Струсонути "Основи". Як Дана Павличко відроджує легендарне видавництво

Видавати книжки в Україні – все одно, що бути камікадзе.

Це почесно, але дуже шкідливо для здоров’я.

За часів СРСР література і видавнича сфера були полем епічних битв за особисту свободу і незалежність країни. З іншого боку, там, як і скрізь у "совку", панували доноси, інтриги, чутки і матеріальні інтереси цілком конкретних людей.

Але головне, що характеризувало радянські видавництва – це розмах.

Навіть обласні друкарні випускали в рік десятки книжок, у тому числі художніх. При цьому тиражі цих видань стартували із позначки в 5-10 тисяч примірників.

Республіканські видавництва спокійно випускали книги з накладами 70, 100 та й 200 тисяч екземплярів.

Видання були різні, багато з них працювали на радянську прогандистську машину, значна частина вільної і нової літератури існували лише у самвидаві.

Але навіть та незначна частка вільнодумної літератури, якій вдалося вийти друком, і світова класика, видана у перекладах, були здатні зрушувати свідомість мас.

Сьогодні ж в Україні видати можна будь-що, тільки резонансу від цього зазвичай не більше, ніж від кричання з балкону. Про видані книжки знають або умовні "сусіди" видавців і авторів, або фактично випадкові "перехожі".

Історії ж про часи радянської "величі", про захмарні тиражі і гонорари ходять літературним середовищем, як згадки про динозаврів, чи спогади зістарілого Дона Жуана.

Із країни, яка видавала і читала мільйони книжок, Україна перетворилась на державу, де ними цікавляться все менше.

Коли потенційний ринок із 40 мільйонами споживачів не може перетравити видання у 2-3 тисячі накладу, то це інакше ніж словом катастрофа назвати важко.

І зрушити цю ситуацію з мертвої точки аж ніяк не легше ніж, скажімо, відродити будівництво літаків.

Видавець Дана Павличко – одна із тих, хто намагається це зробити.

"Ми зараз на межі катастрофи. У цій країні одне за одним підростають покоління з жахливою освітою. Люди її не цінують. У людей немає ніяких цінностей. Головне – прийти до влади і дерибанити", – констатує Дана.

На її думку, ситуацію може врятувати лише термінова і глибинна реформа освіти, яка б хоч трохи скоротила відставання України від світу.

Сама Дана майже сім років тому повернулась після навчання закордоном і щиро радіє, що їй вдалось уникнути навчання в українських вузах.

Після повернення вона очолила легендарне видавництво "Основи". Його заснувала у 90-их її мама Соломія, а до приходу Дани його розвитком займався видатний поет Дмитро Павличко.

Історія відродження "Основ" – це зразок того, як одна вперта і енергійна людина з хорошою освітою і чуттям бізнесу, може змінювати ситуацію в цілих сферах життя країни.

Як каже сама Дана Павличко, найважливіше – почати робити те, від чого отримуєш задоволення:

"Головне для нас – робити книжки, які подобаються нам. От нам подобається робити щось таке трошки божевільне, ризикувати чи робити свої книжки мистецькими. А коли ти щось робиш чесно і якісно, то ти завжди знайдеш аудиторію для себе".

Поїхати, щоб повернутись

Кажуть, на дітях великих людей природа відпочиває.

Але у випадку Павличко це абсолютно не так. Вона представляє уже третє покоління своєї сім’ї, яка творить українську культуру.

Обидва діди Дани – люди легендарні. І Дмитро Павличко, і Павло Загребельний були двигунами української культури в часи СРСР.

Біографії їхні хай і мали неоднозначні сторінки, але їхньому поколінню довелося формуватись у часи найбільших катаклізмів в українській історії.

Можна легко впасти у крайність і перекреслити їхню творчість через загравання із радянською системою. Але треба пам’ятати, що саме Павличко у вирішальному 1991 році писав інший, куди важливіший текст – Акт проголошення Незалежності.

Як би там не було, але уже з дитинства Дана була дотична до кола людей, які в буквальному розумінні слова творили історію.

Мама Богдани Соломія Павличко так само була однією з найяскравіших представниць свого покоління.

На початку 90-х вона стояла у витоків оновлення української культури, переосмислення літературного канону і повернення у нього замовчуваних великих авторів.

Саме Соломії Павличко Україна завдячувала поверненням на книжкові полиці, скажімо, В. Домонтовича (псевдонім українського письменника Віктора Петрова), чи модою на інтелектуальну прозу 20-их та український модернізм.

Більше того, у 1992 році Соломія разом зі своїм другим чоловіком Богданом Кравченком заснували видавництво "Основи", яке для українського інтелектуального середовища зробило не менше за Академію наук.

Один список світової художньої, філософської, наукової, економічної класики, виданої українською в "Основах", зайняв би з десяток сторінок.

"Тоді не було нічого. Не було інтернету, де можна все прочитати чи скачати. Тоді книжки були потрібні всі і всім. Всі хотіли знань, всі хотіли читати класику українською, всі хотіли топові світові підручники – була колосальна потреба і піднесення", – розповідає про ранній етап життя видавництва Дана.

Вона росла в атмосфері піднесення, хоча належність до літературної сім’ї мала і певні вади.

"Я з дитинства весь час читала. Навіть коли хотілося піти погуляти, мені казали "іди читай". Є вільний час – "іди читай". "Нащо тобі щось інше, якщо можна почитати". Трохи такий фашистський підхід до виховання", – жартує Дана.

Хоча одразу додає: "Підлітком я уже почала відіграватись. Але знаєте, зараз є багато досліджень, які кажуть, що люди, котрі з дитинства ростуть із книжками, в житті завжди успішніші".

На початку 2000-их років Дані Павличко випав ще один шанс підтримати "сімейну традицію" і стати непересічною особистістю.

"Мені пощастило отримати стипендію і вже з 11-го класу поїхати вчитись в United World College. Це одна із 20 шкіл по світу, де діти з різних країн вчаться на стипендії", – розповідає Павличко.

Вона зізнається, що переїзд за кордон був вирішальним у формуванні її власних поглядів на життя і світ:

"Західна освіта і життя за кордоном мене дуже змінили. Я приїхала підлітком, а там майже 200 дітей, і всі з різних країн. І кожен із учнів дуже здібний, харизматичний, цікавий. Ти на них дивишся і розумієш, наскільки світ багатогранний. Не можна ж весь час бути тут зашитим на своїх "країні", "вічних проблемах". Насправді ж немає ніяких кордонів. Насправді – все можливо".

Дана з якоюсь неприхованою радістю розповідає, що зараз входить у комісію, яка відбирає українських учнів для навчання в UWC.

"Так я уникла освітньої катастрофи – навчання у наших вузах. Звичайно, є люди, які тут вчились, і вони залишились нормальними. Але сорокамільйонна країна не може бути нормальною, коли її система освіти продукує такий жах", – пояснює Павличко.

Як насправді функціонують всі українські державні інститути їй доведеться згадати уже у 2010-му, коли вона вирішить таки повернутись в Україну.

Можна було б "зачепитись" на Заході, як це зробили сотні і тисячі "наших", але Дана Павличко вирішила, що її місце в Києві.

"Спокуса не повертатись була. Але я була дуже юна. Здавалось, що тут теж цікаво, буде якийсь драйв. Мені здавалось, що я буду тут "разом з людьми творити зміни", – розповідає Дана про своє рішення.

Вона повернулась в Україну і очолила сімейну справу – видавництво "Основи".

Проте уже зовсім скоро драйв розвіявся.

"Країна, в яку я повернулась після навчання, була жахлива. Це була зовсім не та Україна, з якої я їхала. Я росла у країні, яка б вона не була, але в ній завжди залишалась віра, люди вперто на щось сподівались. А повернулась я в Україну часів Януковича", – згадує Павличко.

Але вона, схоже, не шкодує про своє рішення. І хоч займатися їй в Україні довелося одним із найскладніших бізнесів, Дана виглядає впевненою і сповненою все нових ідей.

"Дивіться, я займаюсь книжками. В країні, де вони нікого не цікавлять. При тому, ми намагаємось ще й видавати щось немасове, експериментальне. Знаєте, слава богу, що я повернулась. Досвід, який я отримала за цей час – це щось неймовірне", – розповідає Павличко тепер, коли старі добрі "Основи" уже стали на "нові рейки".

Хоча це перезавантаження коштувало море сил і енергії.

Почати з "Основ"

Потужно стартувавши у 90-х, "Основи" здобули собі беззаперечний авторитет.

Але разом із тим, як життя в країні поступово переключилось із фази сподівань на постійну і безпросвітну стагнацію, справи видавництва пішли на спад.

"Все скотилось на нуль. У людей зникли гроші, в країні робилося щось жахливе", – згадує Дана. Від її описів того, як виглядала реальна ситуація у майже легендарних "Основах", часом стає трохи моторошно.

Видавництво швидше скидалось на занехаяну комірчину старого Гобсека, ніж на офіс.

Тільки замість мотлоху і золота полиці і кімнати були завалені книгами, частину з яких уже навіть погризли щурі. Про те, щоб робити на цьому бізнес, і мови не було.

"Ми сиділи у підвалі площею 40 квадратних метрів. Кругом бігали щурі. У нас був впізнаваний бренд. Це уже було класно. Але крім нього не було фактично нічого", – з посмішкою згадує Дана.

Ми розмовляємо із нею в новенькому просторому офісі в центрі Києва біля Софійського собору.

Тепер вона може і посміхнутись, хоча на початку було зовсім не до сміху. І головною проблемою був навіть не офіс.

"Часи змінились. Ніхто не купує підручників, ніхто не купує виключно професійну літературу. Ми мусили швидко і якісно змінити напрямок. Видавництво – це бізнес. І займатися ним складно у всьому світі. Але зробити бізнес на книжках в Україні, де вони нікого не цікавлять, складніше вдвічі", – розповідає Дана.

Павличко вирішила головний акцент зробити на осучасненні продукту, який видаватимуть її "Основи".

Так у їхніх видавничих планах з’явились книжки про мистецтво, художні альбоми, та і знані з 90-их серії класики отримали зовсім інший вигляд.

Класичні твори українських авторів отримали якісь абсолютно дикі для звичайного обивателя ілюстрації.

Чого варта одна "Кайдашева сім’я" Нечуя-Левицького, на обкладинці якої вся "сім’я" зображена колажем якоїсь циркової трупи із головами тварин.

"Я думаю, що наша "Кайдашева сім’я" – це шедевр, це дуже класно. Це не книжка – це бомба. Вона не має подобатись всім, але я думаю, що самому Нечую-Левицькому сподобалось би. У нього ж було фантастичне почуття гумору", – весело відповідає Павличко на запитання, чи не здається їй такий експеримент аж надто сміливим.

Далі, що називається, більше. До уже виданих книг Гоголя, Лесі Українки, "Розстріляного відродження" "Основи" планують додати й інші класичні тексти.

"У нас є натхненниця, яка веде цю серію. Це Аня Копилова. Нам дуже важливо знайти правильного ілюстратора. Коли Аня його знаходить, вона каже "О, це ідеально", і починає створюватись книжка. Як от з "Тигроловами". Для нас ілюстрації до цього класичного тексту Багряного малює татуювальник, який робить тату у стилі 20-их років. Буде супер", – обіцяє Павличко.

Вона пояснює, що головна мета "Основ" – зробити книжку, яку буде приємно купити і подарувати.

В час інтернету, коли сам текст класичних творів доступний будь-кому безкоштовно, Павличко вирішила, що повернути до нього інтерес можна лише якісно іншими візуальними рішеннями.

За рахунок довгої і скрупульозної роботи ілюстраторів, дорогої і якісної поліграфії класичні тексти знову стають чимось елітарним, чимось вартісним і цікавим.

"Ми займаємось класикою, бо вона класна. Я належу до покоління, для якого українська література в школі була жахом. Я її ненавиділа. І зараз ми хочемо просто заново її відкрити для себе і для таких, як ми. При тому, зараз же діти вчаться в таких самих жахливих умовах. Ми маємо їм якось допомогти", – пояснює Дана.

Вона з захопленням розповідає історії, як до них у видавництво приходять якісь підлітки купити їхні видання класики.

"Все – ми щасливі. Тут весь офіс тоді радіє. Бо ці підлітки розуміють, що українська класика це цікаво і модно", – сміється Павличко.

До таких же сміливих проектів можна віднести і виданий "Основами" Кримінальний кодекс. Ілюстрований Нікітою Кравцовим звичайний, казенний, формальний ККУ "переродився". Він став реальним об’єктом мистецтва.

Власне, вміння побачити красу і можливість мистецького рішення там, де на них точно ніхто не сподівався, і відрізняє "Основи" Дани Павличко від решти нових, класних і цікавих українських видавництв.

Чи дають такі експерименти результат? "Ми прибуткові. Грошей, звичайно, не вистачає, ми маємо мінімальний прибуток. Але і це супер показник для нашого бізнесу в Україні", – каже Павличко.

Для кого тут видавати?

Крім чисто видавничих новацій "Основи" зробили ще два особливо важливих якісних ривки.

Перше – вони чи не перші, хто почав працювати над продажем книги ще до того, як вона з’явилась.

Фактично, користуючись кінематографічним лексиконом, "Основи" мають не лише сам продакшин, тобто створення книг, вони освоїли і такі поняття як препродакшин і постпродакшин.

"Ми робимо продукт. Його треба зробити, запакувати і продати. І не просто спродати фізично – його треба розрекламувати. Інакше це не бізнес", – пояснює свої позиції Павличко.

До прикладу, коли "Основи" видавали антологію "Розстріляного відродження", українських письменників 20-30 років, то їхня робота з виходом книги тільки почалась. При тому, мова йде не про уже класичні для України презентації в книгарнях.

Упорядники пішли значно далі.

Спільно з одним із українських сайтів вони створили окремий мультимедійний проект, який фактично став певним продовження до книги, чи передісторією до неї.

Автори видобули з архівів СБУ матеріали кримінальних справ авторів "Розстріляного відродження", яких включили у свою антологію, і зробили із них такий собі "міні архів", куди читач може звернутись, щоб розширити своє коло знань про автора поза межі тільки віршів чи оповідань.

Фактично, це був чи не перший випадок в українських реаліях, коли видавництво не лише видавало книгу, а й створювало для неї цілий контекст. Не тільки книгу – а й потребу у цій книзі.

Другим чинником, який вирізняє "Основи" з-поміж інших видавництв в Україні, є орієнтація на зовнішній ринок.

"Так, ми хочемо видати певну частину книг для українського ринку, задовольнити українського читача, – пояснює Дана Павличко. – Але головний мій інтерес зовсім не в цьому. Я хочу працювати на світовому ринку".

Як приклад вона наводить найновіший проект "Основ" – книгу про українські радянські мозаїки, яка готується спільно з німецьким видавцем. Перед нашою розмовою Дана саме прилетіла з поїздки до Китаю, де, власне, і друкуватиметься ця книга.

"Вона буде англійською мовою. Тільки англійською. У нас уже є на неї міжнародний дистриб’ютор. Все. Це не буде книжка, знаєте, як у нас робиться, що ми її двома мовами перекладаємо, намагаємось якось передати її в посольство, щоб там якийсь посол її може прочитав, і ще один примірник у цю країну привіз. Це зовсім інший рівень гри – ти зробив тут продукт, який одразу цікавий світовому ринку", – з азартом розповідає Павличко.

"Української версії не буде – вона тут нікому не треба", – уже з сумом додає вона.

Взагалі це не перша книга "Основ", яка існуватиме лише в англійській версії. Уже кілька років видавництво видає вигаданий ним же формат путівників по Україні і по Києву – "Awesome Ukraine", "Awesome Kyiv".

"Вони дуже веселі і цікаві. І теж тільки англійською видаємо. Бо для кого їх видавати українською? Хай це буде подарунок іноземцям", – сміється Дана.

Коли мова заходить про владу, про Міністерство культури і культурну політику, посмішка з вуст Павличко з радісної змінюється на приречену.

"Ситуація в культурній політиці не міняється. Не міняється. НЕ МІНЯЄТЬСЯ, великими буквами напишіть. Треба всіх повбивати, просто зібрати і вибити. Це, звичайно, жарт, але я не бачу виходу. Хіба, завести сюди літаком поляків і сингапурців на три роки, щоб вони все тут зробили", – розводить руками Дана.

На запитання, що ж у такій ситуації робити журналістам чи таким же підприємцям, як вона, Дана швидко знаходить відповідь.

І відповідь ця надзвичайно точно характеризує суть нашого життя і ставлення до влади тих людей, які щось створюють. Ніхто на неї не сподівається, вони самі готові все збудувати, аби тільки ніхто не заважав:

"Ми робимо книжки, це наш тил. У нас є свої амбіції, якісь проекти, плани. Все – більше мене нічого не цікавить. Влада не зацікавлена в серйозних змінах, говорити з нею я не бачу жодного сенсу. Тому ми робитимемо те, що й робимо. Видаватимемо книжки. Крапка".