Післямова до виборів. Тридцять тез

Отже, підіб'ємо підсумки. Чого більше, #зради чи #перемоги на місцевих виборах? Як завжди, і те, й інше в одному флаконі. Давайте подивимося, що переважає.

Почнемо з висновків соціальних, далі будуть політичні.

Що собою являє соціум, якщо дивитися крізь призму цих виборів?

1. Правий був видатний вітчизняний історик Ярослав Грицак, коли казав, що розрив між поколіннями більше, ніж розрив між Сходом і Заходом. Загальне і рівне виборче право черговий раз утнуло непристойний жарт: молоді працюючі мешканці країни своєю пасивністю віддали своє власне майбутнє в руки вимираючих носіїв старих цінностей, яких вони нині годують. Водночас значна частина молодих людей, що не ходила на вибори, тим самим проявила абсолютно інфантильну позицію: хай про мене піклується хтось інший.

2. Активна меншість суспільства задає напрямок, натомість пасивна більшість задає темп. Активна меншість із сучасним мисленням, як кажуть дослідження, складає десь 15% в цілому по країні. Ця активна меншість, проголосувавши та повернувшись до Фейсбуку, закликáла прийти на вибори тих, хто їх не чув: хто сидів ВКонтакті та в Однокласниках, на шашликах та перед телевізором.

3. Та частина пасивної більшості, що пішла на вибори, проголосувала за стабільність і порядок. За те, щоб нічого не мінялося. За звичні обличчя. Іншими словами, проголосувала проти змін. Правий був доктор Адізес, який казав: якщо ви не хочете змін, значить, вам ще недостатньо погано. Має стати набагато гірше, щоб ви захотіли.

4. Дивує позиція тих, хто, живучи у прифронтовій зоні, проголосував фактично за те, щоб війна прийшла в його рідне місто. Я не прихильник теорій соціального дарвінізму шляхом вимирання ідіотів, але іноді факти свідчать про те, що певні соціальні групи схильні до самогубства.

5. І все-таки не можна в цілому по країні скаржитися на низьку явку. На місцеві вибори вона завжди менша. Ну а сподівання активної меншості, що після Майдану та всіх страждань і жертв війни люди щось зрозуміють про себе, країну і світ, було марним. Пасивна більшість взагалі не вважає, що відбувається щось важливе, і для них завжди знайдеться причина не вірити у зміни.

Про соціум це майже все. Тепер давайте про політикум. Зауважте, що остаточних даних ще нема, так що спираюся на наявні шматочки мозаїки.

6. БПП-Солідарність: підтримка на рівні очікувань, тому що значна частина пасивної більшості завжди голосує за партію влади, хто б це не був. Результати нижчі порівняно з минулим роком? Ну так війна, криза і занадто повільні реформи. Могло бути гірше.

Вибори не стали поразкою партії влади, не стали вони й перемогою. Але дзвіночок продзвенів: кредит довіри вичерпано, далі може початися некерований процес руйнування соціальної бази влади. Ми ще повернемося до цієї тези у висновках наприкінці статті.

7. Батьківщина: результати менше, ніж очікувалося. Хоча ніша лівого популізму вільна, але зростання популярності популістів (вибачте за тавтологію) не сталося. Втім, у популізмі змагалися всі.

8. Окупаційний блок: результати очікувано високі, але без неприємних сюрпризів. Тут можемо сказати дві речі. По-перше, у країні є велика сіра зона, де начебто українські прапори, але не українські настрої. Це зона потенційної війни, і не думайте, що вона скінчилася. Можна припустити, що ворог зробив перерву на політичну атаку, тож може бути нова ескалація, хоча сили окупантів вже не ті.

Скоріше за все, війна продовжиться політичним розхитуванням, і ми дуже скоро це побачимо.

По-друге, спроби гратися з регіоналами у баланси, підкилимні домовленості та розподіл сфер впливу завершуються обманом з їхнього боку. Ці люди розуміють лише силу. Поважають, коли бояться, а борги віддають боягузи, а надана послуга не враховується, і так далі. У цьому розумінні Путін — їхній справжній духовний лідер. Як поведуть себе регіонали в лавах БПП? Не факт, що лояльно до влади, яку вони вважають слабкою і тимчасовою. І це є найбільша загроза для політичної стабільності.

9. Самопоміч показала результати вище очікувань і стала новою всеукраїнською партією (і тут молодець Харків, який звично картають). Це означає, що перед керівництвом партії та парламентською фракцією (які останнім часом наробили досить помилок) постане вибір: або поміняти свій фокус і очолити рух країни в майбутнє, або змарнувати довіру нових груп виборців, закриваючись і консервуючись.

Мільйони людей проголосували за надію, вони зробили свій вибір, і тепер має робити вибір Самопоміч. Треба нарешті вирішити – чи ви ліберальна партія середнього класу, чи консерватори-традиціоналісти. В кожному разі ви втрачаєте частину виборців, але на двох стільцях не всидіти. Думаю, що прихильники Самопомочі мусять допомогти політикам зробити правильний вибір.

10. Свобода: в цілому по країні досить пристойний результат, і партія повертається у велику політику, у націоналістичну нішу, яку так і не зміг зайняти Правий Сектор. До речі, хто його бачив останнім часом?

11. Сила Людей: правильно побудована постмайданівська партія без ресурсів, але з гарними людьми подолала прохідний бар’єр у великій кількості малих містечок. Це їхня межа можливостей чи початок виходу на загальноукраїнський рівень? Залежить від якості людей, які прийдуть до лав партії найближчим часом.

12. Малі постмайданівські партії мали би всі нарешті вивчити арифметику.

Якщо постмайданівський електорат складає 15%, а партій чотири, то ніхто з них не проходить 5-відсотковий бар’єр. Це називається "сідай, двійка". На що сподівалися? На те, щоб обіграти себе подібних на тому самому полі, та ще й у білих рукавичках? Чи на раптове прозріння мільйонів байдужих? Саме час залишити амбіції та почати формувати велику партію.

13. Де Ляшко? Ви його бачили? Здається, під Кабміном рубає дрова біля наметів "тарифного майдану" (це ж треба придумати таке словосполучення).

14. Who is Mr. Yatsenyuk?

15. Місцеві барони залишилися баронами, маргінали — маргіналами, подавачі надій — подавачами надій. Претендентів на відкриття сезону не знайшлося.

Тепер частина третя, політтехнологічна. Тут я не фахівець, але є речі досить очевидні.

Місцеві вибори завжди є репетицією виборів загальнонаціональних. Всі вклалися по повній і продемонстрували свої підходи. І що ми бачимо?

16. Вибори в цілому були не дуже брудними. Окремі історії на кшталт Маріуполя лише підкреслюють, наскільки все краще, ніж було за попередніх часів, коли бандитизм, підтасовки, брудні технології, підкуп та фальсифікація були справою настільки нормальною, що ніхто й не зважав. Наша планка піднялася, а окремі місцеві ділки цього не побачили.

До того ж, ресурси різних учасників були досить рівними, що давало їм можливості захистити вибір. Бруд був, диктатури не було.

Інтрига та загроза фальсифікації у Дніпропетровську, Одесі, Києві та декількох інших містах залишається, тож пильнуймо.

17. Закон є надзвичайно складним і заточеним на підтримку великих партій, які отримують додаткові преференції. Про це вже багато сказано. І ще, поясніть мені, будь ласка, навіщо нам у на місцевих виборах 5 % бар’єр? Чого ми боїмося, від чого захищаємося? У мозаїчній країні з нерозвиненою політичною системою треба було би стимулювати партійне будівництво.

18. Склад Центрвиборчкому — це жах. Решта цього параграфу вилучена самоцензурою.

19. Великі гроші не перемагають. Привіт носорогам. Величезна за обсягом рекламна кампанія не мала жодних наслідків. І це добре. І це великий крок до практичного втілення нового законодавства про політичні партії, коли фінансування буде обмеженим і прозорим, а значить — обсяги реклами стануть значно меншими.

20. Дебати потрібні! Лише на дебатах видно, хто є хто. Неможливо розрізнити партії за однаковими програмами, різнокольоровими буклетами та напханими всілякою всячиною газетками.

Причому потрібні дебати не лише мерів, а й партійних команд, і наш дворічний досвід організації таких заходів доводить, що це хороша школа і для кандидатів, і для виборців.

21. На сприйняття виборцем дуже впливають попередні результати кандидатів. Якщо ти попав в політикум (засвітився, десь уже обрався, з’являєшся в телевізорі), то тебе розглядають як можливого кандидата. Якщо не попав, то вибач, ти ніхто.

22. Порушення режиму тиші останнього передвиборчого дня не принесло нікому ані крапельки щастя. Виборець реагує на такий "креатив" негативно.

23. Акцент на актуальних загальнонаціональних гаслах на місцевих виборах не спрацював. Скільки завгодно можна говорити про низькі тарифи і контрактну армію, але це не переконує.

24. Так само не спрацював величезний популізм. На це свого часу звертав увагу Каха Бендукідзе: на всіх виборах в Україні багато популізму, але він не окупується. Помірковані результати популістів доводять, що вони не вчаться.

25. І радикалізм так само не приніс перемоги, хоча начебто на нього є суспільний запит. Є запит, і є відповідний результат на виборах, досить скромний, як з огляду на війну, втому і розчарування.

Люди прагнуть змін, але не революцій.

Нарешті, остання частина цього аналізу буде присвячена стратегічним питанням.

26. Ніхто не може сказати за підсумками цих виборів, що переміг у загальнонаціональному масштабі. І тут є, як завжди, шматочок зради і шматочок перемоги.

Перемога – в демонополізації влади. Природний український анархізм та розпорошеність влади запобігають будь-якій диктатурі, а диктатори вимушені ховатися у Ростові чи деінде. Баланс влади є запорукою того, що Україна — не Росія, словами нашого другого президента.

Але водночас у процесі децентралізації може виявитися, що кожен регіон має свою владу зі своїми власними настроями і тенденціями. І це означає загрозу феодалізації.

Місцеві барони будуть визначати правила життя, у тому числі рівень та напрямок впровадження реформ. І тоді з’являться регіони-лідери, що стрімко втілять нормативні та інституційні рішення національного рівня, та аутсайдери, що скочуватимуться у минуле. Ну то й що, скажете ви, і будете неправі, бо караван рухається зі швидкістю останнього верблюда, у тому числі в інвестиційних рейтингах тощо.

На користь феодалізації працює зараз все: і добрі речі, і погані. І передача бюджетів на місця, і слабкість та корумпованість суду та прокуратури. Така відсутність балансу тривожить.

27. Залишається відкритим запитання, чи варто робити вибори у прифронтовій зоні. З одного боку, вони там дуже важливі, щоб встановилося нормальне українське життя. З іншого боку, згадаймо про вищезазначені "сірі зони". Ризик дуже великий.

28. Чи відбувся реванш регіоналів? Так і ні. Значною мірою реванш відбувся, як у "сірій зоні", так і за рахунок численних регіоналів в різноманітних новостворених політичних проектах та у Солідарності.

Вони дійсно нічого не зрозуміли і нахабно пруть з усіх щілин, приваблені крихтами зі столу, які ще лишилися в умовах зубожіння країни. Але реванш не дотягує до рівня, що дозволяє розгойдувати човен. І тут поміркованість та обережність середньостатистичного виборця зіграла нам в плюс. Проросійські сили не отримали того контролю, на який розраховували. Маленька перемога Кремля в українській політичній грі насправді є його стратегічною поразкою.

Але головне в реванші, незалежно від його розміру та перспектив, це відсутність "дерегіоналізації", тобто політичної люстрації "регіоналів". Основні та другорядні дійові особи попереднього режиму на свободі, і це є причиною великої соціальної напруги. Свого часу я назвав це "порушенням правил техніки безпеки при роботі з революціями".

Старий режим має тихо-мирно зійти зі сцени, бо інакше одного дня буде не тихо і не мирно. Ми не виконали ще й попереднього домашнього завдання — декомунізації та десоветизації, і тому привиди минулої епохи так довго тримають нас за ноги.

29. Чи прискоряться тепер реформи? Це питання номер один. Проведення швидких та ефективних реформ може зшити країну докупи, натомість гальмування швидко перетворить її на купку феодальних вотчин, які стануть легкою здобиччю агресора. Вищезазначена стратегічна поразка Кремля дала нам черговий перепочинок. Можна витратити цей час, аби стати сильнішим чи слабшим.

30. Але, попри все, проведення прозорих і порівняно чесних виборів у воюючій країні, скутій кризою та окупацією, є беззаперечною перемогою демократії. Кажуть, не може бути така демократія, така кількість партій під час війни. Навпаки — це ознака нашої сили і зростання. Треба частіше проводити вибори, щоб еліти перемішувалися, а з тимчасових і кланових політичних проектів повиростали нормальні партії, як у зрілих демократіях.

І тому наразі є величезний запит на ідеологічні партії. Праві та ліві, помірковані і не дуже, націоналістичні, ліберальні, консервативні, всякі різні. Нам пора дорослішати, переходячи від кланів до партійної політики.

Кожен крок у цьому напрямку наближатиме нас до омріяної України.

Валерій Пекар, для УП