Швидка допомога. Як медики вивозять поранених бійців з аеропорту
– Піски вже майже зрівняли з землею, там немає де вкритися, тому ми перебазувалися сюди. Тут теж недалеко від аеропорту. – говорить Юрій Бондар, якого всі знають за прізвиськом Шаман.
Він парамедик, водій швидкої допомоги волонтерської групи "Хотабич". Ми мчимося зі швидкістю 120 кілометрів на нову базу у селищі в декількох кілометрах від аеророрту.
Звідти передають, що у них 11 поранених і один загиблий. Є також важко поранений із кулею в голові.
Ми чекаємо поки наші вивезуть бійців з терміналу. Тут, на новій базі, маємо їх відсортувати. Тих, що з легкими пораненнями відвезти в лікарню поблизу. З серйознішими – відправити "вертушкою" до Харкова.
У Шамана постійно працює рація, на мобільний дзвонять через кожні 5-7 хвилин, один з таких дзвінків:
– Так, на місці. Так, я попросив ще допомогти мені "правосеків", вони дві машини своїх дають.
Юрій звертається до мене:
– Де славнозвісна Медична рота імені Пірогова Нацгвардії? А вона в Курахово сидить. Я подзвонив їм, попросив приїхати допомогти сюди, але вони не їдуть. Сидять в Курахово. І запитують мене: "А там небезпечно? А там стріляють?". "Ні, - кажу. - Не стріляють звісно. Три кілометри від аєропорту і не стріляють! - з гірким сарказмом говорить Шаман.
Ми заїжджаємо на місце дислокації – дачне поселення під Донецьком. З місцевих тут вже ніхто не живе. У деяких будинках проламані снарядами стіни. По вулицях ходять лише військові. Грюкотить постійно, залпи лунають один за одним.
– Наша арта працює по аеропорту. Чуєш? О, а це в нашу сторону летить. Але далеко, метрів за 500.
Я дивлюся на Шамана і мені з ним спокійно.
Він на лінії фронту ще з квітня. Він не переживає, мабуть, знає як тут виживати, значить і мені немає чого перейматися.
У нашому помешканні тепло і є вода, тому до нас часто заходять в гості. Минає півгодини, година, півтори.
Вибухи з обох сторін замовкають щонайбільше на 5 хвилин. У ввімкнену рацію чути коректировщиків. До нас заходять двоє чоловіків - один років 40, інший - 50-ти. Вони в касках та бронежилетах.
– Как у вас здесь тепло, есть камин. – говорить той, що старший.
– У нас навіть чайник закипів недавно, будете чай? – запитую я.
– Конечно, а кофе у вас есть?
– Бачу тільки розчинну.
– Нет, растворимый кофе – это преступление против кофеманов.
Наші гості – анестезіолог Олег та хірург Олександр, обидва з Харкова. Зайшли вони до нас не просто погрітися та з цікавості. Ми чекаємо поранених, але їх все не везуть.
– Юро, які там за новини? – запитують вони.
– Сєпари не дають під'їхати нашій техніці. Штаб планує прорив, зараз поїдуть бронетехнікою, підмогу нашим в аеропорту доставлять та заберуть поранених та 200-х сотого. Збирають підмогу, хто хоче та може їхати.
Олег та Олександр помітно нервують і повертаються до себе. Перед тим домовляються із Шаманом, що той їх набере, коли стане відомо щось більш конкретніше.
– А де вони мешкають зараз?
– Ці з "переляканих", сидять в підвалі.
– Ну так, в підвалі безпечніше?
– В підвалі краще, бо тебе потім збирати зручніше, все в одному місці, не розлітається, – намагається жартувати Шаман. – Тут така справа – судилося, то помреш, не судилося – то будеш жити. Якщо помирати, то на дивані біля каміну, а не в підвалі, як щур.
На дворі вже повністю стемніло. Шаман закрив штори та запалив свічки. Штаб запланував прорив на 20.00. У призначений час всі автівки швидкої приїхали знов до нас. А це два екіпажа від Правого Сектора та вже знайомі нам харків'яни-медики.
Чекаємо.
Бити з артилерії не перестають ні на годину. Раптом гуркіт почувся дуже близько. Стіни задрижали, люстра захиталася.
– Мінометом по нас луплять. – резюмує Шаман. Ми їх називаємо "блукаючі у...ани". Пересуваються на автівках, підходять до нас і стріляють, десь з "зеленки".
У рації значно оживилися:
– По нас працює міномет. Знайдіть його та проженіть.
– Я вже побачив його, спалахи бачу, зараз буду працювати по ньому, – відповідають по рації
"Блукаючий" встигає зробити ще залпів п’ять і кожен з них лягає десь дуже близько. Ми мовчимо та слухаємо рацію:
– Швидше. Бо нам тут буде всім дуже погано!
– Так. Я вже вистрілив по ньому, він тікає.
Обстріл раптово припиняється. Але приходить нова погана звістка: ми не можемо прорватися в аеропорт і забрати поранених. Натомість, двох з штурмової групи треба везти в лікарню. Один при маневрі впав з бронетехніки, іншому танком переїхало ногу.
– А які в них поранення невідомо? Є нова інформація? – запитує Олег-анестезіолог у Шамана.
– Сказали, що 200-х вже двоє. А поранених 20.
– Мабуть, той, що з пораненням в голову, не дочекався, – каже Олег.
Шаман повідомляє, що перша спроба штурму аеропорту була невдалою. Наступна запланована на 12-ту ночі. Ми намагаємося заснути, бо чекання виснажує та втомлює.
Через годину прокидаюся від того самого гуркоту, дрижання стін та вікон. Буквально вистрибую з ліжка та сідаю на диван, де, мені здається, безпечніше.
– Чого сидиш? Лягай спати, – наказує Шаман
– Не спиться.
– Заважає щось? – сміється він. – А я вже не знаю як буду спати без цієї канонади. Поки під тобою не підскакує земля, боятися немає чого. Бо снаряди летять один поряд з іншим, кудись влучили чи ні, а наступний направляють на 100-200 метрів поряд, не далі.
"Як можна до цього звикнути?" – думаю я про себе. І починаю повертатися в думках до свого рідного мирного міста, поряд з яким не б'ють гради, де не дрижчать стіни, коли проїжджає бронетехніка, працює артилерія або падає снаряд. Мені соромно але я вже не думаю, як швидше забрати поранених бійців, які вже більше десяти годин чекають на допомогу. Я думаю, як швидше забрати їх, щоб виїхати в безпечне місце і залишитися там.
Прорив у запланований час знову не відбувається. О 3-ій годині ночі сепаратисти запросили тишу, перемир'я на годину, щоб вивезти поранених. Наш штаб припинив вогонь. Стало тихо і навіть спокійно.
– Якщо через годину буде так само тихо, поїдуть забирати поранених. Одразу не можна, бо невідомо, що вони задумали. У них немає слова офіцера, їм довіряти не можна ні в чому, – говорить Шаман.
4.30 ранку. З аеропорту так нікого і не змогли дістати.
– Скільки поранених? – запитують парамедики "Правого сектора"
– Вже 30. – відповідає Юра. – Я за весь час не пам'ятаю, щоб стільки поранених було за один раз. Як ми будемо їх вивозити? У нас не вистачає машин та екіпажів.
Збентеженим Юру я ще не бачила.
Ми виходимо на двір і починаємо рахувати скількох бійців і куди можна покласти. Хто зможе відвезти до гелікоптера, а хто до лікарні.
– Сепаратисти не дотрималися миру, вони своїх вивезли, а нам наших не дали вивезти. Вирішено штурмувати командою з 70-ти чоловік. Артилерія сепаратистів намагається вщент розгромити термінал, де сидять наші хлопці, щоб там нічого не залишилося, щоб ніде було ховатися. Ми теж б'ємо артилерією по їхнім позиціям. – розказує про перебіг подій нам Шаман.
Чекаємо, поранених все немає. Вони вже більше доби там…
– Юро, а ти ніколи не думав покинути все і повернутися додому?
– Чого не думав? Думав. Бувало дуже важко. Але навіть коли я їду додому на вихідні чи до Києва ремонтувати авто, то мені постійно дзвонять, щоб я приїхав, забрав, довіз. У всіх є мій номер. Як я все залишу? Треба тоді викидати та міняти номери телефонів. А інші такі ж волонтери як я? Вони подивляться на мене і що їм робити? Теж поїхати?
Світанок.
Олег та Олександр знову приходять до нашого будинку. Олександр співає, то про рідне місто Харків, то адептів російського року.
- Тому, кто постоянно думает о жизни, здесь не место. А тем, кто постоянно думает про смерть... Ты читала Бродского "Письмо командиру Z"? Почитай. Ничего не поменялось. Ничего! Мы же анестизиолог и хирург. Скажи, что здесь делают анестезиолог и хирург? – запитує Олег. – Здесь должны быть только санитары и парамедики. Хирург здесь что, будет делать операцию? Вы видели операционную? Там все должно быть стерильно. Мы высококвалифицированный персонал. А нас отправили сюда.
Ще один обстріл ми пересиджуємо у підвалі, а після нарешті привозять поранених
Витягаємо, передаємо, одразу сортуємо.
Чоловіки дістають з бронемашини кремезного бійця. Він – блідий, майже синій, але очі його ще кліпають.
– Все. Пішов, – констатують бійці, коли його кладуть на ноші,
Його накривають та відносять у сторону.
Інших поранених завантажують до машини "Правого сектора" та везуть до гелікоптера.
– Треба зустрічати їх ближче, щоб вони не завернули не туди, куди треба, – говорить Шаман.
Ми виїжджаємо на дорогу. Повз нас проїжджають танки на аеропорт, деякі повертаються звідти.
Везуть нових поранених. Чоловіки приносять до нашої машини бійця.Худий, а ноги перев'язані жгутами.
Шаман сідає за кермо, а Олег стає до пораненого.
– Иди сюда, будешь помогать, – кричить він мені.
Олег дістає крапельницю, ставить її бійцю, починає з ним говорити:
– Как тебя зовут?
Чоловік ледве відкриває рота і щось тихо промовляє.
– Как тебя зовут?
– Серега, – голосніше відповідає боєць.
– Все будет хорошо. Держись. Держись еще 30 минут. Будем в больнице. Когда наложили жгуты?
– В 15.15.
Я одразу поглянула на годинник. Була 16.00.
– Который час? - звертається до мене Олег.
– 16.00.
– Хорошо.
Потім пішли команди: діставай шприц, шукай ліки, набирай два куба, запиши дані.
– Какого года рождения? - не припиняє розмовляти Олег з бійцем.
– 81-го.
– Где родился?
– В Полтаве.
– Сколько лет?
– 33. Я умираю, да?
– Нет, Серега. Не умираешь.
– Ноги сохраните.
– Сохраним. – говорить Олег, але, навряд, говорить правду. – Держись, еще 15 минут. Держись.
У неділю ввечері, 18 січня, медики вивезли ще 45 поранених з Донецького аеропорту.
Бої йдуть, наші тримаються.
Медики не сплять вже третю добу.
Аліна Сугоняко, для УП