Психоаналіз війни. Частина 1. Проблеми сепарації

В 1891 році Зиґмунд Фрейд опублікував свою першу роботу "Про афазію", яка поклала початок виходу в світ його революційної на той час теорії. Спочатку це й справді було щось унікальне: усі прагнення людини пояснювалися єдиною психічною енергією – лібідо, суть якої полягала в прагненні до дальшого продовження життя.

Концепція була оптимістичною й життєрадісною, аж поки в 1914 році не розв'язалася Перша Світова війна.

І раптом виявилося, що у світі правлять не тільки секс і прагнення до насолоди, але й ще щось, що в цю доктрину ніяк не вкладається. І відповіді на запитання, чому ж все-таки люди замість сексу й насолоди вибирають убивства й смерть – немає.

Тоді й довелося разом із прагненням до життя ввести в теорію ще одне таке ж сильне прагнення – але вже до смерті. Це пояснило деякі недоречності людського існування, однак зруйнувало стрункість раніше цілісного вчення.

Так психоаналіз втратив свою цноту. І з теорії, у якій усе ясно й зрозуміло – перетворився в монстра, що багато що пояснює, натомість ще більше запитань ставить.

Проте ще й досі він залишається чи не єдиним методом психотерапії, що все-таки має хоч якусь теорію, у межах якої можна досліджувати бодай щось.

Сепаратизм і сепарація

У психоаналітичній теорії термін "сепарація" описує процес відділення дітей – здебільшого підліткового віку або й старших – від батьків. Незважаючи на зовнішнє співзвуччя, це дещо інше, ніж "сепаратизм".

Тож очевидно, що напряму пояснити сепаратистські настрої Криму чи Донбасу тим, що Україна для них виконувала батьківську роль, і тепер вони прагнуть до самостійності, не вдасться. Не було в цих відносинах "регіон – центр" ніякого опікунства – ні ідеологічного, ні юридичного.

Проте одну цікаву закономірність, пов'язану з механізмами психічної сепарації, там і справді можна побачити.

Адже проблеми Криму й Донбасу – це й, справді, не проблеми "недостатності повноважень", яких у Криму було більш ніж достатньо. Так само, як і не проблеми низького рівня життя – адже деякі донеччани ще й досі вірять, що жили краще за решту країни, годували її.

Їхні проблеми лежать у площині психології. Постійне прагнення звинувачувати когось іншого у власній неспроможності справді є ознакою такого ж інфантилізму, який буває в підлітків.

У підлітковому віці юнаки та дівчатка часто нездатні самостійно сепаруватися від власних батьків, не можуть зрозуміти, ким ти є й навіщо живеш. Тоді вони можуть утікати з дому, або й взагалі починають жити на вулиці, хуліганять і порушують закони, протестують проти всього на світі. І при цьому свято вірять, що їм за це нічого не буде.

Подібна "ілюзія невразливості", як і "негативізм" – протест проти всього, що їм нав'язують, теж є класичними ознаками підліткового інфантилізму.

Але стосуватися цей механізм може не тільки підлітків – іноді подібне дорослішання може розтягнутися на все життя. Особливо тоді, коли людина не пройшла сепарацію природнім чином, у власній сім'ї – і в тому віці, в якому це мало відбутися. А таке буває тоді, коли її сім'я зазнає значних потрясінь, справитися з якими вона виявляється не в силі.

Порівняймо з Україною.

Протягом 20-го століття наша країна зазнавала цілу низку ударів, кожен з яких руйнував долі й сім'ї людей. Громадянська війна, Голодомор, Друга Світова війна та післявоєнна відбудова – після кожної із цих подій її окремі регіони, і особливо Крим та Донбас, нерідко заселялися переселенцями з інших областей колишнього СРСР чи самої України.

Внаслідок такого "великого переселення" люди нерідко втрачали свої корені – у буквальному сенсі цього слова забували свого діда-прадіда. А тому й прагнули знайти когось, хто б замінив їм цю втрачену підтримку власного роду, шукали когось, на кого могли б перенести свої очікування щодо безпеки й опіки.

І поки існував СРСР – цю функцію на себе брала держава.

У тоталітарних суспільствах держава завжди виконує подібну роль – верховного правителя в них нерідко називають батьком, іноді навіть відверто й неприкрито, як-от, звали ним Сталіна. Але й кожний чиновник нижчого рівня теж у тій чи іншій мірі є таким самим "батьком"; будь-яка тоталітарна держава завжди будується за подібним патерналістським принципом.

Тому людина, що втратила свої родові корені, автоматично починає шукати підтримки в державних інституціях. А з іншого боку, тоталітарна держава спеціально прагне руйнувати сім'ї – щоб громадяни бачили в ролі свого батька саме державу. Так ними стає легше маніпулювати.

Тож цей процес є двостороннім і взаємовигідним – як і державі, так і тим, хто звик чекати від неї опіки й підтримки. Через що, до речі, так важко стає згодом позбутися тоталітарного способу мислення.

Людям, які звикають жити в подібній системі координат, так легше й зручніше, вони в цьому знаходять новий сенс свого життя.

І якщо на референдумі 1-го грудня 1991 року більша частина України голосувала за проголошення незалежності, то ці регіони теж голосували – але не тому що хотіли цієї незалежності. Навпаки – тому що таким чином прагнули зберегти хоча б частинку СРСР, відділившись від непрогнозованої й небезпечної на той час єльцинської Росії.

Причому подібне прагнення зберегти державу-опікуна абсолютно не залежить від того, звідки саме прибули колишні переселенці. Основне – чи втратили вони свої корені, наскільки повірили в опікунську роль радянської держави.

От, скажімо, до 25% теперішніх донеччан є вихідцями з Галичини. Але тепер вони так само люто ненавидять "бандерівців", як і переселенці з Кемерово чи Іваново – тільки тому, що ті зруйнували, на їхню думку, той "комуністичний рай", що їх оберігав і леліяв.

Тому, так, проблеми сепаратизму для України – то проблеми інфантилізму.

От тільки роль "батька" для цих регіонів виконує не Україна, а Росія – як ідейний та ідеологічний правонаступник СРСР. І сепаратистський рух в Україні – це не прагнення відділитися від України, щоб отримати свободу й незалежність – як це здебільшого буває у всьому світі. А навпаки – прагнення потрапити в нову залежність, щоб хоч трохи відновити таким чином колишній інфантильний зв'язок, фактично втрачений ними після розпаду СРСР.

Заради справедливості – не зразу втрачений.

Бо поки в їхніх регіонах 22 роки існувала хоча б ілюзія збереження СРСР – у вигляді ідолів Леніна, комуністичних демонстрацій та сильної централізованої влади тоталітарного типу на зразок Партії регіонів – доти вони хоча б частково мирилися з існуванням України.

Коли ж усього цього не стало – остаточно внаслідок перемоги Майдану, – вони й справді опинилися наодинці з тими загрозами, від яких так наполегливо втікали всі ці роки. А тому й стали зручними мішенями для російської пропаганди, яка запропонувала їм те, чого вони так наполегливо шукали – новий тоталітарний устрій, готовий думати замість них і вирішувати замість них.

Тому й накликали на себе біду.

Так часто буває: щоб накликати на себе щось погане, не обов'язково вчиняти важкий злочин. Іноді достатньо просто промовчати. Або невчасно зрадіти.

Судетські німці у свій час теж не вчинили зовсім нічого поганого – лише радісно вітали німецькі танки.

А згодом просто перестали існувати – принаймні як окрема етнічна група...

Ігор Лубківський, спеціально для УП