Що нині може президент, і що обіцяють кандидати

Попри всі запеклі аж до революцій спори навколо двох варіантів Конституції – першого від 1996-го та другого від 2004-го – до її змісту українці насправді якісь не дуже уважні.

Чи то читаємо й вибираємо лишень те, що потрібно, чи то тлумачимо її засади як хочеться та вигідно. Чи то й узагалі не читаємо, вдаючи собі та людям, що все про Конституцію знаємо.

Однак, скажімо, в такому ніби простому й усіма зрозумілому понятті як "влада" таки плутаємося.

Влада, найперше в сенсі виконавча, оскільки саме вона безпосередньо скрізь та повсякчас втручається в життя своїми діями і стає поперек, як тільки беремося за якусь справу.

Тим часом, як і прийнято в цивілізованому світі, в демократичній державі влада ділиться на три незалежні гілки – виконавчу, законодавчу і судову.

Виконавча влада лаштує життя за законами, які заготовила влада законодавча, маючи піклуватись, аби громада за тими законами жила щасливо та в злагоді. Судова влада відстежує, щоб жили саме за законами і не заважали так жити й іншим.

Носіями влади є у нас і народні депутати – законодавчої, і судді – судової, і державні службовці – виконавчої.

Верховна Рада і президент обираються безпосередньо народом, і саме у стосунках між ними як конституційний лад визначається форма республіки – президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська.

Уряд обирається Верховною Радою та президентом вже без участі народу.

Як без участі народу формуються суди та якось дещо відсторонено від народу вершиться правосуддя, хоча Конституцією й обіцяна йому безпосередність у правосудді через народних засідателів і присяжних.

І, якщо придивитися, саме взаємини президента і Верховної Ради визначають загальну "якість" призначеної виконавчої та судової влади, що формується і діє за їх особливою участю.

За парламентсько-президентської республіки основна ініціатива формування уряду та центральних і місцевих органів виконавчої влади лежить на Верховній Раді та прем’єр-міністрові як її обранцеві, а президент фактично формально "подає" на затвердження тих, кого йому "підготують для подання".

Як і для суддівської гілки влади – перше призначення на посаду судді строком на п'ять років здійснюється президентом, всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду, далі вже обираються Верховною Радою безстроково.

Яка насправді влада у президента

Основний перелік конституційних повноважень президента викладений у статті 106 Основного Закону.

Серед цих повноважень немає безпосередньо виконавчих – тих самих, за котрими щось конкретне робиться і до чого звикли як до прояву влади.

За Конституцією створення будь-якого органу для здійснення виконавчих функцій, підготовка державного бюджету та внесення змін до нього, контроль за його виконанням, затвердження і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля – тобто реалізація програм та планів, за якими живе країна й кожен із нас, – покладені на Кабінет Міністрів.

Який і є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальним за "провідну владу" в державі.

А державний бюджет – основний фактор виконання всіх поточних планів та здійснення омріяних обіцянок – приймається Верховною Радою як закон, який хоч і підписується президентом, але парламент може обійтися і без глави держави за наявності "впертих двох третин" складу Верховної Ради.

Органи ж, які може створювати президент для здійснення своїх повноважень можуть бути лише "допоміжними" – консультативними, дорадчими та іншими. І аж ніяк не виконавчими.

Причому дозвіл на ці допоміжні органи, які можуть створюватися виключно в межах коштів державного бюджету, дає Верховна Рада, оскільки, знову ж таки, саме вона контролює бюджет – приймає відповідний закон і вносить зміни до нього.

Отже, основні конституційні функції та можливості президента України – представницькі та контролюючі.

Він є главою держави і виступає від її імені, а головне, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Доля обіцянок – за Верховною Радою

Таким чином, до виконавчої влади президент може мати лише "дорадче" відношення, вносячи як суб’єкт законодавчої ініціативи необхідні народові, як він вважає, закони, долю яких вирішує Верховна Рада, і які, в разі відсутності половини парламентської підтримки президента, можуть залишитися всього лиш його ініціативою.

А дві третини складу Верховної Ради, як указано вище, взагалі можуть самостійно вести справи влади виконавчої, не звертаючи уваги на президента і гасячи своєю звитягою всі його потуги накласти вето на їхні законодавчі діяння на користь влади виконавчої.

Є, правда, у президента один доволі значимий важіль впливу на виконавчу владу – він може зупинити дію актів Кабінету Міністрів з мотивів невідповідності Конституції. Однак, при цьому має звернутися по допомогу до Конституційного Суду, щоби той розсудив його з урядом.

Отже, президент у своїх владних діяннях, на які так сподіваємося і які беруться обіцяти у своїх передвиборних програмах кандидати на пост президента, нині цілком пов'язаний і залежний від Верховної Ради.

Тим часом, почитайте передвиборні програми кандидатів на пост президента.

Складається враження, що їх пишуть кандидати на посаду прем’єр-міністра, який пропонує програму діяльності уряду, на котру Верховна Рада вже виділила необхідні кошти з державного бюджету, і залишається лишень ті кошти витрачати.

Чимало передвиборних обіцянок пов’язано зі змінами до Конституції. Тут і друга державна мова, і федеративний устрій, і перевибори усіх рад, і ліквідація державних адміністрацій, і виборність суддів тощо.

Але ж унесення змін до Конституції – серйозна законодавча процедура, для якої крім ініціативи президента потрібна підтримка двох третин складу Верховної Ради, а питання, скажімо, другої державної мови чи федерального устрою остаточно вирішується народом на всеукраїнському референдумі.

Отож, там, де кандидати на пост президента у своїх передвиборних програмах так завзято обіцяють щось величне негайно здійснити, на перешкоді цьому чи на шляху, у разі згоди, стоїть Верховна Рада.

Яка нарешті й вирішує – погоджуватися з цією обіцянкою чи ні.

Хто порушив присягу?

Основоположний конституційний обов’язок президента як глави держави викладено вже у першій статті розділу V "Президент України": "Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина".

У цьому й полягає виключна "влада президента", яку йому доручив народ.

Хто винний у допущенні порушення переданої йому народом територіальної цілісності України – завзято усунутий вже на другий день укладеної при гарантах з Європи угоди про врегулювання кризи в Україні президент Янукович чи виконуючий обов’язки президента з 23 лютого Турчинов? – це окреме й доволі непросте питання.

Перший перебуває за межами країни, гарантом суверенітету якої він мав би бути, носить собі згідно статті 105 Конституції звання "президент", захищене йому законом, оскільки він не був усунений з поста в порядку імпічменту, і цинічно заявляє у своїх жалюгідних інтерв’ю, що він, "якби був в Україні, то не допустив би здачу Криму".

Другий, так несподівано для недавньої мирної пастви отримавши повноваження головнокомандувача Збройних Сил, які, каже, геть розвалені до нього, і Крим немає ким та чим захищати, а тому й питати з нього нічого.

І справді, коли взяти до уваги, що виконуючий обов’язки президента не складав присяги президента, за якою він мав би "усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України", то, здається, й дійсно, "що з нього питати?".

Однак, якщо згадати про те, що і Верховна Рада в особі кожного народного депутата склала не менш значиму присягу "усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України", а в.о.президента зайняв цю посаду, перебуваючи спікером, то спитати його за те, що сталося, таки слід.

Як і всю Верховну Раду.

А заодно й Кабінет Міністрів, члени якого й собі складають присягу, в якій зобов’язуються "зміцнювати суверенітет і незалежність України".

Тобто спитати народові за Крим, як і за те, що нині твориться в державі, є з кого – з усієї влади. Як колишньої – котра владарюючи "заготовила таке", так і влади нинішньої – котра дала такому статися.

А ми? Чи не ми обирали владу? Чи не ми Майданом її таку й посадили?

І коли насправді ми "здали Крим"?

Хіба лиш коли оце допустили референдум 16-го березня?

Чому новоспечений уряд і враз прозрілий парламент, так завзято скинувши злочинця та "зрадника однопартійців" Януковича, не десантувалися до Криму ще в двадцятих числах лютого, маючи у своєму розпорядженні принаймі три тижні "вжиття заходів", аби не допустити територіальної трагедії для України?

Чому такі нині завзяті борці за соборну Україну ще 20 років тому не організували з випускників Волинського, Івано-Франківського, Львівського та Чернівецького університетів щорічний мовний десант учителів у кримські школи, щоби їх, українських, було не нинішніх 7 на весь Крим за всю його історію у складі України, а – 700? І тоді б не сталося "такого референдуму"...

Чому лише тепер так нагально прийшло українцям боротися за "свій український Крим"?

То як бути з Кримом?

Тим часом Росія доволі впевнено робить свою справу – діє за принципом відомої байки "А Васька слушает да ест", не дуже звертаючи увагу на обурену реакцію міжнародної спільноти, продовжуючи активно "освоювати" Крим як уже остаточно визначений за своїм внутрішнім правом суб’єкт Російської Федерації.

Парламентом Росії прийнято, а президентом підписано всі необхідні для того акти.

І справа зайшла настільки далеко та, здається, вже так безповоротно, що придумати якісь ефективні дії з боку української влади чи створити якийсь особливий зовнішній вплив на Росію бачиться малоймовірним.

Питання з Кримом залишається надзвичайно нагальним на тлі дострокових виборів президента, оскільки стосується воно провідної функції президента як глави держави – збереження територіальної цілісності України.

Для новообраного президента за Конституцією, на яку він, поклавши руку, урочисто складатиме присягу народові, Крим – це територія України.

То як йому присягатиметься?

На превеликий жаль, вирішення проблеми Криму не має серйозної відповіді в жодній передвиборній програмі кандидатів на пост президента.

У них воно, на диво, або зовсім ігнорується, ніби Криму як такого й нема, або "на вуха виборцеві" пропонуються такі заходи, котрі ніяк не вкладаються в реальні можливості держави Україна, територіальну цілісність якої порушено.

Ну, як реагувати на обіцянки на кшталт "відновлення ядерного статусу України"?

Чи розуміють автори цього такого вкрай ефективного на їх погляд "програмного заходу", які зусилля треба буде докласти та в яку копійочку повернеться, а далі й щороку обходитиметься бюджету ядерний статус України?

Нарешті, переважна більшість кандидатів на пост президента вважають, що слід терміново і за всяку ціну для бюджету реформувати "розвалену армію", забезпечивши її найсучаснішою зброєю.

Так, треба. Але скільки на це піде часу, зусиль та коштів?

І заради чого? – аби перелякана від нашого ядерного статусу та оновлених до "непереможності" вітчизняних Збройних Сил Росія негайно повернула нам Крим і більше на нього не зазіхала?

Інші кандидати на пост президента шукають спасіння у "сильних світу цього" і терміново просяться в НАТО, забуваючи прикру для їхніх надій правду: у цей військово-політичний блок, який дійсно міг би дещо "умерить крымские аппетиты" Росії, приймаються країни без територіальних проблем.

Які тепер у нас надовго…

То як, усе-таки, бути з Кримом, майбутні президенти?..

Сергій Каденюк для УП