Два роки з початку в Революції Гідності – що далі?
У другу річницю початку Євромайдану, який потім переріс в Революцію Гідності, Україна знову опинилась на краю прірви.
До цього краю її привели жадібність та неспроможність піднятись зі своїх особистих корисливих інтересів до рівня національних, чи, принаймні, від своїх миттєвих інтересів до стратегічних, які не можуть не корелюватись з національними більшості теперішнього політичного істеблішменту.
Маємо декілька ключових ризиків.
Перший – це економічний колапс, який може статись внаслідок некомпетентних дій уряду, корупції та непроведеної інституційної реформи, а також економічної складової війни з Росією.
Другий – це міжкланові протиріччя, які не можуть бути розв’язані в рамках діючої моделі влади та управління та існуючого рівня політичної культури основних кланів та груп. Наявний приклад – ситуація з Корбаном.
Третій – це можливість політичного загострення внаслідок спроб вирішити конфлікт на Донбасі нехтуючи національними інтересами за наявності зовнішнього тиску.
В цьому можна звинуватити Порошенка, але слід зазначити, що його зовнішньополітичні прорахунки не мали б таких наслідків, якщо б система ухвалення рішень на найвищому рівні працювала б в інший, більш ефективний спосіб.
Всі ці ризики, як бачимо, в той чи інший спосіб пов’язані з неефективною, навіть хибною системою влади та управління, яка створює деструктивні мотивації. Як раз цю систему і не змінюють, незважаючи на красиві гасла, теперішні керівники України.
З Революції Гідності в Україні розпочався реальний процес трансформації суспільства і країни. Суспільства, в якому громадяни, як свідомі суб'єкти суспільного процесу, разом формують правила свого співжиття як нації, і наймають владу для реалізації, захисту, обслуговування своїх інтересів.
Цей процес характеризується формуванням системи влади "знизу", шляхом найму, а в разі незадоволеності управлінням – відсторонення представників влади. Саме так було з Януковичем і його командою.
Але нове керівництво не стало руйнувати хибну систему. Воно лише змінило зовнішньополітичний вектор і розпочало повільну лібералізацію. А боротьбу з корупцією проводить лише під тиском громадянського суспільства.
Те ж саме стосується й великого бізнесу, який діє за принципом "Пока гром не грянет – мужик не прекрестится".
Лише від’єднання від олігархічної кормушки та усвідомлення втрат внаслідок катастрофічної декапіталізації почали спонукати його найвпливовіших представників розпочати так звані Хаяттські консультації та ініціювати інші, більш широкі комунікативні площадки.
Також слід розуміти, що ще значна частина суспільства, яка задавлена бідністю, ще не вийшла з пострадянських обійм патерналізму, ще піддається маніпулятивним технологіям, що і довели місцеві вибори.
Хоча вибори також довели і готовність суспільства до мобілізації, коли є чітка межа між чорним та білим, як наприклад в Миколаєві.
Зовнішні фактори також не є сприятливими. Так, західні партнери ще допомагають Україні, але зараз майже за лише ціннісною ознакою – як жертві агресії Путіна.
Україна за цей період не довела свою привабливість як перспективного та надійного економічного партнера. До того ж, при проведенні зовнішньої політики не враховуються геополітичні чинники.
Такі як об’єктивна спільність інтересів Німеччини та Росії наприклад. І відповідна зацікавленість "Старої Європи" саме зам'яти конфлікт, щоб не постраждали її економічні інтереси.
В чинній політичній конструкції склалася патова ситуація. Лишати чинний уряд не можна – він веде країну до соціально-економічної катастрофи. Спроба замінити уряд несе загрози розпаду коаліції та неформування нової, а якщо і формування то з ризиками антинаціонального формату.
Розпад коаліції – це дострокові вибори парламенту. Чи призведуть вони зараз до покращення ситуації і вирішення системних проблем?
Звісно ні! Навпаки вони мажуть призвести до ще більшої політичної дестабілізації.
Недаремно дострокові вибори парламенту є частиною плану Б Суркова, який чомусь досі не оголошений ГПУ в розшук. Останні заяви лідерів "Самопомічі" та "Батьківщини" свідчать про розуміння ними таких ризиків.
Який вихід? Вийти за рамки чинної політичної конструкції, зламати стару хибну систему та створити нову ефективну!
Це можна зробити запустивши одразу два процеси.
Перший – швидка інституційна реформа в межах діючого конституційного поля та реалізація на цій основі національної антикризової програми.
Другий – повне перезавантаження системи шляхом ухвалення нової Конституції України в установчий спосіб.
Тепер детальніше.
Стаття 90 Конституції України говорить, що: "Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:
1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;
2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;
3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Тобто президент має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, але не зобов’язаний.
А стаття 83 говорить, що до складу коаліції має входити більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради.
Це означає що є можливість переформатування коаліції без участі в неї звичайних корупціонерів, на зразок Мартиненка та проросійських корупціонерів з "Опозиційного блоку".
Питання полягає в принципах формування, структурі, складі та першочергових завданнях нового уряду.
Щодо принципів.
Формування нового уряду, здатного впоратись з кризою, швидко провести інституційну реформу, змінивши власну структуру, прибравши дублюючі та не потрібні функції, скоротивши чисельність та встановивши за рахунок цього гідну і мотивуючу систему оплати праці.
А також запровадити ефективну систему ухвалення та реалізації рішень на основі єдиної уніфікованої прозорої, за виключенням питань нацбезпеки, системи електронного документообігу та швидко провести системні податкову та секторальні реформи, водночас вживаючи антикризові заходи…
Все це не може відбутись без активної участі громадянського суспільства та бізнес-середовища.
Саме вони є головними стейк-холдерами реальних реформ. Вони мають самоструктуризуватись, можливо, через проведення загальнонаціональних форумів, і на цій основі взяти безпосередню участь у формуванні нового уряду і його програми дій.
Вони також мають дотиснути депутатів – тих, хто відчуває власну відповідальність за майбутнє країни, та президента щодо формування нового уряду та нової відповідальної проурядової більшості.
Саме вони мають відбраковувати претендентів на посади в уряді, але робити це аргументовано і прозоро.
Так саме разом з формуванням нового уряду має бути погоджений та зреалізований алгоритм дій унеможливлення корупції, підкреслюю унеможливлення, а не боротьби. Головними тут мають бути інституційний, мотиваційний та процедурний чинники.
Тотальний контроль доходів та витрат чиновників, суддів, прокурорів та повсюдне застосування поліграфів мають стати нормою.
Цей чинник на порядок важливіший ніж виконання положень закону про очищення влади, деякі з яких потребують корегування. Всі ці питання мають бути терміново врегульовані законом.
Також мають бути приведені у відповідність до діючої Конституції всі нормативно-правові акти, з якими цього досі не зробили, як, наприклад, щодо національних регуляторів чи ВПК з "Укроборонпромом".
Більше того – такий новий уряд має отримати максимум повноважень в рамках діючої Конституції. І рік недоторканості. В тому числі, і від "майданів".
Ця недоторканість, втім, не повинна мати ознак ухилення від відповідальності. Уряд має щоквартально звітуватись за чітко визначеними заздалегідь критеріями та показниками.
Але за рік цей уряд має вивести країну з кризи та проінвентаризувати її, щоб потім передати наступному, який вже буде сформований на основі нової Конституції.
Власне, от і підійшли до другого питання – до ухвалення нової Конституції.
Відповідно до статті 5 діючого Основного Закону, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Статті 154-159 діючої Конституції регламентують виключно внесення змін до неї.
Отже питання ухвалення нової Конституції не є врегульованим. Єдина норма, яка має до цього відношення – це норма статті 156, яка опосередковано вимагає проведення всенародного референдуму щодо питань, які визначають конституційний лад.
Відповідно до цього, Верховна Рада має право інституалізувати процес ухвалення нової Конституції. Вона може ухвалити закон про Конституанту – спеціальний орган установчої влади народу, функція та повноваження якого – виключно розробка та ухвалення нової Конституції України.
Як буде називатись цей орган – Установчі Збори, Конституційна Асамблея, Конституційний Конвент – неважливо. Авторові особисто подобається назва Народне Віче, яка повертає до слов’янських традицій вічової демократії.
Головне інше – щоб делегати цього органу обирались на всенародних виборах, оптимально – за багатомандатною мажоритарною системою, як такою, що найменше піддається зловживанням.
Суб’єктами цих виборів були б об’єднання громадян.
Далі треба встановити критерії для делегатів, які б забезпечили якісний склад цього органу, ну і, звісно, передбачалося б наступне обмеження для делегатів можливостей обіймати наступні 5 чи 10 років посади у владі.
Цей мотиваційний чинник і є засадничим для установчої влади. Бо не може формувати правила той, хто має по ним грати.
Саме тоді Конституція, якою б вона не була за змістом, буде справжньою Суспільною Угодою, за якою громадяни потім винайматимуть владу.
На основі власного досвіду участі в підготовці текстів проектів Конституції можу стверджувати, що головне не форма правління.
Хоча саме зараз, враховуючи той факт, що в країні, на жаль, немає державних діячів, системних менеджерів та високоморальних авторитетів в одній особі, а ті, хто найбільш впізнавані, стали такими як правило штовхаючи інших, варто йти далі по шляху посилення ролі парламенту та місцевого самоврядування, визначати мету та принципи створення держави, а також механізми контролю громадян за владою та відповідальності влади.
Але в будь-якому разі і вибори до органу установчої влади, на яких працюватимуть інші мотиваційні чинники і для виборців, і для кандидатів в делегати, і сам процес роботи цього органу, і реальна всенародна конституційна дискусія стануть потужними факторами інтеграції української політичної нації, на відміну від того, що може відбутись на дострокових парламентських виборах.
А норми Конституції, ухваленої органом установчої влади та легітимізованої всенародним референдумом стануть справжнім Основним Законом.
Ініціатива щодо всенародних виборів органу установчої влади може стати і виходом з глухого кута мінських домовленостей.
Вже зрозуміло, що "особливий статус Донбасу" не має шансів бути проголосованим в парламенті. А проведення місцевих виборів на окупованих територіях без цього навряд чи можливе.
Проте висування вимоги забезпечення проведення виборів до органу установчої влади, який власне і буде визначатись по всіх питаннях державного устрою, вибиває останні аргументи у Путіна та контрольованих ним сепаратистів.
І демократичний Захід не зможе нічого заперечити. Громадяни мають власноруч вирішити, в якій країні вони хочуть жити. Але при цьому меншість не зможе диктувати умови більшості.
Тепер щодо реалістичності та термінів.
Сподіваюсь інстинкт самозбереження себе в Україні (це – важливо!) і мінімальне відчуття відповідальності за країну допоможуть і депутатам, і президенту піти саме цим шляхом.
Якщо в грудні місяці будуть ухвалені зазначені вище стратегічні рішення щодо уряду і конституційного процесу, а подібний законопроект вже розробляється Коаліцією громадянського суспільства "Народна Конституція", а уряд зможе швидко провести необхідні зміни і встигне вирішити бюджетні проблеми, то вже в березні можна провести вибори до органу установчої влади.
Ще 2-3 місяці знадобляться на ухвалення тексту нової Конституції і ще 2 на проведення референдуму з її затвердження. Тобто вже в вересні маємо шанс оновити нашу державу.
Далі мають бути проведені вибори тих органів влади та місцевого самоврядування, які будуть передбачені новою Конституцією і в грудні сформований новий, сподіваюсь, ще більш прогресивний уряд, завданням якого буде вже не подолання кризи, а прискорений розвиток і відповіді на нові цивілізаційні виклики.
А тоді може вже доведеться вже не в ЄС інтегруватись, а якийсь новий Східно-Європейський Союз створювати, а потім з США, Канадою, Британією та Австралією?
Анатолій Пінчук, для УП
