Ціна Медалі. Історії паралімпійських чемпіонів у Ріо. Частина 5

Підготувала Роксана Касумова

Юрій Божинський

Народився: 16 травня 1992

Здобутки в Ріо: срібло і бронза у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: золоті нагороди

Для нього спорт – це повітря. Він не уявляв і не уявляє своє життя без нього. І це при тому, що саме спорт скалічив його на все життя.

Сталося це у школі на уроці фізкультури. Юрій здавав норматив на шведській стінці і вона переламалася на дві частини. Учень впав на дерев'яну лавку спиною.

Згадує, що були болі і дискомфорт, а через дев'ять місяців паралізувало.

Вердикт лікарів був безжалісний: хлопець більше не зможе ходити.

Юрій розповідає: "До і після – це різні речі. В 2007 році після отримання травми я не склав руки, бо дуже хотів ходити, щоб дома не лежати".

Мати спортсмена Ніна Петрівна, виховувала свого єдиного сина одна і робила для нього все. Зокрема, приносила Юрі додому нову і нову мотиваційну літературу.

Саме із неї хлопець дізнався про Валентина Дикуля – російського важкоатлета, який після важкої травми попри діагнози лікарів поставив себе на ноги. Юра вирішив, що він теж зможе. Так і сталося.

2009 році він вступив у Полтавську державну аграрну академію. Тоді ж почав курс реабілітації в басейні: "Я хотів покращити стан свого здоров’я. І в Полтаві вже тренер побачила мене, і запропонувала займатися професійно. Звісно, що я погодився".

Тренувався в інтенсивному режимі – зал і басейн – двічі на день без вихідних.

За рік до Паралімпіади спортсмен переніс операцію на лівій руці після травмування. Але попри все продовжив йти до свого дебюту.

Заплив без шансів, але з медаллю

У Ріо Юрію Божинському вдалося завоювати одразу дві медалі.

Першу бронзу у плаванні він виборов на 50 м вільним стилем.

Казав рідним не дивитися цей заплив, адже вважав, що шансів у нього немає. Але вони все одно дивилися і вболівали – дружина Наталя надіслала повідомлення: "Ти наш великий молодець".

У останню ніч Паралімпіади Божинський разом з українцем Євгеном Богодайко завоювали і срібну медаль в естафеті 4 на 100 комплексом, поступившись китайцям на півтори секунди.

Під час запливів Юрій отримав травму правого плеча. Потрібна операція. Але хлопець зараз шукає альтернативне лікування травми.

Його нова спортивна ціль – це золота медаль, яку не вдалось вибороти на цих іграх.

"Раніше навіть я ніколи не чув і не бачив що це таке параспорт. Це було забуте і замовчане. А зараз після нашого блискучого виступу багато людей почало звертати увагу на таких людей, – каже Юрій Божинський, – думаю що в майбутньому більше будуть думати про людей з додатковими потребами та розвивати для них інфраструктуру".

Дмитро Ванзенко

Народився: 10 липня 1996

Здобутки в Ріо: бронза у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: віра у власні сили

25 березня 2008 року – ця дата назавжди закарбувалася в пам’яті Дмитра Ванзенка. Того дня юний плавець повертався зі змагань у своєму рідному Донецьку. На пішохідному переході, у другій смузі, на нього наїхала "Газель".

Хлопчик дістав серйозний перелом, ногу практично відірвало від тіла. Зробивши дві екстрені операції одразу та ще одну через тиждень, лікарі зуміли пришити і врятувати кінцівку. Але вона майже не працює.

Дмитро розповідає, що тоді, в 11 років, не до кінця усвідомлював усю серйозність ситуації. А для батьків це був надзвичайно складний період, бо довелося через прокуратуру змушувати комп’ютерну фірму, якій належав мікроавтобус, допомагати родині.

"Я думаю, якби не та аварія, то б сьогодні в сорочечці і брюках ходив на пари в який-небудь інститут, – каже Дмитро. – Тому що 95% спортсменів, які починали зі мною, кинули плавання. Залишились найбільш стійкі".

За кулісами великого спорту

У Дмитра Ванзенка теж були моменти, коли з’являлися думки розпрощатися зі спортом.

Три роки тому хлопець був змушений переїхати з Донецька до Дніпропетровська, бо посварився з тренером і зі скандалом залишив басейн.

Були перерви у тренуваннях і незадовго до Паралімпіади: на шість і чотири місяці. В олімпійський рік знову змінив тренера. І лише за півроку до Ріо увійшов у нормальний робочий графік.

"Як правило, – каже він, – це все залишається за кулісами великого спорту. Усі бачать лише результат, медалі, п’єдестал. Хоча проблеми – і не тільки в мене – завжди були, є і будуть".

В матеріальному плані, за словами Дмитра, по можливості допомагали батьки.

"Коли на Донбасі розпочалася війна і така можливість у батьків зникла, вже в якості призера чемпіонатів Європи і світу отримував стипендію, зарплатню. Зараз ось призові за медаль. Тобто поступово все налагодилося", – говорить спортсмен.

Бронзову медаль на своїй дебютній Паралімпіаді він здобув на 200-метрівці комплексним плаванням. Це був той знаменитий заплив, за підсумками якого весь п’єдестал пошани зайняли українці – Денис Дубров, Максим Крипак і Дмитро Ванзенко.

"Це дійсно унікальна історія, – каже Дмитро. – Було надзвичайно приємно. Ми привітали один одного одразу ж, ще у воді".

За бронзову медаль Дмитро отримав від держави 18 тисяч доларів. Ці гроші можуть допомогти йому перевезти до себе батьків і сестру, які досі живуть в окупованому Донецьку.

Поки що ж він бачить рідних лише 2-3 рази на рік. Каже, коли вони будуть поруч, буде значно легше – він зможе зосередитися винятково на спорті, щоб у Токіо поборотися вже за золото.

Дмитро Виноградець

Народився: 25 травня 1985

Здобутки в Ріо: золото, 3 срібла і бронза у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: смак першого місця

Дмитро Виноградець плаває майже половину свого життя – відколи 14 років тому внаслідок нещасного випадку зламав шийний хребець.

Він щойно вступив до інституту. Разом з друзями пішли відзначати цю радісну подію на річку. І там Дмитро невдало стрибнув у воду.

"Сказати, що життя кардинально змінилося – це на сказати нічого. 17 років – той вік, коли життя б’є ключем, ти закінчив школу, отримав свободу, вважаєш себе найкращим в усьому. Аж раптом – ти на лікарняному ліжку", – пригадує він.

Дмитро не міг повірити, що більше не зможе ходити: "Напевне, сильно препаратами обколювали, – говорить, – мозок не міг зрозуміти, що сталося. Я все думав, що тиждень-два полежу, і піду звідти. Але час минав, а я так і не пішов…".

За оцінками психологів, людям, які стають інвалідами у свідомому віці, значно важче призвичаїтися до життя, ніж тим, хто з особливими потребами народився. Вони переживають посттравматичний стрес, важко сприймають себе у "новій ролі" в родині, болісніше відчувають негативне ставлення з боку суспільства.

Але якщо не сприймати травму як "хрест", стверджують лікарі, людина зрештою стане психологічно міцнішою, відкриє в собі нові риси характеру, таланти і соціальні навички.

Прикутий до інвалідного візка чоловік прийшов до басейну за порадою лікарів, на реабілітацію. А в підсумку став одним з лідерів збірної України.

Жалість не потрібна. Потрібні умови для реалізації

На його рахунку було 7 медалей Паралімпійських ігор в Пекіні та Лондоні. В Ріо він здобув іще п’ять – "золото" на 50-метрівці на спині, фінішував другим на 50 і 200-метрівках вільним стилем і 150 метрах комплексом, у складі естафетної команди 4 по 50 м "кролем" виборов "бронзу".

"Думаю, я вже ніколи так не пропливу, – зізнається Дмитро. – Моя програма максимум перед Іграми була – 2 бронзи. На більше і не сподівався. Тим паче, в липні прооперували травмований лікоть".

За цими медалями, каже Дмитро, стоїть дуже важка праця. Не раз і не два опускалися руки, хотілося все покинути. Давали про себе знати і травми, і тривала розлука з сім’єю – батьками, дружиною й 3-річним синочком.

"Але без спорту я вже не можу. Маленька перерва – і починаю скучати, – розповідає плавець. – Якщо людина спробувала перемогу на смак, вона цих відчуттів уже ніколи не забуде. Ти згадуєш їх під час депресії, коли залишають сили і все набридає. І готовий знову все починати з чистого листа".

Опираючись на власний досвід, Виноградець стверджує: наша країна зовсім не адаптована для таких людей.

"Нещодавно дивився ролик в інтернеті, коли каскадер спробував проїхатися містом у візку. Йому було дуже важко. Думаю, треба взяти наших чиновників і приставити їх до людей на візках – щоб сходили разом в кіно, в банк, в магазин. Можливо, тоді почнуть ворушитися. Перестануть робити пандуси, які приводять у смітник чи в травматологію", – каже він.

Більшості інвалідів не потрібна жалість, впевнений Дмитро. Їм необхідні умови для реалізації. Спортсмени-паралімпійці їх отримали, тому досягли результату, стали самодостатніми членами суспільства.

"Ми маємо подякувати державі, яка витрачає гроші платників податків на спорт, – каже паралімпійський чемпіон. – До людей ці гроші не повертаються. Але коли вони бачать, як наша збірна обходить на Іграх такі наддержави як Японія, США, Німеччина чи Франція, з’являється гордість за свою країну. Як на мене, це дуже важливо. Адже в інших сферах Україна поки що такими успіхами похвалитися не може".

Юлія Галінська

Народилася: 27 жовтня 1988

Здобутки в Ріо: бронза у дзюдо

Діагноз: ураження зору

Мотивують до перемог: чемпіонські амбіції

Терпіння, наполегливість і бійцівська вдача. Саме ці риси характеру, за словами дзюдоїстки Юлії Галінської, дозволили їй досягти висот у спорті і стати дворазовою бронзовою призеркою Паралімпійських ігор.

"Морально слабкі тут далеко не зайдуть. У спорті є місце лише людям з характером", – каже вона.

Хоч у дзюдо Юля потрапила досить пізно – аж у 18 років, – боролася вона усе своє життя: проти хвороби, обставин і нерозуміння. Вже в дитинстві, бувало, "бойовій" дівчинці доводилося силою захищати своє право на повноцінність.

"Якось, ще коли була малою, мій друг назвав мене сліпою куркою. Довелося з ним побитися, – пригадує спортсменка. – Тато тоді дуже мене відчитував. Але я завжди стояла за себе".

У Юлії Галінської від народження слабкий зір. Але вона ніколи не бідкається. Каже, не так все страшно, якщо порівняти її ситуацію з іншими:

"На Паралімпіаді я бачила людей без рук, без ніг. Їм набагато важче, потрібні відповідні умови. Мабуть, якби в мене взагалі не було зору, було б все по-іншому. А так, для мене мій зір зараз – це норма. Я не знаю, як це – бачити дуже добре. Хоча, звичайно, не надто приємно про це говорити".

У рівненській школі №28, де навчалася Юля, її ніколи не виділяли серед інших. Єдине, через свою хворобу вона змушена була ходити в окулярах з товстелезним склом. Зізнається, кілька разів навмисне била їх.

Що в неї поганий зір, знали всі. Але ніхто не знав наскільки. Її знайомі і нині дивуються, що Галінська виступає у складі паралімпійської збірної України.

Частіше говорити мамі, що люблю її

Паралімпіада в Ріо-де-Жанейро була вже третьою для рівненської дзюдоїстки. Після п’ятого місця у Пекіні-2008 і третього в Лондоні-2012 до Бразилії їхала за золотом.

"Дуже хотілося боротися у фіналі, – розказує Юлія. – Але цей підготовчий цикл був для мене дуже важким. Особливо, останній рік – я хворіла і практично випала з тренувального процесу. Тому перше місце мені не підкорилося. А раз так, буду готуватися на Токіо-2020".

Завоювати медаль у непростий період кар’єри Юлі допомогла підтримка уболівальників. Говорить, просто не очікувала такого: після першого дня боротьби отримала майже 200 повідомлень.

Найбільше переживала, звісно, мама. Саме їй спортсменка присвятила медаль.

"Я її дуже люблю, – сказала Юлія одразу після "бронзового" фіналу. – І шкодую тільки, що не так часто їй про це говорю".

Мама Юлії Галінської теж займається спортом – орієнтуванням, бігом, навіть пауерліфтингом. Саме вона і привела 18-річну доньку в секцію дзюдо. Спершу Юля поставилися до боротьби, як до розваги, але нині – це її робота.

"Я не можу сказати, що мені живеться погано в Україні. Мабуть, тому що я займаюсь спортом, – розмірковує дівчина. – Я працюю, отримую зарплату, стипендію. А от людям з інвалідністю, які виживають на саму лише пенсію, однозначно важко".

Своє майбутнє рівнянка так само пов’язує зі спортом. Має для того відповідну освіту: вивчала "фізичну реабілітацію" в рівненському Міжнародному економіко-гуманітарному університеті.

Втім, забігати наперед Юлія Галінська не любить. Проблеми звикла вирішувати поетапно. І завжди дякувати за те, що має.

"Головне в житті, щоб усі близькі були здоровими, – каже вона. – А ще мрію, щоб в Україну нарешті повернувся мир. Дуже важко дивитися новини. Хочеться жити в мирі і злагоді".

Дмитро Прудніков

Народився: 2 грудня 1989

Здобутки в Ріо: бронза в легкій атлетиці

Діагноз: інтелектуальні відхилення

Мотивує до перемог: любов до спорту

Для дніпровського легкоатлета Дмитра Пруднікова Паралімпійські ігри в Ріо стали дебютними.

У секторі для стрибків у довжину він показав третій результат – 6 метрів 99 сантиметрів. Каже, був готовий стрибнути далі, але дала про себе знати невелика травма – незадовго до змагань в українця було запалення ахіллового сухожилля.

Дмитро змагався в особливому класі – для спортсменів з інтелектуальними відхиленнями. Проблеми зі здоров’ям у хлопця – від народження. Але він про свій діагноз не згадує, вважає себе повноцінним членом суспільства.

Єдине, в чому звинувачує долю – що відібрала в нього маму.

"Вона зникла, коли мені було 14, – розповідає Дмитро – Ми подавали у розшук, і з часом нам повідомили, що її нібито вже немає серед живих".

З того часу сина в усьому підтримує батько, Михайло Іванович Прудніков. Сам він – простий робітник, спортом не займається, але дуже його любить. Свою любов прищепив і синові.

Спорт – корисний для здоров’я

"Коли я був маленьким хлопчиком, тато постійно мені говорив: спорт корисний для здоров’я", – пригадує Діма.

Лікарі та психологи підкреслюють, що спорт для людей з інтелектуальними відхиленнями – найбільш дієвий спосіб розвитку не лише фізичного, а й розумового.

"Я цікавився спортом з раннього дитинства. Подобалося бігати, вести рухливий спосіб життя, – розказує Прудніков. – Наша сусідка займалася бігом. І якось запропонувала мені спробувати легку атлетику. Так і записався до секції".

Спершу Дмитро захоплювався спринтом, але зрештою найбільший хист проявив до стрибків у довжину. У цій дисципліні він – багаторазовий чемпіон і рекордсмен України, призер чемпіонатів Європи, чемпіон світу 2013-го року.

"Третім місцем у Ріо, в принципі, задоволений, – коментує спортсмен свій виступ на Паралімпіаді. – Але форма дозволяла виступити краще. Якщо б зник інтерес, я б одразу перестав займатися спортом. Через 4 роки хочу поїхати в Токіо, якщо все буде добре. Хочу працювати. А там – як доля складеться".