Їхній день. Живі легенди УПА

Вперше день Української повстанської армії відзначили на державному рівні. Адже День захисника України тепер святкують 14 жовтня – на Покрову Пресвятої Богородиці, яка є днем українського козацтва та, водночас, офіційним днем заснування УПА. Це військово-політичне формування було створено восени 1942 року політичним проводом Організації українських націоналістів.

Очікувано, що основними героями свята захисника України стали сучасні вояки, учасники АТО. Ветеранів УПА, яких живими залишилося від сили тисячу осіб, в рамках державних заходів 14 жовтня до Києва не запрошували.

Хоча багато хто з них про це мріяв, не зважаючи на стан здоров'я. Адже в свої понад дев'яносто років вони не хочуть жити спокійною старістю, залишаючись в душі такими ж борцями, як у свої юні літа.

Уперше ветеранів-повстанців на державному рівні в Київ запросили п'ять місяців тому – 8-го травня, на День примирення і пам'яті.

Тоді місяцем раніше ВР визнала воїнів УПА борцями за незалежність України. Це революційна подія в історії України, оскільки повстанці, які понад десять років воювали за українську незалежність на три фронти – проти поляків, німців і більшовиків, – до цього часу мали невизначений статус.

Для когось воїни УПА були героями: їх запрошували виступати в школи та ніші урочистості, а місцеві ради на Західній Україні самостійно надавали ветеранам пільги на комуналку та надбавки до пенсії. Для іншої частини українців ці старенькі люди залишалися, а для декого і досі залишаються, втіленням сукупного образу зла, зради, фашизму, нацизму та інших термінів, які почули десь з рупорів радянської чи більш сучасної політичної пропаганди.

Натисніть для збільшення

Навесні 2015-го держава нарешті визначилась, ким для України є УПА.

Тепер ніхто, залежно від політичної кон'юнктури, не зможе переписувати підручники на свій лад. Тепер з дитинства українці різних регіонів країни вивчатимуть діяльність УПА саме як подвижницьку та героїчну.

8-травня 90-річного Любомира Полюгу, охоронця командира УПА Романа Шухевича, прямо в кріслі заносили у сесійну залу Верховної Ради, де відбувалася урочиста сесія з нагоди Дня примирення. Попри фізичний стан, ветеран УПА таки приїхав зі Львова, оскільки не зміг відмовитися від першого в житті запрошення такого високого рівня.

Любомир Полюга, охоронець командира УПА Романа Шухевича

"Нас шокувало просто, як нас тут приймають", – поділився тоді емоцією Любомир Полюга.

Охоронець Шухевича, який в 1947-му був тяжко поранений і затриманий органами КДБ, а потім вісім років відсидів у тюрмах і таборах ГУЛАГу, таки дочекався за життя пошани на найвищому рівні.

"Ніколи не нити і не плакати"

"Тут головне не пільги. Ми народ скромний. Нам аби Україна була. А решта, як то кажуть, додається. Визнання УПА важливе не так для нас, як для історії, щоб цю історію далі не фальсифікували. Це були героїчні часи, тоді нація здавала іспит на життєздатність, і вона цей іспит пройшла", – розповідає 89-річний Степан Петраш, фотографія якого у травні 2015 року розійшлася світом як символ примирення між ветеранами УПА і радянської армії.

Історичний потиск. Вояк УПА Степан Петраш і військовик Червоної армії Іван Залужний, ветерани Другої світової. Фото uainfo.org

При цьому, сам Петраш цю подію примиренням не називає.

"Я їхав в Київ з такою думкою, що ми разом з колишніми фронтовиками сядемо і обговоримо правду про ті події. Спочатку була зустріч біля Музею Другої світової, але там хіба був один Іван Залужний з Запоріжжя. Так, він українець, визнає українську державу, символіку, визнає вояків УПА як воюючу сторону, визнає Путінську Росію агресором. З ним можна розмовляти.

Але я хотів порозмовляти з тими, хто не визнає України – хіба українські пенсії і доплати до пенсій. Такі були на зустрічі у Верховній Раді, але нас з ними посалили по різні сторони. Я потім перший до них підійшов привітався.

Я їх спитав: "Хлопці, ну ви українці?" Вони відповідають: "Українці". Я їм: "Ви ж воювали?" – "Воювали" – "І ми воювали. І ми, і ви з одним ворогом. А ви визнаєте сьогодні Українську державу, її символіку?" Вони так якось дуже невпевнено відповіли. Я далі : "А вітання "Слава Україні!" як сприймаєте? Позитивно?" Відповіді не пролунало", – бідкається зірка травневих фото Степан Петраш.

У свої 89-ть ветеран УПА виглядає молодше за свій вік. Пояснює: з дитинства займався спортом – футболом, волейболом, лижами, плаванням. "Тобто до УПА я себе фізично підготовив. І ця фізична загартованість мене врятувала і тюрмах і на Сибіру, де мене двічі на розстріл виводили", – каже ветеран.

Степан Петраш вступив в УПА навесні 1944-го року, на третьому курсі гімназії. Не провоював і року, його арештували. Тож більшість його спогадів саме з заслання, де він з іншими засудженими націоналістами організував підпільну Організацію українських націоналістів.

Там вони навіть налагодили ручне виробництво бойових гранат – загалом виготовили сімсот гранат і сім мін.

"Навіщо ми це робили? Коли в 1952-му році почався перегляд політичних справ, які для деяких наших провідників закінчувалися розстрілами, стало страшно. І ми вирішили, хоча й то було наївно, якщо нас вирішать знищити – то ми хоча би з музикою помремо", – з посмішкою переказує Петраш.

Події, описані ветераном, увійшли в історію як Воркутинське повстання.

Також з посмішкою Петраш розповідає про "переділ впливів" в таборі на користь українців: "Ті табори – це страшилище. Там слабших знищують самі арештанти. Ми не знали тих законів внутрішніх, не раз потерпали. Але коли ми розібралися, то виявилося, що там шість-вісім кавказців керують цілими сотнями.

Тоді ми об'єднали в підпільну ОУН і почали з ними робити те, що вони з нами. Кілька разів напали на їхні бараки, вони через вікна всі втікали, вириваючи їх разом з рамами, ми били їх страшно. Вони зрозуміли, що ми – то є сила, і що з нами треба рахуватися. Після чого прийшли до нас, поклали ножі на стіл і кажуть: "Ребята, будем дружить" .

Одне з головних правил виховання в ОУН, за словами Петраша, – ніколи не нити і не плакати: "Націоналісти мали бути сильні не лише тілом, але і духом. Ніколи не жалітися іншому. Якщо тобі погано, зі своєю проблемою справлятися самому. І цей сильний дух дуже допомагав. Коли було важко, ми все-одно вірили, що перемога буде за нами.

Хоча вірити, що ми переможемо Німеччину чи СРСР – то було безумством. Скребло на серці, коли сидиш у лісі, над собою бачиш совєтські літаки, які роблять маневри. У них були танки, літаки, у нас нічого – лише стрілецька зброя. І кругом був ворог. Ми не мали своєї держави.

Така-от армія без держави... Але ми не здавалися і не падали духом". 

Петраш сподівається ще не раз потрапити на високі урочистості в Київ. І чекає на нову зустріч з ветеранами колись ворожої армії.

89-річний Степан Петраш чекає на нову зустріч з ветеранами колись ворожої армії

"Але вони мусять визнати, що є самостійна незалежна українська держава, і що росіяни нам не брати! Ми теж готові визнавати свої помилки. Бо ми теж не білі-пухнасті. То була війна, важкі були часи. Така була ситуація у світі, що довелося по різні сторони барикад воювати з одним ворогом – німецьким нацизмом", – розмірковує Петраш, одразу пояснюючи, чому спочатку німець не здавався ворогом:

"Спочатку були надії на Німеччину, що вона почне війну з Росією і дасть можливість Україні мати свою автономію. Але Гітлер вирішив Україну теж звоювати і зробити її колонію, а українців рабами".

Ветеран одразу двох ворожих армій

"До мене підходив сам президент, щоб сфотографуватися. А це вже щось значить", – розказує "УП" 92-річний Анатолій Дроздович з райцентру Любомиль, що на Волині. У Волинській області, яка вважається колискою УПА, сьогодні живими залишилося лише чотири ветерана-повстанці.

В УПА Дроздович мав два псевдо – Гринько та Недобитий. "Недобитим" він став після того, як восени 43-го року осколок пролетів впритул над його головою, але не зачепив. Тоді був бій з червоними партизанами, яких "упівці" проганяли з Любешівського району.

Але вже за рік Дроздович опинився сам в Червоній армії – і саме там в перший же день на фронті отримав контузію. Відтоді не чує на одне вухо.

"Для того, щоб не потрапити в тюрму за участь в УПА, про що б рано чи пізно довідались, я й пішов на фронт, обвівши чекістів кругом пальця. Мені допоміг знайомим писар у військкоматі. Він дав мені знати, коли треба вийти на поворот до церкви, і там вкрутитися в колону", – каже ветеран двох армій.

Анатолій Дроздович, ветеран УПА і Червоної армії, учасник Норильського повстання

Дроздович розповідає, що "упівців" в радянській армії було чимало: "Ми без слів впізнавали один одного, але мовчали. Мій командир взводу, сам з Вінницької області, здогадався, хто я. Покликав до себе, каже: "Ти мене можеш не боятися, але остерігайся сексотів". І показав на двох. Потім ці сексоти мене і здали, побачивши в мене загадкову книжечку в червоній обкладинці. Це була записна книжка з УПА. А мені вдалося викрутитися, а книжку потім я спалив".

Оминути радянську тюрму Дроздовичу не вдалося. Більшовики згадали йому старі гріхи, тільки-но він повернувся з фронту, притому з бойовим орденом за розмінування полів. Щоб була зачіпка для посадки, Дроздовичу відправили двох провокаторів, і сфотографували цю зустріч.

Дроздовича засудили до 25 років ув'язнення на Далекий Схід. Він став одним з учасників Норильського повстання. Після восьми років відсидки та каторжних робіт він повернувся на Волинь.

За іронією долі, двоє синів ще в радянський час поїхали працювати до Росії. Старший син в 90-х повернувся, а молодший одружився на росіянці й живе на чужині досі. "Як почався Донбас, то він подзвонив і каже: "Тато, що ви там виробляєте? Тут всі кажуть, що Україна напала на Росію". Я йому відповів, що він дурень в тому ділі, і якщо хоче розібратися, то хай приїде. Але я з ним не конфліктую через політику, мушу з ним ладити, бо маю лише два сина", – описує сімейні парадокси Дроздович.

Ветеран пригадує, як десять років тому молодший син, приїхавши в гості, дивувався, що в містечку всі вітаються з його батьком. "Невже ти їх всіх знаєш?" – дивувався він. "Знаю, і вони мене знають", – відповідав я".

У Любомлі одразу зауважили на зміни на лацканах однострою Дроздовича. Ветеран цієї весни перевішав медалі – раніше нагороди радянської армії висіли на одному боці жакета, а повстанські – на іншій. Тепер вони змішані.

"Коли цього року в нас відбулось примирення, ми об'єднались, то я їх теж об'єднав. Раніше в районі сміялися, що я їх чіпаю на різні сторони, щоб вони не погризлись між собою", – розповідає Дроздович.

Бойові ордени ветерана двох армій не врятували його від сталінських концтаборів

"Оцей радянський орден бойовий, а цей ювілейний, до 50-річчя перемоги. А це наш город подарував. Це на 50-ліття Норільського повстання. А цей хрест Ющенко мені за мужність видав. Особисто він мені його не вручав. То якось так, тихесенько в район медаль прислали, голова райадміністрації і вручив", – провів екскурсію по своїх лацканах ветеран двох армій.

Нагород у нього могло бути й більше.

В 1944 році Дроздович, розміновуючи береги річки Вісла, потрапив під обстріл нацистів. Тоді виніс смертельно раненого товариша і зброю. За це армійське керівництво подало його на нагороду – але через своє західноукраїнське походження боєць нагороди так і не дочекався.

"Москалю поки довбнею по голові не даси, то не зрозуміє!"

Дочекався державного визнання й сотенний УПА 92-річний Мирослав Симчич з Прикарпаття – чи не останній з живих командирів УПА. Проте на місцевому рівні він давно дуже поважна й культова особа.

У Коломиї ще в 2008 році йому відкрили пам'ятник. Саме під керівництвом Кривоноса – таке бойове псевдо Симчича, – у 1945 році у бою під Космачем було розгромлено каральну дивізію НКВС разом з їх командиром, генерал-майором Миколою Дрегачовим.

Мирослав Симчич, командир УПА, поруч із власним пам'ятником у Коломиї

У свої дев'яносто два Симчич досі говорить командним тоном. Хоча підвищує голос і через поганий слух.

"З Москвою можна говорити тільки силою! Москалю поки довбнею по голові не даси, то не зрозуміє!" – категорично відрізає при спілкуванні Симчич.

Про "москалів" він говорить майже крилатими фразами.

"Це не наш брат, а це наш кат! Господь Бог зібрав усе зло із цілого світу і всадив в душу москаля. Був Іван Грозний – били нас, був Петро Перший – били нас, прийшов Сталін – біли нас, прийшли білі – далі б'ють. Таких підлих ворогів, як має Україна, ніхто немає.

З Москвою вести боротьбу дипломатичним способам неможливо, бо москаль бреше ліпше всіх. Недарма в народі було таке прислів'я: "Бреше як москаль". Я їх психологію дуже добре вивчив, бо перебув з москалями 32 роки, 6 місяців і 3 дні", – згадує він своє багаторічне заслання, звідки повернувся вже у 80-роках.

При тому Симчич позитивно відгукується про євреїв, розвінчуючи міф про антисемітизм в УПА: "Євреям ми допомагали, їх переховували наші д'яки. Відомо, що повно євреїв було у підвалах у нашого митрополита Шептицького. Коли фронт пішов на Захід, то ми організували групи і відправляли євреїв на захід та в Ізраїль. Один єврей, який в нас був лікарем, відказався іти в Ізраїль. Каже: "Ви мені врятували життя, я буду з вами до посліднього дня".

Радянська пропаганда зліпила з повстанців образ ворога навіть в Галичині. Симчич пригадує, що радянські провокаційні групи, перевдягнені в форму УПА, вбивали людей та грабували господарства. І вже тоді слово "бандерівець" отримало в народі лякливої форми.

"Скоро сто літ, а в Москві ще пам'ятають, досі бояться Бандери. Жоден з наших політичних лідерів не має такої популярності й слави, яку має Бандера, бо він був дуже добрим керівником", – додає Симчич.

Тепер в Україні слово "бандерівець" звучить гордо. "Важливо, що це свято тепер всенародне. Коли є пошана, то розумієш, що недарма прожив життя. Але ми воювали не за пенсію чи за якісь медалі. А за те, щоб була держава, і ми всім народом жили по-людськи",  – каже Симчич.

Мирослав Симчич, сотенний УПА: "Важливо, що це свято тепер всенародне. Коли є пошана, то розумієш, що недарма прожив життя"

При тому воювали, наперед усвідомлюючи поразку. "У 40-х роках не було жодного шансу на перемогу. До нас в Коломийську округу прийшла людина від командира Шухевича, повідомив, що після промови Черчілля у Фултоні, війни не буде щонайменше п'ятдесят років. А ми планували, що у війні між Сходом і Заходом ми, користаючись ситуацією, виборемо собі державу.

Тоді ми собі сказали: ми все-одно продовжуємо боротьбу, для нашої історії, для наших майбутніх поколінь, щоб покоління могли твердо казати, що ми нація, а не отара вівець", – пояснює сотенний суть одержимої боротьби.

Симчич вірить, що нинішні воїни завершать справу УПА. "Я за них весь час думаю. Просплюся вночі – і зразу думка, а як же там наші хлопці на Донбасі...

Я дуже вірю в молодь, це нові кадри для України. Бо коли ми отримали незалежність, в нас не було кадрів, інтелігенцію всю відстріляли або загнали в контцбори. 

І владу захопили українські вороги, які Україну розграбували", – підсумовує причини українських поразок та майбутніх українських перемог жива легенда українського визвольного руху.

Мар'яна П'єцух, спеціально для УП