"Не просіть у Бога те, що може дати Конституція"

Ця фраза належить Томасу Джеферсону. Порада дуже добра, особливо для суспільства, яке ще тільки розбудовує свою державу.

Найбільша цінність цієї поради полягає в тому, що вона спонукає до пошуку відповіді на питання "А що ж, власне, може дати Конституція?".

День Конституції – чудова нагода подумати над цим запитанням.

Для того, щоб не бути залежним від волюнтаризму правителя в державі, воля якого надто часто виявлялась несправедливою, жорстокою, жадібною чи просто глупою, людство ціною зусиль мислителів та народів, через революції прийшло до справді визначного здобутку – конституції.

Конституція кладе край абсолютній деспотичній владі. Вона закладає правління, при якому в руках жодної посадової особи чи органу не може бути зосереджено стільки влади, яка б дозволила комусь із них діяти свавільно.

Функції законодавчої, виконавчої та судової влади розподіляються між різними державними органами. Для кожного з цих органів конституція визначає повноваження. І далі вона встановлює, як ці повноваження мають здійснюватися.

Повноваження та спосіб їх реалізації є межами. Це означає, що робити щось інше, не передбачене повноваженнями, чи за іншою процедурою, ніж прописана для цього повноваження, органу влади заборонено.

Тож ідея та основне призначення конституції полягає в тому, щоб обмежити державну владу. Не випадково Великобританію та інші сучасні європейські монархії називають "конституційними", або "обмеженими" монархіями.

Обмежена влада становить суть конституційного правління.

Конституція має відігравати роль основи всієї правової системи в державі. Жоден закон, інший акт чи судове рішення не можуть суперечити конституції ні по змісту, ні по способу ухвалення.

Якщо така суперечність існує, це означає, що орган, який прийняв закон, інший акт чи судове рішення, вийшов за конституційні межі.

Мати текст конституції, який навіть досконало встановлює межі діяльності органів державної влади, недостатньо. Потрібно ще забезпечити, щоб ці межі були дотримані.

Те, що кимось обмежене, прагне вийти за встановлені рамки. Це особливо справджується у випадку з політичними посадовцями – їм дали шматочок влади та ще й приписали строгу процедуру – а вони, звісно, хочуть більше і не так.

Як буде насправді – залежить лише від того, чи знайдеться щось, що стримає посадовця і примусить зробити саме стільки і саме так, як йому було доручено.

Той, хто намірився порушити межу, маніпулюватиме положеннями та наполягатиме, що його дії конституційні.

У відповідь на такий виклик людство винайшло конституційну юстицію. Суд було поставлено на сторожі конституційного порядку – він має скасовувати все, що не відповідає конституції.

Однак головний, хто має забезпечити діяльність органів влади у відведених їм межах, – це народ. Народ повинен боронити свою конституцію. Боронити від влади. У цьому немає нічого дивного.

Як вже було сказано, конституція зв’язує владу, тож за своєю природою остання тяжіє до того, щоб знівелювати конституцію. Тому у справі забезпечення конституційного порядку не варто покладатися на совість можновладців.

В історії кожного народу є періоди, коли хтось у владі зазіхав на більше повноважень. Залишався цей народ на шляху цивілізованого розвитку чи опинявся у полоні владного свавілля, залежало від розуміння загроз, які тягне за собою порушення конституції, та сили суспільної протидії цьому.

Історія української Конституції 1996 року, на жаль, багата випадками її порушення. А ще більший жаль у тому, що порушення ці давались владі легко.

Вони не зустрічали серйозної суспільної протидії. Народ не реагує не тому, що байдужий, а тому, що ще недостатньо відчуває цінність конституції та її зв’язок зі своїм життям.

У 2012 році "мовний закон" чи "законопроект про наклеп" викликали сильний суспільний резонанс і спротив.

А от ухвалений у листопаді закон "Про всеукраїнський референдум" практично не зворушив суспільства, хоча його загрози куди більші – з його допомогою, через зміну Конституції у неконституційний спосіб, можна знищити будь-що цінне для народу, включно з державністю.

Право розмовляти рідною мовою і право вільно говорити те, що думаєш, є, безперечно, дуже важливими. Але поставити ці права під загрозу можливо тоді, коли вже немає конституційного порядку.

Тож треба змагатися за цивілізований спосіб життя – конституційний порядок  – і чинити спротив діяльності влади, яка віддаляє нас від нього. Тоді не буде потреби боронити кожну окрему цінність.

Якщо хтось у владі порушує Конституцію, то кожен громадянин, суспільство має реагувати і протидіяти цьому. Так, як би реагував у ситуації, коли прийшли якісь озброєні люди і відбирають майно, що нажите чесною та клопіткою працею.

Або коли когось із сім’ї безпідставно арештовують і везуть на допит з тортурами… Бо якщо не зуміти відстояти Конституцію, то починається свавілля того, в чиїх руках сила. І це лиш питання часу, коли і в якій формі це свавілля торкнеться особисто кожного.

Знівельована Конституція – це як зруйнована захисна дамба. Початком проблем людини є не момент, коли вже прийшла "велика вода", а коли не стало надійної дамби.

Тут Джеферсон дуже правий. Можна молитися, щоб твоя домівка не постраждала від повені, а можна, засукавши рукави, разом з іншими жителями відновити дамбу.

Ярина Журба, Центр політико-правових реформ, для УП