Перейти через Майдан

Будь-яка революція, як і боротьба з нею, починається з поділу. Саме від визначення "ваших" і "наших" та окреслення їхніх сил залежить, як довго триватиме протистояння, і який результат воно матиме.

Український Євромайдан, можливо, і триває так довго, бо, вийшовши спонтанно на вулицю, його учасники до кінця самі не розуміли диспозицію сил, а як наслідок, і рівень можливих вимог.

Проте, Майдан за свої два місяці зумів еволюціонувати від малоперспективного протесту креативного класу – до виступу людей, які готові відстоювати свою позицію зі зброєю в руках.

Дискусія навколо Майдану розрослася до такого рівня, що учасники того, першого виступу 21 листопада, навряд чи всерйоз у таке вірили. Адже коли держсекретар США на Мюнхенській конференції, поглядаючи явно в бік Москви, заявляє, що Україна бореться за демократичне майбутнє всієї Європи, то це означає, що розмова про Майдан перейшла у площину по-справжньому серйозної геополітики.

Інша річ, що ставши предметом суперечки між абстрактними Заходом і Сходом, Майдан продовжує триматись на конкретних людях і продукувати конкретні жертви. На межі, де стикаються тектонічні плити геополітики, завжди страждають конкретні люди, з іменами, обличчями, долями.

І якщо придивитись до них, то дуже швидко починаєш розуміти, наприклад, що для того, аби стати "в'язнем Грушевського", зовсім не треба бути якимось героєм, чи експертом виготовлення "коктейлів Молотова". Досить просто повертатись додому не в той час і не тим боком вулиці.

Це в буквальному сенсі може кожен.

Історія Дмитра Москальця й Артура Ковальчука, які стали першими заарештованими "в'язнями Грушевського", якраз яскраве цьому підтвердження.

Хлопці разом зі своїм другом Юхимом Дишкантом повертались додому на колись елітний і спокійний Печерськ з нічного чергування на Майдані. Але дійшли туди лише через два тижні – і вже в якості підозрюваних в організації масових заворушень, до 15 років тюрми. Їх "затримав" біля меморіалу жертв Голодомору загін "тітушок" і, як у старі сталінські часи, передав своїм союзникам – "Беркуту".

Їхня історія це не тільки їхня історія.

Це навіть не так історія про Майдан, як спроба перейти через нього й роздивитися, хто там, на іншому боці.

Дмитро Москалець, письменник і музикант

Дмитро Москалець: Нас затримали майже біля дому.

Можна сказати, що ми опинились не в тому місці не в той час.

Але вся штука в тому, що вся країна перетворюється в "не те місце й не той час". 

Власне для цього Майдан і треба – вибороти своє місце у своєму часі.

Коли Артур почав кричати "Міліція!" і йому зламали носа, то один із тітушок мені каже, мовляв, тихо, нащо вам ці проблеми?

Якщо будете тихо, усе буде нормально.

Або переламаємо руки, якщо будете кричати.

Пам'ятаю, така порожня вулиця, якийсь тролейбус їде, якась жінка пройшла, якась машина проїхала.

І тут підлітає синій бус, різко відкриваються двері, і звідти просто вискакують беркутівці, так несподівано й дуже страшно, насправді.

Артур Ковальчук: Коли нас "Беркут" закинув в автобус, то Юхим запитує: "Куди ви нас везете?" А один із них: "Вбивати".

Д. М.: І вони їдуть Лаврською, розвертаються фактично біля нашого дому і їдуть звідси. Ми кажемо: ось наш будинок, давайте ми підійдемо, покажемо, що в нас є ключі, зайдемо. А вони: усе, уже пізно.

ПРО ЛЮДЕЙ І "ТЕЖ ЛЮДЕЙ"

Д. М.: Нас перестріла група "тітушок". І при цьому символічно – біля меморіалу Голодомору. Були там різні люди. Зрозуміло, були й спортсмени. Але, видно, були й кишенькові злодії. Це найогидніше, що я у своєму житті я переживав, коли відчув, що в мене витягли телефон із кишені. Потім, коли це все розв'язалось, нас посадили в парку на лавку, я їм кажу, що хтось із вас "потягнув" у мене телефон. І тут відчуваю, що мені в ліву кишеню кладеться телефон і той, хто поклав, стукає по кишені й каже, подивися тут...

А. К.: Для мене не виглядало, що це були не просто тітушки. Мені здається, за різними ознаками, за розмовами, що це були переодягненні міліціонери. Було видно, що люди знали, як обшукати, як правильно заламати, як спровокувати. Я сумніваюсь, що звичайні спортсмени можуть таке вміти.

Д. М.: У беркутівців у всіх така позиція: вони себе вважають третьою політичною силою. Вони не поважають опозицію, не поважають владу. Це один говорив, але я так розумію, що їм якась така позиція нав'язується. Вони кажуть, що без них би вже давно змели, що ту, що ту владу. Казали, щоб ми читали історію, бо ми її не знаємо й тому нами маніпулюють. Мовляв, на Майдані щось там відбувається, а за все будемо розплачуватимемось ми.

Вони дуже пишаються своєю силою, дуже пишаються своїми кийками, автоматами. Один так любовно погладжував свій автомат в автобусі.

А. К.: "Беркут" вважає, що вони виконують якийсь обов'язок, правда, він у них якийсь збочений. Воїн, який воює лише з беззбройними людьми – це не воїн.

Артур Ковальчук

Д. М.: Слідчі спочатку були нейтральні, мабуть, відчували, що не вони задають тут тон.

Вони знають, що роблять щось, що не від них залежить.

Той слідчий, що зі мною працював, видно, що він читає, інтелект у нього присутній.

Не скажу, що він співчуває Майдану, але видно, як йому неприємно робити ту роботу, яку його змушують.

Пізніше, на допиті, він так і сказав прямим текстом і з матюками, що це все дурня, що вони це все в главку придумали, а їм це все розгрібати.

Тобто вони теж незадоволені.

Їх постійно беруть на тривоги.

Слідчий казав мені, що через Майдан уже три доби їм не дають спати, вони сімей не бачать.

Але про сам Майдан вони відгукуються в такому руслі: там брудно, там неясно, хто стоїть, там безробітні...

Хоча й ставились з інтересом до того всього.

Коли мені вручили підозру, і я прочитав, що там написано, то я в слідчого так і запитав прямо, хто це навигадував такого?

А він каже, так посміхнувшись: Є спеціалісти, "там".

А. К.: Коли нас привезли у відділок, то в мене перше враження було таке, що слідчі всі розгублені. Відчувалось, що вони мусять це робити, але видно було, що не знають як. Ця розгубленість слідчих була присутня постійно.

Слідчий постійно намагався взяти якісь покази, але я сказав, що спершу швидку – у мене все: обличчя, борода, одяг у крові – і адвоката, а тоді покази. І відмовився говорити. Вони намагались витягти щось, мовляв, треба, та й і не ми ж тебе били. Різні слідчі приходили. Але нічого їм не вдалось.

А. К.: До адвоката державного спершу теж із такою підозрою ставився, бо ж його надала держава. Але слідчий вийшов, дав нам поговорити наодинці, і він виявися нормальним, допомагав мені, поки приїхав мій адвокат.

Д. М.: Окрема історія – це пенітенціарники. Ми в них були, скажімо так, у зоні підвищеної уваги. У нас були постійно перевірки. Нас просили писати заяви, що з нами все нормально, бо так і було. Те, що я зрозумів із розмов, коли брали відбитки пальців, там теж багато людей, які підтримують ідеї Майдану. Бо вони ж точно бачать, як люди потрапляють у тюрму, на яких підставах.

Я не кажу, що там усі такі, але багато. Особливо молодшим це абсолютно не подобається. Вони теж хочуть правил. Навіть у тюрмі є правила, які діють. І пенітенціарники, як люди, які півдня проводять у тюрмі, хочуть правил і на волі.

А. К.: Таке враження було, що ми в лікарів під особливим контролем. Був відчутний професійний рівень лікарів, які там були і якась турбота, чи що. До нас дуже добре ставились. Коли вони бачили нас усіх побитих, то було видно, що їм насправді хочеться нам допомогти. І завдяки цьому всі ті "шматки м'яса" почали перетворюватись на людей, яких можна впізнати на вулиці.

Д. М.: Конвоїри в СІЗО, яких там серед в'язнів здебільшого не люблять, то вони теж виявились всі нормальними людьми. Цигарками пригощали.

"Беркут" – це "правоохоронні органи", це ті, хто "стережуть закон і порядок". А є в'язні, які сидять у СІЗО чи в ІТТ, і їхні наглядачі. Так от в'язні, коли я прийшов у камеру після суду серед ночі, перше, що сказали: "Ти не переживай. Всюди люди. І тут багато достойних людей".

А потім показали, де покласти речі, нагодували, напоїли чаєм, розпитали про все. І за два тижні, поки розвивались наші стосунки, я зрозумів, що всі ті люди, з якими я перетинався, теж мають дуже майданівський настрій, ми в камері дивились "5 канал". Тому що вони на собі відчули несправедливість цієї системи. Зі мною сидів хлопець, якого катають по СІЗО вже четвертий рік, бо не можуть посадити, його справа розвалюється, і вони на собі повно відчули, наскільки ця система загнила.

А. К.: Коли відправили швидкою в лікарню, у БСП, то приставили до мене конвоїра. Ми з ним у самій лікарні перекурювали, виходили на вулицю, і в нього така сама була розгубленість. Я йому кажу, ви ж розумієте, як ваші вас же підставляють? Як Беркут підставляє всю міліцію, так ці затримання отакі, вони ж підставляють усіх слідчих. Він розуміє, що їх підставляють свої ж, і від того ще більш розгублений.

А. К.: Перші два-три дні між нами й охороною в лікарні була напруга, вони до нас із підозрою ставились, ми до них. Але згодом ця настороженість минула. Не сказати, що були якісь товариські стосунки, але звичайне людське розуміння таки було.

Хлопці ж, які там сиділи за ґратами, відпускали нас у туалет чи на перекур, вони ж чули всі наші розмови, бачили, що ми не дикуни, не злодії, а звичайні хлопці.

Один із міліціонерів, який нас охороняв, десь день на третій каже: "Я чую ваші розмови. Невже ніхто з вас за гроші на Майдані не стояв?" А ми ж всі, хто там лежав, самі Майдану чи грошима, чи хто чим міг допомагали. У нас немає такої потреби, брати гроші за те, що приходиш на Майдан. Видавалось, що вони нам вірили.

Д. М.: Після тітушок і зустрічі з "Беркутом", тільки в тюрмі, як це не звучить, я вперше відчув себе в безпеці. Але коли хтось іде по коридору, чи відкриває "кормушку", то завжди щось усередині йокає, бо ти не знаєш, що за тими дверима робиться. Маєш якусь інформацію, але ти ж не знаєш, що там у головах у тих людей, які тебе ув'язнили.

Це світ навпаки. З одного боку – "правоохоронці", які чинять безчинства, катування, звірства, а з іншого – "злочинці": спокійні, урівноважені, люди.

Д. М.: Прокурори й судді – це зовсім інше. Вони виглядають так, наче відбувають повинність, але видно було, що рука поставлена. Садити на 10 років, то на 10 – їм байдуже.

А. К.: До нас двічі приходили священики із Греко-католицької церкви. І я у них сповідався. Мабуть, удруге років за 15. І це попри те, що я хрещений у церкві Московському патріархату, а ходжу в Київський. Це якось додавало сили, бо було додатковим аргументом, що якщо церква з нами, то ми правильно чинимо. Ефект плацебо ще ніхто не відміняв.

ПРО ТЮРМУ Й ЛІКАРНЮ

А. К.: Час, що ми провели за ґратами в лікарні, я би поділив на три проміжки.

Перший, коли всіх почали привозити – це проміжок болю.

Коли я зайшов, то двоє побитих вже були в палаті. А під вечір 20 числа почали звозити побитих. І це було насправді страшно.

Спочатку привезли хлопчину, який взагалі не міг рухатись. У нього одна рука була зламана, друга – дуже побита. Його так весь час і возили, бо він не міг сам ходити. Як виявилось потім, це був цей студент із Червонограда, Михайло, над яким "Беркут" знущався, якого голого кидали в сніг, били й штрикали ножем. Його в палату так і привезли абсолютно голого, тільки якимось простирадлом прикритого.

Якщо спочатку було просто тривожно, то емоцією того вечора був страх, чи навіть біль. Ми були побиті, але ті хлопці, яких привозили, – вони взагалі були, як шматки м'яса.

Був хлопчина, якого беркутівці хотіли скинути з даху. Його зловили на даху на Грушевського, підвісили за ногу і кажуть: "Ну що, політаємо?" Але, на щастя, не кинули.

Зате його завели в якесь приміщення, обмотали голову туалетним папером і били до тих пір, доки папір повністю не просяк кров'ю.

Потім облили його бензином і дали вибір: або ми тебе підпалимо, або ми тобі ножа в плече заженемо, або будемо бити електрошокером – вибирай. Він вибрав шокер. Як розповідали, "Беркуту" якраз видали нові шокери, і їм дуже хотілося їх випробувати.

Приїжджали хлопці не просто побиті. Їх привозили після катувань. Я коли дивився відео з 1 грудня, як на Банковій били, то видавалось, що це знущання. Але це було на порядок страшніше.

Другий проміжок – проміжок невизначеності.

Ми абсолютно не знали, що відбувається назовні. Згодом нам почали передавати газети, і вже якісь новини до нас доходили. А спочатку – повна відсутність інформації.

Третій – проміжок сміху.

Бо українцям притаманно сміятись з того, що приносить біль. У таких якихось екстремальних ситуаціях, якраз сміх є виходом. Бо, коли починаєш думати серйозно, що ти – затриманий, два місяці арешту, побитий, ніякого контакту з рідними, то це дуже важко. І ще й статтю нам дали "від 8 до 15 років", і після перших судів ми розуміємо, що нам ці 8-15 років, за бажання, можуть і присудити.

Тому ми намагались уникати такого копання в собі. У наших умовах, коли не можеш нічого іншого, як вийти на перекур, сміх – це єдине, що залишалось.

Якось я побачив, що хлопчина лежить і так задумався. Я підходжу й кажу, що нам заборонено так лежати й думати серйозно.

Д. М.: Ні в СІЗО, ні в ІТТ ніякої агресії не було. Раз на мене гримнули, бо я руки за спину не склав. І цікаво, що рефлекс складати руки за спиною виробляється вже раз на третій, коли виходиш із камери. Це метафора, але це треба пам'ятати.

Інша справа, що туди тітушкам краще не потрапляти. Бо там їм буде дуже тяжко. Там їх не розуміють, не поважають, не сприймають. Навіть тих, котрі за 200 гривень просто стоять. А тих, що б'ють людей, викрадають, то їх просто зневажають, а це там дуже важливо.

Д. М.: На першому місці в тюрмі – порядність. Дуже сильно цінується взаємодопомога. Така, якщо можна сказати, майданівська атмосфера. У тюрмі, як і на Майдані, люди самоорганізувались і створюють загальний фонд речей і такого іншого, щоб допомагати тим, хто цього потребує. Ну й стержень теж повинен бути. Бо тебе там можуть "пресувати", "шліфувати", щоби з тебе щось зробити. Але якщо в тебе є стержень, то ти витримаєш.

Треба робити мало рухів, але кожен рух щось означає в тюрмі. Тобто ти не можеш собі дозволити зайвого руху. Я цього мистецтва не осягнув, не встиг, слава Богу. Але це щось дуже східне, як мистецтво каліграфії.

Дивно, але в СІЗО не можна передавати художню літературу, та й будь-яку іншу, крім релігійної. І цього дуже не вистачає.

А. К.: Передачі відігравали подвійну роль. З одного боку, вони нам давали те, чого в нас немає, а з іншого, набагато важливішим було відчуття, що хтось про нас пам'ятає. Нас же годували в лікарні, ми би з голоду там не померли. Але ці передачі були тим комунікатором між нами й світом.

Культура передач, яка в дуже короткий проміжок часу сформувалась, це не та культура, яка нам потрібна, але вона показала приклад такої хорошої самоогранізації. У таких випадках друзі з Facebook стають просто друзями.

ПРО АМНІСТІЮ

Д. М.: Хлопці, які зі мною сиділи в СІЗО, оцінювали це так, що я перебуваю в тих стінах як заручник. І вони розуміють, що такі закони – це неприпустимо. Коли я почув про його положення, то жартував, що вимагаю наліпку "Не піду звідси до відставки Януковича".

А. К.: Крім того, що ми як заручники – лишається ще одна так само абсурдна ситуація. Якщо треті особи зроблять щось – наприклад, звільнять приміщення – то ми, виходить, невинні. А якщо ті треті особи не домовляться, то ми – винні.

Що це таке? Як може моя "винуватість" і моє майбутнє залежати від інших людей?

На завершення хочеться згадати про іншу практику поділу, відмінну від революційних "ваших" і "наших".

Військовий трибунал у Гаазі, як відомо, не судить режими чи структури, а судить конкретних людей, витягнутих зі зручних умов системи підпорядкування. Перед цим судом аргумент "я робив свою роботу", чи "у мене був наказ" не працюють як імунітет. Кожен несе відповідальність не за накази своїх керівників, а за свої дії в ході їхнього виконання.

І здається, що коли б придивитись уважніше до того "моноліту", за яким ховається теперішній український режим, то постає цілком виправдане запитання:

А чи справді ці чиновники й силовики готові йти на все заради "Баті"?

Чи, за можливого загострення умов, не опиниться "Батя" у ситуації, коли вірних довкола лишиться кілька сотень "Беркуту", прокурорів і суддів?..

Роман Романюк,  УП