Герой України Сергій Собко: Якби усі виконували задачі, які їм ставили – можливо, хід подій був би інший
Якщо є певний тип військових, після зустрічі з якими діти вирішують обрати для себе кар’єру захисників країни – то підполковник Сергій Собко точно з цієї категорії.
Високий, спортивний, привітний і впевнений в собі Герой України не намагається справити враження на співрозмовника, говорить просто і відверто. Так, ніби описує реальний стан справ, а не змальовує бажану обстановку, про яку треба доповісти в штаб.
Коли розмова заходить про навчання, чесно зізнається, що попри численні стажування закордоном, знань йому не вистачає. У квітні він знову хоче поїхати на рік повчитись до США.
"Але якщо зараз призначать на якусь бригаду, то вже точно нікуди не поїду", – з незмінною легкою посмішкою каже Сергій Собко.
Сьогодні його посада звучить так – заступник командира 30-ої окремої механізованої бригади. До цього керував механізованим батальйоном цієї ж бригади, з яким штурмував Савур-Могилу разом з 95-ою бригадою та воював у тилу противника влітку 2014 року.
Тоді наші військові йшли з боями по тилу противника, аби дати можливість вийти з оточення українським воїнам біля кордону з Росією. Про цю 400-кілометрову операцію минулого року зняли документальний фільм "Рейд".
"За той рік ми ніде не стояли, завжди щось штурмували, проривали", – пригадує нині Сергій Собко.
За ці бої йому присвоєно найвищу державну нагороду – відзнаку Героя України з врученням ордену "Золота Зірка". У 2015 році її присудили 21 бійцям, з них 11 – посмертно.
Щоразу, коли заходить розмова про нагороду, Сергій повторює, що вона не його.
"Розумієте, це відзнака усіх бійців, які ходили на штурми, виконували завдання. Тому мені не дуже комфортно, коли пишуть про мене", – каже офіцер.
Писати про Собка варто тому, що він вперше з-поміж наших співрозмовників так багато уваги приділяє навчанню і постійному вдосконаленню.
Ще до початку війни на сході, Сергій вчився правилам ведення бойових дій взимку у Норвегії, пройшов курси офіцерів піхоти у США, був у миротворчому контингенті в Косово.
Тому може порівняти отримані там знання з тим, чому навчали його в Одеському інституті сухопутних військ.
"Що стосується тактики, то в інституті нас дресирували як коника чи ведмедика в цирку, не пояснюючи, що й до чого. Два курси ми взагалі прибирали, будували", – пригадує 31-річний офіцер.
Про те, які можливості особистого росту є у військових, бойові операції та відповідальність за виконання наказу, Сергій Собко розповів "Українській правді".
Я вирішив стати військовим ще у школі. Усе через знайомого моїх батьків: наші сім'ї дружили багато років, і мені подобалось, як Микола Павлович підтягувався, як стояв на голові і на руках, його форма, розповіді.
Тепер мій син теж хоче бути військовим. Хоча плани на майбутню професію у нього постійно змінюються.
Цей наш знайомий потім ще допоміг мені зі вступом в Одеський інститут сухопутних військ.
Я вчився на відмінно, іспити склав так само – однак мене завалили на медогляді, через родимку. Серед вступників були такі, що не склали іспит з фізпідготовки, або прямо писали у відповідях на аркушах, здаючи екзамени, що не бажають тут вчитись, вступають через те, що такою є воля їхніх батьків – їх брали.
А мене забракували через родимку.
Тоді з медичним оглядом і допоміг наш друг сім'ї – я вступив на загальновійськовий факультет.
Після закінчення навчання в Одеському інституті мене направили до Новоград-Волинського на посаду "командир гранатометного взводу".
Перед випуском з інституту командир батальйону жартував: "О, буде класний взвод – три "корча".
"Корчами" називали розібрані бойові машини, які знаходяться десь на відкритому майданчику.
Приходжу, мені кажуть: "От твої три машини, приймай".
Відкриваю машину – а там практично нічого немає: усе витягнуто, усе розкрадено.
Я тоді був молодим недосвідченим лейтенантом, що мені втрачати? Тому в мене була принципова позиція: не підписуватиму нічого, проводьте розслідування.
Виявилось, що нестача – 76 тисяч гривень. На 2005 рік це була доволі велика сума. Офіційно почали розбиратись, що ж трапилось. А потім централізовано почали постачати частини, яких не вистачало.
Згодом техніка взводу стала більш-менш укомплектованою, але не було особового складу. Лише три механіка-водія і я – командир взводу. Я проводив навчання з ними, навіть якщо залишався лише один військовослужбовець.
Зараз у мене такий самий принцип.
Потім потрапив на півроку на курси вивчення англійської в Канаду – я хотів вчитись.
У нас в армії є спеціальна трибальна система оцінки, найвищий бал – трійка. Після повернення з Канади я склав цей тест, у мене були чотири двійки.
Приходить рознарядка: треба набрати людей на стажування закордоном, вимоги – чотири двійки. Дивляться в бригаді, хто має такий рівень? Собко, більше ніхто не має. Так я їздив і набирався досвіду.
З гранатометного взводу хотів перевестись в механізовану роту, де штат взводу був більшим – 20-30 чоловік. У цей час готувався контингент у Косово, мені вдалось потрапити в його штат без будь-яких хабарів, хоча вони там були завжди і є досі.
...Чого ви дивуєтесь? Військовослужбовець в Косово, де не ведуться такі бойові дії, як у нас, отримує близько тисячі доларів.
Ось ще один приклад – українсько-польсько-литовська бригада, туди потрапив один наш офіцер.
Зарплата – приблизно 3 тисяч доларів. Ну, і яка там робота? Навчання, спілкування. Такі ж зарплати у військових спостерігачів. Умови в Африці не такі, як в Польщі, і малярію можна підчепити. Але зарплата – близько 5 тисяч доларів. Звісно, аби туди потрапити, дають хабарі. Мені пощастило поїхати, нікому не заплативши.
У Косово я зрозумів, наскільки важливим є планування, розподіл завдань, взаємодія між підрозділами.
А ще мене здивувало, що американці приділяли дуже багато уваги саме роботі з місцевим населенням. Все це робилось системно. Оцінювали стан дитячих садочків і шкіл, там робили ремонт, у кожному населеному пункті складався графік медичних оглядів.
Уявіть – приїжджає група медиків, розгортає намети, усі бажаючі можуть прийти, перевірити стан здоров'я і полікувати зуби. Усе це за рахунок Сполучених Штатів. Інші приходять – отримують теплі речі, продукти харчування.
Йде цілеспрямована допомога. І поступово американців усі починають любити, їм довіряють.
Ми в бригаді зараз також хочемо зробити щось схоже до цього, але не маємо відповідного забезпечення. Тому все це досить примітивно, але все ж...
Я створив групу наших медиків, які їздять по селах. Поміряють тиск, дадуть таблетки, вислухають – бабуся вже щаслива.
У Світлодарську є школа. Вона в дуже поганому стані, дітям холодно. Командир 1-го батальйону запропонував відремонтувати її, я підтримав. Тепер ми криємо дах, ставимо вікна, варимо батареї – військові не проти. Наступного дня після приїзду з ними вже спілкувались усі вчителі і технічки. Там скоро вже сім'ї будуть (сміється).
Якщо серйозно, то цим напрямком треба займатись. До нас приїжджають тільки "Червоний хрест", волонтери і військові з сектору, які займаються цивільно-військовим співробітництвом.
Пройшло два роки, нас уже всі мають любити. У Світлодарську раніше виганяли один з підрозділів, який прийшов виконувати задачу – мовляв, "чого ви сюди приїхали, їдьте до себе, бандерівці".
"ХАЙ КОМАНДУЄ, А ПОВЧИТИСЯ ЩЕ ВСТИГНЕ"
В лютому 2014-го я мав їхати на навчання в США в коледж. Та мене вирішили залишити тут – і призначили командувати батальйоном. Сказали – "хай командує, а повчитися ще встигне".
Але мені справді не вистачає знань. З тими знаннями, які ми отримали в інституті, можна бути максимум командиром батальйону.
Якщо у США курсант закінчив академію, і його планують призначити на посаду командира взводу – він проходить курс підготовки командира взводу. Після цього його призначають комвзводу. Коли він вже готовий бути командиром роти, його відправляють на курс підготовки командира роти. Бо на цьому етапі є нові знання, і він має їх засвоїти.
І так – на кожній кар'єрній сходинці.
У 2011 році я поїхав на навчальний курс до Сполучених Штатів, це допомогло згодом при організації бойових дій. Якби цього курсу не було, мені було б набагато важче.
Зараз приходять офіцери без відповідної підготовки, і поїхати повчитися не можуть, бо не знають мови. Тому їх спершу відправляють на курси англійської, а вже потім – на навчання по спеціалізації.
На цей рік від нашої бригади заплановано відправити одного офіцера на підвищений курс офіцерів піхоти до США, одного командира взводу – на командирів взводів до США, інженера. Загалом 4-5 осіб, якщо все складуть і їх відберуть.
Навчання безкоштовне. Це міжнародна військова освітня програма IMET.
КОНТРАКТНИКІВ У БАТАЛЬЙОНАХ БРИГАДИ МОЖНА ПОРАХУВАТИ НА РУКАХ: ЗВІЛЬНИЛИСЬ ЗА СТАНОМ ЗДОРОВЯ, ЗАГИНУЛИ…
За два роки війни ми добряче підтягнули свої навички, але і втратили багато – на початку бойових дій у нашій бригаді було 80% контрактників. Потім набрали вже мобілізованих, поки був час – готували їх.
Зараз вже не так – контрактників в батальйонах можна порахувати на руках: звільнились за станом здоров'я, загинули...
Перша хвиля мобілізації була жахливою. Як це завжди буває, крім нормальних і адекватних, були й ті, які пили спиртне. У мене в батальйоні це в меншій мірі проявлялося. Були поодинокі випадки, але колективом це все подавлялося.
У боротьбі з п'янством використовують різні методи. Знімаємо фотографії для сім'ї, пишемо листи в місцеві органи влади, до школи. Не погрожуємо, а пишемо – що він зробив і як.
Військові їх бояться. Падають на коліна і просять, щоб не посилали: "Дайте мені ще один шанс". Тоді це все залишається стосами невідправлених листів.
Та є й такі випадки, що ми їх надсилаємо. Хоча це не ефективно – військовий думає, що якщо лист вже й так пішов, то що тепер втрачати? Квасить собі далі.
Дисциплінарні стягнення на мобілізованих накласти неможливо – цей метод боротьби лише для контрактників. Тому ми дзвонимо додому, пишемо листи.
Можемо сказати дружині: "Ви не отримаєте зарплату, але на командира не сердьтеся, це ваш чоловік випив".
Складаємо протоколи про адміністративні правопорушення, не виплачуємо премії. Це більш ефективно, ніж ями. Хоча вони теж у нас є.
Це незаконно – але п'яний військовослужбовець становить небезпеку для людей, тому ми повинні створити безпечні умови для решти.
САМ ШТУРМ ЗАКІНЧИВСЯ ШВИДКО – ГОДИНА-ПІВТОРИ МАКСИМУМ. АЛЕ ЗАЙНЯТИ САВУР-МОГИЛУ МАЛА 51-А БРИГАДА, А ЇЇ НЕ БУЛО
З квітня по липень ми були в Херсонській області. Думали, що на нас підуть з Криму, готувалися до оборони, рили окопи.
Але тоді ми не розуміли багатьох речей.
Могли розміщуватися в палатках на ділянці 100 на 100 метрів. Зараз ми в палатках не живемо навіть взимку – тільки в бліндажах, бо вже знаємо, що таке артилерія.
З часом все це переключилося на Донбас. Зрозуміли, що це не жарти, коли пішли перші втрати від нашої бригади. Тоді, ще в квітні, наш другий батальйон поїхав для виконання завдань в АТО. Для всіх це був шок. Наші військовослужбовці, яких ми знали, отримали поранення, втратили кінцівки. Тобто всі зрозуміли, що треба суттєво готуватися. Вже набрали мобілізованих, пройшла перша хвиля.
Я всіх налаштовував готуватися до найгіршого, бо рано чи пізно ми підемо туди.
Були ті, які дуже рвались в бій, казали: "Коли це все буде? Давайте скоріше. Ми прийшли сюди воювати, а ми х**нею страдаємо". Я відповідав: "Куди ви поспішаєте? Готуйтеся. Прийде час, будете показувати всі свої знання".
Так воно й трапилося. Усі ті, хто рвався в бій, як на зло, в першому бою здалися. Той, хто мовчав, не хотів їхати – той і воював.
Направили нашу батальйонно-тактичну групу в Сонцеве. Там стояла 72-а бригада. У першу ж ніч нас обстріляли "Градами", але всі залишились цілими, хоча зрозуміли, що довкола – реальне поле бою.
Далі нас направили штурмувати Савур-Могилу. На підступах до неї ми мали зустрітися з підрозділами 95-ї та 51-ї бригад і йти на штурм.
95-ка була на місці, я добре знав тодішнього комбрига Михайла Забродського, командира батальйону Ігоря Герасименка – ми дуже зраділи один одному. Буквально перед цим ми ще й разом пройшли навчання на Житомирському полігоні.
Чекали 51-у бригаду, розосередилися.
Почався обстріл "Градами". Перший раз – мимо. Навіть подумали, що це наші стріляли по Савур-Могилі, але трохи не долетіло.
А потім по наших позиціях ліг "Град" – тоді ж був перший загиблий у нашому батальйоні – хлопцю відірвало кінцівку, а до шпиталю не встигли довезти. Ми були змушені підтягнутись до села Петрівське.
51-ї бригади досі немає. Кажу Забродському, що треба переночувати, бо сьогодні вже пізно йти на штурм. Тим паче після поранень люди вже були трохи в паніці. Переночували.
А 51-ї бригади немає.
Де вони були – це вже іншим розбиратися. Але десь на підступах. Я так думаю, що вони не хотіли штурмувати Савур-Могилу.
Зранку Забродський каже: "Не будемо чекати, підемо на штурм".
Планувалось усе напередодні вночі. Я доводжу порядок виконання завдання і час виконання для двох рот – йшов не весь батальйон.
Люди починають боятися. Командир однієї роти пошикував своїх бійців, дав команду "вперед", і вони почали рух в сторону Савур-Могили. Тоді як 3-я рота відстає, вагається, не хоче йти.
Тоді було достатньо одного, який скаже: "Ну його, в одне місце. Хлопці, що ми, тут будемо гинути? Та давайте кидайте, у нас є сім'ї", – і все, ніхто не піде.
Тут раптом в ефірі всі почули, як почав лаятись командир 1-ї роти, який уже пішов вперед, на командира 3-ї роти, який залишився: "Ах ти, с**а! Ти мене підставляєш, і я йду сам?!"
Півтори хвилини матюків, усі слухають це в ефірі – і солдати, і командир роти... Догнали нас, приєдналися. Вийшли танкова рота, дві механізовані і окремі взводи.
Сам штурм закінчився швидко – година-півтори максимум. Але зайняти Савур-Могилу мала 51-а бригада – а її не було до тих пір.
Нам поставили задачу продовжити рух на Степанівку.
Де противник, скільки його – інформації нуль. Йдеш невідомо куди. Маєш тільки карту, на якій бачиш населений пункт, і можеш по ній спланувати, як це все буде.
Але ми зайшли саме з тої сторони, де у противника нічого не було. Всюди підготовлені позиції, а ми зайшли у тил.
У противника – паніка, частина одразу втекли. Перемістилися в більш підготований район села. Буквально години дві-три – і ми вже зайняли четверту частину села. За тиждень ми зачистили ще дві, потім повністю її звільнили.
Паралельно зайшли в сусіднє село Маринівка. Потужно залізли, там всі втекли.
Але нам не було кого залишати після себе – якби за нами був хороший хвіст, ми могли б укріплятись і йти далі.
Прийняли рішення – взяли для цього 3-й механізований батальйон нашої бригади. Люди цього батальйону були гірше підготовлені, ніж мої. Їх поставили в Степанівці, а ми рухалися далі.
Усе це було частиною відомого 400-кілометрового рейду в тилу противника.
Тоді ми ще пробували взяти потужний плацдарм – Дмитрівку. Але через вогонь артилерії з боку Росії не змогли цього зробити. Щоб не було зайвих втрат, вирішили відійти назад.
Потім завдання змінилося – ми мали вивести всіх, хто стояв вздовж лінії державного кордону.
Я запропонував Забродському виводити їх через річку – поставити понтонний міст. Він ідею підтримав. Спланували заходи і почали висуватися. В Степанівці, Маринівці і вздовж дороги, по якій ми виходили, залишився 3-й механізований батальйон. По шляху слідування залишали блокпости.
Дійшовши до місця встановлення переправи, 95-а бригада почала організовувати цю переправу, ми виконували свої завдання на блокпостах – і протягом однієї доби пройшов цей вихід.
Вийшло сотні машин, усі ці частини, які стояли вздовж кордону. Майже добу артилерія противника не замовкала, можна було здуріти.
Наступна задача була взяти Міусинськ. Задумом вищого штабу було відрізати цей шлях постачання з Росії до Донецька, який проходив між Красним Лучем і Антрацитом. Поставити клин.
Ми постійно намагалися кудись "залізти". Чи правильно це чи ні, не мені судити – але це було дуже важко. Бо ти залазиш невідомо куди, і навколо тебе вороги. Тобто ти в повній ізоляції.
І закріпитися не можеш. Вони можуть тебе відрізати.
Одна справа, якщо це фронт, де стоять твої підрозділи і є тил. А інша – коли ти стоїш довгою лінією на території противника. І то – не суцільною лінією, а точками. Тебе можуть всюди ізолювати. Іноді треба пройти ділянку, яка не контролюється взагалі.
Тобто, аби здійснити евакуацію з крайньої точки, тобі треба пройти всі ці проміжкові рубежі з ризиком, з боями. В чому й була важкість.
Якби все пішло за задумом командування, і всі виконали ті задачі, які їм ставили, – хід подій був би зовсім інший.
Але через багато факторів, у тому числі людський – не все так вийшло, як планували.
Зайшли в Міусинськ разом з 95-ю бригадою. 95-ка була добряче побита, техніка теж. Було прийнято рішення вивести бригаду на відновлення.
Ми залишились в Міусинську самі. Була ще ця довга лінія блокпостів до Степанівки. Але все це – тили противника.
А до сектора "А" на шляху між Красним Лучем і Антрацитом вже практично нікого не було.
У цей час починається повномасштабний наступ російських військ.
Б'ють усі блокпости, які знаходяться на дорогах. Вони не можуть їх втримувати і залишають. Частина 3-го батальйону переходить до мене, бо назад вже не можуть дійти, я їх перейняв на себе. Частина відійшла назад в Степанівку.
Дороги вже немає. Я відрізаний. Я це знаю.
У Міусинську зайняли ту частину населеного пункту, де ми могли надійно укріпитися. Інша була непідконтрольна, ще дві роти були на шахті й у проміжку між Красним Лучем і Антрацитом.
Щоб доставити воду, їжу чи якогось пораненого з іншої роти, нам треба було подолати неконтрольовану частину населеного пункту. Було таке, що люди не мали, що пити, що їсти.
Коли були легкі поранені, чекали, поки не буде когось важкішого. Не їхали за легким – бо, може, через годину буде важкий, краще зразу заберемо двох чи трьох. Бо під час руху можна ще втратити людей.
Важко було.
Були такі поранені, коли приходить лікар і каже: "300" дуже важкі. В одного повністю немає нижньої щелепи, а в іншого в плечі така дірка, що я кулак спокійно засовую і висовую". Їх треба евакуювати негайно – а немає як. Вони у нас були кілька діб, лікарі тримали їх на собі. Бійці залишились живі.
Тут уже 3-й батальйон вибивають зі Степанівки. Масове дезертирство. Тобто ще й Степанівка втрачена, у нас усе взагалі плачевно.
Я доповідаю обстановку НГШ та запитую: "Що робити?" – "Ще тримайся пару днів, все буде добре".
Пару днів проходить, а люди: "Ну, що?" Вони ж теж спілкуються – бачать, що робиться.
Я виходжу на керівника штаба сектора "Д" і кажу, що є потреба взяти весь Міусинськ, щоб контролювати село, потім можна буде хоч якось здійснювати підвезення матзасобів і вивіз поранених з інших підрозділів.
Приймають рішення – 2-й батальйон терміново переміщують з сектора "А" назустріч до нас, в сектор "Д". Вони заходять. Лінія вибудовується більш-менш нормально, але обстановка погіршується.
Ми спілкувались з командиром цієї 2-ї батальйонно-тактичної групи полковником Заболотним, я розповідав, що обстановка дуже важка. Але він усе одно зібрав одну роту, більше з добровольців, які були готові вийти на наш напрямок і зайняти північну частину Міусинська.
Вони почали рух, важко вийшли до населеного пункту, втратили двох чоловік. У цей час розпочався сильний обстріл по наших позиціях. Пошкоджують мій командно-спостережний пункт.
Зв'язок з вищим штабом вийшов з ладу – навіть підтримку запросити не можна. Але полковник Заболотний по засобах зв'язку через 2-у батальйонно-тактичну групу мені передав, що треба виводити мій батальйон до нього.
Саме дякуючи цій роті, яка спустилася до нас і взяла під контроль неконтрольовану частину Міусинська, нам і вдалося вийти.
Таким чином ми вийшли наверх і перейшли в підпорядкування сектору "А" з сектора "Д".
ПЕРША ЗАДАЧА КОМАНДИРА – ЗБЕРЕГТИ ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ. АЛЕ БЕЗ ВТРАТ НІКУДИ
Ми зрозуміли, що воюємо з росіянами, ще в той період, коли стояли в Степанівці, тобто фактично вздовж кордону. Адже сама Степанівка в 7-8 км від Росії.
Нам було чути, звідки летить снаряд, який його напрямок і куди лягає.
Ми ловили їхні радіоперехоплення, що "укри зайшли туди, потрібна термінова підтримка з Росії" – "Мы выходим, ждите столько-то минут", – і завчасно займали укриття, якщо відкривався вогонь з Росії.
Якби не Росія, усе було б набагато краще
За час війни сепаратисти теж підготувалися, стали більш професійними. За першою ротацією, коли ми виконували цей рейд, втрат було багато, але могло бути набагато більше. У нас було 18 загиблих і 123 поранених, 6 зниклі безвісти чи у полоні.
Ми практично зберегли всі танки, дві механізовані роти втратили десь половину техніки.
Рота Героя України Володимира Гринюка повернулась практично у повному складі.
Уже під час активних дій в Пісках і Дебальцевому відчувалося, що у противника краще озброєння.
У Пісках ми були кілька днів – мали штурмувати Жаб'яче, тобто рухалися далі вбік Донецька і замінити підрозділ безпосередньо в аеропорту. Це було вже в другій половині січня.
Але потім загострились події в Дебальцевому і нас перекинули туди – начальник Генштабу поставив мені таке розпорядження під аеропортом: "Сьогодні починаєш рух своїм ходом звідси і завтра ти під Дебальцевим".
У нас були бої у Вуглегірську. Коли здали Вуглегірськ, ми штурмували і намагалися відбити його назад. Двічі штурмували. Були важкі бої у Логвиново.
Ми діяли як резерв, який всюди підключався. Тільки десь проблема – керівник сектора казав: "Давай роту туди". Свисток – і рота пішла на той напрямок.
Було навіть, що рота прибуває, а там немає такої суттєвої, гострої проблеми. Тобто всі перестраховувалися. Десь щось стрельнуло... "Потрібен резерв!"
Ну, і на деяких напрямках дійсно потрібен був резерв.
Траплялось, що обстановка одна, а доповідалось інше. Стан справ поганий, а можуть доповідати, що все під контролем.
Тому в якийсь момент я зрозумів, що треба бути безпосередньо біля цих керівників, щоб слухати, що вони говорять.
Іноді я брав і напряму виходив на Муженка, доповідав йому справжній стан справ.
Звичайно, що життя – найважливіше, перша задача командира – зберегти життя людей. Але також є задачі, без втрат нікуди.
Мене картали за те, що коли мені наказують – то я намагаюсь виконати цю задачу. Інші б сказали: ну його в одне місце, ми б не пішли це виконувати, а розвернулися і сиділи.
Наведу приклад. У Рідкодубі першочергова задача була – підвезти боєприпаси до 100 чоловік, які там були. Я визначив з командиром роти ту кількість людей, які зможуть підвезти боєприпаси, зайвих не брав.
Ми підвезли – а там повна паніка. Тобто, вони мали боєприпаси, але вводили керівництво в оману, що їх кинули напризволяще, патронів нема, і все. А у них все є – вони просто сидять і не вилазять. Там тільки 2-3 чоловіка зі 115-ти могли щось робити.
Евакуювали на двох бойових машинах 100 з чимось людей, які навіть не стріляли у відповідь.
Вивозили їх під вогнем. Я втратив своїх кілька людей.
Потім мені кажуть: стій на місці ще дві години, тебе приїде поміняти підрозділ. Противник підтягує резерви, постійно вогонь. Були такі бої, що просто жах.
Дві години проходить, мені кажуть: "Іще стій чотири години".
А ви уявіть, передати по радіо людям: "Хлопці, чекайте ще дві години". Пройшло дві години, а мені кажуть, що ще чекай чотири години. "А де підрозділ, який має поміняти?" – "Збирається".
Виходжу по другому каналу: "Де та рота, яка має міняти?" – "Вони забили. Не приїдуть. Усі в отказ".
Ось вам конкретний випадок – рота має вийти, але вони цього не роблять, бо хтось побоявся, прикриваючись бажанням зберегти людей.
Зрештою, через те, що один прийняв таке рішення, щоб не нести взагалі ніяких втрат, не виконати завдання,– вони залишили населений пункт Рідкодуб. А далі виникла дірка, в результаті чого другий опорний пункт уже має проблеми.
Втрата Дебальцевого з чого почалась? З того, що хтось не захотів кудись іти.
Так само і тут. Я розумів, що це важливо. Ставилася задача, і я розумів, для чого це робиться.
Тому я хотів і планував так, щоб це було з мінімальними втратами. Але кожного разу це були дуже важкі задачі. І з боку офіцерів, і людей в більшій мірі всі відносились з розумінням, що є задача і ми повинні це робити.
Скільки потім було проблем з цієї Савур-Могилою, скільки раз її потім штурмували, відбивали в той період, коли ми вже були далі! Та ж сама 51-а її і брала.
Чи не простіше було одразу зайняти і укріплятися?..
ІСТОРІЇ ЛЮДЕЙ
Я дуже хочу, аби ви написали про інших бійців – у нас багато героїв, а про них не пишуть. От про мене пишуть, і в Києві, і у Вінниці, а про них – ні.
У Рідкодубі отримав поранення наш командир взводу. Він вийшов на мене і каже: "Мені щось погано". "Ти поранений?" "Здається, так". Тобто, він навіть не розумів, що поранений, через нього пройшла снайперська куля.
Зв'язок з ним обірвався. Тоді виходить на мене сержант Нікітюк, каже: "Командир взводу "300", що робити?"
Я: "Береш командування на себе, сержанте" – "Зрозумів".
І сержант Нікітюк керував повністю всіма людьми – там постійно йшли бої, заходив противник, вони відбивали атаки. Противник поліз, отримав, відійшов, і знову починала працювати артилерія. Зупинилося. Знову лізе противник.
І з нашого боку усім керував сержант. Завдяки йому, для нас усе закінчилося успішно.
Є ще доброволець Ганічев Андрій. Він отримав важку контузію під час обстрілу під Савур-Могилою. Довго лікувався, важко говорив, але весь час був на зв'язку, підтримував, допомагав як волонтер.
Коли ми вже повернулися на Дебальцевський район, він вилікувався і сказав: "Я все одно повернуся до вас".
Повертається він за день до бою в Рідкодубі, коли ми мали підвезти боєприпаси. Під час висування до населеного пункту отримує повторну контузію, витягує пораненого командира взводу і особисто знищує ще десь до 10 чоловік противника.
Чим не особистий героїзм?
Героїзм Володимира Гринюка, командира роти, який всюди йшов першим. Я його завжди за це наказував, бо треба трохи берегтися, але він все одно йшов усюди перший.
Коли ми були в Дебальцевому, мені подзвонив Муженко. Каже: "Вітаю вас зі званням Героя України. Такого-то числа прибути і получити".
Я кажу: "Не прибуду". – "Чого це не прибудете?" – "Тому що треба дати Гринюку героя України, а не мені".
То ми з Гринюком разом отримали нагороди. Не тому, що я сказав – він справді заслужив. І зараз під час спільного навчання наших військових з канадцями, канадці у захваті від рівня підготовки роти Гринюка.
Там сержанти керують ротою. Це дійсно унікальний підрозділ.
У НАС ТРОЄ НЕРОЗГЛЯНУТИХ ГЕРОЇВ УКРАЇНИ ПОСМЕРТНО, КУПА ОРДЕНІВ "ЗА МУЖНІСТЬ", БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
У мене є дуже велика надія, що ми переможемо. Але поки якось не бачу потенціалу.
Каже президент, що закуплено багато нової техніки. Ми в бригаді ще нічого з нового не отримали.
Форма – так, є. А прилади? Тепловізори? Це возять волонтери.
Ми самі заготовлюємо ліс. Це в нашій державі проблема – ліс знайти на бліндажі? Ми чекаємо його по 3-4 місяці.
А інше? Плівка, бензопили, генератори? Це ж усе волонтерське досі.
Так, боєприпаси, паливо дають. Машини для того, щоб переміщалися офіцери? Їздити на БМП між населеними пунктами?
Вогнегасники ми досі заправляємо через волонтерів. Канцелярію закуповуємо самі.
Спортивний куток зробити – знову підключаємо волонтерів. Зробити пересувну баню – знову ж – волонтери.
Коротше, зміни є, але їх мало.
У нас досі купа подань на відзнаки, які відпрацьовані і нереалізовані. Я розповідав про офіцерів, вони не мають відзнак досі.
Мені дали відзнаку, пишуть в одному виданні, в другому, третьому – а є ще багато людей, про яких взагалі мовчать. У нас троє нерозглянутих героїв України посмертно, купа орденів "За мужність", Богдана Хмельницького.
Є ще проблеми з учасниками бойових дій.
Хтось, хто знаходиться вже рік на передовій, не получив досі учасника бойових дій.
Натомість комісія з Генштабу чи Міноборони була два дні в Краматорську – і вже має статус.
Понабирали 200 тисяч учасників бойових дій – і всіх під одну лінію.
Як таке може бути? Невже раніше не можна було про таке подумати, що так буде?
Робіть "учасник АТО" і "учасник бойових дій".
Я отримав своє посвідчення, ще знаходячись в Косово. Ми повернулися звідти і жартували, що за санаторій дали УБД. Але враховуючи ті умови, це було хоч щось. Ми хоч в Косово були, хоч якийсь ризик для життя був.
Але міг приїхати ансамбль пісні і танцю Міноборони – і отримати учасника бойових дій. І так воно до сьогодні.
Галина Титиш, УП
