що антикорупційний комітет зможе контролювати й силовиків, так би мовити, зсередини", – пояснює Соболєв, який у підсумку перемовин і очолив згаданий комітет.
Крім того, щоб витримати квоту, "Самопомочі" віддали ще й комітет інформатизації та зв'язку, який очолив Олександр Данченко.
А от у питаннях створення коаліційного уряду партія Садового зайняла дуже цікаву позицію.
Вимагаючи створювати технократичний Кабмін реформаторів, "Самопоміч" на публіку відсторонилась від претензії на місця в уряді. Це було дуже зручно, адже дозволяло б безперешкодно критикувати уряд, залишаючись при цьому частиною влади.
Проте Яценюк, вже затверджений прем'єром, не дав себе так просто обіграти – і таки дотиснув "Самопоміч", щоб вона висунула представника бодай на одне міністерство.
Ним стало Міністерство агрополітики. І не випадково: адже в складі фракції "Самопоміч" був депутат Іван Мірошніченко, який зробив статки саме на агробізнесі.
Більше того, як запевнили УП кілька співрозмовників у "Самопомочі", Мірошниченко сам волів очолити МінАПК. Але керівництво партії зуміло переконати його знайти когось іншого на цю посаду.
"Іван хотів бути міністром, він думав, що зможе побудувати комунізм в окремій країні. Саакашвілі будував країну в окремій області; Мірошніченко вірив, що щось зможе покращити в сфері АПК. Йому сказали: "Ваня, вибач, але ми не хочемо тебе спалити раніше часу, тому шукай до завтра технократа, якого ти зможеш підтримувати", – розповідає один із депутатів партії Садового.
Так у першому уряді Яценюка з'явився перший і останній міністр від "Самопомочі" Олексій Павленко.
Як працює центрифуга: активісти, бізнесмени, радикали
Зсередини фракція "Самопоміч", хоч і не має формалізованих груп чи надвпливових неформальних лідерів, теж не є однорідною.
Умовно цю парламентську силу можна поділити на три "групи за інтересами": "політики", яких ще називають "львівськими", "бізнесмени" та "радикали".
До політичної групи "львівських" зараховують оточення Андрія Садового та поміркованих депутатів. Зокрема, сюди входять лідер фракції Олег Березюк, Олег Лаврик, Руслан Сидорович, Ірина Подоляк, Любомир Зубач та Оксана Сироїд.
У групу "бізнесменів", яку Березюк делікатно називає "економічною", тяжіють представники бізнесу: Олександр Данченко, Іван Мірошніченко, Андрій Журжій, Тетяна Острікова, Олексій Скрипник.
"Радикальне крило" складається лише з трьох людей – Єгор Соболєв, Семен Семенченко та Павло Костенко.
Однак невелика за числом група "радикалів" часом своєю публічною активністю може перекривати всю фракцію. З останніх їхніх дій можна згадати ініційований Соболєвим збір підписів за відставку генпрокурора Юрія Луценка, за тиждень після якого, за дивним збігом обставин, ГПУ прийшла з обшуками до Львівської міськради.
"Наші "радикали" – це, власне, ті люди, які кажуть, що країна розвивається не в той бік", – узагальнює депутат Маркевич.
Але ключову роль в роботі фракції "Самопомочі" відіграє, звичайно, її лідер Олег Березюк. Він, хоч і неформально прописаний у політичній групі – насправді виступає у ролі медіатора між усіма силами у фракції.
Його роботу можна умовно порівняти з мормонським пастором, який намагається почути проблеми й позиції всіх своїх прихожан, а потім дібрати для кожного потрібні слова й дати свої настанови. Щоб і процес рухався, і всі були задоволені, і партійну лінію було витримано.
"Він як психіатр знає, як правильно задати тональність, тембр, філософські роздуми, приклади з життя. Коли це все звучить з трибуни від голови фракції, і це приклад з життя, те, що він особисто знає, – то для багатьох членів фракції це сприймається як потужний сигнал, що так робити не можна. Але тиску та протиправного впливу на ухвалення рішень Березюк не застосовує", – розповідає один з депутатів "Самопомочі".
Крім того, Березюк фактично є прямим комунікатором із лідером партії "Самопоміч" Андрієм Садовим, який усіляко намагається дистанціюватись від життя фракції у Раді.
Хоч це вдається не завжди.
В українській політиці не прийнято, щоб лідер партії, навіть якщо він і не входить у Раду, не міг повернути свою фракцію у "правильний" бік. Чи не найяскравішим прикладом слугує ситуація з Арсенієм Яценюком, який не просто впливає на фракцію, а навіть щотижня проводить її засідання.
У "Самопомочі" усе не так.
"У нас питання підтримки законопроектів реально вирішується фракцією, а не Березюком, чи тим паче Садовим. Навпаки, ми спершу навіть ображались на Садового. Бо в нас тут вирішувались важливі питання, ми під величезним пресом – а позиції лідера партії не знали й не могли навіть часом із ним порадитись", – згадує Соболєв.
"Але Садовий сказав: "Це вас обрали в парламент, я мер Львова, у мене своя відповідальність, у вас – своя". І все", – додає він.
Таку відстороненість лідера партії від фракції загалом можна було б назвати позитивним явищем.
Однак в українські політиці "так не прийнято".
"Насправді часом це стає для нас відчутною проблемою, викликає лють президента й інших людей. Як це так: лідер партії не впливає на фракцію? І "сміттєва війна" проти Садового – це покарання саме за це. Усе місто взяли в заручники, щоб зробити "Самопоміч" слухняною. Але це не працює", – з посмішкою розповідає Соболєв.
А працює все у "Самопомочі" й справді "дивно" для української політики.
По-перше, вона насправді відкрита. "Самопоміч" була першою політсилою Ради, яке не тільки запросила, а й пустила журналістів УП на засідання фракції.
Крім того, рішення у ній приймаються колективно. Навіть якщо, скажімо, Березюк проти чогось, то фракція може спокійно ухвалити протилежне рішення – і лідер муситиме з ним погодитись.
Як жартує сам Березюк, у "Самопомочі" працює "центрифуга колективного рішення".
"У нас не буває "чиїхось" людей, які самі можуть вирішувати чиїсь питання. Якщо ти приходиш з думкою робити це, то ця центрифуга колективного прийняття рішень винесете тебе звідси дуже швидко", – розповідає він.
І жертвами цієї "центрифуги" уже встигли стати шестеро депутатів, які пройшли у Раду по списку "Самопомочі": Ірину Суслову виключили за підтримку призначення Шокіна генпрокурором, Ганну Гопко, першого номера списку (!), та ще чотирьох депутатів – за підтримку змін до Конституції щодо децентралізації.
За це рішення "Самопоміч" отримала добру порцію критики, яка загалом зводилась до звинувачень у наявності партійної диктатури.
Проте у самій фракції вважають, що вчинили правильно.
"Я казав Гопко, що нормальним виходом було б, якщо не погоджуєшся з партією, – складаєш мандат. У нас такого не відбулося, на жаль. Тому партія була змушена діяти. Ми хотіли просто відкликати її з посади глави комітету, але вона відмовилась складати повноваження. Тоді ми мусили її виключити, щоб чітко відмежуватись", – пояснює логіку дій Соболєв.
"Але це не стосується особисто Гопко. Якщо я з'їду з глузду, чи навіть Садовий, то реакція буде точно такою самою", – з посмішкою переконує він.
Ззовні ж ця ситуація скидалась на бажання фракції відстояти "ідеологічну чистоту", для чого вирішено було пожертвувати кількома депутатами.
Усе б нічого – якби цих депутатів у "Самопомочі" і так не було б обмаль.
* * *
Наразі реальний політичний вплив "Самопомочі", як і решти партій, прямо пропорційний чисельності її фракції. В умовах опозиційної роботи ціна кожного депутата у твоїх лавах зростає ще більше.
Але у "Самопомочі" вірять, що відмовитись від влади й піти в опозицію – було правильним рішенням.
"Вийти в опозицію було критично важливим для формування нормальної політичної сили, яку ми ще й досі не сформували. Якби ми залишились з клептократами, ми б потрохи згнили. А так – у нас все добре з принципами. Ми не живемо за класичним правилом нашої опозиції: "Чим гірше, тим краще". Навпаки, після виходу в опозицію саме наші голоси дозволили прийняти 75% урядових законопроектів", – розповідає Соболєв.
"Щоб стати якісною опозицією, нам не вистачає лише вміння доносити свою думку. Ми не захворіли на невиліковні хвороби українських партій. Але я боюсь, чи ми не відстаємо від темпів того, як змінюється країна?
А конкурентів, за великим рахунком, у нас немає", – додає він.
Про те ж саме говорить і Березюк. На запитання, чи не боїться він, що відійшовши від влади і відсторонившись від правил життя української політики, "Самопоміч" просто залишиться сама і без підтримки, Березюк недвозначно відповідає, що ні.
"В Україні немає політичних партій... Є лише політичні проекти для обслуговування олігархічних інтересів. Тому ми зовсім не боїмося", – каже Березюк. І додає:
"Ви знаєте, ми намагаємось бути правильними. Не можна приходити й керувати державою язиком. Треба приходити зі знаннями, з колективом однодумців. Щоб керувати державою, треба не менше 500 керівників найвищого рівня. Крім того, треба близько 20% Верховної Ради.
Тобто ми йдемо до цього. Але це буде не швидко".
Роман Романюк, Роман Кравець, УП
