Вересень. Дежа вю 2005-го року
Події останніх двох тижнів вселяють тривогу й породжують відчуття déjà vu вересня 2005 року. Тоді Віктор Ющенко підписав сумнозвісний Меморандум із Віктором Януковичем, перекресливши тим самим Майдан і відкривши дорогу до влади тих, хто крок за кроком здавав Україну й урешті-решт поставив її на межу розвалу.
Події в Донбасі почалися зі спроби офіційних і тіньових керівників Партії регіонів убезпечити себе від відповідальності за криваві погроми на Євромайдані шляхом залякування нової влади розіграшем карти сепаратизму.
Виявилося, що Київ, який ще 15 років тому самоусунувся з Донбасу, – не мав там жодних важелів для протидії, ані адміністративних, ані судових, ані силових. Адже й місцева влада, і правоохоронна система продовжувала й після втечі Януковича перебувати під повним контролем тих самих регіоналів.
"Захоплення" адмінбудівель, управлінь міліції та СБУ відбувалося не те, щоб безкровно чи безконфліктно, а полюбовно.
Проте дуже швидко в конфлікт втрутилася Москва. І ситуація вийшла з-під контролю тих, хто її породив. Кремль використав "ДНР" і "ЛНР" суто як плацдарм для створення "Новороссії" – континентального "тилу" для щойно окупованого Криму.
Однак неочікувано затятий опір українського війська та цивільного населення поховав "проект Новороссія", унеможливлює створення "данцигського коридору" від Таганрога через Маріуполь та Бердянськ до Криму і змушують Путіна перейти до реалізації хоча б програми-мінімум: довгострокової дестабілізації України шляхом легалізації квазідержавних утворень "ДНР" і "ЛНР".
І тут, попри розбіжності в інтересах, ця ціль "московських" співпала з метою "донецьких": стати легальними хазяями Донбасу, зробити його своєю вотчиною не тільки де-факто, як це було з кінця 90-х, а й де-юре.
Логіка й перших, і других цілком зрозуміла.
Незрозумілою виглядає логіка офіційного Києва.
Хоча президент запевняє, що в Мінську "Україна не зробила жодних поступок у питаннях своєї територіальної цілісності та державного устрою", що "ми залишаємося соборною й унітарною державою", – витоки інформації, що виплеснулися останнім часом у ЗМІ, дають вагомі підстави вважати, що на печерських пагорбах готується щось вкрай гнітюче.
Готується у формі проекту закону "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей", який планується внести на розгляд Верховної Ради України вже поточного вівторка.
Заявлено, що проект розробляється на виконання Мінських угод. Його тексту ще немає, але тло цієї розробки дуже тривожне.
Причиною стривоженості є неодноразові висловлювання на цю тему радника президента й очільника пропрезидентської політичної партії, зокрема, наступне: "(Мінський) протокол чітко визначив: мова не йде про особливий статус двох областей. Там чітко написано: тільки ті райони, які не підконтрольні українській владі в двох областях".
Виникає питання: пане Луценко, а Ви читали той протокол?
Я читав і стверджую: жодного не те що формулювання, а навіть натяку на непідконтрольність чогось українській владі там немає.
Цитую пункт 3: "Провести децентралізацію влади, в тому числі шляхом прийняття закону України "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" (Закон про особливий статус)."
З яких це пір слово "окремий" стало синонімом слова "не підконтрольний"?!
Є класичний приклад нерозуміння двома один одного, коли вони дивляться на одне й те саме, але кожен бачить своє, відмінне від опонента: коли вони стоять один напроти одного, а між ними на підлозі намальована одна й та сама цифра, але кожен зі свого боку її читає по-своєму: або 6, або 9.
Мінський Протокол легко ділиться на 3 частини.
Одна – чітко проукраїнська. Це, наприклад, пункти 7 і 10 про загальнонаціональний діалог і вивід бойовиків та найманців за межі України.
Друга частина, теж проукраїнська – це пункти 1 і 4, які вперше в міжнародно-правовому плані, і тим більше з підписом офіційного представника РФ, і визначають сторонами конфлікту саме Україну й Росію. Бо якщо в першому пункті говориться: "Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї", але не уточнюється, хто саме є цими сторонами – то четвертий пункт дає чітке пояснення: "Забезпечити постійно діючий моніторинг на українсько-російському державному кордоні та верифікацію з боку ОБСЄ зі створенням зони безпеки в прикордонних районах України й РФ".
Третя частина Протоколу за відсутності додатків до нього з визначенням термінів допускає інтерпретації.
Але чому наші чиновники намагаються інтерпретувати ці пункти з позицій Москви? Якщо ми бачимо "6", то хіба не логічним вважати, що той, хто озвучує "9" знаходиться із протилежного від нас боку?
Той же третій пункт хіба не можна розуміти як привід для прийняття закону, скажімо – "Про тимчасовий порядок місцевого самоврядування в містах Краматорськ та Сватове", з кардинальним посиленням ролі місцевих громад у прийнятті рішень щодо їх територій, у розподілі бюджетних коштів, контролі за їх використанням?
Очевидно, що головні ризики й небезпеки для України зараз витікають не стільки з тексту Мінського протоколу, скільки з його злочинно-неправильної інтерпретації.
Путін своїм нахабством усе зробив для консолідації українців.
Європа обережністю й безкінечними заявами про стурбованість усе зробила для того, щоб ми покладалися лише на себе.
Наші військові на сході попри брак, а то й відсутність амуніції та озброєння, хаос в управлінні своїм героїзмом – довели, що Україна здатна вистояти.
Усі козирі в нас на руках – а ви що робите, панове влада?!
Покажіть хоч один приклад, коли при військовому протистоянні якась країна затівала децентралізацію.
Навпаки, за таких умов жорстким і непорушним правилом є концентрація влади та ресурсів.
Децентралізація країни під час війни – це неминучий шлях до її дезінтеграції.
Президент у нещодавній промові в уряді сказав: "Прошу не коливати повітря лише переліком проблем – нам вони дуже добре відомі, – а одразу пропонувати шляхи їхнього вирішення в тих умовах, які є, тими ресурсами, які є в нашому розпорядженні".
Пропоную.
1. Для початку – перестати думати про можливість домовитися з Москвою шляхом компромісів, односторонніх припинень вогню чи розмовами про мир.
Якщо проаналізувати зовсім нещодавні подібні спроби й назвати речі не так, як вони звучать, а чим вони є насправді за дуже короткостроковими наслідками – то "партія миру" насправді є "партією війни". Бо агресор розглядає пропозиції жертви виключно як слабкість, і тому вони лише провокують його на подальше загострення.
2. По-друге, дати перспективу мешканцям Донбасу.
Має бути негайно запропонована програма соціально-економічного розвитку Донецької та Луганської областей, де в центрі уваги буде людина, а не посередники у вигляді місцевих "авторитетів". Обов'язковими цільовими векторами цієї програми мають бути економічна та політична демонополізація й декриміналізація областей, кадрова фільтрація, невідворотна й ефективна відповідальність, у тому числі фінансова та кримінальна, усіх причетних до організованого антиукраїнського погрому на Донеччині та Луганщині.
3. По-третє, реформи мають бути проведені паралельно з потужною інформаційною кампанією, яка пояснить простими словами суть перетворень, їхню життєву необхідність для простих донбасівців.
4. По-четверте – також негайно! – невідкладне розгортання в кожному місті та селищі загонів територіальної оборони, створених на основі поєднання швейцарської моделі організації загонів резервістів, естонського варіанту добровільних воєнізованих формувань "Кайтселіт" і радянської системи цивільної оборони.
Майже все вже зроблено. Кремль зупинився не через жалощі, а від неспроможності. Він вичерпав себе й час працює проти нього.
У цій ситуації в короткостроковій перспективі ще більш безсилими виглядають "ДНР" і "ЛНР". Як пише у Фейсбуці Родіон Величенко, "секрет перемоги на Донбасі полягає в тій же стратегії, що й на Євромайдані: не відступати і не здаватися.
У нинішній конфігурації "Новоросія" нежиттєздатна. Для її поступової загибелі…достатньо просто твердо тримати те, що є. Якщо не буде чогось екстраординарного, на кшталт нового "нашестя відпускників", великої провокації або добровільної "здачі" з нашого боку, то за 3-4 місяці такого стояння вся конструкція посиплеться під власною вагою.
А якщо і Мінський план виконуватиметься хоча б наполовину – тоді їм взагалі кранти! Коротше, ситуація вкрай нестабільна. Але якщо, як і на Майдані, твердо стояти на місці, то є хороша ймовірність, що ми не розіб'ємо собі лоба, а лоб розіб'ють об нас!
Тож тримаймося твердіше! Схоже, нас чекають нові перевірки на міцність!"
Проект закону "про спеціальний статус" – це одна з таких перевірок. І якщо він буде прийнятий у редакції Кремля, то це може стати останньою краплею в нездійсненних очікуваннях суспільства щодо люстрації, покарання винних у розстрілах "Небесної сотні", подолання корупції, "відкритих списків", краплею, яка породить другу хвилю Майдану.
Зараз Україні важливо не здатися – а всього-на-всього встояти на ногах.
Павло Жовніренко, голова правління Центру стратегічних досліджень, спеціально для УП
