Битва за "статус". Путін vs Порошенко
Обраний президентом РФ четвертий шлях, за яким розвиваються події в протистоянні "Сталінград Порошенка і Путіна", підійшов до фази, після якої Путіну, за словами героя відомої кінокомедії, – або в ЗАГС, або до прокурора.
Визначальний фактор
Подальші варіанти розвитку подій і кінцевий результат конфлікту у вирішальній мірі визначатиме економіка. Це фактор, який не може собі дозволити ігнорувати головний ініціатор і спонсор війни – Путін.
Економіка визначає рівень соціальної стабільності в країні, від якого залежить міцність влади – найбільшої цінності для Путіна.
Про Порошенка з Яценюком у цьому відношенні годі й говорити. Якщо вони й далі "гратимуться" з економікою – то навряд чи протримаються у владі хоча б три роки.
Позиції й перспективи Путіна
Стратегічна ціль Путіна в цій війні – не допустити реалізації глибоких економічних реформ в Україні, модернізації економіки й створення базису для суттєвого підвищення рівня життя українців. Простіше кажучи – не допустити перетворення України в передову заможну державу.
Передова й заможна Україна – це щоденна демонстрація ущербності російської влади.
Це країна, якою Росія не зможе маніпулювати.
Це крах владної системи Путіна.
Щоб провести реформи й при цьому "не зірватися в піке" – потрібні гроші. Українська казна з відомих причин майже пуста. Уся надія – на фінансову допомогу МВФ.
Якщо Путіну вдасться "спустити в унітаз" гроші МВФ для України – справу буде зроблено. Захід відвернеться від України, реформи проваляться, економіка остаточно деградує, життєвий рівень українців погіршиться.
Український плід звалиться до ніг Путіна.
Загальна тактична ціль Путіна – запровадити механізм, який, з одного боку, змусив би Україну витратити кошти МВФ без будь-якої користі для реформ і модернізації, з іншого боку – звільнив би економіку Росії від санкцій і величезних додаткових витрат.
Сама по собі війна в Донбасі це завдання не вирішує.
Вона дорого коштує Україні – але не в тій мірі, як потрібно президентові РФ. І головне – економічні втрати самої Росії такі, що вже через півроку-рік проблеми Путіна можуть набрати катастрофічного для нього характеру.
Довго воювати в такому режимі Путін не зможе. Йому потрібен інший механізм.
Варіант Донбасу в статусі другого Придністров'я, а тим більше другого Криму, неможливий.
Бо він не вирішує проблем Путіна, а лише значно їх загострює.
Максимум через рік у Росії виникнуть передумови для нової "Перебудови" або навіть нової Жовтневої революції, якщо до санкцій, нафти нижче 80 доларів і Криму, Путін додасть ще й дотаційний і зруйнований Донбас. Ви можете згадати про рейтинги Путіна, але наприкінці 1914-го рейтинг Миколи ІІ був не меншим...
З того ж розряду є й варіант "південного коридору". Проте витрати на його утримання можуть значно перевищити вигоди від сухопутного сполучення із Кримом.
Але механізм, який конче потрібний Путіну, існує.
Першочергова тактична ціль Путіна, на яку спрямовані всі військові дії – "федералізація" або "особливий статус" Донбасу.
За такого механізму утримувати дотаційний і зруйнований Донбас буде Україна, а де-факто управляти Донбасом буде Росія.
Таким чином, Путін виправдовує свої попередні агресивні дії – усе заради "справедливого" миру, – знімає з Росії санкції, знімає необхідність утримувати дотаційний зруйнований Донбас. І створює в Україні "чорну діру", яка безслідно поглинатиме мільярди з українського бюджету.
З такою "чорною дірою" українці можуть і не мріяти про сильну економіку й заможне життя.
На даний момент Путін завершує формування передумов для реалізації такого сценарію.
1. Завдяки псевдовиборам з'явилися "повноважні" і "незалежні" політичні фігури, які, як видавалося, зможуть виставляти умови Україні на переговорах.
2. Закінчується жорстка централізація й контроль у рамках "ДНР" і "ЛНР", щоб ніхто з місцевих польових командирів не зміг "співати не в унісон".
3. Сформовані потужні військові формування на території Донбасу й на кордонах України, основне завдання яких – довести до максимуму психологічний тиск на Україну й змусити її вибрати "менше" із двох лих.
Російські війська цілком можуть розпочати масштабні бойові дії на Донбасі. Але метою цих бойових дій, знову ж таки, буде не захоплення великих територій за межами Донбасу. Змусити Україну сісти за стіл переговорів із метою досягнення "особливого статусу" на путінських умовах. А заодно, якщо вдасться, захопити більшу територію Донбасу, на яку Росія хоче розповсюдити "особливий статус".
Таким чином, створення "ДНР" і "ЛНР" як суб'єктів української федерації, Путін фактично завершив.
Назви й форми можуть бути інші. Суть – незмінна.
Тепер його ключове завдання – "втюхати" самопроголошені республіки Україні.
Є дуже показові моменти. після грізних заяв керівництва "ДНР" і "ЛНР" про повний розрив з Україною неодмінно слідують заяви про велике бажання сісти за стіл переговорів. Після гучних заяв про повне ігнорування українських законів – не менш гучне обурення із приводу можливої відміни закону про "особливий статус".
Путіну дуже потрібен цей статус. Але порошенківський варіант закону його не влаштував. Причини, скоріш за все, наступні:
1. Путіну потрібне закріплення "особливого статусу" конституційним законом, а не звичайним. Мотиви зрозумілі.
2. Дія закону не повинна мати обмежень у часі.
3. "Статус" має поширюватись на значно більші території Донбасу.
4. Повноваження проросійського керівництва територій з "особливим статусом" мають бути ще більшими.
Але в цілому закон про "особливий статус" Донбасу в складі України на російських умовах – це і є кінцева мета Путіна. Усі інші варіанти роблять його величезні зусилля й втрати марними.
Час усе сильніше грає проти Путіна.
Кожен день війни висмоктує з російської економіки мільярди доларів і наближає межу, за якою – соціальний вибух. Однак, на відміну від України, за спиною Путіна немає МВФ і Заходу.
...А тим часом Китай мудро чекає, поки по річці попливе труп ворога.
Позиції й перспективи України
Ціль України очевидна – вона діаметрально протилежна путінській.
Але існує велика проблема – на практиці цілі України й цілі українського керівництва дуже часто не співпадають. Особисті політичні й майнові інтереси в більшості випадків перемагають. Так було при Ющенко, так було при Януковичу, так залишилось при Порошенку.
Путін легко "розвів" самовпевненого Порошенка – мова йшла виключно про односторонні поступки України. Якщо ти виграєш – забираєш 100% мого багатства, а якщо програєш – забираєш тільки 50%. Апофеозом став одіозний закон про "особливий статус" окупованих територій.
Стратегія, обрана Порошенком, не має жодної перспективи. Причина все та ж – економіка.
Вкладати великі кошти в регіон, контроль над яким чисто умовний – абсурд.
Коли місцева влада відомої "якості" фактично контролюватиме прокуратуру, суд і міліцію – про рівень корупції можна не говорити. Будь-яке намагання Києва навести елементарний порядок відразу викличе істерику Кремля – мовляв, Україна порушує умови миру. А російські танки – на відстані декількох годин ходу.
У такій ситуації солідний бізнес на великі інвестиції не піде. Доведеться брати гроші з бюджету.
В якому стані український бюджет – говорити зайве...
Тому реалізація закону про "особливий статус" – прямий шлях до третього Майдану.
До того ж, за кошти українського бюджету вирощувати й зміцнювати нове покоління місцевої антиукраїнської еліти – злочин перед українським народом.
Фактичний програш Порошенка на останніх виборах вселив обережний оптимізм. Втративши контроль над Радою й главою уряду, Порошенко втратив можливість приймати волюнтаристські рішення, які є дуже сумнівними з точки зору інтересів України.
"Особливий статус" територій Донбасу – саме з розряду таких.
По-перше, уже сам по собі "особливий статус" – заохочення до агресії проти України. Хочеш чогось добитися від України – візьми автомат. Чим більше стріляєш – тим більше отримаєш. І при цьому нічим не ризикуєш – потім тебе контролюватимуть прокурори, яких контролюватимеш ти сам.
Якби Порошенко і Яценюк були державними діячами дійсно вищого рівня, вони розуміли б рівень небезпеки цієї системи.
Принцип "хочеш чогось добитися – візьми автомат" дуже легко й швидко перекидається на відносини всередині країни. Де гарантія, що незабаром інші регіони або соціальні групи не захочуть отримати "особливий статус"? А засіб відомий – автомат. Тим більше, що держава-сусід подбає, щоб проблем з автоматами не було...
По-друге, "особливий статус" не має під собою засадничих принципів.
Якщо його елементом є особливе право на рідну мову – тоді він обов'язково має розповсюджуватись й на українців у Росії. А відтак це може вирішуватись виключно у форматі Україна-Росія, і аж ніяк – у мінському форматі.
Якщо мова йде про збільшення соціально-економічних повноважень місцевих громад за європейським зразком – тоді "особливий статус" мають отримати всі регіони України.
Найгірший спосіб протистояти тямущому вовку – повернутися до нього спиною. Якщо вовк бачить спину – відразу розуміє, що перед ним не супротивник, а здобич. Тож іти на односторонні поступки – найгірший спосіб протистояти Путіну. Для нього це сигнал, що треба "додавити".
Шлях до перемоги над Путіним – контрвимоги "особливого статусу" для українців у Росії.
Нехай він пояснює Європі й світу, чому сам категорично відмовляється робити те, що за допомогою танків вимагає від України.
Головне – не фінансувати неконтрольовані території й максимально берегти хлопців на передовій.
Усе інше за Україну зробить зґвалтована російська економіка...
Геннадій Люк, спеціально для УП
