Донбас: вихід є
Інтернет гуде невдоволенням діями, точніше бездіяльністю влади і силовиків на Сході. І цей гул справедливий. Але при цьому багатьох не обходить "пасивність" самих мешканців Донбасу, їхні начебто несвідомість і непатріотизм.
На основі цих припущень непоодинокою є думка про проросійськість населення Донеччини й Луганщини і, як висновок, "не варто за них боротися, хай відходять до Росії", "не виходять на вулиці – хай відділяються".
Додатковим "аргументом" є щось на кшталт "віддавши хвіст, ящірка залишається живою".
Спробуймо розібратися.
По-перше, який справжній патріот – навіть за відсутності симпатій до позиції населення якогось регіону – хотітиме і пропагуватиме не збільшення, а зменшення території своєї держави?! Адже симпатії, позиції і навіть населення змінюються, а територія залишається.
По-друге, давно помічено, що про непатріотизм донеччан і луганчан говорить, як правило, той, хто там не жив, не живе і буває, у кращому випадку, наїздами раз на рік.
Авторам закидів про пасивність донбасівців, їхню немасову участь у проукраїнських мітингах варто поставити кілька запитань.
Чи ви розумієте, що три десятиліття там без перерви ані на місяць просто вибивали, пресували і виганяли тих, хто незадоволений? Що "Янукович", від якого люди в решті України вибухнули через 4 роки, там правив тридцять років?
Що всі тутешні організовані демократи-ліберали-націоналісти, офіційний Київ там геть відсутні ці 30 років?
А тепер поставмо себе на місце пересічного мешканця Шахтарська, Стаханова чи Краматорська, який, як і всі, платить податки, у томі числі і на утримання міліції, спецслужб, прокуратури, судів, які мають його захищати.
Але не роблять цього.
Ба більше, вони просто воюють з ним на боці "колорадів". Причому він – без зброї, а у них – зброя є, вони її готові застосувати і застосовують без вагань.
Які можуть бути претензії до дійсно "кинутих" державою звичайних громадян, які ось уже два місяці щодня бачать вакханалію беззаконня, параліч державної влади і безсилля силових структур?
Уявіть себе на місці пересічного аполітичного шахтаря з луганського Антрацита, який бачить одного ранку, що в його місто спокійно проїхали – через державний кордон і під час АТО – кількадесят "козаків" з Новошахтинська Ростовської області, ведуть у приміщенні мерії запис до "місцевої самооборони", видають автомати, а антрацитівські міліціонери їм приносять харчі!
Ви спокійно підете додому чи запишетеся – хоча б для того, щоб отримати зброю і в разі чого захистити свою сім'ю?
Англійське слово the power має два значення – це і "влада", і "сила".
Тобто влада не може бути слабкою за визначенням.
Безсилля, а тим більше показне безсилля влади її навіть не делегітимізує, а просто знищує.
Кожна година зволікання з відновленням державного управління на Сході приводитиме до зростання в геометричній прогресії кількості обивателів, які виступатимуть за перехід своїх міста, району, області чи до "народної республіки", чи до Росії, чи навіть до дідька лисого просто від небажання жити у постійній небезпеці через безвладдя і засилля невідомих озброєних людей, які собі можуть дозволити все.
Щодо аналогій між Донбасом і "хвостом ящірки", то така паралель – велика омана. Заклання Донбасу стовідсотково буде гарантією не миру з РФ, а подальшого її просування в Україну.
Не варто пробувати здати трохи крові вампірові, щоб від нього звільнитися. Не вийде. Запах і смак тільки надихне його. Тут або битва, принаймні чітка демонстрація готовності до неї, – або смерть. Третього не дано.
Ключова проблема – багаторічна відсутність комунікації донбасівців і по вертикалі – з центральною владою, і по горизонталі – з мешканцями інших регіонів України. Логічним результатом розриву інформаційного обміну маємо нерозуміння, взаємна податливість на міфи і страхи.
Скажімо, пересічні прихильники "народних республік", на жаль, поки що не розуміють, що ці утворення є механізмом забезпечення не самостійності від Києва, а подальшого руху до "сирійського варіанту" та інкорпорування в Росію.
Влада не чула і не чує не тільки Донбас, а й про Донбас. Десятиліття ігнорування Києвом дають очікувані "плоди". Ситуація стала виходити з-під контролю центральної влади ще у 2003 році – згадаймо лише антикиївський шабаш 31 жовтня біля донецького концертного залу "Юність".
Всі поради київським політикам щодо того, як протидіяти дезінтеграції Сходу та Півдня просто ігнорувалися.
Що можна вдіяти у цій ситуації?
Головне – не спрощувати її і не узагальнювати всіх учасників протестів.
Протестну масу на Донбасі можна розділити на 6 основних груп.
Перша група (ядро) – громадяни РФ – військові та "козаки". Другі – російські цивільні волонтери з числа ідейних. Треті – ідейні москвофіли з місцевих. Всі ці три групи щиро впевнені, що і в Україні, і в Росії живе один народ і тому держава теж повинна бути одною.
Четверті – місцеві бандити, спортсмени і силовики, у яких немає жодних політичних переконань і які просто виконують команди своїх місцевих "авторитетів".
П'яті – ті, хто втратили роботу, у кого забрали бізнес, чий дохід на межі виживання, тобто всі ті, хто люто ненавидить владу, яка не забезпечила юридичної та соціальної справедливості.
Шості – обивателі, які стомилися від двомісячного безвладдя, які бачать незаконно озброєних людей, яких не тільки ніхто не карає, а навпаки: які без проблем карають будь-кого на свій розсуд.
Дві останні групи – наймасовіші, чисельність їх представників на порядки вища чисельності перших чотирьох, бо їхня мотивація найпростіша і найбазовіша: фізична і соціальна безпека для себе і сім’ї, бажання якомога швидше мати у місті, регіоні й країні будь-яку владу, яка забезпечить цю особисту безпеку.
Що має робити офіційний Київ?
По-перше диференційовано підійти як до учасників протестів, так і до методів впливу на них. Образно кажучи: щоб сепаратизм "здувся" треба відсепарувати сепаратистів від просто обивателів.
Перші чотири групи підпадають під категорію антидержавників, п'ята і шоста групи – це просто населення, яке включилося в протести вимушено через бездіяльність держави. Населення, соціальні вимоги якого антидержавники маніпулятивно перекрутили у політичні.
І якщо з антидержавниками повинні працювати силові структури, прокуратура і кримінальний кодекс, то населенню Донбасу – і саме йому – влада в Києві повинна швидко запропонувати прості і зрозумілі реформи.
Які саме?
Київ має почути не місцевих "паханів", а населення, і почати працювати не нього. Без адміністративної та бюджетної реформи, Україна 23 роки залишається СРСР, помінявши лише риторику, символіку і столицю – з Москви на Київ.
Федералізація України це – окрім інших негативів – її подальша совєтизація вже на рівні регіонів, коли потоки податків знизу і дотацій згори розподілятимуться (читай: дерибанитимуться) місцевими "елітами" без участі Києва, напряму.
Має бути проведена не федералізація, а "громадизація", тобто створений механізм реалізації конституційного права територіальних громад бути повними хазяями на своїй території, коли самі міста, села та селища формуватимуть і використовуватимуть на власний розсуд свої бюджети.
А за Києвом залишаться виключно загальнодержавні функції: оборона, фінанси, закордонні справи, безпека.
Має бути негайно запропонована програма соціально-економічного розвитку Донбасу, де в центрі уваги буде людина, а не посередники у вигляді Партії регіонів, що "здулася", чи вугільних та металургійних баронів, які закралися.
Скажімо, замість дотацій вугільної промисловості, до 80% яких навіть за офіційними даними просто розкрадається, гроші мають бути адресовані на особові рахунки у вигляді доплат шахтарям.
По-друге, реформи мають бути проведені паралельно з потужною інформаційною кампанією, яка пояснить простими словами суть перетворень, їхню життєву необхідність для простих донбасівців.
Ця інформаційна кампанія має бути розроблена і впроваджена миттєво, а не так, як обіцяна РНБО ще у березні інформаційна стратегія України, яка дотепер відсутня.
По-третє – також негайно – треба прийняти рішення з формування загонів територіальної оборони (ЗТО), рішення, яке пропонувалося ще у2009 році.
І по-четверте, запросити до України іноземних добровольців для боротьби з російською агресією.
Що в цих умовах мають робити громадяни України, широкомасштабне вторгнення до якої може початися у будь-який момент?
Не чекати нічиїх дій – ні урядовців, ні європейців, а самим негайно створювати за місцем проживання ЗТО. Щоб бути готовим не тільки захищати Україну, а й свій населений пункт, своїх хату та рідних.
Треба просто подумати: хто у твоєму місті, мікрорайоні, селі міг би бути командиром.
Організуйте збори, створіть ЗТО, розподіліться по командах, призначте відповідальних – за аналіз інформації, за сповіщення, за зв'язок з сусідами та з районом, областю, Києвом, зробіть реєстр наявної вогнепальної зброї, домовтеся про систему зв'язку і оповіщення.
Зв'яжіться з сусідами, обміняйтеся номерами не тільки мобільних а й стаціонарних телефонів, електронними адресами.
Ознайомся з наявними матеріалами зі стратегії і тактики партизанської боротьби – їх вистачає. Проведіть навчання, максимально наближене до реальності. Вивчіть можливості для забезпечення зброєю. Далі – дійте за обставинами.
Одна з луганчанок пише у Фейсбуці: "Обращаюсь к тем, кто с георгиевскими ленточками – если вам не нравится ВЛАСТЬ В КИЕВЕ – ЕДЬТЕ В КИЕВ!!! И сделайте то же самое, что сделал предыдущий Майдан. Ведь он сбросил ту власть, которая не устраивала народ. Сейчас новая власть не устраивает Донбасс, так что же вы разрушаете свои города, дома, поезжайте туда и точно так же уберите их из Администрации президента и Верховной Рады!".
Отже. Донбас поки що український, за даними останніх соціологічних опитувань понад 70 відсотків його мешканців не бачать іншого варіанту. Але у влади зовсім немає часу на подальший сон розуму і анемію м'язів.
Або вона стане the power в обох значеннях, або її змете новий Майдан з нинішніх опонентів, які цілком ймовірно раптом зрозуміють ідентичність своїх справжніх, а не підкидуваних іншими інтересів і цілей.
Замість резюме
На Сході Кремль користується невдоволенням місцевих жителів тотальним безробіттям, наднизькою зарплатнею, злиднями і владою, яка 30 років доводила до всього цього.
Оскільки донбасівці не могли при регіоналах навіть пискнути про масовий протест, з падінням Януковича, розвалом ПР і паралічем міліції та СБУ вони, за прикладом Майдану, вийшли на вулицю.
Росія намагається каналізувати це невдоволення в русло виступів проти Києва, за федералізацію.
Україна, і влада, і Майдан, повинні чітко і неконфліктно розділити і відділити – з одного боку, російських військових та агентів, з іншого – місцевих протестувальників. Це зовсім неважко, ЯКЩО ХОТІТИ це зробити.
Тиждень тому автор був на своїй "малій батьківщині" на Донеччині. Спілкувався з підприємцями Торезу, залізничниками і пенсіонерами Харцизька, чиновниками, євромайданівцями і захоплювачами Донецької ОДА з числа місцевих.
Якщо відкинути пропагандистську, накинуту ззовні полову, то можна легко знайти спільні, об'єднуючі думки та вимоги: хибні міфи є в головах з обох сторін, революція не закінчена, має відбутися зміна не облич, а системи!
Уряд має бути переформатований у той, який проголошував Майдан: технічний, а не квотно-партійний.
Треба прибрати з уряду бездарів, зокрема, у силових структурах, – досить розплачуватися за їх кричущу непрофесійність смертями людей і ганьбою країни. Швидко перекинути максимум владних повноважень на місця – в міста, села і селища – не в регіони!
Не видаються фантастикою переговори і спільна заява самооборон в Києві і Донецьку з вищезазначеними вимогами і навіть зобов'язанням зняти іноземну символіку і дистанціюватися від громадян інших держав.
Українці можуть і повинні домовитися між собою, а не стріляти одне в одного – тим більше навіть не спробувавши скласти свою власну думку про іншого, якого поки що він вважає ворогом тільки тому, що бачив і слухав думки про нього дійсних, а не удаваних ворогів.
Павло Жовніренко, голова правління Центру стратегічних досліджень, член Товариства "Мале Коло", для УП
