Справа Тимошенко й свобода слова
Коли Європейський суд із права людини виніс своє квітневе рішення в справі "Тимошенко проти України", увагу було приділено питанню, чи її арешт був політично мотивованим. Звісно, це було головне. Але рішення було збудоване над оцінкою того що бувший прем'єр казала – тобто її пряму мову – у залі суду, і тому має важливі наслідки для свободи вираження в Україні.
Аргументи України перед ЕСПЛ зводилися до того, що її арешт був виправданий, тому що вона демонструвала неповагу до самого судді та "інших учасників" справи й заважала проводити допити свідків.
Яка саме поведінка так завадила Феміді?
Під час допиту Миколи Азарова, Тимошенко вимагала відповіді про відношення Азарова до РосУкрЕнерго. Коли суддя зняв її питання, вона висловила досить різку критику на його адресу.
Репліки цього дня складають враження нормального допиту так званого "ворожого свідка", коли агресивність є дозволеною від противної сторони, яка має право вимагати відповіді на доречні питання. І ЄСПЛ погодився, не виявивши нічого у висловах Тимошенко в цей день, що б виправдало її арешт.
Перший кримінальний суд проти політика національного масштабу за всі роки незалежності не міг не викликати різкі й часом неприємні вислови, судження й оцінки від підсудних і суспільства. Просто нереально сподіватися на інше у вільному суспільстві.
Тут доречно згадати справу 2006 року "Ляшко проти України". ЄСПЛ уперше встановив, що Україна порушила 10-ту статтю, коли засудила за наклеп редактора опозиційної газети за статті, які обвинувачували тоді виконуючого обов'язків прем'єра Василя Дурдинця за переслідування. Оскільки статті вийшли "під час політичної метушні", викликаної здачею влади Павлом Лазаренком, суд не зміг назвати їх безпідставними. Їх стиль був жорсткий. Але оскільки вони були "про теми із серйозним громадським інтересом...не можна вважати [їх] надмірними".
Це важливо у світлі аргументів від представників влади, що різкі вислови навколо справи Тимошенко створили таку небезпеку для правосуддя в Україні, що потрібно повернути кримінальну відповідальність за дифамацію – тобто за те, що колись називалося "наклеп".
І не дивно.
Зі своїх витоків в англосаксонському праві – коли сумнозвісна Зіркова Камера, Star Chamber, у 1606 році засудила простого громадянина за вірші, які висміювали двох архієпископів – цей злочин мав за мету покарання критиків короля та інших еліт. Тому негативні вислови – навіть правдиві – каралися.
Але із часом, тільки неправдиві вислови, поширення яких призводили до зниження репутації, стали вважатися дифамаційними. Тому твердження, що "поширення фактів, які ганьблять репутацію" є злочином у США чи Європі – не відповідають дійсності. У демократії не може бути покарання за поширення фактів за відсутності інших правопорушень.
Звичайно, збереження авторитету й неупередженості суду є легітимною державною ціллю, як і захист права на честь і гідність.
Але ні одна, ні друга не має переваги над усіма іншими правами.
Обоє мусять знайти баланс зі свободою слова, як це закріплено в 10-й статті Європейської Конвенції із прав людини. Згідно рішень Євросуду, справи за дифамацію є втручанням у право на свободу вираження. Аби визначити, чи це втручання становить порушення 10-ї статті, у кожній окремій ситуації треба встановити – чи воно було на підставі закону, мало легітимну ціль і було необхідно в демократичному суспільстві.
На підтримку своєї позиції, прихильники ре-криміналізації дифамації в Україні згадують справу "Барфур проти Данії", де ЄСПЛ уперше розглянув дифамацію на адресу суддів. Але це рішення зазнало такої нищівної критики, що суд навіть не згадував його, коли знову розглядав це питання.
У "Де Гаас проти Бельгії", De Haаs v. Belgium, 1985 рік, Бельгія засудила журналіста через жорстку критику суддів, які розглядали резонансну справу. З огляду на суспільний інтерес, суд оцінив їхні вислови як "оціночні судження, правдивість яких, за визначенням, не підлягають доказуванню". У своєму рішенні, що Бельгія порушила 10-ту статтю, Високий суд нагадав, що "свобода вираження стосується ... [висловів] які ображають, шокують або викликають занепокоєння в держави або будь-якої частини суспільства".
Навіть закиди, що суддя зловживає посадою, є захищеними.
В "Обухова проти Росії" ішлося про цивільну справу, у якій суддя позивалася через ДТП. Коли журналістка написала в статті про дружину відповідача, котра сказала, що суддя "використовує свою посаду та зв'язки", суд заборонив газеті публікувати будь-які матеріали про судову справу до завершення розгляду. У своєму рішенні про порушення 10-ї статті ЄСПЛ зазначив, що масштаб заборони був непропорційним і тому не був "необхідним у демократичному суспільстві".
Взагалі, кримінальні справи за дифамацію відносно суддів чи прокурорів є дуже рідкісними.
Вдалося знайти серед членів Ради Європи тільки одну.
В Італії в цьому році троє журналістів були засуджені до ув'язнення за дифамацію проти прокурора, тому що описали його сімейні зв'язки з мафією.
Але навряд чи цей результат витримає розгляд Європейського суду. Одна із причин: тому що прокурор – це не те саме, що суддя, особливо відносно сторони захисту.
У справі "Нікула проти Фінляндії" Євросуд зазначив, що прокурор є опонентом обвинуваченого. Цей статус надає останньому більший захист по 10-й статті. Навряд чи представники підсудного "змогли би бути притягнений до кримінальної відповідальності через критику прокурора за спосіб ведення справи чи натяки на те що він зловживає своїми повноваженнями".
Так само, наприклад, у справі проти Юлії Тимошенко.
Десята стаття захищає вислови, які є різкими, шокуючими й навіть гіпертрофованими. У такій політизованій і сенсаційній справі неможливо було чекати чогось іншого.
Тому дивно, коли прихильники рекриміналізації наводять приклади різких оцінок цієї справи від іноземних експертів, дипломатів і політиків. Чи хтось серйозно пропонує їх судити? Результат таких спроб був би не дуже втішним на міжнародній арені. Якщо ні, то не зрозуміло, чому наводяться такі приклади. Адже рекриміналізація дифамації точно їх не припинить.
Ще дивніше, коли прихильники рекриміналізації посилаються на США – оскільки американська практика абсолютно суперечить їхній позиції.
Справа 100-річної давності "Сакко і Ванцетті" начебто доводить, що "судова система Америки здатна витримати будь-який тиск на суд" – мабуть, на відміну від судової влади в Україні. Насправді, це рішення визнано першим серед найганебніших судових рішень в американському судочинстві й, оскільки відбулося в штаті Массачусетс, навіть не представляло цілу судову систему Америки 100 років тому. Тим більш – сьогодні.
Більш повчальною є справа "Гаррісон проти Луїзіани", де окружний прокурор був засуджений за дифамацію, коли сказав що деякі судді є пов'язані з мафією.
Верховний суд скасував вирок. "Вислови, які стосуються публічних тем, ...[мають] бути розкуті, жваві і широко відкриті, і що може включати різкі, гострі і часом неприємно різкі словесні напади на урядові і посадові особи... Засудженню за наклеп на владу немає місця в американській системі правосуддя".
Був час, коли американські суди пробували захищати своїх колег по мантії від критиків.
Наприклад, в 1907 році, коли видавець газети надрукував карикатури про суддів штату Колорадо, його засудили за "неповагу до суду через публікацію", що в прецедентному праві вважалося подібним до дифамації.
І це рішення надихає прихильників рекриміналізації в Україні. Але воно цілком дискредитоване. Верховний суд скасував "неповагу через публікацію", зазначаючи, що навіть спотворені чи неправдиві вислови не можуть перешкоджати в адміністрації правосуддя, хіба що вони проти "судді, у якого відсутня стійкість, приятелі й підтримка".
Подібним злочином було "оскандалення суду", тобто дії чи вислови які принижували суд чи суддів. Можливо, прихильники рекриміналізації мають на думці різновид "оскандалення суду", коли вбачають прояви неповаги до суду у вуличних акціях та мітингах. Мітинги, звичайно, є "діями", хоча не наводяться приклади дифамаційних чи негативних висловів від мітингуючих.
Але твердження, що вуличні акції є якось, самі по собі, проявами дефамації чи незаконної неповаги до суду – не витримує критики. Такого не існує в судовій практиці жодної країни Ради Європи.
Уже наприкінці 19-го століття, "скандалення суду" вважалося застарілим – але збереглося в Британській Імперії, для того щоб мешканці захоплених території не скаржилися на колоніальне правосуддя.
У самій Великобританії, "скандалення суду" існувало тільки "на папері", аж поки, у 2012 році, прокурор порушив справу проти парламентарія, який сказав про суддю, що він "з'їхав з глузду". Справа здобула такого негативного розголосу, що в 2013 році Британський парламент скасував "скандалити суд" як правопорушення.
Тому, у країні, яка вигадала цей злочин, його вже не існує.
Деякі навіть пов'язують американську практику "секвестрації" зі спробами тиснути на суд. Але ізоляція присяжних від масової інформації проводиться, якраз, щоб не обмежувати право суспільства й преси обговорювати резонансні судові справи.
Також, ця практика стосується тільки присяжних – суддя не є обмеженим.
Цього літа, наприклад, присяжні були секвестровані під час сенсаційної справи Джорджа Зіммермена за вбивство Трайвона Мартіна. Резонанс був такий, що обговорення велися цілодобово в ЗМІ, з найжорсткішими судженнями щодо й прокурорів, і суд, і підсудного, і чого й кого завгодно. Коли присяжні винесли виправдувальний вирок, навіть президент Обама висловив критику на рішення.
Тому твердження Рената Кузьміна, що "дифамацію можна сміливо віднести до різновиду методів тиску на суд та слідство", – є надто сміливим і неправильним.
Так, втручання в здійснення правосуддя є протиправним. Але далеко не всі негативні вислови чи дії становлять незаконне "втручання".
Можливо, тому помилково згадувалася американська справа, де районний суд арештував обвинуваченого за неповагу до суду – за те, що він відмовився дати пароль для розшифрування його комп'ютерів. Це, мабуть, має бути прикладом суворої й праведної реакції американських суддів на неповагу. Але насправді, у рішенні, яке вважається великою перемогою для конституційних прав у цифрові ері, Федеральний апеляційний суд скасував арешт і встановив, що Конституція захищає проти примусового розшифрування.
Від цього рішення можливий тільки один висновок:
Захист конституційних прав не може вважатися неповагою до суду.
Марія Мицьо, доктор юридичних наук, спеціально для УП
