Спогади про вихід з Іловайська Бійця "Ікс": Там багато полів, випалених, як після Хіросіми ... І такий трупний запах

29 серпня в Україні День пам'яті загиблих захисників. Цей трагічний день був обраний невипадково, оскільки саме в ці серпневі дні РФ розстрілювала "зелений коридор", яким українські бійці мали вийти з Іловайського котла у 2014 році.

"Українська правда" нагадує, як відбувався вихід десять років тому зі слів одного з бійців, який брав у ньому участь. Ці спогади були вперше опубліковані восени 2014 року.   

Поки комісія Верховної Ради намагається з'ясувати, хто винен в Іловайському котлі, поки різні організації розшукують і намагаються опізнати тіла загиблих у тій трагедії, "Українська правда" поспілкувалася з бійцем, який був серед щасливчиків, які вижили в цьому пеклі.

Боєць із позивним "Ікс" із батальйону "Миротворець" розповів свою історію виживання, яку публікуємо повністю так, як він її оповідав.

…"Наш батальйон "Миротворець" підпорядковується МВС. Наше завдання – зачищати звільнені армією міста, налагоджувати порядок. Але як тільки ми доходили зі своїми "зачистками" до високого начальства – у Слов'янську, Дзержинську – нас чомусь одразу перекидали в інше місто.

Уся ця ситуація з відправкою до Іловайська такої кількості елітних добровольчих батальйонів – "Донбас", "Дніпро", наш "Миротворець", чесно кажучи, наводить на сумні думки.

Чому? Тому що завжди заходили спочатку військові, а потім ми або разом, або поодинці і робили свою роботу. А в Іловайську замість військових відправили нас до невизволеного міста.

ДЕПО – останній рубіж

Спочатку нас перекинули під Старобешево, поселили в якомусь піонертаборі зі словами, що поки базуватимемося там, а наступного ранку нас відправляють "на один день" до Іловайська. Раз на один день, ми не беремо з собою ні запасів їжі, ні боєкомплектів – тільки те, що на собі, сідаємо в транспорт і їдемо.

Під Іловайськом стояли військові – 51-а бригада, але місто взяти вони не могли, бо інші підрозділи армії відійшли. На момент нашого приїзду там уже кілька днів стояли батальйони "Донбас" та "Херсон".

23 серпня в розташуванні 51-ї бригади ми отримали остаточні ввідні, провідника, і вирушили в дорогу. Кінцева точка – рубіж у вагонному депо в Іловайську – на самому передку.

Іловайськ поділено залізницею на дві частини. З того боку бойовики, а ця нібито наша. У депо стояла частина батальйону "Херсон", чоловік 20. За їхніми словами, з того боку "залізниці" постійно лізли сепаратисти та чеченці.

Поки лізли з автоматами в атаку, отримували гідну відсіч. За 5 днів утримання рубіжу, бої тривали по 20 годин на день.

Вид із депо в один із днів боїв. Фото з Facebook комбата "Миротворця" Андрія Тетерука

З другого дня по нашому депо почали лупцювати мінометами. Ми відповіли. На другу ніч нас накрили "Градом". Ми спали в тепловозі і ту частину, де ми були, осколки не зачепили. А ось інша сторона вся була покрошена – паровоз весь у дірках. Але, ми тримали оборону…

На третій день ми зрозуміли, що в оточенні та допомоги не буде. Ми почали бити в дзвони, щоби нам прислали техніку. У нас із озброєння були лише автомати, пістолети та пара гранатометів. Техніки ніякої. У нас навіть для транспортування особового складу техніки не було, дали ПАЗік та УАЗ Hunter на цілий батальйон. Їздили ми на тих машинах, які вдавалося конфіскувати у сепаратистів.

Тоді ж ми зрозуміли, що нам потрібні боєприпаси. На броньованій машині поїхали до "Донбасу" за боєприпасами. Потрапили під обстріл, куля у радіатор увійшла, колесо пробили, але ми доїхали. Нам дали патронів, гранат, ВОГів (гранати такі для підствольних гранатометів), дали якоїсь їжі – сухпайків. І сказали, що це все – у них залишилося боєприпасів лише для себе.

Ми постійно просили допомогу, підтримку, артилерію. Кілька разів наша артилерія з нашою допомогою стріляла, навіть кілька разів вдало.

На четвертий день нас били "Градом" тричі.

До кінця п'ятого дня ми по свисту розуміли – чи є у нас півтори секунди, щоб сховатися під вагон, чи удар ляже за 500 метрів і можна не метушитися.

Загалом все було нормально, поки вони стріляли 80-ками з мінометів. А потім вони притягли 120-ку. Від їхнього попадання з даху валять величезні шматки бетону, а в стелі з'являються дірки в небо.

Діра в даху депо після атаки бойовиків. Фото з Facebook комбата "Миротворця" Андрія Тетерука

А найголовніше, що у нас там близько п'яти заправлених тепловозів стояло, у кожному щонайменше 500 літрів солярки. Ми розуміли, що якщо вони, не дай Боже, спалахнуть, шансів вижити не буде.

Незважаючи на все це, оборону ми тримали добре. Коли наші повернулися з полону, один розповідав, що його чеченець допитував, цікавився, хто стояв в Іловайську: "У нас такі великі втрати були тільки в донецькому аеропорту і тут".

РОЗСТРІЛЬНИЙ КОРИДОР

Наприкінці четвертого дня ми розуміли, що підтримки не буде. Наступного ранку комбат сказав готувати транспорт до відходу. За його словами, нібито була домовленість про надання нам коридору, щоб вивести наші батальйони та 51 бригаду, яка теж з нами стояла, в обмін на полонених російських десантників, яких було чоловік 15 і ще близько 30 полонених місцевих "ДНРівців".

Сказали, що ніхто нас не чіпатиме при відході. За домовленостями ми мали пройти весь шлях до території, яка вже під нашим контролем, і вже там ми мали віддати полонених. Про це повідомили представники російських військ, з якими велися переговори.

З нашого боку переговори вів один із наших армійців. Його потім у заручники взяли.

Наступного ранку о 5 ранку виїжджаємо. Мали з'єднатися з "Донбасом" на їх базі, а далі спільною колоною йти до 51-ї на точку виходу, і разом з армійцями виходити за межі ворожої території.

До "Донбасу" доїхали без пригод, потім і до армійців дісталися. Жодних обстрілів не було взагалі. Весь час відбувався радіообмін. Наш генерал сказав: "Ми свої зобов'язання виконали, у нас все узгоджено, ми стоїмо на позиції, ми висуваємось".

Наш переговорник каже: "Вони просять 15 хвилин". Видно, з Москвою узгодити. Наш генерал відповів йому, що нема 15 хвилин. Вирішили прориватися з боєм. Колона розбилася на дві частини, щоби не вийшла довга "ковбаса" на багато кілометрів. І двома паралельними маршрутами починаємо виїжджати.

Кілометрів 7-10 їхали ми полями-городами, в принципі, без пригод. Виїжджаємо на поле, бачимо з того боку другу частину нашої колони. І по ній починає працювати артилерія. Стріляють касетними снарядами, вони у повітрі вибухають, зверху осколками накриває.

Ми одразу не зрозуміли, що відбувається. Один із наших автобусів теж зупиняється, починає відстрілюватися. Ми проїжджаємо далі, за БМП ховаємося, вискакуємо на дорогу вздовж поля і бачимо – там повністю розгорнуто російські війська, мінометну батарею, артилерію, все окопано, все надійно стоїть уже не перший день. Причому явно чекають на нас. За 100 метрів від дороги, через кожні 10 метрів окопчики, у кожному лежить стрілець, за ним АГС, гранатометник.

Там точно стояла мінометна батарея, артилерійські розрахунки, важке озброєння, гаубиці. Це точно були росіяни, бо ДНРівці не мають такої кількості нової техніки та озброєння.

І ось це все починає розстрілювати нашу колону – як у тирі. Ми їдемо, тільки чуємо: тріскотня і тільки по машині так цок-цок-цок. Коротше, машина впіймала близько 200 куль.

Потім вони взяли проти нас АГС і почали бити. Ми зловили ВОГів штук 60 (спеціально потім за записом перераховували). А ось РПГ уже нам розкрило машину: потрапило в задній кут – задні двері, дах, задня стійка – все рознесло як консервну банку. Я сидів праворуч ззаду, і мені по голові добре дало, осколками голову посікло.

Заднє колесо вже було пробито – машина не їхала. Ми дотягли до села Новокатеринівка. Там вибігли з машини на дорогу. Поруч із нами зупинилися два Volkswagen transporter – колишні інкасаторські машини – одна Юрія Берези, командира "Дніпра", друга генерала Хомчака. Кажуть: "Залазьте до багажного відділення".

Саня Птах стрибає мій, я стрибаю, комбат стрибає. Я говорю: "Льоха, Льоха!", це ще один з моєї групи - мій напарник, а Льоха десь "завтикав". Що сталося, чому він не встиг залізти, я не розумію. Водій вискочив, двері зачинив. Ми стукаємося: "Ми бійця втратили". Але він не реагує – тому що обстріл іде, ми зриваємось та їдемо.

ВТЕЧА

Далі водій Гриша розповідав ситуацію – якби я це побачив десь в американському бойовику, я б подумав, що такого не буває. Виявилося, що він у заднє дзеркало побачив, як на дорогу витягли ПТУР (протитанкова керована ракета), збиралися в нас стріляти.

"Піднімаю погляд на лобове скло, в дзеркало, а там стоїть диво з гранатометом теж на нас, – розповідав Гриша – Спереду і ззаду. Перша думка була збити його, потім розумію, що все одно він встигне натиснути. І далі як сповільнюється. Іде постріл із РПГ, бачу, йде реактивний струмінь. Я в поле, в соняшники, звертаю. потім – у поле.

Думав, що це серйозна перешкода, але ні – "пішов як по траві". РПГ вздовж дороги пролітає. З ПТУРС теж іде постріл, за машиною слідом – у поле. Гриша назад на дорогу, і ПТУРС, який сам за ціллю йде, на тепло реагує, пішов у поле. Як таке може бути?"

Їдемо далі, по нас все одно стріляють, ми повертаємо в поле, вздовж посадки. Завезли туди ці два буса, вийшли групою 14 осіб: комбат "Дніпра" зі своїми двома людьми, комбат наш - "Миротворця" з нами двома, кілька армійських полковників, розвідка та артилеристи, і командувач південного угрупування військ - генерал Хомчак з двома спецназівцями, які його охороняли.

Якби нас "прийняли", був би такий джек-пот! В одного з водіїв була кулею рука перебита, відкритий перелом. Комбат наш наклав йому джгут, обробив рану, перебинтував, палиці якісь замість "шин" примотав. Відповзаємо метрів сто по посадці, подалі від цих машин, розуміючи, що шукатимуть.

Ще трохи відповзли, залягли. Потім чуємо спереду голоси та короткі автоматні черги по посадці, і рухається на нас. Тупо відпрацьовують посадку, щоб, якщо ми там десь ховаємось, нас покласти. Двічі з підствольника гепнули, постріли дедалі ближче. Ми лежимо, у землю втиснулися, вже стали плоскі-плоскі, наш комбат поруч зі мною лежить, ми один на одного подивилися: "Ну все, бувай".

Але тут чергове диво - метрів за 20 від нас вони припинили стріляти, розвернулися і пішли. Ми навіть не зрозуміли чому. Це врятувало нас. Лежимо, чуємо, бій іде, кілька годин бій йшов.

А після того, як бій затих були чутні лише поодинокі постріли. "ДНРівці" ходили та добивали поранених. Тільки почують десь "Допоможіть, допоможіть!", одразу постріл і все.

Ми до темряви чекали, потім полями, соняшниками, кукурудзою, потихеньку, потихеньку, далі й далі, повз їхні вогнища, табори йшли.

Ми всю ніч ішли. Розтяжки, дякувати Богу, всі виявили, переступали нормально. Йшли до 4:30 ранку. Коли почало світати, вирішили десь ховатися. Побачили посадку, що вигоріла після "Смерчу". Там раніше табір якоїсь нашої частини стояв – була купа окопів, бліндажі. Це ми вже без води, без їжі дві доби.

Сховалися там, залягли, а вночі холод дикий. Тільки годині до 9 припинив бити озноб, а зігрілися, напевно, тільки години до 12. Щоб воду зібрати наш боєць по всьому табору пішов, знаходив порожні пляшки з-під води – там трохи залишалося в кожній. Він це все зливав, зливав, і години за дві набрали півторалітрову пляшку води. Там же знайшли один сухпайок – розділили на 14 осіб. До нас собака приблудився, ми і його пригостили.

Він, бідолашний, з нами весь день сидів у тій посадці. Німецька вівчарка. Слід від нашийника був, але його самого не було. Він за весь час не промовив жодного звуку. 

Одного разу вже, вночі, коли ми почали виходити з посадки, я випадково в темряві на нього наступив, він заскавчав, але не гавкнув жодного разу. А там біля тієї посадки бойовики базу мали – БМП їздять, люди ходять, голоси. Ми лежимо, думаємо: "Щоб ти тільки не гавкнув".

Дочекалися темряви. Зібралися виходити – над нами безпілотник літає. Довелося 30-40 хвилин чекати, доки він кудись відлетить. Потім пішли. Усю дорогу собака з нами йшов, але потім десь відстав. Ми до річки дійшли, її довелося форсувати. Скажу чесно, шкода, що цей собака відстав, бо я б його з собою забрав. Якби до річки дійшов, я його на руках переніс би.

Після річки йшли місцевістю, де дуже багато полів, випалених "Смерчем", як після Хіросіми - все чорне, що вигоріло, кілометр на кілометр. І такий трупний запах…

Ти розумієш, що ти йдеш цим перемеленим паштетом з людей, землі і всього цього. Ми йшли у бік Комсомольська. Там уже вночі вперше вийшли на зв'язок, бо ми ходили в режимі повного радіомовчання, щоби не запеленгували. По зв'язку нас відправили на Підгірне: "Там вас зустрінуть", – кажуть.

Пішла третя доба. Ми вирішили зрізати дорогу через ліс. Пройшли метрів 20 углиб, хтось із наших попереду зірвав розтяжку, сигнальна міна – бах, бах, нагору пішли ці ракети. Ми з жахом, розуміємо, що зараз зі всіх стволів сюди лупнуть або БМП надішлють.

Ми ходу звідти. Вибігаємо з лісу, а у Сані Птаха щось за ногу зачепилося. Дивимося, дріт намотаний – а з іншого боку граната Ф-1 висить. Бойовики погано закріпили розтяжку, Птах зірвав з боку кілочка, а не кільце висмикнув. А Ф-ка – це страшна штука, 200 метрів розліт уламків, тобто отримали б усі, хто одразу на смерть, а хто на все життя інвалідом.

Ішли дорогою через гору. А там хутір якийсь був хат на 10 з одного боку та 10 з іншого. Теж опрацьовані "Смерчем" чи "Ураганом". Усі будиночки зруйновані. Таке враження, що з тривимірного простору потрапив до двомірного. Видно, що це залишок будинку, але воно не має об’єму, воно все плоске. Як товщина шпалер. Настільки рознесено вибухом у пилюку, що воно все лежить на землі рівним шаром. Немає уламків, шматків. Теж таке сюрреалістичне.

Похмурі відчуття дуже. Того дня ми майже 14 годин йшли. Дійшли до Підгірного, але наші станцією попросили нас далі пройти, бо виявилося, що село це не зовсім наше, водії боялися їхати за нами.

Відправила нас трохи далі на величезний терикон. Вздовж нього через пару сіл пройшли. Терикон величезний, кілометрів 7 пройшли. Дійшли до контори цієї шахти. З управління співробітниці побачили нас, злякалися. "А ви хто?", - запитують. Ми говоримо: "Міліція, блін". "Та ну, яка ви міліція?" А ми страшні, чорні, на пузах повзали, лежали в цьому обвугленому полі, усі неголені, зарослі, катастрофа.

Короче, винесли вони нам кілька пляшок із водою… 30 секунд, і її не було. Вони на нас подивилися і кажуть: "У нас там "термозки" з їжею з нічної зміни залишилися. Якщо не згидуєте…". Вони винесли: у когось сирок залишився, у тієї помідорчики, шматок ковбаси, бутерброди, гілка винограду.

Так і дочекалися машини. Вони, мабуть, розуміли, що ми не їли нічого. Кинули упаковку води, якийсь лимонад, палицю ковбаси, згущене молоко, цукерки, сушки, що під руку потрапило, накидали. І ми це все, ковбасу, згущеним молоком запиваємо, ці цукерки, сушки, вода, лимонад, все поспіль…

Розвідник знову дзвонить до цього нашого переговорника – "Ми на цій шахті над цим селом, що ви сказали. Ми в село спускатися не будемо, бо спалимося відразу. Надсилайте машину сюди, тут дорога одна на цю шахту із села". А село то таке незрозуміле, чи "сепарське", чи ні.

Вони кажуть: "Чекайте, зараз за вами приїде ГАЗ-66".

Сіли, мовчимо. Хвилин за 30 чуємо – звук машини. Ми приготувалися, дивимося – їдемо справді ГАЗ-66, але сірий чомусь і на військовий зовсім не схожий. Ми зі зброєю напоготові, позиції зайняли. А він так бадьоро до нас під'їжджає – така сіра "вахтівка" з написом на борту "Донецькобленерго". Вистрибують із кабіни два мужики у сірих комбінезонах із логотипами "Донецькобленерго" і так весело нам: "Гей, банда! Давайте в машину – ми за вами". Ми їм: ми не банда – ми військові! Відповідь нас просто вбила: "А ми, що по-вашому – електрики? Швидко в кузов, ми вже третю групу так евакуюємо!".

Ми бігом у машину. Місця мало - хто на сидіння, хто на каністрах, хто на підлозі. Фіранки на вікнах засмикнули і рушили. Нас відвезли до бази Нацгвардії. Видихнули, пораненого лікарям віддали, його вперше нормально перебинтували, обробили рану. Бо він із джгутом третій день. Джгут же на дві-три години можна.

А виявляється у Нацгвардії вже наказ. Їм бойовики та росіяни дали три години на виведення всіх військ та батальйонів із Комсомольська. Генерал за телефон: "Гелікоптер сюди терміново". Йому кажуть: "Добре, надішлемо вертоліт". А ці вантажаться.

Ми там сіли вже на галявині, знімали каски, бронежилети, сидимо в одну точку дивимось, сил ніяких. Сидимо, а Нацгвардія вантажиться, свої КРАЗи завантажує, чіпляє вже польову кухню, міномети вже БТР свій вигнали. Починають виїжджати з території бази, а ми розуміємо, що зараз ми знову самі залишимося.

Начебто вирвалися до наших, а тут... Генерал знову дзвонить: "Де ваш вертоліт?". "Зараз усе буде". Ще хвилин 20 минає, чуємо – летить. Приземлився, не глушиться. Ми туди пірнаємо. Два автоматники у вікна приготувалися. Льотчики кажуть: "Ми 9 днів тому екіпаж поховали. Збивають".

І щоб мінімізувати ризик, що потраплять, на максимальній швидкості на надмалій висоті, буквально за 5 метрів над соняшниками полетіли ми. Тільки лісопосадка між полями – злітає і знову провалюється полем, полем.

Потім ми стали на дозаправку в Розівці на кордоні із Запорізькою областю.

Ми виходимо, там якісь волонтери під'їжджали, місцеві жителі, жінка принесла банку молока, якусь булку. А потім нам показують: "Дивіться, там вдалині стоїть три вантажівки, це все 200-ті, що з-під Іловайська виходили"...

Фото з Facebook комбата "Миротворця" Андрія Тетерука

Заправили наш вертоліт, ми сіли туди, генерал Хомчак на іншому полетів до Краматорська, а ми з Березою, з пораненими на Дніпро.

Взагалі, я розумію, що якби з нами не було генерала, то ніякий гелікоптер би за нами не прилетів. Падали б на хвіст Нацгвардії.

Екіпаж вертольота після того, як сіли в Дніпрі, взагалі приголомшив нас питанням: "Мужики, а у вас патрони є? А то у нас всього 2 ріжки для кулемета..." Ми один на одного подивилися, почали на підлогу їм патрони виколупувати з магазинів. Купу насипали – вони дякували нам сильно…

За підсумками всієї цієї історії в Іловайську у нас дев'ять 200-х, ми їх уже поховали, у тому числі й Льоху нашого, 2 зниклих безвісти та 7 у полоні залишилися.

Але знаєте, що найбільше мене здивувало у мирному Дніпропетровську? Виїжджаємо з території аеропорту. Там широка дорога, купа машин, будинки, магазини, ресторани, люди ходять, мами з дітьми бавляться. А я зрозуміти не можу, що відбувається. Тому що я годину тому не розумів, долетимо ми чи нас зіб'ють, а три години тому з калюжі пив.