Чорний сніг у Донецьку. Життя в окупації

Не вмикати другу лампочку, незважаючи на темряву, вимкнути холодильник, щоб заощадити на електроенергії. Не мати восьми гривень на шкільний обід. Прупинити лікування хронічних хвороб, бо закінчилися гроші на ліки...

Йдеться не про найбільш незахищених. Такі будні життя в окупації та частковій блокаді.

Останні місяці більшість повідомлень з непідконтрольних Україні територій на сході стосується пересування російських військ, переслідування інакодумців, загиблих від обстрілів, псевдовиборів та польових командирів.

Куди менше інформації про те, як живе мовчазна більшість.

Журналіст Громадського ТВ Наталя Гуменюк тиждень провела в Донецьку, щоб розібратися, чому розмови про гуманітарну катастрофу на Донбасі небезпідставні, хто і як живе в бомбосховищах. Чому більшість людей не наважуються залишити свої домівки, а рішення про призупинку виплати пенсій та соціальних виплат там нерідко сприймається, як здача людей і території.

– Ви чого машини без черги пропускаєте?! – водій грубо звертається на блокпосту до бійця "ДНР" на в’їзді.

Чоловік у камуфляжі щось мямлить у відповідь, але не перевіряє паспорти. Неподалік стріляють з кулемета.

Місцеві вже не звертають на це уваги – звикли. Це дрібниця порівняно з градами, гаубіцами чи міноментами, які в Донецьку чути постійно, особливо вночі.

Та й не до звуків.

Вивезти дітей, провідати батьків, дістати ліки, знайти гроші, зняти гроші, переслати гроші, перереєструвати документи, подовжити права, знайти спосіб заплатити податки. З рештою вціліти і не зійти з розуму в тому числі й від невизначеності. Такими є будні звичайних людей на території, яка проголосила себе "ДНР".

Іноді Донецьк виглядає як цілком мирне місце

Але є такі будинки, які всім своїм виглядом демонструють жахи війни

У під’їзді будинку, де я зупинилася, залишилася одна родина.

Це самісінький центр Донецька, і до усіх подій в цьому будинку жили заможні люди. Таким найлегше вивезти родини з зони АТО. Тоді як переважна більшість донеччан залишилася.

У місті від семисот до вісьмисот тисяч людей. Рахували за показниками споживання хліба: під час найбільших обстрілів у серпні хліб купували шістсот тисяч.

Восени люди поверталися – переселенцям в інших містах складно знайти роботу і винаймати житло. Коли немає грошей, а помешкання не на самій лінії фронту, це – чи не єдине місце, де взимку можна почуватися в умовній безпеці. Це не стосується околиць Київського району Донецька, неподалік від якого знаходиться аеропорт. Десь там постійно лунають постріли артилерії.

Життя у підвалах

На вході до підвалу зустрічає напис: "Гражданское убежище. С оружием не входить".

До бомбосховища входити зі зброєю заборонено

– Дівчатка, чого ви такі бліді? Треба більше бувати на свіжому повітрі –  звертається бабуся до нас. Сама ж з липня живе у підвалі.

У приміщенні різкий запах ліків, вологість, без провітрювання легко поширюються епідемії. 

Підвал не розраховано для тривалого перебування великої кількості людей. Але ті, хто втратив житло, мешкають тут постійно. Є й ті, хто приходить тільки переночувати. І ті, хто бігає додому помитися, бо, наприклад, жити там неможливо - вибило шибки.

Одна бабця досі у тих самих капцях, в яких влітку тікала з села, де йшли бої. Її син також ночує у підвалі, а вдень працює на хлібзаводі. 

Тут сплять люди. Позаду - та сама бабця у капцях, в яких влітку тікала з села, де йшли бої

Мати роботу в окупованому Донецьку – це розкіш. Майже усі грошові запаси у людей закінчилися. Досі виживали за рахунок овочів з городів, але до грудня майже все з’їли.

– За що живемо? Витрачаємо, що на смерть зібрали, – каже старша жінка, яка перебралася в бомбосховище разом з матір’ю.

Люди, з якими спілкуюсь, востаннє отримували пенсію у липні, коли виникли проблеми з державним казначейством.

Старі, немічні, самотні матері з малими дітьми – далеко не всі мають змогу виїхати за межі зони АТО, щоб зняти гроші. В деяких гроші на рахунок так і не прийшли. У тих, хто тут залишився, немає родичів в інших містах. Про те, щоб виїхати, мова не йде. Основне питання: "За що" й "Куди?"

На непідконтрольній Україні частині Донецької області мешкає 700 тисяч пенсіонерів. За даними, "Дзеркала тижня", "близько половини з них уже переоформили собі виплати у прифронтових містах з української боку. Без коштів для існування, за винятком громадян, що виїхали й переоформили виплати, залишаються близько 400 тисяч людей.

Воду, продукти, одяг, ковдри, медикаменти мешканцям бомбосховищ привозять волонтери з групи "Відповідальні громадяни Донбасу", які з літа допомагають мирному населенню на Донеччині.

Вони і збирають кошти, а також розвозять по регіону допомогу, надану міжнародними організаціями - "Червоним хрестом", "Люди в біді" з Чехії, фондом Ахметова, співробітники яких не можуть дістатися віддалених районів міста області. Також передають гроші, які люди перераховують на картки. Після блокування банківської системи і закриття терміналів і це ускладнилося. Навіть якщо переєструватися, щоб отримати готівку, треба їхати через блокпости, платити за бензин.

До постанови РНБО в Донецьку якось працював "Ощадбанк" і можна було розплачуватися за продукти й ліки карткою. Зупинка роботи терміналів зачепила й тих, хто лишився доглядати за лежачими батьками, і кому гроші перераховували родичі і друзі.

Під однією з непрацюючих лікарень бачимо два танки з червоними зірками. До мирних жителів у сусідній підвал підселилися бійці "ДНР".

Волонтери попереджають народ: поки в тій самій будівлі є люди зі зброєю, їжу привозити не будуть. Єдина причина по якій "Відповідальні громадяни" можуть допомогати працювати на Донечині – їхня безсторонність і рішення не допомагати людям зі зброєю: ані бійцям "ДНР", ані українській армії.

Автівки волонтерів – раніше журналістів, економістів, адміністраторів, підприємців – не затримують бо пам’ятають, як ті вивозили поранених у найкривавіші дні. Зрештою хто ще може це робити?

– А на Петровського вже нацгвардія, не знаєте? Мар’їнка ж їхня? - перепитує таксист.

"Трудовські" шахти в районі Петровська – віддалена околиця Донецька.

За териконом Мар’їнка - селище поміж позиціями української армії і бойовиків "ДНР". Обстріли там тривають останні п'ять місяців.

Сховище біля "Трудівських" шахт в районі Петровська на віддаленій околиці Донецька. За териконом - Мар’їнка

Це також "Трудівські" шахти

Маршрутки сюди ходять лише до обіду.

Мешканка бомбосховища пояснює, що не може влаштуватися на роботу в іншому районі міста, бо повертатися довелося б пішки. Ринок, на якому працювала, постраждав під час обстрілу. Восени продавала горіхи, зараз вже немає чим торгувати.

Це – справжнє укриття на випадок ядерної війни СРСР з НАТО. На стінах ще лишилися зображення американських та французьких ядерних боєголовок. В бомбосховищі мешкає до 70 людей. Чимало з них з Мар’їнки. Більшість часу вони проводять під землею. Коли вимикають світло, доводиться готувати на вогнищі надворі.

Головний будинок "Трудівських" шахт майже зберігся під час обстрілу

В укритті на території самої шахти "Трудовська" ночують робітники, які не взяли відпустки за власнйй рахунок і далі працюють. Щодня вони спускаються в забій відкачувати воду й метан. Зарплати не платять з серпня, тоді нарахували лише 20%.

Одна з жінок збирається здавати в ломбард золоті сережки. На моє питання чому не виїджає, та сама відповідь - куди? Її подруга не може вивезти з окупованої території чоловіка-інваліда.

У підвалі шахтарського будинку культури раніше проводили репетиції місцеві гурти. Нині тут живуть переважно старші жінки.  

Бабця Валя та тітка Оля живуть з гуманітарки. Вони тут сплять і тут проводять дні народження

– Ой, жах, як стріляють: серпень, вересень, жовтень... Поки верталася, стали сильніше стріляти, довелося бігти, - каже бабця Валя.

У неї висока температура, але вона ходила до сина, в якого черепно-мозкова травма. Її сусідка тьотя Оля пояснює, що не без причини боїться ходити по вулиці: якось вибуховою хвилею її занесло під паркан. "Добре, що лише одяг порвався", - каже вона.

Жінки радіють допомозі, але соромляться, що живуть з гуманітарки. Бабці Валі до липня пенсію носила поштарка. У тьоті Олі є банківська картка, але вона не знає, як зняти з неї зараз гроші.

– То каші наварю, то хліба куплю, а більш нічого не бачу. Баланду наготую, щоб не поздихати, – розповідає бабця Валя.

Оля продовжує.

– Вчора справляли мій день народження. Зварили картоплі, нарізали цибулі, розколотили томатної пасти і відсвяткували. Зате дружно живемо, мов одна сім’я. Ділимося всім, що є.

Жінка проводжає нас до ґанку і задивляється на засніжений парк біля будинку культури, де працює, а тепер ще й живе.

– Як же ж гарно, тільки-но гляньте. У нас тут така краса і влітку, і восени. Сподіваємося, що мир повернеться.

Вона просить не забувати про людей.

Товстим шаром снігу біля будинку культури засипало снаряди й воронки. 

Біля психіатричної лікарні на Петровського – сніг чорний, попіл після обстрілу.

Знову повибивало вікна, які ковдрами й подушками завішують чоловіки співробітниць. Опалення немає. На поверсі густий дим. Це у чоловічому відділенні встановили буржуйку. 

У жіночому пацієнток – переважно бабусь – переселили в ординаторську. Їжу для хворих співробітники приносять з дому.

Влітку лікарню тимчасово евакуйовували в інший район Донецька, але там немає умов для психічнохворих. Начальник чоловічого відділення розповідає, що друзі давно його кликали переїхати в Київ, але він не може лишити пацієнтів. Насправді, чимало його колег залишили свої відділення. Це особисте рішення кожного.

– Ми ходимо на роботу, хоча грошей не отримуємо, - пояснює лікар-психіатр. - Це також спосіб не зійти з розуму. Люди в стресі, страшенно розгублені. Робота нагадує, що не все ще втрачено, а нормальне життя можливе.

Макіївка

"А что мне надо? Просто свет в оконце. А что мне снится? Что кончилась война," – грає радіо в автомобілі. Час від час музику перебивають новини українською. FM-ки працюють, але спрямованих повідомлень для жителів непідконтрольних територій немає.

Між сотнями білбордів "во ім’я "Республіки" і зображень головного командира Захарченка, трапляється реклама журналістів "Нового времени". 

Між сотнями зображень головного командира Захарченка видно ще старі білборди

Заправки у місті працюють, от тільки обкладені мішками з піском. 

На заправці

Якби не люди в уніформі, все ніби як завжди. У Макіївці, де до війни мешкало 350 тисяч, відносно спокійно: немає руйнувань, обстріли далеко від міста.

Волонтери їдуть до родин, які мають особливі потреби: самотні матері, старі чи хворі.

Картопля, капуста, буряк, гречка, олія, рис – такого продовольчого пакету вистачить на тижні три. Ще є памперси та ліки. За гуманітарною допомогою, яку привозить фонд Ахметова, треба їхати до Донецька. Це коштує 30 гривень, яких немає, а ще чергу за продуктами потрібно займати на світанку.

Мешканка Макіївки Наталя у темноті заповнює документи, які засвідчують, що вона отримала гуманітарну допомогу. (Такої звітності вимагає UNICEF, який передав гігієнічний набір - УП). Лампочку не вмикає, щоб заощадити електроенергію. Їжа з вимкненого холодильника на підвіконні. У Наталчиної матері друга група інвалідності – шизофренія. З лікарні її виписали влітку, так і недолікувавши. Препарати дорогі – 500 гривень за 10 ампул.

У Світлани троє дітей. Двоє зовсім малі.

Син Світлани

–  Мені сказали, що я не маю права просити, люди куди в гіршій ситуації є. Але працювати, як і раніше, в кондитерському цеху більше не можу - нічна зміна. А раптом обстріл, а діти самі. Влітку можна було легко спуститися до підвалу, зараз поки двох одягнеш... Отак і сиджу, як у Пушкіна, і думаю: їхати з надією, що бодай щось будуть платити? А якщо не будуть? Лишатися в своїх стінами, але без копійки й під обстрілом? Аби лише не бомбили, - розповідає вона.

Досі родина харчувалася з батьківського городу, але продуктів майже не залишилося.

Інша Наталя в декретній відпустці: доньці всього десять місяців і син першокласник. Виховує удвох з матір'ю-пенсіонеркою. Кошти на дітей не отримує з літа. Родичів в інших мирних містах немає.

Її мати місяць тому їздила в Добропілля, щоб перереєструвати пенсію: заплатила 200 гривень за дорогу, але відповіді досі немає. Син продовжує навчатися. Школи на Донеччині працюють. Там і далі викладають українську мову. За інерцією. 

Підручник зі школи на Донеччині працюють. Тут і далі викладають українську мову

Бойовики, які проголосили тут владу, контролюють адмінбудівлі і територію, але по великому рахунку не мають стосунків до управління.

Розпитую в людей, чи доходила гуманітарна допомога з Росії. Люди її не бачили. Волонтери розповідають, що російські конвої призначені лише для "ополченців" та їхніх родин.

Часом деенерівці роздають хліб, однак робиться це безсистемно. У макіївській лікарні підтверджують, що медсестрам платять по 500 гривень, лікарям більше. Медики на війні потрібні усім.

– Перекладати відповідальність за виплати державних коштів на людей, що зі зброєю захопили владу, по суті їх визнавати. Як і визнати те, що цих людей хтось обирав, хоча ми добре знаємо, що більшість людей на так звані вибори не ходили, – говорить один з викладачів донецького вузу.

Його університет перереєструвався в одному з звільнених міст Донецької області. Він власним коштом їздить читати лекції на підконтрольні Україні території. Син викладача прикутий до ліжка, тож виїхати з Донецька змоги немає. Ім’я зумисне не назване, щоб зазначити – ця людина послідовно підтримує єдність України і робить те можливе, що в її силах.

Його колега розповідає, як телефонувала в Пенсійний фонд у Маріуполі, щоб дізнатися, де зупинитися старій жінці, яка вирішила виїхати і перереєструвати пенсію. По телефону її послали до Яценюка. На питання, що робити інвалідам – до "Червоного хреста".

Так, існують автобусні тури пенсіонерів, але не всі можуть їх собі дозволити. Під час перереєстрації вимагають додаткові документи, як от лист-підтвердження про проживання від конс’єржки. Все це породжує нові види корупції. Оформити треба швидко і терміново, бо ж автобусам з пенсіонерами треба встигнути повернутися до початку комендантської години.

Лояльні до Києва люди, з якими говорю, пояснюють, що рішення РНБО, а також призупинка роботи банківської системи сприйнялася, як відмова від власних громадян. Розмови про несплату податків обурюють.

За статистикою, податки на доходи фізичних осіб скоротилися на 18,6 % менше, аніж за цей самий період 2013. А значить 81,4 % - платитили. Переводили через "Ощадбанк", вивозили в підконтрольне Курахово і платили там.

За 11 місяців 2014 року у фонд місцевих бюджетів скоротилися на 11,5 % і складає 14 млрд. 531 грн. Податки на доходи фізичних осіб скоротилися на 18,6 % менше, аніж за цей самий період 2013. Отож, хай і менше, але населення продовжує платити податки. За липень-листопад до місцевих бюджетів на територіях, які утримують сепаратисти, надійшло 608 млн. гривень.

Інакше бізнес просто зупинився б. Економіка Донбасу невіддільна від решти країни, а з регіоном вже давно працюють по передоплаті. Купуючи українські товари, люди також сплачують податок на додату вартість.

Будні війни

В одному з супермаркетів – довжелезні черги. Стояти доводиться три-чотири години. Тут досі працювали термінали, а отже ще можна було розплатитися карткою. 

Черга в супермаркеті - часом стоять по 3 години

– А що гривня з обігу виходить? – перелякано перепитує хтось з покупців, коли бачить візки з хлібом, водою, крупами, які закупили волонтери.

– А що там вдома? Сильно чути вибухи? – говорить по телефону продавщиця, поки зважує на терезах капусту й буряк.

– І як вони облаштувалися? А скільки платять за квартиру? А що з документами? – розмовляє хтось за спиною.

Чоловік у камуфляжі у візку для продуктів везе дитину.

У готелі, де зупиняються іноземні журналісти, запрошують на свято "Божолє нуво." 

Є ресторани у Донецьку, де все добре з божолє

У ресторані – нові страви з перепелів за 140 гривень.

Це місце облюбували і польові командири, які курять тут кальян. Ввечері поряд з ними сидять красиві дівчата. Під входом можна побачити джипи з номерними знаками: "Магнат", "Харон", "Бомж".

Тут же ж веде переговори Володимир Рубан. В цьому закладі геть не ті "денеерівці", що стоять на блокпостах чи їздять маршрутками "Харцизьк-Донецьк." Росіяни не на виду. По місту їздять конвої вантажівок без номерних знаків.

Фаза первинного накопичення ніби минула, більш-менш зрозуміло, хто що віджав. Розповідають про розборки, але все це не побачити. Забирати є сенс у тих, хто має щось суттєве. Більшості людей це вже не стосується.

Хіба до волонтерів підходить один з командирів підрозділу "Оплоту" "Сварожичі" з кількома жінками. Розшукують п’ятьох бійців, які пропали після допиту у Захарченка. Волонтери пояснюють, що не займаються людьми в камуфляжі. 

Самопроголошена "ДНР" формально існує. Замість ОДА – так званий уряд "республіки". Замість відділів –"міністерства". Але складно сказати, який стосунок вони мають до життя людей і хоча б якихось адміністративнх дій? Вони – люди із вигаданими посадами та зброєю в руках.

На "Південному" автовокзалі черга. Звідси можна дістатися Костянтинівки, де пересісти на швидкісний потяг до Києва чи Харкова. Виїхати на мирну територію.

Залізничне сполучення з Донецька припинене, тому усе навантаження на автобуси й маршрутки. Попри розмови про страшенні черги, стояти доводиться не більше години.

Дорога в об’їзд, інакше довелося б проїжджати повз аеропорт, де досі тривають бойові дії.

На контролі заходить представник "ДНР" і не дивиться в паспорти. Через кілька кілометрів українські прикордонники ретельно перевіряють документи у чоловіків і перепитують про мету візиту.

Ще декілька десятків людей залишили окуповану територію.

Всі фото автора