Формула революції 2014 – від протесту до спротиву

Прийняття "репресивного пакету" представницьким органом свідчить про закінчення певного етапу українського опору, що розпочався в минулому році.

Грудень 2013: початок революції, її репетиція, щось інше?

Це запитання навряд чи є тестом з одним правильним варіантом. Відповідь, швидше, може бути синтетичною: Майдан 2013 – це епізод чергового революційного циклу, що розпочався після перемоги Майдану-2004. Зміст наступного епізоду – "Майдан 2014" буде залежати, зокрема, від якості аналізу попереднього.

Революційні цикли починаються з наступу реакції. "Повзуча контрреволюція", очевидно, розпочалася з моменту інавгурації Ющенка, але її епічний масштаб суспільство побачило лише в серпні 2006-го, коли Ющенко подав до парламенту кандидатуру Януковича на посаду прем’єр-міністра.

Процес подальшого згортання "здобутків революції" можна відслідкувати за масовими протестами: "антиТабачна кампанія", Податковий та Мовний майдани, протест проти "Харківських угод" та арешту Тимошенко і Луценко, "Врадіївська хода", Євромайдан.

Тобто майдан зразка 2013 року лежить в тій самій протестній парадигмі, що і попередні епізоди нового революційного циклу. Він так само є емоційною та спонтанною реакцією суспільства на дії влади.

Ця реакція унікальна по масштабу та географії протестів: сотні тисяч людей на Народних Віче в Києві, десятки тисяч у Львові, тисячі в мегаполісах на сході та півдні. Загалом – 86 місцевих євромайданів, що відбуваються одночасно, згідно статистики 1-го Всеукраїнського форуму Євромайданів у Харкові.

Однак влада не лише демонструє цілковиту зневагу до протестів, ігноруючи усі вимоги – вона переходить у наступ та оголошує протест поза законом.

Це вже дало привід для узагальнень про "крах технологій Джина Шарпа", найвідомішого теоретика ненасильницького спротиву та цілих конференцій, на яких усі бажаючі могли порадіти, що "стратегія ненасильницький спротиву вже не спрацьовує".

Навряд чи варто ігнорувати враження Збігнєва Бжезинського чи Джона Гербста про Віктора Януковича як політика і списувати все на відсутність у нього інтелекту чи інстинкту самозбереження.

Швидше сама архітектура політичної системи, на вершечку якої примостився Янукович, дає йому впевненість у невразливості для протестів.

Великий архітектор "совка"

В суспільній публіцистиці для опису політичного режиму в Україні найчастіше використовують такі означення: авторитаризм, узурпація та внутрішня окупація.

Авторитаризм – найбільш консенсусне означення режиму. Наявні усі ознаки: від зведення нанівець представницьких органів та місцевого самоврядування, до репресій та імітації виборів.

Типологічно Україна представлена різновидом авторитаризму олігархічного типу. Причому два останніх слова не повинні вводити в оману тих, хто вважає, що для функціонування системи треба більше двох олігархів.

Узурпація – констатується не тільки політологами чи громадськими діячами, але й правниками-конституціоналістами. Приміром, один з "батьків" Конституції України, професор Віктор Мусіяка послідовно доводить це з вересня 2010 року, коли Конституційний суд прибрав останні формальності у вигляді Основного Закону зі шляху Віктора Януковича до узурпації влади.

Внутрішня окупація – дефініція майже відсутня у міжнародному праві та надто дискусійна з погляду політології. Однак на емоційному рівні – найкраще відбиває характер стосунків між владою і громадянами.

Характерну для окупаційних режимів правову нерівність між представниками окупаційної адміністрації та населенням територій в Україні не приховують ні де-факто ні де-юре.

Наївною примітивізацією відгонить від узагальнень про "окупантів з Донбасу". Вбивча іронія полягає в тому, що цього разу українців окупувало їхнє минуле. Минуле, з рудиментами якого вони довгий час мирилися, сподіваючись, що час зробить свою справу.

Два десятиліття в межах однієї країни співіснували дві соціальні реальності. Перша у вигляді ЖЕКів, Академії наук, Дня захисників Вітчизни, ВАКу, портретів президентів у школах та дитсадках, Комісії з регулювання цін, санепідемстанцій, райвно, солідарної пенсійної системи та 1-го Національного.

Друга у вигляді багатопартійності, громадських організацій, підприємницької ініціативи, ЗНО, незалежних ЗМІ, модерної національної культури та політичної нації.

І зустрічалися вони лише на виборах.

Двобій "УССР – Україна" завжди закінчувався по очках з мінімальною перевагою України.

Політичний геній Януковича полягає в тому, що він зміг за відносно короткий період не тільки повернути в політику лексику та "командний дух" 90-тих, але й гальванізувати майже усі суспільні практики УССР, та відчути важливість softpower у вигляді міфів про ВВВ та "людину праці".

Однак жахаюча "красота моменту" полягає і для Януковича і для країни в тому, що УССР – квазідержавне утворення і не має ні сенсів ні ресурсів для існування поза межами СССР.

Тут доречно нагадати, що в політичній теорії "авторитаризм" розглядається як транзитний стан від тоталітаризму до демократії, або навпаки…

Можливо, невипадково особливої популярності набуває приклад польської Солідарності, яка діяла в умовах комуністичної окупації.

Стратегія ненасильницького спротиву

Нечутливість до протестів, звичайно, загрожує владі політичними наслідками, які конвертуються, в першу чергу, в електоральні втрати. Але в умовах імітації виборів, ці втрати є, швидше, віртуальними.

Всі розуміють – якщо нинішня владна система доживе до виборів 2015 року, вони перетворяться у формальність.

Чи можна говорити про неефективність спротиву, якщо до цього моменту громадяни обмежувалися майже виключно протестом? "Протестувальники" – так називають журналісти учасників акцій.

"Масові демонстрації носять виключно символічний характер. Символізм не змінює урядів", – говорить Джин Шарп, який є автором концепції саме ненасильницького спротиву.

На відміну від протесту, який є демонстрацією незгоди з діями влади, спротив передбачає зустрічні дії по нейтралізації, розхитуванню та демонтажу владної системи. Насправді їх дуже легко розрізнити.

Якщо на Віче приходить 300 тисяч і скандують разом з лідерами опозиції "Банду – геть!" – це протест, а якщо обирають Народний уряд, Установчі збори, альтернативну Київраду чи ЦВК – спротив.

Якщо українці на євромайданах слухають промови та пісні – це протест, а якщо проходять навчання зі створення мережі самооборони та взаємодопомоги – це спротив.

Якщо опозиційний політик іде на провладний канал, щоб сказати, що "президент має піти у відставку", чи закликає "гаранта" не підписувати репресивні закони – це протест, а якщо саботує провладні ЗМІ та називає Віктора Федоровича "громадянин Янукович" – це спротив.

Перехід від протесту до спротиву вже розпочався. Блокування "Беркуту" біля Києво-Святошинського суду – приклад нової парадигми. Так само як і "Інструкція, як громадянину арештувати міліціонера" Сергія Лещенка.

Перспективні напрямки спротиву виглядають так:

- безпековий – створення загонів самооборони, систем колективної безпеки;

- економічний – бойкот товарів та послуг, мінімізація податків та хабарів, "свій до свого по своє", прозоре бюджетування діяльності Євромайданів;

- інформаційний – бойкот глядачами та ігнорування опозиційними політиками провладних ЗМІ, пропаганда та фінансова підтримка незалежних ЗМІ;

- правовий – поширення інформації про нелегітимність конституційних змін 2010 року та "репресивного пакету" у ВР сьогодні і, відповідно, усіх державних інститутів, опанування вже існуючих чи створення паралельних органів влади, в першу чергу, представницьких та судових;

- символічний – субкультура щоденного використання стрічок, прапорів, прапорців, портрети узурпаторів в перевернутому вигляді, уникання використання без лапок слів назв імітаційних посад та інституцій – "президент", "уряд", "голова уряду", "Генеральна прокуратура", "ЦВК" тощо.

Протест вже виконав свою роль.

Внаслідок самоорганізації українців він сприяв накопиченню соціального капіталу, виробив корпоративний стиль та вказав на слабкі місця системи.

Тепер він має поступитися місцем спротиву. Якщо актив місцевих Євромайданів, тобто люди, які найближче до громад і громадян, закінчить розпочатий в Харкові процес створення стратегії опору, це буде успішна стратегія.

Якщо опозиційні політики подолають психологічний бар’єр та очолять цей спротив – його наслідки будуть дуже швидкими.

У всіх своїх роботах та інтерв’ю вже згадуваний Джин Шарп підкреслює, що він лише популяризатор "стратегії ненасильницького спротиву". І, що в цьому словосполученні важливими є всі три слова.

Євген Золотарьов, Школа відповідальної політики, для УП