Після звільнення: Слов'янськ учиться жити мирно

"По цій дорозі через поле ми теж вивозили людей зі Слов'янська. З обох сторін стояли снайпери. Ополченці віджали в нас три машини, але хоч волонтери, Слава Богу, живі", – розповідає місцевий пастор Петро Дудник.

Він – легендарний волонтер, який впродовж усього періоду окупації вивіз три тисячі біженців із рідного міста. Ми їдемо по дорозі з Ізюму до звільненого Слов'янська. Почувши слово "звільнений", Петро швидко мене поправляє: "Якби було б справді звільнення – від Слов'янська б нічого не залишилось. Ополченці несподівано просто пішли".

Петро Дудник

Чоловік показує на поле, за яким видніються житлові будинки. "За ними стояли закопані пушки і та-ак лупили по місту..." – стискає кулак Дудник, поки ми під'їжджаємо до чергового укріпленого блокпосту з бетонними блоками і простреленими мішками з піском.

Прямо за ним – сама церква "Добрая весть". При вході складено затерті матраци, пакети з одягом і сміття: тут, як і в інших будівлях міста, ще кілька днів тому жили сепаратисти.

"Із нашого підвалу вчора вивезли два камази зброї, боєприпасів", – показує пастор на сходи збоку будівлі. Пізніше командувач Нацгвардії Степан Полторак уточнить: у підвалі церкви виявились близько 20 ПЗРК, які збивають літаки, вогнемети, протипіхотні й протитанкові міни, багато боєприпасів і зброї.

– У вас на території навіть дитячий майданчик є, – зауважую звичні дерев'яні конструкції неподалік.

– Ага. А на ньому стояли дві "НОНИ".

Мешканці Слов'янська ще досі не вірять, що не чутно її звуків – за два місяці вони навчились відрізняти види залпів і за секунди ховатись в укриття. НОНИ стояли в житлових кварталах.

"Коли ополченці зайняли пологовий будинок (їх було там дуже багато), ми прийшли до них і спитали, а чи правда, що кажуть, що ви ховаєтесь за будівлі, де люди живуть? Нам сказали: "Так, це – наказ Стрєлкова, ховатися за будівлями". І дякувати українській армії, що вони не відповідали, бо якби відповіли – тут була б хана", – розповідає один із місцевих мешканців Леонід.

Він – один із тих, хто не полишив Слов'янськ у період блокади. Живе в центрі міста, як і всі інші, місяць протримався без води й світла. Технічну набирав із фонтану, по питну ходив до свердловини: "Ми її там набирали, поки мінометами не розганяли. От уявіть, стоять багато людей по воду – аж тут мінометний вогонь, ніхто не знав куди діватись. Забігали в найближчі під'їзди, по дверях барабанили осколки. Я тричі потрапляв під це".

Леонід, який пережив блокаду в центрі Слов'янська, позує біля воронки від снарядів на асфальті

Майже в кожного мешканця Слов'янську є своя історія про снаряд, який падав у десятках метрів, осколки й міномети. Різняться лише цифри: двічі був за крок до смерті, тричі. У місті немає зв'язку, тож аби дізнатися, як справи в родичів з іншого району, людям без транспорту доводилось йти пішки. Під кулями й із постійним страхом, що артобстріл може початись в будь-який момент.

"Ой, у нас було таке гарне місто, такі школи, такий вокзал", – бідкається старенька бабуся із блакитним целофановим пакетом на голові (у понеділок у місті дощило). Вона теж пережила останні місяці в Слов'янську.

"Мій чоловік каже, якщо в нас не буде житла, його розбомблять, тоді й поїдемо. Я чула про мародерства, у нас не було залізних дверей, але ми придумали, що робити – палками закривали одні й інші двері", – згадує жіночка. У неї гарний настрій: учора отримала продукти з гуманітарної допомоги, у місті тихо, вибухів не чути, паде дощ.

"У нашому домі є стоки з дахів – ось і сьогодні, ми набрали води й скупались, і речі випрали", – каже вона. Їсти варити їздила в приватні будинки, там і питну воду брали.

Попри те, що продукти в місті коштували в рази дорожче, деякі магазини працювали, щось можна було придбати на базарі, і хліб був ще з 10 днів тому – поки не зникло світло на хлібозаводі.

Ополченці теж видавали продовольчі пайки, але про них місцеві говорять радше з роздратуванням. Хтось розповідає про "буханку хліба й годі", чи куций набір (півкіло манки, 700 грам муки і банка затхлої тушонки), хтось – про прострочені харчі, хоча на складах самих ДНРівців були коробки з гуманітарною допомогою з написами на кшталт "Мешканцям Слов'янська – від Санкт-Петербургу", якими ополченці не ділились з місцевими.

"Ковбаси, які видавали, навіть собаки не їли. А сосиски були такі смердючі!" – кривиться молодий чоловік.

Іван помітно виділяється вже тим, що прийшов гуляти із дружиною й двома маленькими дітьми: більшість людей навколо – пенсіонери. Хоча точно сказати, скільки людей якого віку, складно.

"Якби в нас були гроші, може, ми б поїхали з міста. Хоча нам нема куди. Біженцем? Люди приїжджають і кажуть, що дають житло без вікон і дверей. Не знаю, чи справді так було, але люди говорили. Десь, може й усе добре, але ж кому як пощастить", – каже Іван.

Іван із дітьми

Його сім'я живе поблизу школи №8 – там було спокійніше. "Ми жодного разу не спускались в підвал. Коли сильно бомбили – дітей відправляли в безпечний кут", – згадує чоловік.

Харчувались переважно крупами, дітям залишали ковбасу й щось трохи краще. Поки дворічний Данилко міряє калюжі, пара доволі спокійно розповідає про будні блокади.

"Лікарні працювали лише для ополченців, ніде не можна було викликати швидку. Вагітні винаймали за свій рахунок машини й виїжджали звідси народжувати в іншому місці. У мене вітчим із серцевим приступом потрапив до лікарні, але їх усіх розпустили по домам, бо є поранені ополченці", – каже Іван.

Більшість медиків виїхали з міста. У лікарні імені Леніна, яка єдина працювала, прийом вели 1-2 лікарі та стільки ж медсестер, кажуть місцеві.

"Ось бачите церкву? – показує чоловік храм біля центральної площі. – Тут відспівували ополченців. Воду не можна було брати, хоча колодязь є – не давали, сказали, що лише для хрещення новонароджених".

Ленін і церква. Сюрреалістичне поєднання на центральній площі Слов'янська

"Чому вони не придушили сепаратистів ще тоді, коли їх сюди приїхало 20 штук?"

120-тисячний Слов'янськ нині малолюдний. Оцінити кількість мешканців, які не змогли з нього виїхати, важко, але волонтери говорять про 60 тисяч. Мій новий знайомий, старенький дідусь, у чотириповерховому будинку залишився лише з однією жінкою – усі інші виїхали.

Петро Васильович. Подивіться уважно на фото. Це абсолютно неймовірної внутрішньої сили й доброти чоловік. Коли ми прощалися, я пригостила його гематогеном, який купила, просто тому що по дорозі була аптека, і аби щось з'їсти. Дідусь взяв гематоген, покрутив у руках і сказав: "А в тебе є? Бо я не візьму останню".  По-доброму глянув на мене, спантеличину від того, що людина з блокадного міста так себе веде, і сказав: "Ну, ми ж люди"

"Я два рази спускався в гараж, коли все тут гриміло", – каже Петро Васильович. Він береться показати центр міста. "Знаєте, що це за смужки приклеєні навхрест на вікна? Аби вони не розбивались в друзки й не висипались всередину", – коментує дідусь.

"А тут трохи подряпало", – указує на продірявлену залізну вивіску. На одному з будинків зяє темна діра – у квартиру влучив снаряд.

Дірка замість чиєїсь квартири

Місць із бойовими пошкодженнями в місті безліч, і не лише в центрі – обвалені стіни, пробиті дахи, вибиті шибки, вивернуті двері.

Розтрощений центр міста

На одній із вулиць трохи далі – згоріла будівля, а поряд ще кілька з пожмаканими дахами й розтрощеними стінами.

"Ви звідки, з Києва? Бачите, що натворила Нацгвардія? Морили нас у блокаді, а тепер на камери роздають пайки. А ви скажіть, нащо вони по наших домах стріляли? Будівлі міськради, СБУ цілі, а в людей – без вікон і дверей", – буквально кричить місцева мешканка Марина.

Будинки, які постраждали через близьке сусідство з базою терористів

В одній руці в неї пуста пляшка для питної води, у другій – пакет, з якого стирчить верхівка алое.

"Я колупалась у квітах у на подвір'ї, поки не почула ось це у-у-у-у, і вже автоматично почала бігти в яму ховатися", – вигукує вона. Жінка зла й на сепаратистів, вона взагалі сердита на державу – тут таких чимало.

"У цьому домі дитина померла!" – показує Марина ще недавно гарний будинок в Андріївському провулку. У двоповерховій будівлі раніше жили казаки, на кухні їм готували їжу жінки. До однієї з них якраз прийшла дівчинка – і в цей час на другий поверх упав снаряд.

У цьому будинку, який зайняли російські казаки для своїх потреб, випадково загинула дитина

"Я не розумію, чому вони не придушили сепаратистів ще тоді, коли їх сюди приїхало 20 штук? Дозволили їм облаштуватись, укріпитись, а потім бомбили", – плаче пенсіонерка Зінаїда Костянтинівна біля понівеченого будинку поряд зі згорілим на Андріївському.

Вид на блокпост

Зруйноване поруч із блокпостом подвір'я жінки

Фотографувати себе не дозволяє. "Мені так соромно жалітися, а тим паче просити про допомогу", – тихо каже вона. Жінка не кричить, лишень ховає мокрі очі. Весь час тихо плаче й повторює: "Ми стільки років збирали гроші, ні-ні, ніхто нам не допоможе, мені так соромно, так соромно просити..."

...Ці тихі й від цього ще більш моторошні схлипи "мені соромно, мені соромно..." – ще довго віддаються у вухах, поки мі прямуємо далі.

"Аби все швидко відновлювалось, потрібна міська влада. Військового коменданту не буде"

На центральній площі біля міськради попри дощ постійно приходять люди – питають про гуманітарну допомогу. У неділю її привезли військові й Червоний хрест – продукти волонтери Дудника роздавали в 22-х точках по місту, а в центрі за їжу, привезену Нацгвардією, люди ледь не бились: хтось хотів взяти більше, інші просто хотіли нарешті отримати продукти.

Із приїздом Арсена Авакова, люди щільно обступають міністра внутрішніх справ. У них немає до нього злості чи гострих питань, якщо до таких не відносити "коли ж буде світло і вода?"

Аваков по кілька разів терпляче пояснює: спершу розміновуємо територію, потім даємо світло до кінця дня-максимум обіду вівторка, далі – з'явиться вода, почнуть працювати банки.

– Зараз Слов'янськ – найбільш постраждале місто Донбасу. Ми були в Артемівську після звільнення сепаратистів – там немає таких проблем, їздять тролейбуси, усе нормально.

У вас тут у центрі міста буде трохи більше міліції, ніж завжди, поряд поселиться Національна гвардія. Військові вийдуть з міста й будуть за ним, аби тримати можливі лінії проникнення.

Почекайте трошки. Аби все швидко відновлювалось, потрібна міська влада. Хто буде управляти?

– Ви, – кажуть жінки з натовпу.

– Ні, я не можу. І ми ж не будемо вибирати народного мера, – віджартовується Аваков, маючи на увазі "Народного мера" Слов'янська В'ячеслава Пономарьова, який утік із міста разом із терористами. – Буде призначений голова районної адміністрації, а потім знайдемо адекватну людину серед ваших, військового коменданту не буде.

Аваков обіцяє відновити впродовж дня рух потягів до Харкова й просить уникати доріг до Артемівська – сам він звідти якраз приїхав, петляючи поміж мінами.

– Ось дивіться, що ми знайшли, – міністр виймає з кишені телефон і показує на фото міну. Їх у місті й на околицях справді багато. Цитуючи Полторака: "Підстрибуючі міни-жабки, новенькі протитанкові міни в упаковках, виробництва Російської Федерації". Деякі з них – у підвалах, деякі знаходять підрозділи з розміновування, яким приносять скарги місцеві, котрі бачать міни.

Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков демонструє мешканцям Слов'янська фото знайдених мін

– Як ви оцінюєте ситуацію в Донецьку й Луганську? – встряють у розмову журналісти.

– Мої відчуття цілком чіткі: якщо Російська Федерація перестане постачати через кордони танки й людей-негромадян України, то ця ситуація вирішиться в найближчі тижні.

– Як утік Гіркін?

– Зібрався вночі, вдягнув жіночу сукню й утік.

– Колона ж ішла… Як ви її не побачили?

– Хто? А ви її бачили?

– Але ж я не воєнний, – відповів журналіст Associated Press.

– Тиха українські ніч, вимикають фари, і йде колона. Попри гору Карачун, яка перекриває її обстрілом…

– Їм дали коридор, їм дали коридор! – кілька разів кажуть люди.

– Коридору не дали. Із цієї колони відбили кілька машин, вони були знищені. У тому числі – один танк. Хочете подивитись картинки? Але вони для тих, кому за 17. Я радий, що терористи втекли. Тактика видавлювання в поля – а там ми їх кінчимо, можете не сумніватися.

– Не в полі, а в Донецьку...

– Не переживайте про Донецьк, зараз ми пукнемо трохи поряд і вони (міста – ред.) звільняться.

– А нормально вирішувати питання не можна? – питають місцеві.

– З ким? Ви що, не бачили, він божевільний, абсолютно неадекватний?

"Де є істукан, відбуваються всі ці жахливі речі"

"А раптом влада поміняється? Для деяких людей зараз перемога, а для декого – трагедія. Якось чоловік розповів на камери, що він проти сепаратистів, то сусіди йому погрожували за це хату спалити", – побоюються місцеві.

Аваков на питання про ймовірне повернення терористів заспокоює: "Нас, можливо, чекають якісь короткі терористичні атаки. Сьогодні підірвали міст із боку Донецьку, але ми не чекаємо ніяких масових атак, і у нас є для цього всі підстави. У нас є дані розвідки, ми все бачимо, усе чуємо".

Страху в місцевих менше: стрілянину чути з віддалення, але спогади ще надто свіжі. Люди бояться. Вони місяць живуть з новинами ОБС "кажуть, що.." – телебачення ж не працює, світла нема.

"Тільки-но сюди ввійшла Нацгвардія, хтось розказував, що на площі шибениці стоять – для тих, хто співпрацював з ополченцями. Зрозумійте, нам казали, що під містом стоїть гола й боса армія, яка лише чекає, аби тут усіх розтерзати", – змальовує абсолютно сюрреалістичну картину місцева мешканка Марина. Разом з чоловіком Іваном днем раніше вона розвозила велосипедом продукти сусідам.

"Це вам ополченці таке розказували?"

"Ні, ополченці були якось самі по собі. Це з інтернету пішло, коли ще він у нас був. А далі люди вже самі один одному передавали новини. Ми були дуже налякані, коли заходили військові, я сховалась й дивилась в щілину, як їхала колона машин. У сусідній будинок зайшов чоловік з автоматом, перевірити, що всередині, а я хрещусь біля щілини. Уже на центральній площі ми подивились на солдат – звичайні, прості, співчутливі".

Марина та Іван

Далі Марина говорить про сланцевий газ: його тут часто згадують як причину всіх бід. Мовляв, ця війна – через родовища сланцевого газу, який тут є. Хоча говорить про це не впевнено-істерично, а як тезу для дискусії.

Мешканцям Слов'янську ще багато треба між собою обговорити: як разом відновлювати місто, почати довіряти один одному й хотіти змін. Петро Дудник називає це "вичавленням інтернатівського мислення", при якому всі щось винні, а зона відповідальності за власні дії зведена до мінімуму.

Барикади в центрі міста

"У різних точках міста купа – барикад, але ніхто з мешканців не буде намагатись їх зсунути й прибрати місто. Він радше буде стояти в пункті роздачі їжі й чекати свій пайок", – пояснює пастор. Помітивши автівки військових, прямує до них:

"Слухай, я дам тобі грошей, якщо ти скинеш істукана із центральної площі. Я б і сам це зробив, але в мене машина не потягне. Запишеш мій номер? Скинеш – отримаєш гроші! Зрозумій, тут діють певні закономірності – де є істукан, відбуваються всі ці жахливі речі", – каже Дудник. Але військові відмовляються записувати його номер.

Площа з "істуканом" перед міськрадою

Ленін так і стоїть на площі, унизу біля його постаменту стоїть герб, знятий раніше з будівлі міської ради. Позаду на барикадах, які загороджують вхід до неї – жовто-блакитний прапор.

Виїжджаючи з міста, пригадую фразу Авакова: "Ізюм подивився на те, що відбувається у Слов'янську – і став такий український!"

Усі фото – автора

Галина Титиш, УП.Життя