Ігри закінчилися

Політика в Україні викликає відчуття якоїсь штучності й беззмістовності. Штучні мітинги, штучні блокування трибуни, штучні реформи – усе це вже давно атрибути української політики.

Однак, в один момент політика стає реальною. І цей момент – ув'язнення з політичних мотивів. Неважливо, на скільки тебе затримали: на п'ять, сім діб чи 2 роки. За ґратами – політика стає справжньою, вона стає боротьбою.

За ґратами дуже швидко бачиш, чим є режим Віктора Януковича й що, насправді, потрібно робити, щоб його знести.

Позбутись ілюзій

Дедалі більше аналізуючи діяльність опозиції нескладно дійти висновку, що опозиційні лідери перебувають у полоні ілюзії Майдану 2004 року. Ця ілюзія полягає в тому, що в один прекрасний день керівники опозиції прийдуть на мітинг і побачать мільйон обурених людей, які відберуть владу в Януковича й повернуть їм.

Але це – усього лише ілюзія, яка не була можливою ні тоді, ні зараз.

Якби опозиційні лідери більше контактували з польовими командирами Майдану, то вони б знали, що мільйон людей не прийшов просто так.

Вони б знали, що Майдану передувала насичена вулична боротьба суспільних рухів та ініціатив, які працювали з реальними виборцями, а не проплаченими прапороносцями. Вони б знали, що саме силами позапарламентської вуличної опозиції вдалось прорвати інформаційну блокаду, переконати людей вийти захистити свободу вибору.

Майдан же став місцем, де парламентська й вулична опозиція – об'єднались, що й стало основою перемоги.

Очікування нового Майдану – це не просто ілюзія, це шкідлива утопія.

Як відомо, історія повторюється двічі, і другий раз – як фарс. Саме ризик перетворення революції на фарс сьогодні відчувають більшість щирих прихильників опозиції. Опозиція, яка намагається зімітувати Майдан, нагнавши побільше прапороносців, насправді імітує Майдан 2006 року Віктора Януковича.

Поруч із цим, багато людей, які щиро виходять на подібні акції проти режиму, бачать цей фарс – і розчаровуються.

2 квітня стало таким днем для багатьох. Яким же буде 18 травня?..

Маленький протест під Межигір'ям показав не просто слабке місце режиму, він також показав, що боротьба може бути іншою. Що люди можуть прийти не за гроші, що можуть не боятися арештів, що готові виходити за цінності – а не за бренди чи лідерів.

І саме таких людей боїться Віктор Янукович.

Перемогти режим

Три роки перебування при владі Віктора Януковича позначилися стрімким зростанням його повноважень і зміцненням режиму. Це означає, що вся минула опозиційна боротьба була неефективною. І ось чому.

Сила режиму криється не в контролі над парламентом чи міліцією – а в грошах, підтримці Сходу та Півдня, і, як це не парадоксально, у слабкості опозиції.

1. Корупція забезпечує владі колосальні фінансові ресурси, завдяки яким пізніше вона купляє найбільші канали, тушки в парламенті, голоси на виборах.

2. Підтримка електорату на Сході й Півдні, часто зумовлена інформаційним вакуумом і адміністративним тиском, дозволяє владі забезпечувати собі мінімальний рівень легітимності й визнання.

3. І, нарешті, слабка дезорганізована опозиція, відсутність визначеності й спільного плану дій – це те, що дозволяє владі вільно грати у свою гру.

Ефективна боротьба має вибудовуватись саме проти цих трьох стовпів, на яких тримається режим.

Ми маємо організувати системну боротьбу з мільярдною корупцією, максимально використовуючи міжнародні та внутрішні способи протидії. І тут недостатньо обходитись лише юридичним фронтом; варто прямими діями блокувати розкрадання мільярдів, починаючи від блокування кабінетів директорів до блокування фірм-прокладок, через які кошти потрапляють у "потрібні" руки.

Паралельно необхідно розгортати активну боротьбу на Сході та Півдні. Через інформаційні кампанії слід проривати блокаду й доносити факти про життя "Сім'ї" та її лідера, про масштаби розкрадання, про відповідальність влади за стан економіки, доріг, соціальної сфери тощо.

Лідери опозиції мають бувати в південно-східних регіонах удвічі, утричі частіше, ніж у тих, де їм комфортно. У 2015 році все знову буде вирішуватись незначною перевагою. І без підтримки в цих регіонах шанси перемогти будуть мінімальні.

Нарешті, вирішення внутрішніх проблем опозиції буде найсильнішим сигналом суспільству, що ситуація міняється. Без сумніву, кілька діб у в'язниці швидко зменшать амбіції трьох лідерів і зроблять їх більш зговірливими. Але краще їм не чекати на подібний досвід, і вже сьогодні зафіксувати чіткі принципи співпраці, координації ресурсів та зусиль.

А ще краще – домовитись про єдиного кандидата та показати єдиний план дій.

Що далі?

Ми не можемо дозволити собі чекати, поки отямиться опозиція чи прокинеться український народ. Позапарламентська опозиція – рішучіша, ніж парламентська, але все ж таки залишається не менш розпорошеною й не об'єднаною.

Не варто плекати ілюзій щодо об'єднання всіх ініціативних та активних груп під крилом однієї партії чи організації. Це й не потрібно.

Ідея полягає в тому, щоб організувати мережу опору режиму, яка боротиметься з "грошима влади" та інформаційною блокадою виборців Півдня та Сходу. Не треба обирати собі ні лідерів, ні спікерів, ні інших керівників.

Повинна лишитися всього одна спільна ідея – "Янукович має піти геть".

Визначити перелік дій і втілювати їх, разом або поодинці. Головне, щоб в одному напрямку.

І хтозна, можливо результатами діяльності такої мережі буде не новий Майдан, а мільйонний похід на Межигір'я.

Ігри закінчилися. Настав час боротьби.

Василь Гацько, Голова політичної партії Демократичний Альянс, спеціально для УП